І бачив тоді отець Михаїл прояву, на яку й уваги не звернув, а нині його та проява навела на одну думку. Проявою був молодий хлопчак, що брів дорогою повз захаращені кущем колгоспні садки з кувалдою в руках.
Отець Михаїл тоді ще й подумав, куди це супроти ночі юнак пошкандибав із кувалдою, певно, поніс комусь позичену віддавати, а сьогодні та кувалда стала в отця перед очима ще серед понівечених надгробків на кладовищі.
Юнаком тим був Максим Грейко, хлопчак як хлопчак з Острова, син звичайних селян, котрі тримали худобу та кролів у господарстві та тим і жили. Вірніше, у хлопця рідною була лише мати, котра давно жила з іншим чоловіком, вітчимом Максима, Гнатом Пошелюжним. Гнат як Гнат, язикатий тільки зайве та насмішкуватий понад міру.
Колись і отця Михаїла був зачепив.
- А що це ви, отче, - усміхався криво, побіля церкви стоячи, - несли вчора на проповіді за лабуду, буцім чоловіку Бог прописав одну жінку, а інші всі від лукавого. Я ж і кажу своїй Насті, що вона від лукавого, тож маю право шукати ту, що від Бога, а вона мене страшним судом лякає. Роз'ясніть мені, темному, на чиєму боці правда, бо не хочеться йти за істиною до матушки, - натякнув на колишній гріх отця Михаїла, про який здогадувалося село, але оскільки гріх притух завчасу, то й село його високо вгору язиками не несло.
Отець Михаїл спершу хотів мовчанкою віднадити насміхача, але враз передумав:
- Ну, я не зовсім так казав, але для тебе, Гнате, поясню окремо - не буду вдаватися в дебати щодо значення жінки для чоловіка, а от відносно того, що інколи декому варто писок начистити, Бог промовчав.
- Та ну, - миршавий Гнат не повірив намірам отця, - це гріх.
- Гріх, - погодився отець Михаїл, - але якщо для спасіння душі від словоблудства немає іншого шляху, то гріх може бути й праведним.
Оглянувся, чи ніхто не видить, та й копнув Гната кулаком під бік.
Той аж присів.
- Увіруй у Бога, - порадив Гнату отець Михаїл, - і не гріши язиком, то і я кулаком не согрішу більше.
Більше Гнат батюшку не чіпав, а отець Михаїл попросив за те неподобство у Бога прощення.
І ось доля знову веде до Гната. Хоча, в принципі, Гнат тут ні до чого, бо він всього лиш вітчим для Максима, а вітчим - не завжди батько.
Подвір'я Насті Грейко зустріло панотця безлюддям, перепаскудженою худобою стежкою, що вела до хати, та собачим гавкотом.
- Егей! - намагався прорватися отець Михаїл крізь собачу ненависть зі своїм голосом. - Є хто дома?
Вже думав, що немає нікого, як раптом з хати виглянув заспаний Максим.
- О, - злякано забігали хлоп'ячі очиці, - а ви до кого?
- До тебе, хлопче, - прямував панотець до хати. - Ти сам у господі?
- Сам, - пробубонів хлопчак, - а нащо я вам, я в церкву не ходжу.
- То погано, звісно, - скрушно зітхнув отець Михаїл, - якби ще й на цвинтар ходив лиш на поминки, було б трохи краще.
- А чо? - зляканим звірком затаївся ляк у хлоп'ячих очах.
- Нащо надгробки побив? - зауваживши той ляк, пішов отець у наступ.
Хлопчина розгубився зовсім, здавалося, от-от чкурне геть, але раптом щось мигнуло в його голові і повело в бій супроти батюшки.
- Бо я сатаніст, - мовив з викликом.
- Що? - батюшка ледь не впав зі східців.
- Сатаніст, - гордо мовив парубійко.
- А чим же тобі Бог не догодив, хлопче, що ти такі заяви робиш? - отетеріло допитувався отець Михаїл. - Прийшов би в церкву, роздивився, розібрався.
- У вашій церкві пахне ладаном, мерцями і покорою. Це не по мені. Бог плодить слабаків, а я сильний, - кинув Максим. - Я сильний! - аж скрикнув.
Отець Михаїл довго підбирав слова, але не знайшов нічого, окрім:
- Звідки ти взяв, що Бог плодить слабаків?
- Знаю, - понуро відповів Максим, - тому ця віра не для мене. Ви думаєте, я злякаюся, що ви всім розкажете про побиті мною надгробки? Та чхати я хотів на все. По-перше, скажу, що брехня, по-друге, на вас усе зверну, бо бачив, як ви в рясі дичавіли на цвинтарі. Так що краще мовчіть, то і я змовчу, - і нахабно так глянув ув очі.
- Гріх брехати, а наклеп зводити ще більший гріх, - напоумити намагався отець хлопця.
- Це для вашого Бога гріх, а для мого - благочестя, - відрубав парубок.
- Ти ж казав, немає Бога для тебе?
- Вашого немає, мій - є.
- Сатана для тебе Бог? - нарешті дійшло до свідомості батюшки. - Та про це навіть балакати страшно.
- Я ж кажу, що Бог плодить слабаків і боягузів, - гордо здійняв голову хлопчак. - Мені ні про що не страшно балакати.
- І як же ти служити хочеш сатані, синку? Чим? Дурним своїм язиком? - батюшці якось аж жаль стало хлопця.
- Не тільки, - бундючився парубійко. - Діями теж. Що у вашого Бога є гріхом, у мого це благочестя. Ви у всьому стримуєтесь, а я хочу і візьму всього понад міру. Ви пропонуєте берегти душу, але ви її ніколи не бачили, тож немає над чим скніти. Є організм, він чогось потребує, він його повинен мати. Бо душа ваша - самообман, а моє тіло мудре, воно ось, воно є і чогось хоче.
- Надгробки побиті при чому тут, хлопче? - перебив батюшка потік хлоп'ячих слів.
Парубок захлинувся. Але тільки на мить.
- Коли вас б'ють по одній щоці, ви повинні підставити другу. А я не згоден. Я повинен дати здачі. Отже, я не вашої віри.
- Ти вдарився об надгробок? - перепитав батюшка.
- Об який надгробок я ще вдарився? - обурився юнак. - Ви мене що, за дурного маєте, за пришелепка?
- Ну, надгробки побив, - правив своєї батюшка, - дав, значить, здачі. То ти вдарився об надгробок?
- Нічого я не вдарявся, - стиха відповів Максим. - Але, - наразі знову завівся, - людина - це звір. Така ж, як і собака, як і тигр, як крокодил. Ніякого жалю - тільки зуби.
- Надгробки тобі чим у зубах застрягли, пане звір? - своєї батюшка.
- Чого ви до мене пристали з тими надгробками?
- Бо то гріх - побиті надгробки. І перед Богом, і перед твоїм сатаною. То ж почасти і його царство, там же не тільки святі, там і грішники почивають.
- Немає гріха - є задоволення, - наприндився хлопець і гордо здійняв голову.
- Не згоден, - не погодився батюшка, - а вбивство? Отак, ні за що вбивство - це що, не гріх?
- Ні, - твердо став юнак, - якщо це має принести мені задоволення, я маю право вбити.
- А як перш хтось уб'є тебе, - допитувався отець Михаїл, - що тоді скажеш, грішник твій убивця, чи ні, і чи правильно він учинив, порішивши твоє задоволення на пні?
- Я не дам себе вбити, не дам. Я маю зуби, я всіх перегризу, а себе відстою. Я вб'ю будь-кого і будь-що, бо я вище Бога, я не маю гріха. Я можу вбити все, що тільки захочу.
- Що ти мелеш? - озвався раптом звідкись з-за рогу будинку Максимів вітчим Гнат Пошелюжний. - О дає, о дає, - підійшов, сміючись, до гурту. - А я думаю, що тут за крик. Аж біг, щоб почути, а вчув якусь дурню, буцімто Максим може когось убити. А перед цим про що теревенили?
- Не теревенили, а вели бесіду, - поправив батюшка. - А якщо ви, шановний Гнате, не чули нашої розмови, то значить, Бог так хоче, аби ви її не чули.
- Не знаю, чого там хоче Бог, але я падаю зо сміху, коли чую, що Максим когось убиває. Та він кроля забити не може, кого він ще може вбити, - Гнат розсміявся, аж присів.
- Неправда, можу, - заперечив хлопець, стиснувши губи.
- Якби ти допоміг мені забити хоч одного кроля, а я їх б'ю по сотні в місяць, то я б тебе, голубе, не називав Божим Гомінідом, - Гнат збирався покинути гурт і йти до своїх справ.
- А це ще що за словесний бруд? - обурився батюшка.
- Я раніше величав Максима Боже Гімно, але Настя дуже протестувала, то я дещо змінив формулювання, - реготів Гнат. - А хіба це воно мужик, хоч і парубок уже. Кроля боїться забити? Тьху! Не людина, Божий Гомінід. Святоша.
Та й пішов.
- Я не гомінід, я не Божий, - сльози запеклися у Максимових очах. - Ох, упир, - подивився у вітчимів бік і закляк у ненависті якійсь ненаситній, всепоглинаючій, лютій.
Батюшка те постеріг.
- Хлопче, - мовив, - не варто з-за одного дурня ненавидіти світ. Не варто ганити Бога за те, що твою доброту хтось розцінив, як слабкість. Ти сильний, хлопче, тою добротою. Ти тільки зрозумій, ти нею сильний. Ти не Божий Гомінід, ти Божа людина.
- Я не людина, я звір, - неспокій все-таки сочився з парубка. - Мені ваші проповіді ні до чого. Я вже вбив у собі Бога.
- На цвинтарі - то ти не Бога вбивав, то ти розпачем хлюпав, - не погодився отець Михаїл. - І про те я можу промовчати. Ти зрозумій, не завжди треба людську біду і зроблені нею дурниці зводити у ранг гріха. Іноді варто просто попросити у Бога пробачення. Він милостивий. Ти людина, Максиме. І я не дозволю переступити тобі через неї не тільки з-за неприязні до вітчима, а й із-за людської ненависті за понівечені надгробки.
- Для мене немає Бога, - хмуро бурмотів Максим, - ніякого.
Отець Михаїл роззирнувся по подвір'ю, надибав поглядом сокиру, пішов, узяв її до рук, потім пішов до клітки з кролями, виволік звідтіль чорно-білого з вухами у крапинку велетня, повернувся до Максима.
- Тримай, - дав тому кроля до рук.
- Ну, - не зрозумів парубок.
- А ось сокира, - тримав знаряддя в руках батюшка. - Для тебе немає Бога, вбивай кроля.
Хлопець нажахано вирячив очі на сокиру, притиснув тварину до грудей.
- Не будеш, значить, - викинув сокиру батюшка. - Молодець, отже, маєш душу. Ось твій Бог, - потріпав кроля по загривку, - хоч і вухатий, але Бог, - згадав недавню розмову на цвинтарі. - Максиме, ти, звісно, вже дорослий і маєш свою думку. Але знай, якщо у твоїй душі живе жалість до будь-кого, ніякий ти не звір, а така ж людина, як і я. І Бог у тебе є. Свій. Бог живий, доки він у серці. Хай він не такий, як у мене, не намальований у церкві на іконостасі, хай вухатий, але він твій, він береже твою душу і тебе у цьому світі. Так що думай, Максиме, думай. А про погром на кладовищі я народу не зізнаюся. Може, це й гріх на мою душу, але думаю, менший, ніж відпустити тебе в обійми до сатани.
Та й пішов за хату, де Гнат патрав кролів.
- Гнате! - гукнув.
- Агось, - обізвався той.
Батюшка з розмаху вдарив того кулаком під дихало, аж ножа той випустив і присів.
- Це за Максима, - повідомив батюшка. - І за Бога, котрого ти у нього вкрав, помінявши на гімно. Немає Божого гімна, є люди, котрі ллють його по світу. От щоб ти його не лляв, не переводив хлопця, я й увійшов у ще один гріх. А тепер помолимось.
Став, прочитав молитву.
- А ти чого не молишся? - запитав Гната.
- У животі болить, - сказав той.
- То не в животі, то душа, - роз'яснив отець Михаїл. - Є такі індивідууми, котрим тільки так її й можна пробудити, прости мене, Господи, за грішну думку.
Гнат провів панотця поглядом до воріт, покинув білувати кроля, побрів, зігнувшись, до хати.
- Не піп, а якесь бурмило, - бурчав.
- Чого іржиш? - визвірився до хлопця біля ганку, котрий притискав кроля до грудей і гладив йому вуха. - Ох, Божий Го... - наразі запнувся, - чоловік ти Божий, - добавив та й пішов у хату.
Максим відніс кроля до клітки, випустив з рук.
- Боженька, - легенько підштовхнув, аби стрибав далі, защепнув дверцята.
Глянув у бік зникаючого у глибині вулиці батюшки.
- Придумає ж, - усміхнувся, - вухатий Бог.
- А за цвинтар нічого не буде, - потер руки, - злякався, певно, панотець, що на нього провину зведу. Хе-ге, є сила й у сатани.
Теж пішов до хати.
Вухатий Бог проводив його поглядом.
Максим закрив за собою двері.
Що було далі, вухатий Бог уже не бачив.
