Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45793
Рецензій: 89591

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Майже за Фройдом

Вона і море

© Надія, 24-05-2014
Вона любила сонце. Світловолосу, її інколи кликали “Сонечко”.
      Вона любила сонце і море. В відпустці завжди намагалась туди вирватись, незважаючи на опір чоловіка і дітей.
    Море було ще далеко, але вона їхала і думала про нього. Ось ближче, ближче до моря і нарешті мрія збулася !
  Ура!!! Я на морі!!!!
    Ніхто від мене нічого не хотів, і це було прекрасно!
    Можна було йти на море або дивитись телевізор в номері. Можна було взагалі нічого не робити і ніхто тебе за це не сварив.
- Лиш би не вляпатись в якісь відносини – думала Марина.
Думка про те, що настирний ухажор даруватиме їй квіти і взамін хотітиме хоч би незмінної уваги приводила Марину в дрож.
    Механічно вона оглядалась вліво, де вдома стояв комп’ютер і треба було включати гонки, а вранці за звичкою згадувала, чи нема наради в шефа.
- Все, відмінили ! Свобода !
От що значить щастя.

    Марина неспішно прогулювалась морем, вдягнувши чорні окуляри і вирішивши не звертати уваги на оточуючих. Сама вона теж бозна - якої уваги не привертала . Просто струнка блондинка середнього зросту, симпатична, та не фотомодель, рішучим кроком прямувала на пляж.
    На пляжі біля неї сиділи жінки з дітьми. Марина насолоджувалась тим, як вони ( не вона) носились за дітками по пляжу, витрясали пісок з одягу та їди. Марно намагались впхати діткам хоч кусок котлети і нервово поїдали замість дітей весь принесений харч. Жінки час від часу покрикували на їхніх чоловіків, які, вдаючи, що це не чоловіче діло звертати увагу на жінок і дітей, читали газету.
   Час від часу вони крадькома розглядали фігуристих модельок, які відчутно вигравали рядом з їхніми розповнілими мотронами.
    Та модельок цікавили не вони, а бездітні і багаті чоловіки,  вони розпізнавали їх якимось звіриним чуттям.
      
   Марина насолоджувалась щастям. Путівку подруга їй вибила гарячу і тільки одну, хоч вона залюбки поїхала б і з сім’єю. Разом вони і так завжди відпочивали ї їздили всюди. Я була самостійна  і спокійно давала собі сама раду.
    Тепер в мене були плани поїхати на екскурсії, поплавати, загоріти трохи…
Та на жаль, озирнувшись, я мусила терміново заховатись за мам з дітьми. По пляжу йшов мій знайомий Валерик, з яким я приїхала сюди.
   Валерик був з нашого міста, син однієї дами, яка працювала зі мною на роботі. Дама дуже зраділа, коли взнала, що я і її син їдемо на один курорт і передала сина під мою опіку.
    Синові було 34 роки, він був маленький, худий, з меланхолічним виразом в очах, неодружений. Дама, правда, пробувала знайомити сина з дівчатами, але щось в ньому відлякувало їх. Дама сама казала, що не знає, чому дівчата не дуже впадають за її сином.
Валерик мав такі достоїнства:
- Був дуже лінивий, але в той же час любив навчати, як треба працювати;
- Заставивши його щось зробити, наприклад приготувати щось, ви ризикували не тільки залишитись без продуктів, але й зробити в кухні незапланований ремонт, або, як то було на свіжому повітрі, просто повіддирати і повідшкрябувати з себе горілі продукти.
- Якщо ви брали на себе обов’язок нагодувати Валерика, він із вдячності хапав вас за руку і пропонував зіграти в шахмати. Їх він дуже любив і завжди носив з собою.

Ну і що з того? – скажете ви. – Зіграю разок.
І тут ви попалися. Зробивши перший невдалий з вашого боку хід, Валерик змішував шахмати і ви починали все спочатку під його пояснення.
   Погравши таким чином в шахмати з Валериком всю дорогу, що вони їхали поїздом, ви би зрозуміли, чому Марина так спішно ретирувалась.

  І ось по пляжу йшов Валерик  в квітчастій сорочці і з шахматами під пахвою і марно когось шукав, витягнувши шию.

   Марина пожаліла, що вона не страус. Якби вона була ним, ніхто би не здивувався, чому вона пхає голову в пісок. А так вона тільки підповзла до чийогось чоловіка з газетою під незадоволені зиркання законної жони.
   Чоловік навпаки втішився несподіваною увагою і почав підсувати мені газету. Це відволікло мене на мить і я незчулась, як ворог, тобто Валерик підкрався ззаду.

Марина!!! – заверещав радісно він.
- Нарешті ми знайшлися ! Тепер будемо завжди разом !!!
Він невимушено всівся на мій новий капелюшок і сказав:
- Я вивчив нову партію про китайський гамбіт! Зараз ти зрозумієш. І почав розкладати шахмати.
- Шах. І мат .- подумала я . Валерик був дуже вразливий а його  мама впливова і з нею треба було ще працювати.
І тут я пішла ва - банк.
З радісною усмішкою кинулась я до незнайомої жінки, яка мирно загоряла здалеку.
- Галю !!! Яка зустріч!!!! – прокричала я в вухо незнайомій “Галі”, добре, що Валерик був не дуже близько.
-Вы обознались. Я не Галя - сказала жінка, яка до того мирно дрімала і не розуміла, чим викликала мою незвичайну радість.
- Вибачте, мені треба було втекти від одного чоловіка - тихо сказала я.
- Ви тут ще довго пробудете?
- К счастью, сейчас ухожу – процідила дама, підозріло дивлячись на мене.
Валерик приклав руку до чола і напружено дивився в наш бік.
“Галя” встала і пішла геть. Мені нічого не залишалось, як взяти її під руку і піти з нею.
- Ще трошки потерпіть – сказала я. Зараз я вас залишу.
Погляди, які кидала на мене дама, мені не шкодили, бо я мала мету. Змилувавшись нарешті над моєю спасителькою, я залишила її в спокої і пішла в готель.

Ранок був як завжди сонячний і гарний. Вранці в ліжку я за звичкою почала згадувати, який сьогодні день, чи нема наради, в дітей свят, авралу в чоловіка і задоволено всміхнулась. Свобода !!!
  Поступово до мене почала доходити думка, що можна було б спробувати тут когось зазвичай закадрити з метою безплатних екскурсій або зайнятись шопінгом.
   І тут в двері постукали.
- Марино, час вставати! – закричав Валерик. Сніданок!!! За столиком і пограємо.
Я машинально подивилась на вікно. Шостий поверх.
       Які екскурсії, який шопінг! Валерик працював на роботі, яка називалась “ Не бий лежачого” і отримував копійки. Зазвичай він плакався на несправедливу долю, так що мені легше було повести десь Валерика за свій кошт, якби він при цьому так багато не балакав.
- Я так довго шукав тебе і нарешті знайшов ! – кричав під дверима Валерик.
- Тепер ми будемо разом.
Мені чомусь пригадався білий хутровий звір з кросворду.
- Тихо ! сказала я Валерику. За нами слідкують.
- Хто? – настрашився Валерик.
- Йди звідси. Тут була розборка російської мафії. Зустрінемось на пляжі.
- Добре. Де, коли? – відповів він.
- Пізніше, там, йди скоріше, бо стріляють – відповіла я.

Повірив він чи ні, та таки пішов. Я швидко вийшла з кімнати в старому платті і босоніжках. Мені було все одно, тільки щоб втекти далеко звідси.
- Придумаю йому спецзавдання знешкодити російську мафію. Або знайду компанію для шахів – подумала я,  йдучи по пляжу.
Яке щастя ! Двоє пенсіонерів різались в козла.
Не те!
Ось! Ще двоє винесли - таки шахмати. Наближаючись до них  я не помітила, як тайфун, тобто Валерик вхопив мене за руку.
- Ось ! – гордо промовила я. Професіонали.
Валерик прийняв стійку мисливського собаки і почав бігати навкруг гравців кругами, не наважуючись щось спитати.
   Я тим часом сфоткала всіх трьох на пам’ять.
На кінець він наважився і спитав :
- Це ви граєте морди ханську атаку? ( Вибачте, як правильно не розчула)
Гравці на моє здивування закивали і нарешті впустили Валерика до своєї компанії. Я полегшено зідхнула і швидко відійшла.
- Ти куди? – закричав вслід Валерик.
- Ходи з нами грати !
Та я вдала, що не почула.

Радісно поплававши в морі після вдало зіпханого Валерика я звернула увагу на високого красивого чоловіка. Він загоряв один, без компанії і я вирішила привернути його увагу.
    Пройшовшись непомітно повз нього разів десять я старалась, як могла. Газета біля нього випадала, капелюшок вітер зносив.
   Востаннє піднявши сама  “загублений” капелюшок, я навіть сказала йому : “Добрий день!”, та він не відповів.
    Незнайомець читав якусь книгу і не звертав на мене уваги.
Змучившись дефілювати на сонці, я пішла купатись, наспівуючи пісню “Еммануель”.
    Ця пісня щось мені згадалась зараз і я ніяк не могла від неї відв’язатись.
- Придумаю щось завтра – вирішила я, з радістю дивлячись на Валерика, зайнятого шах матами.

       Назавтра був такий же сонячний день, з вікна готелю видно було море з пароплавами. Вдосталь наївшись фруктів і морепродуктів я пішла на пляж.
   Було ще рано. Я любила купатись вранці, коли ще було мало людей і чисте море.
Мій незнайомець саме займався ранковою пробіжкою біля моря. Пару дідусів і бабусь робили ранкову зарядку. Я трохи поплавала в холодному чистому морі.
Незнайомець нарешті змучився бігати і теж вирішив трохи поплавати. Заплив він далеко, я не могла скласти йому компанію і це прибавило до його оцінки ще пару балів.
   Далі я побачила Валерика, він робив якісь вправи для спини і поспішила піти на екскурсію.
   З екскурсій я сьогодні вибрала акваторію. Вирішивши, що гід мені там не потрібен, я самостійно добралась до Ялти, вирішивши потім сісти на маршрутку. Та змучене жарою населення путало акваторію з дельфінарієм і , сівши і висівши з 4 -5 маршруток я добралась - таки до станції Узбекистан. Був обід, жара немилосердна, і тут мене втішили, що до акваторії ще йти вгору стежкою хвилин 20.
  Транспорт туди не йшов, їхали тільки замовлені автобуси і таксі. Стежка вела вгору, навкруг було каміння, людей не було.
   Тільки якийсь обдертий і страшний татарин йшов за мною і кричав:
- Эй, дэвушка! Возьмем таксі !
Я пішла швидше та татарин не відставав, поки я не обернулась, зробивши страшну пику і показавши йому язик.
Навкруг не було ні душі.
Де дівся нав’язливий татарин, я не знаю, бо до акваторії він не дійшов. Мабуть, злякавшись, згинув на горизонті.
    Виділивши достатньо адреналіну, я таки добралась до акваторії, де морські котики і лев, дельфіни і голубі кити трохи підвищили мій настрій.

    Назад я їхала на замовленому автобусі автостопом. Всі мали гарний настрій і співали. Біля мене сидів італієць. Я пам;ятала пару італійських слів і вирішила випробувати їх на ньому. Вони означали, здається, як проїхати до моря.
     Незвичайно втішений італієць кинувся по   мені пояснювати на італійській.
- Італьяно веро ! – подумала я , поки він щось кудахкав і розмахував руками.
- І навіщо я його запитала?
Нарешті до італійця дійшло, що я знаю його рідну мову не безмежно і він на англійській мові пояснив мені маршрут.


Вдома ( в готелі )без мене було спокійно.
Валерик з попаленою спиною сидів в тіні, прикрившись футболкою і читав газету. Добре, що мене він не бачив.
   Помилувавшись трохи розами і відчувши пахощі лаванди я пішла на море.
І тут я побачила загрозу своєму спокою, тобто зацікавлені погляди вільних чоловіків, які я ігнорувала раніше.

.
    А чом би й не розважитись трохи? Згадаю свою психологію і безкоштовні вечері і екскурсії мені гарантовані.
   Я оглянулась навкруг. Так .Що ми маємо?
     Біля мене вже довший час крутився дещо підтоптаний дядечко , досі я не звертала на нього уваги. Придивившись до нього тепер, я помітила, що він в масці і ластах ловить крабів і рапанів.
  Я підійшла до крабів і почала їх обдивлятись.
– Які гарні! – сказала я і побачила, як розцвів в усмішці дядечко .
     Звали його Інокентій, хоч згодився на деякий час побути Кешею. Після знайомства Кеша звичайно спрезентував мені всі краби і ракушки, а після вечері ми домовились піти гуляти по приморському бульвару.
    Правда у Кеші була спочатку інша мрія – пляшка вина в його кімнаті, але його спроба запросити мене на чарочку виявилась невдалою. Я хотіла гуляти.
     Дядько взяв з собою камеру. В нього був бзік – зняти приморський бульвар з Чортового колеса, тож я теж мала змогу вдосталь покататись..
    І тепер Кеша йшов і думав, де ж йому похмелитись ,щоб і недорого було і…
Не знаю що він там ще думав в перерві між тим, як фотографував мене біля кожної квіточки і мавпочки(я люблю фотографуватись).
   Нарешті я пожаліла Кешині розумові здібності і сказала:
– Ось гарний ресторан, і недорогий. О дев’ятій там починається безплатна концертна програма.
Кеша втішився безмірно. Хоч щось безплатне – напевне подумав він.
Ми зайшли і сіли за столик. В Кеші по лобі стікав піт. Він думав, скільки не жаль грошей на вечерю і чи я цього варта. Зрозуміло, що я йому підказувати не спішила.
   Спершу Кеша вирішив таки напитись, бо замовив фляшку вина, якийсь салат і рибу для мене.
     Після напруженої розумової праці мій ухажор прийшов до висновку, що сильно витрачатись на мене не треба, не знати, що з цього вийде. Висновок був правильний, тому ми, поївши і потанцювавши пару танців пішли додому. Кеша сам захотів йти, бо в ресторані мало хто танцював, Йому я не дуже пасувала, зате звертала на себе увагу інших чоловіків, які теж хотіли танцювати.

     Вранці я вирішила шукати нових знайомих.

    Неспішно я прогулювалась приморським пляжем, коли побачила справжнього красеня. Я давно вже хотіла піти на дискотеку, а Кеша щось не виявляв такого бажання.
  Яке щастя! Дивлячись на нього, я зрозуміла що мозок красунчика не був обтяжений розумовою працею. Петро був красивий, як бог, високий, чорнявий.
  Не знаю, чи сам би він звернув на мене увагу(для фотомоделі я була нижча ростом),та спрацював ефект недостатньої ланки. Своїми жартами і відповідями я зацікавила Петра, як тим, що було для нього недосяжним.
Коли я говорила, він дивився на мене, як риба, витягнута з води.
   Цього я звичайно йому не казала, бо дуже хотілось на дискотеку.
   І от я йшла з Петром на дискотеку, всі дівчата і жінки заздрісно дивились нам вслід.
        
      Але раділа я передчасно –  Петро виявився поетом. Зараз він якраз переживав муки нерозділеного кохання, тому” добивав” мене своїми віршами . Щоб показати непересічний розум автора, вірші були абстрактні. Ну десь приблизно таке:
   Сови не…Слухай не дмухай,
  Йди не туди,
  Незавершений смог труб автостради
  Ми йшли з тобою туди,
Де зав’язлись лихії бандани  – декламував Петро, добре що потихо, час від часу звично роззираючись в пошуках фотомодельок.
– Фу !Мєсто! – хотілось сказати йому, але я казала: Чудові вірші! –і він знову звертав на мене увагу.
    На дискотеці все було нормально. Чувак танцював класно і в ритм .Зате після дискотеки я вже жаліла, що не пішла з Кешею. В Кеші хоч розумовий процес був не так сповільнений. Петро ж плів щось на тему:
– Давай роздягнемось і підемо до води!
На цю тему його видно, заклинило, бо я півдороги говорила йому ,що змучилась і краще хочу послухати його вірші або поговорити про поетів .Тут і почався “ужас”:.
– Про яких? – перепитав Петро.
– Про сучасних або минулих.
– Що ти маєш на увазі? Ти хочеш зі мною посваритись? На що ти натякаєш? – підозріло запитав Петро.
– Та ти що, не хочу сваритись ні в якому разі - переконувала його я .
– Просто думаю, хто би  тобі міг подобатись.
– То з поетів чи ти про що?
– Та з поетів або художників або співаків – відповідала я .(Може ,хоч когось згадаєш)
– З поетів знаю Петрарку, Лауру, Дульцінею – почав згадувати Петро.
(Я так і знала, що пиво, яке він пив на дискотеці, було не безалкогольне, бо Петра понесло. Він йшов і згадував імена поетів, політиків а я рахувала хвилини, за які дійду до санаторію. Щось розваг мені перехотілося.)

. Через свої пригоди я тимчасово забула про мовчазного незнайомця. Так, як спілкуватись з кимось мені наразі відхотілось незнайомець мені підходив.
  Пісня “Еммануель” почала супроводжувати мене, як тільки я підходила до того місця, де сидів незнайомець.
   Об’єкт мого полювання мирно сидів і їв.
- Тільки б не грав сам з собою в шахмати – подумала я.
- Може, він зомбі?
Вже легше, об;єкт щось читав, і час від часу записував.
Дефілювати повз нього вже не хотілось, ще подумає, що я маніячка.
  
Наплававшись, я познайомилась з балакучою жіночкою, що приїхала раніше.
- Що за чоловік ось там читає? – запитала я.
- Таж то глухонімий німець – відповіла вона. Тут в нього якісь родичі живуть, то він бідний кожне літо сюди приїжджає. Нічого не чує.
- І не розуміє – подумки завершила я.
Я уявила, як невідомим чином знайомлюсь з тим німцем, але він ще й не бачить. Беру його за руку і проводжаю до готелю, потім назад, він лагідно дивиться на мене, бере за руку…
…Потім він вже не може й ходити, ходить з паличкою, я всюди воджу його…Ні, це вже перебір.
    Я невідомим чином знайомлюсь з ним (шкода, що  не знаю німецької) і говорю до нього…та толку з того, як він не чує.
   …Я говорю до нього мовою есперанто, тобто міжнародною мовою, німець радісно киває і поступово видужує!!!
Задумавшись, я не помітила коряги і ледь не впала.
- Значить, доля така – подумала я, глянувши на німця і глибоко зітхнувши.
Німець подивився на мене вперше. В очах його світлів сум і надія.

Я пішла до готелю, все одно мучачись піснею “Еммануель”, що приходила до мене, коли я проходила повз німця.

Вранці я встала і не знати чого підійшла до вікна.

Під вікном стояв мій німець і дивився вгору.

- Що з нього? Ні поговорити, ні…
Я як чесна жінка старалась про інше не думати. Він мені подобався, та що з того. Був би він говорящий, могли б поспілкуватись, а так..
Я пройшла повз німецького незнайомця ( Знов та пісня! ). Він стояв і дивився мені вслід, як та собака, не пробуючи йти за мною.

  І відтоді останніх пару днів, куди б я не ходила, відчувала його безшумну тінь.
Він стояв і дивився, але по його очах я не могла прочитати, чи він хоче, щоб я підійшла, через те я й не насмілилась це зробити.

Перезнайомившись вже з ким могла, наплававшись, побувавши на різноманітних екскурсіях я збиралась додому і думала про чоловіка і дітей, хоч, озирнувшись, в думках чомусь бачила німця, що стояв і дивився на мене.
  Я приїхала додому, здала Валерика його мамі, розповіла про свої екскурсії.
Вдома я застала чоловіка і дітей, замурзаних, що робили порядок в хаті.
- Ми без тебе все робили, тільки їсти і вдягатись не було коли, на вихідні були, як бомжі !- втішив мене син.
Я нагодувала сімейство, розклала гостинці…

…Пісню ” Еммануель” я згадувала тільки, як включала програвач.

    
    
    


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Завше казав,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 28-05-2014

Якщо тільки тепер

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 27-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 25-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© , 24-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 24-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4768860340118 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …