Сиджу на підвіконні, притулившись щокою до холодної шибки. Таким нехитрим способом намагаюся загасити внутрішню пожежу (не їв майже добу, виразка бешкетує). Кудись зникла іржава консервна банка з-під Нескафе, яка слугувала попільничкою для усього нашого відділення. Струшую попіл собі під ноги, він осідає сірим туманом на білих, порепаних кахлях. Шукаю у кишені мобільний, але знаходжу лише плитку молочного шоколаду – презент від вдячних пацієнтів.
У фойє зупиняється ліфт. Чую нерозбірливі дитячі голоси і підбори старшої медсестри. Світлана Семенівна зупиняється біля іншого вікна. Кілька хвилин мовчки за мною спостерігає. Певно, з осудом, кривиться: «От лобуряка!» Потім кашляє, намагаючись привернути мою увагу.
Гашу цигарку об підвіконня, якраз на словах «Валя Гічко – супер!», ховаю її за спину. Раніше, ще за часів СРСР Світлана Семенівна була партійною і боролася за справедливість, тепер, перекваліфікувавшись у медика, бореться виключно за здоровий спосіб життя. Принципової жіночки бояться всі, навіть замвідділення. Якось, зіткнувшись з нею в місті, заховав нашвидкоруч загашену цигарку до кишені. А вона, привітавшись, подивилася на нього і суворо так говорить: «Виймайте зі штанів папіросу, бо ще спалите чоловічу гідність.»
- Артем Олександрович, що робити з Павлюком із сорок шостої? Галя поставила йому крапельницю. А що вводити окрім знеболювального?
- Поки досить цього. Я перегляну його кардіограму і ще подумаю.
Вона здивовано знизала плечима, але сперечатись не стала. Відійшла.
Я працюю лікарем уже двадцятий рік. Але вперше, дивлячись на пацієнта, не знаю, з чого починати лікування. Сімдесяти семирічного дідуся на перехресті збила автівка. Він отримав серйозні, можна сказати, критичні пошкодження внутрішніх органів. А на попередньому огляді я виявив у нього велетенський букет серйозних хвороб. Практично несумісних із життям. Дивно не те, що Іван Сергійович ще міг самостійно ходити. Дивно, що він взагалі досі дихав.
Дружина Івана Павлюка виявилась не менш колоритною особою. Елегантно вбрана бабуся із велетенською копицею сивого волосся і об'ємним намистом на шиї. Спокійно вислухавши мої невтішні прогнози, Ніна Марківна сказала, що хоче побачити свого чоловіка. Перед тим, як зайти до його палати, дістала із сумки косметичку і підфарбувала губи яскравою помадою коралового кольору.
На деякий час я залишив їх наодинці і пішов до інших пацієнтів, а, повернувшись, застав неймовірну картину. Ніна Марківна сиділа на краєчку ліжка. Вони з чоловіком трималися за руки. Обоє співали жартівливу народну пісню:
«Але що то за Іван,
Що він ходить сміхом, -
Коромислом вперезався,
Підпирався міхом.
Вона тримала його за руку і співала доти, доки в палаті стало чути лише один голос.
- Співчуваю. Мені дуже шкода, - сказав я вдові.
Вона потерла долонею сухі очі і навіть усміхнулася.
- Така доля. Сімдесят сім – це немало. Мій Іван любив гарні дати.
Минали однакові дні, нічні чергування змінювались денними, одні пацієнти іншими, а я ніяк не міг викинути з голови історію Івана Павлюка. Навіть переглянув в лабораторії результати його розтину. Все набагато гірше, ніж здавалося раніше. Чому так відбувається? У чому секрет? Дехто з моїх пацієнтів помирає від незначних на перший погляд хвороб, а ця ходяча лікарська енциклопедія так довго глузувала над суворим вироком долі.
Я довго стояв біля воріт невеличкого, пофарбованого у фіолетовий колір, схожого на казковий будиночку із розкішним квітником і обліпленими стиглими плодами яблуньками. Коли в кишені закінчились цигарки, перетнув двір і, не знайшовши на дверях дзвінка, постукав у шибку. Можливо, не надто ввічливо зараз турбувати вдову, але мене долала цікавість. Кортіло дізнатися, як жив чоловік, який навіть за найоптимістичнішими прогнозами мав померти ще років двадцять тому.
Ніна Марківна радо мене зустріла, провела до великої кімнати, запросила сісти. Я був трохи здивований її зовнішнім виглядом. Вдова надягла літню сукню веселих райдужних кольорів.
- А, це, – вгадавши мої думки, махнула вона рукою. – Так хотів мій Іван. Побачив би він мене в чорному, точно побив би. Вперше у житті, - сміється. – «Не смій за мною плакати, - говорив мені старий. – Бо повернуся і залоскочу до смерті».
Я тактовно кивнув, а вдова побігла на кухню і принесла звідти миску щедро политих сметаною вареників, тацю з округлими пухкими пиріжками і прозорий глечик із зеленою рідиною. «Сік» - сповіщала наклеєна на ємність саморобна етикетка. Допомагаючи їй розставити усе це добро на низенькому журнальному столику, я трохи роздивився кімнату. На столі, на телевізорі, під горщиками з вазонами - білі плетені серветочки. Стіни були прикрашені фотографіями у гарних дерев’яних рамках. Родичі, діти, онуки. Я одразу звернув увагу на те, що на усіх фото Іван Сергійович посміхався. Щирою і відкритою посмішкою.
- Розкажіть, а ким працював ваш чоловік?
- Нічним сторожем на заводі. Знаю, не дуже престижно, але він і не зміг би працювати кимось іншим. Надто любив свободу. Постійно повторював: «Не можу працювати в конторах. Ну не моє це».
Дехто з родичів плювався, радив йому знайти щось пристойніше. «Не заробиш нормальної пенсії!» - кричали вони. Так от, половина із тих панікерів так і не дожила до своєї пенсії.
- А де ваш чоловік проходив лікування?
- Та ніде, – махнула вона рукою. – Якось сходив в поліклініку, приніс цілий оберемок рецептів і кинув їх у куток, до газет, якими розпалюємо піч. «Я цього не питиму, - заявив. – Ще хочеться пожити». З ліків мій старий визнавав тільки липовий мед. У нього була своя пасіка, він відсилав мед дітям, роздавав сусідам. Ну чому ви не пригощаєтесь? – вона налила у мою склянку холодний запашний сік. – Грушевий. Улюблений мого Івана. Він сам його закручував.
- Дуже смачно, - спробувавши, погодився я. – А як останнім часом почувався ваш чоловік?
- Нормально. Все повторював: «Що мені ще потрібно? Я ж дихаю. Нехай навіть не рівно і через раз». Гасав по городу наче кінь. Засіяв усе своїм тютюном. Не було де стати ногою. І пасіка, і господарство – усе сам. Ще й на молодиць задивлявся. Та це він так, жартома, - усміхнулася Ніна Марківна. – Щоб викликати мої ревнощі.
- А його звички? Чим він харчувався? – запитував я, намагаючись нарешті збагнути таємницю цього феномену.
- Іван любив дивитися комедії. От новини ігнорував принципово. Бурчав: «Тільки псують настрій». А їв мій старий усе підряд. А коли хтось із знайомих охав, що солоне або кисле надто шкідливе, роздратовано махав рукою: «Те, що ти любиш, тобі не зашкодить».
Я подивився на миску вареників. Маленькі, за розміром – один в один, ще й заліплені фігурними зубчиками. Ковтнув густу слину. Якби мене щодня так годували, я б теж прагнув жити вічно.
На прощання вдова подарувала мені баночку липового меду. Уже виходячи надвір, я не стримався і запитав:
- Як ви вважаєте, в чому був секрет довголіття вашого покійного чоловіка?
Вона знизала плечима, задумалась.
- Не знаю, секрет це чи не секрет, але Іван вважав, що усі хвороби бояться оптимістів. І просто радів життю.
- Ви справді думаєте, що можна буде обійтися без операції? – молода приваблива жінка з очима неймовірного смарагдового кольору - бездонного океану, наповненого краплинками відчаю, затамувавши подих, ловила кожне моє слово.
- Поживемо – побачимо, - я простягнув їй рецепт. – Приймайте препарати згідно інструкцій. І через місяць до мене.
Вона пробіглася по рецепту очима, і її тоненькі, майстерно підведені чорним олівцем, брівки здивовано полізли вгору.
- А це що?
На бланку, поряд із нерозбірливими назвами ліків, іншим, «людським» почерком було написано і двічі підкреслено: «Посмішка та гарний настрій».
- Все правильно, - знімаю окуляри. – Намагайтеся частіше посміхатися. І думайте про хороше. Хвороби бояться оптимістів.
