Дуже мене, Дениса Мендюка, порядного сільського жителя, зобидив наш сільський голова. Зобидив по саму рипитицю.
Але почну спочатку.
Років зо три тому виникло в нас у будівельній бригаді спірне питання - у кого твердіший лоб, у бугая чи в цапа. Половина бригади стала за бугая, половина - за цапа, ще й четвертої пляшки не допили, а хлопці вже ось-ось малися чистити один одному мармизи, бо ніяк не доходили консенсусу.
Якби не я, побилися б.
- Дурний ваш спір, хлопці, - піднявся я з колоди, - ні бугай, ні цап нічого не варті проти мого лоба. Раз моя Ганька називає мене твердолобим, то так воно і є, бо її слово - камінь.
Хлопці втихомирились, кулаки один до одного сукати перестали, але сумніви їх не покинули. Тож довелося ціну власного слова доводити ділом.
Бугая в селі не знайшлося - штучне осіменіння худоби геть вивело цю породу з ужитку.
Мусили зупинятися на цапові. Баба Мар'яна припинає своїх кіз ген на лузі, туди й подалися. Відвели цапа від козиного гурту, я став проти нього навкарачки, заревів, як бугай (бо впізнає в мені людину, злякається, втече, бісова худобина), гребонув задньою ногою для виду і пішов в атаку. Цап ще й розібрати нічого, певно, не встиг, як я з усього маху торохнув його лобом межи роги.
Через три місяці, як привезли мене з лікарні додому, дізнався, що цапа тоді таки вбив, за що баба Мар'яна здерла з моєї Ганьки цілих двісті гривень. Але вся громада тепер знає, що найтвердолобіший у селі я - Денис Мендюк.
А сільський голова назвав мене дурноголовим. Хай би твердолобим обізвав - це почесно, це істина. Але дурноголовим... - це образа. І за що обізвав? За те, що я зібрався в депутати.
А хіба я не маю права залізти в депутати? Та я маю право навіть на Верховну Раду залізти.
Сам же сільський голова на зборах і сказав:
- У дурноголового Мендюка вистачить розуму геть і на Верховну Раду залізти і махати, знявши, там штаньми, ніби прапором, аби всі побачили, що йому не вистачає кебети.
Що дурноголовим обізвав - це образа, звісно; а відносно Верховної Ради - можу й залізти, як треба буде, а що в тім такого.
Навіть Ганька, дружина, яка чи й не щодня виливає на мене цебер морального бруду, а й та в глибині душі крізь люту ненависть таки бачить у мені достойника на депутатство.
- Чого ти роззявив ту свою пельку, наче депутат, що й тридев'яте царство засмердів, - часто примовляє, бувало.
Тож вирішив я податися в депутати. Не у Верховну Раду (це ж на щоденні поїздки на роботу в Київ скільки грошви на таксі доведеться викинути), а в районні (сільським депутатом фігурувати - мізерно для мене). Хотів, вибившись у депутати, село поставити на коліна (бо ж лежить) і голові віддячити - а це основне для знеславленої душі.
Тож подав я в сільраду заяву: так і так, мовляв, усі нинішні депутати в район від нашого села - маргінали (вжив слівце, аби показати всю глибину свого розуму), тож хай краще доять бугаїв (мав на увазі корів, звісно, але в заяві допустив описку), а я за них сяду на районну лаву.
Сільський голова саме гриз яблуко, коли йому приперли мою заяву, то, кажуть, пробив тим яблуком вікно, ще й поцілив у діда Якима, що якраз серед вулиці підтягував очкура на штанях, бо ослаб.
До поціленого Якима, котрий лихословив, на чім світ стоїть, збіглася вся вулиця, а голова почав виправдовуватись.
- Хіба ж дурноголовий Мендюк не доведе? - белькотів. - До виборів ще три роки, а він балотується, аж упрів.
І тоді я, вкотре знеславлений паскудним відносно мене словом, зрозумів - або я депутат, або сільський голова забиває цвяха в сільську могилу.
Почалася боротьба. Ганька не дала грошей на чорнило й папір, тож я наварив цибулиння, порвав двоє своїх біліших підштаників і нашкрябав на них лозунг: "Народ! Хто хоче царства небесного, пхай мене в депутати до району! Ваш попихач Мендюк".
Одного плаката хотів вивісити в генделику над столиком, уже й стіну бурити почав, але, вчувши якісь підозрілі звуки й вібрації, до зали втаскалася тамтешня продавщиця (ще й молочнокисле бродіння на губах не обсохло, а бач, командує, погань), схопила мій лозунг і закинула ледь не на самий вершечок акації. Я їй сказав, щоб полізла розправила, аби люди змогли прочитати, то хай висить уже й на акації, а вона, розпасіювавшись, закинула туди ще й мого піджака з другим плакатом у кишені.
Тоді я розсердився, відірвав у Палажки від тину дошку, намалював на ній цибулинням: "Люди! Хто хоче знати мою передвиборну програму, лізьте на акацію. Пригноблений Мендюк!"; поставив під деревом, а сам пішов до сільради.
- Так, дорогенькі, - мовив її працівникам, - або село рятується, або я оголошую голодомор.
Зняв капелюха і сів під дверима. Потім згадав, що голодуючі повинні мати щось неординарне на голові, перерив усі кишені, але ніякої матерії не знайшов, а сільрада відмовилася видати навіть ганчірку для миття підлоги, тож я сходив на купу металобрухту неподалік, зняв там іржавого обруча з гнилої діжки, окрутив його довкола маківки - та так і розпочав акцію протесту.
Голова явився опівдні, запитав, що я тут роблю.
- Балотуюсь, голодую і не каюсь, - гордо здійняв я голову.
- А здохнеш скоро? - поцікавився голова.
- А в мавзолей покладете?
- У піраміду, - пообіцяв голова.
У піраміду я не захотів кластися - я ж не мумія. От якби при вході до районної ради поклали, аби кожен депутат до чола вустами прикладався, як прочанин до святого - о, тоді б, я, може, й здох. А так почав голодовку.
Голова ходив до Ганьки, просив забрати, як висловився, "цапоборця" з-під сільради. Але Ганька відповіла, як відрізала:
- Хай скаже, якої партії. Як моєї, то заберу, а як вашої - то вам хай лишається.
Голова про мою партійність не питав, видно, зрозумів, що його я партії.
Вже рік, як я голодую під сільрадою.
Була й преса біля мене.
- А на чому ви живете? - допитувались.
- Як на чому? - дивувався я. - Ось куфайку на асфальті постелив, на ній і живу.
- Та ні, - перепитували, - ми цікавимось, як без харчів витримуєте?
- Я твердолобий, - хвалився, - цапа лобом убив, то що, не вб'ю голод?!
- Воду п'єте?
- І не тільки.
- Часто?
- Воду - під вечір, сто грам - зранку.
- А із закуссю як?
- Важко. Навиворіт виходить, харч поперед випивки. П'ю я вранці, а хліб з часником товчу ще звечора. З харчами взагалі погано, сало Ганька тільки в неділю виділяє, м'яса не дає зовсім, борщ рідкий варить, щоб кишки, каже, від безділля не скипілися. Легко, думаєте, той хліб з часником щоночі товкти?
- То який же це голод, коли ви їсте?... - витріщилася кореспондентка.
- Їдять удень, а вночі - причащаються, - роз'яснив я. - Так що не замакітрюйте мого голодомору, бо я й так уже інколи забуваю, чого тут сиджу.
Три роки відсидів під сільрадою, як у буцегарні. Звівся геть на тому хлібові з часником.
Але виборів дочекався.
"Люди! - повісив над собою плаката. - Голодному псу - районні віжки! Голосуйте за мене, бо вже прогнила куфайка і стигне одне місце. Пожалійте ж мою... - далі поставив три крапки, бо до нецензурщини не опустився. - Голодний Мендюк!"
Село чомусь мене не підтримало. Та хіба воно в нас село? Так, сільце.
Але свого я добився. Поперли голову нашого сільського з посади.
- Як барана під сільрадою три роки терпів, - говорили, - то й сам баран.
От тільки Микита Павлович, наш екс-голова, не визнав результатів виборів і в знак протесту об'явив голодовку.
Сидить зараз на моїй куфайці. Обруча, щоправда, мого зодягти не захотів, натягнув на голову якусь білу ганчірку.
Плаката поряд почепив: "Люди! Я ж за вас душу згноїв, а ви..."
Я йому навіть навильник гною заніс, аби було унаочнення, яка ж у нього стала душа. Не захотів прийняти.
А жаль, я ж від усього серця.
Бо не те головне, що я цапа лобом убив, кажуть, там і розум втратив, не те головне, що екс-голова наш душу згноїв - теж утратив; головне - серця ми ще маємо, он гупають у грудях, хочуть щось сказати, а що - не втямимо.
А як утямити?
Розум відібрало, душа згнила, півпики від того перекосило на гнів, а півпики - на сміх...
Тож і колотимось, як дурники, одночасно сердячись коло смішного і сміючись, де мали б гніватись.
Отак і живемо.
Ну, хай я цапа лобом убив, мені не дивувати. А інші?...
