Такого село Стрітенівка ще не бачило. Війни переживало, лихоліття, зміни влад і безвладдя, кризи і всілякі перипетії, навіть по небу щось вогненне колись пронеслося, сільських бабів на дорозі переляком у пилюку кинувши, але такого - точно ні.
Стояв за селом цвинтар. Від дорогами пам'ятниками всипаний, як і личить такому місцю, щоби кожен захожий ув обитель усопших міг зорієнтуватися, де хто тіло своє поклав, душу вічності віддавши, та й узріти міг, який же вигляд мало те тіло, коли ще грілося в сонячних променях на білому світі. Від поля, подалі від дороги, цвинтар заріс усіляким кущем, як знак того, що час і відхід у вселенські розвої нащадків похоронених раніше не пощадить жоден пам'ятник, а все приведе під кущ, кущ забуття. Цвинтар стояв собі тихо, час від часу приймав відвідувачів і нових пожильців, аби на зміну заселених кущем потрухлих пам'ятників окрасити себе новим знаком, або хоча б підрихтувати наявні.
І от той цвинтар став комусь поперек дороги. Зазвичай цвинтарі стають на дорозі, аби подовжити її в інших світах, а цей став поперек.
На цвинтарі побили надгробки і пам'ятники. Штук зо двадцять. Побили люто, на друзки, не жаліючи ні дорогих, ні дешевих, навіть хреста звичайного, із заліза звареного, котрого якомусь дідові ще в сімдесятих роках минулого століття хтось поставив і з того часу забув, що в сучасному світі виготовляються фарби, і того звалили, вивернувши догори шмат бетону, яким той хрест, наче дерево коренем, у землі тримався.
- А щоб тобі руки покорчило, бузувірське плем'я, щоб тобі дихати не дало, щоб ти і рід твій не знайшли собі цвинтаря межи людей, а вік стикалися душами неприкаяними ні на землі, ні в небі, щоб тобі сатана смолу варив віками, а ти її віками пив, горло обпікаючи, і ні напитися не міг ніколи, ні мук позбутися, щоб тебе батогами ангели сікли і кров'ю твоєю поливали людське лихо, як дощ суху землю, щоби лихо зійшло на ніц, а ти, бісове поріддя, щоб оці надгробки ніс у душі, доки і її, аж до судного дня, де повстануть усі зневажені тобою і твою душу похоронять під цими надгробками, аби ніколи більше на світі не плодилося таке непотребство, - кляла незнаного зловмисника Одарка Хвищ, складаючи на купу понівечену пам'ять про свого чоловіка.
- Негоже так, Одарко, на цвинтарі, - проходячи мимо, озвався отець Михаїл, у миру Михайло Гощук, - жаль розумію, обурення розумію, але клясти, ще й на цвинтарі, не раджу.
- Та як же ж не клясти, - втерла сльозу, наче обурення змела з обличчя, Одарка. - Я на цей пам'ятник дві пенсії поклала, а воно, паскуда якась, отак зі мною... Як же ж не клясти...
- Тобі пенсії жаль, чи чоловіка? - запитав батюшка.
- Ну як, - похлинулась Одарка, - чоловіка само собою, але й пенсії теж. Я ж не для того цей надгробок мостила, аби якась зараза його побила. І за що, за що - не втямлю. Чим мій Панас завинив тій паскуді, як його вже тринадцять літ немає межи люду?
- Не Панас твій завинив, - мовив отець Михаїл, - всі ми завинили перед кимось і самі перед собою, коли виплекали таких молотобійців, котрі йдуть не до будівництва з киркою, а на цвинтар крушити пам'ять.
- Ой, батюшка, - махнула рукою Одарка, - вам треба проповідувати, розумію, але я своєї вини не бачу, коли мою душу неславлять ні за що. Виродок, він і є виродок, яку б любов до нього хтось не проповідував, бо він, мовляв, під любов'ю покається. Не покається. Хто лизнув сатану, Бога вже не лизне, бо язик замурзаний, Бог згидує, відвернеться.
- Бог всемилостивий, - нагадав батюшка.
- Я не всемилостива, - запручалася Одарка, - люди не всемилостиві. Та й не можна за таке прощати, хто б що мені не говорив. Краще у гріх, ніж на таке прощення. Батогом таких виродків треба хрестити, а не хрестом, батогом, щоби до кісток м'ясо відпадало, може, оголиться і заболить душа. Бо інакше ми ту душу ні побачимо, ні відчуємо, якщо вона взагалі в тому тілі є. Бо як нема, то тим більше біль один здатен заспокоїти наші душі, біль чийсь, не наш довічний ні за що, ні про що, біль того, хто той біль нам приніс. Бо хто приніс біль, має його й забрати. Інакше він отвердне, як камінь, і похоронить нас під собою, як я свого Панаса під цим ось побитим камінням.
- То кажеш, Одарко, батогом треба випікати біль твій? - перепитав батюшка.
- А чим же іще, не ладаном же, - огризнулася баба.
- Не вийде, - зітхнув отець Михаїл, - ангели з батогами не ходять.
- То хай візьмуть, інакше Бог утратить цей світ, - взялася Одарка до побитого надгробка.
- Якщо ангели візьмуться за батоги, то перед нами постане вже не наш світ, - відповів батюшка. - Як ми тоді відрізнимо сатану від Бога?
- По батогу, - бурчала Одарка, - як періщитиме добро, значить, сатана, як по злу поцілятиме, отже, Бог.
- Якби ж не було все перемішане так, як воно є, я погодився б на батіг, - зітхнув отець Михаїл. - А в нашому світі батоги переплутаються в один момент - піди тоді розберися, де він сатанинський, а де Божий. Якби ж наш Бог був один на всіх, але ж його кожен підлаштовує до себе, хоче приручити, наче кішку, тулить до свого гріха, як до добра, відлучає від чийогось добра, як від гріха. Не вийде, Одарко, з батогом, зсічемося в плутанині, не зможемо виокремити Бога одного для всіх, загубимося між своїми богами, не простягнемо рук до справжнього, аби висмикнути його з диявольської суміші, бо не знайдемо, за що вхопити, аби побачити.
- То хай відростить вуха, - бовкнула сердито Одарка, - бо як не чутиме кожну душу, то як ми його знайдемо.
Батюшка не сказав нічого, вийшов за ворота останнього людського пристановища, перехрестився тричі, глянув нащось, примруживши очі, на сонце, зітхнув і пішов до села.
"Добалакався до Одарчиного богохульства," - подумав скрушно.
Прискорив кроки - мав нагальну потребу сягнути в селі одного двору, аби виокремити для себе деяку істину, що грунтувалася на вчорашній підозрі.
"Спробую виростити для Бога вуха," - виринуло звідкись з потаємних глибин.
Аж перехрестився, завваживши це за гріх.
Отець Михаїл завжди дотримувався тої істини, яку й між людей проповідував, що не можна любити Бога, не люблячи його світ.
Михайлик Гощук з дитинства кохався у природі. Мав намір іти навчатися на лісника, але коли не вступив за даним фахом до вузу з першого разу, то подався на рік працювати до лісництва, аби набратися трохи практики і побути поближче до природи. І та практика віднадила його від мрії про лісника, як кохана може віднадити від себе наглою зрадою на твоїх очах.
Масові вирубки лісу, де нищиться все і вся по потребі і без, звірські полювання для сановних осіб, де не щадиться ні пташка, ні дитятко мале світу тваринного - молодий Михайло за п'ять місяців так званої практики нажив собі стільки ворогів серед обожнюваних раніше, а тепер зненавиджених працівників лісу, що мався обирати між захистом природи і самозахистом, бо були й погрози пристрелити десь серед лісових нетрів.
І тоді зрозумів юний Михайло Гощук, що не зможе досягти він абсолютно нічого у заселеному людністю Божому світі, не зможе вберегти ні дубчика, ні тваринки чи пташечки, доки не спробує змінити саму людину.
І Михайло подався до семінарії, бо то риба тільки, вважав, гниє з голови, а людина - з душі; отже, не змінивши душі людської, людину змінити годі й думати.
Це вже потім прийшло розуміння, що й серед святих отців сидить та ж сама людина, якій треба міняти душу, от тільки хто те має робити. Бог видався таким далеким, що на нього й надія почала згасати.
Та отець Михаїл переборов розпач, обтаковився врешті-решт зі світом, осягнув, що життя його навряд чи вистачить перемінити людську душу загалом, а от врятувати хоч декілька душ через проповідь Божого слова він змогу має. Тим і жив. Та ще природою довкола, світом Божим, любов до якої чи якого ще в дитинстві закралася в душу і залишилась там назавжди.
Люблячи Божий світ, отець Михаїл врешті по-справжньому полюбив і Бога. За даровану красу. І вважав, що це й була справжня любов - безкорислива і всеосяжна. Бо коли Бога щось просиш, коли уповаєш на нього, то не любов, то користь, то жадання виокремити щось для себе за рахунок когось (бо інакше навряд) при Божій помочі. І коли Бог раптом поведеться на прохання когось того, не твоє, то провокує твою образу - і Бог маліє у твоїх очах, стає не твоїм, чиїмось, а отже, не таким, не вимріяним, негожим. І людина йде у гріх, шукаючи іншого Бога, не розуміючи, що він один, він ось, вигляни лиш за вікно і ти його побачиш. Не того змоленого і стомленого проханнями про суєтність у суєтному, а іншого - у дарованому тобі світі, найкращому, наймилішому, бо іншого тобі не дано і не буде дано, в крайньому разі, на землі точно. І то буде справжній Бог, Бог щастя. Його не треба просити про щось, його не треба молити про нездійсненне, його треба просто любити, бо любов - це і є щастя. А щастя - це один-єдиний продукт, заради якого людина і йде до Бога. Хто зрозуміє, що Бог дав його тобі ще при твоєму народженні, той ніколи не шукатиме у Бога вух, аби витягнути звідкілясь і побачити, той завжди житиме у Бога за пазухою.
Це як із жінкою - не завжди варто набридати їй своїми приставаннями, іноді її просто варто любити всім серцем, навіть ні на що не надіючись, і вона усміхнеться колись до тебе, усміхнеться щиро, як ти й хотів.
Отець Михаїл аж зупинився.
"О, Господи, все-таки і грішні думки в мені бродять, ох, непевний я чоловік," - перехрестився, згадавши свої... прости, Господи, хто ж не без плотського гріха.
- Плотське - пусте, душа - все, - пробубонів.
Не дуже тому й повірив, тож чимдуж повернувся до краси світу і любові через нього до Бога.
Вчора, як зазвичай, отець Михаїл робив вечірню прогулянку по Садових кущах - порослому кущами та різним деревом урочищу, котре являється давно занедбаним колишнім колгоспним садком і відрізає від материкової, як кажуть у селі, Стрітенівки, той куток, що знаходиться серед степу, але має назву Острів.
І бачив тоді отець Михаїл прояву, на яку й уваги не звернув, а нині його та проява навела на одну думку.
(Продовження буде).
