В липні завжди здається, що життя нескінченне, а літня благодать найщедріша. Сонечко сходить рано, а котиться за обрій пізно, тому і день довгий-довженний. Аби не було телевізора то в міській квартирі, пенсіонеру, хоть вовком вий, хоть заріжся, а тому Валерій Прокопович дочекавшись вечірніх новин і впевнившись, що світова криза нас не омине, брав ціпок в праву руку і йшов на прогулянку до міського парку культури і відпочинку.
Він йшов завжди неспішно, дорогу, навіть на пішохідному перетину, долав з острахом бути розчавленим нетерплячими клятими «шумахерами» - так він звав усіх, хто їздив на іномарках. Ідучи, розглядав молодь, милувався людським приплодом, що іноді верещав у дитячих колясочках. «Бач, не даром такі гроші за малечу зараз платять» - думав про себе він, - «а з нас, раніше, за бездітність податок брали, сто чортів їм в печінку».
Асфальт, після денної спеки, пихкотів жаром і пилюкою. Хотілося вже присісти, щоб схлинув набряк з ніг, та може доведеться з ким словечком перекинутися, бо вдома, з дружиною вже давно-давнісінько все переговорене, все перетовчене в подружній ступі, а хотілося б почути свіжу думку від молоді, якщо вони здатні про щось думати.
У парку всі лавочки були зайняті відпочиваючими, в основному молоддю. Регіт, в перемішку з лайливим суржиком, хвилював Валерія Прокоповича вбиваючи сподівання на спокійний відпочинок. Молодь палила, пила пиво з пляшок, лускала насіння, хрумтіла чіпсами, гойдала свої ще несвідомі чада у пречудних колясках зроблених на китайський манер.
На одній лавочці двоє парубків сиділо на бильці, а ногами в кросівках човгали по сидінню, щось смішне розповідали, дівчата стояли поруч і верещали від сміху. Валерій Прокопович хотів присісти, послухати молодь.
- Стоп, стоп старче, тут зайнято, - рявкнув парубок з пляшкою в руці, - та й поїзд наш їде в «завтра», а вам треба на той, що «вчора».
Від гостроти, на його думку сказаного, молодь залилася сміхом. Той хто пив пиво чмихнув так, що оббризкав дівчат, а ті його вкрили образним матюком. Валерій Прокопович не знітився і вже, всупереч парубкам, хотів присісти, коли другий парубок аж визвірився на нього:
- Кому сказали, ану брись звідціля! Тобі, старий, вже на Калинівку пора (мав на увазі цвинтар) а ти все на дівок зириш.
Його ліва рука була ударною і ось зараз, майже через півсторіччя умовний рефлекс спрацював блискавично, голова парубка хитнулася назад і потягла за собою сідницю. Зробивши сальто-мортале парубок схопився на ноги, відбіг метрів на десять і щосили крикнув:
- Старий маразматик, з глузду з’їхав!? - парубок тримався за підборіддя. Молодь, як вітром здуло.
- Я тобі зараз покажу хто маразматик, - Валерій Прокопович замахнувся ціпком у пустоту. Навкруги хіхікання стихло в очікуванні розв’язки непорозуміння. Свідки баченого дивилися в його бік.
Валерій Прокопович важко зітхнув, потів промовив сам до себе: «А якими ж повиростають ті, котрих пускають на світ Божий заради грошей?»
Прогулянка була невдалою, він пошкутильгав додому. Позаду шушукались відпочиваючі.
- Напоролися хлопці на Попенченка.
- А хто це?
- О, цей дідок-сила. Колись, казав мій предок (мовив парубок з зачіскою під бокс) він, у семи десяті роки, був чемпіоном України, всі знали його знаменитий хук зліва.
