9
Прокл, вдягнутий в темно-синій плащ, неспішно прогулювався святково вбраними вулицями столиці герцогства – Венеди. Останній день свята і народ відривався по повній, весело горланили пісні, тісною юрбою обступали виступи бродячих артистів, товпились у атракціонів. Вечоріло. Шинки почали поволі заповнюватись народом, але більша частина городян і приїжджих вийшла до річки Данаї, міська влада обіцяла показати грандіозний феєрверк. Купивши у вуличного торгівця запашний калач, Прокл пристроївся біля камінного парапету при портової набережної. Потрохи кусаючи калач і кидаючи крихти рибам, спостерігав за людським натовпом, уважно вишукуючи нишпорок. Здається все було спокійно. Прокл прибув позавчора пізно ввечері з торговим караваном Нестора і поселився в таверні „Летюча риба” , де ціни незважаючи на свято були досить прийнятні. Не те що він економив, просто не хотів привертати до себе увагу і ця, трохи зачухана таверна, як раз підходила для цього. Ворогів начебто тут у нього не повинно бути але за довгі роки свого ремесла він навчився обережності. От і вчора, перебуваючи на турнірі рицарів і спостерігаючи за трибуною знаті, де розмістився герцог Вольмир з почесними гостями – принцесою Анною і Великим магістром, він відчув на собі погляд, а коли обернувся, здалось що промайнуло знайоме обличчя. Та скільки Прокл не напружував свою досить хорошу пам’ять так і не згадав, де бачив це обличчя. Вчорашній вечір він витратив на те щоб взнати більше про купця Ісмаїла та пошукати колишніх своїх товаришів. Прокл дізнався, що добрий його приятель Таран зараз тримає невеличку таверну „Бойовий півень”, а колишній напарник Груздь має крамницю. Сьогодні вранці він зайшов до Груздя, який тримав крамничку ласощів, що зовсім його не здивувало, той завжди полюбляв солодощі. Груздь дуже зрадів йому і залишивши торгівлю на свою дебелу дружину, повів промочити горло до найближчого шинку. Там вони засиділись майже до вечора, згадуючи минулі часи, доки не прийшла розгнівана жінка Груздя і не забрала свого чоловіка. Зараз Прокл, хоча це йому зовсім не подобалось, вирішив зайти до купця Ісмаїла, але спочатку добре перевірити чи не слідкують за ним, бо біля шинка знову промайнула все та ж підозріла особа. Прокл завжди славився своєю обережністю, життя навчило його цьому досить жорстоко.
Сонце потрохи ховалось за гори, на небі тьмяно завис Місяць, інколи іскоркою поблискувала Прана. На Данаї з’явились човни, тягнучи за собою баржі з феєрверком. Це була дуже слушна нагода для Прокла щезнути під час вогненної вистави від можливого нишпорки. Ця кхитайська забава появилась в імперії ще за часів батька нинішнього імператора і всім дуже сподобалась. Народ все прибував і прибував, тому Прокл, потихеньку маневруючи і уважно поглядаючи навкруги, почав вибиратись із юрби до маленького провулку, поміченого ще раніше. Як тільки на небі засяяли перші зірки, вогненні комети злетіли із барж і люди захоплено закричали. Прокл прискорив крок і, не дивлячись на вогняне сяйво, за хвилину сховався в темному провулку. Тут був тупик але такого спритного крадія, як Прокл, це не зупинило. Підійшовши до брудного паркану, він схопився за його край і швидко перемахнув через нього, опинившись на якомусь подвір’ї, де нерішуче тявкнула собака. Прокл миттєво перетнув його і перескочив через другий паркан. Він тихо приземлився і завмер, постояв хвилину прислухаючись, а потім спокійно пішов вулицею до центра міста.
Обладнавши спостережний пункт на покритому пахучими квітами дереві, напроти дома купця Ісмаїла, Прокл вже годину спостерігав за будівлею. Купець повернувся зі свята десь півгодини тому але крадій не поспішав, витримка в нього була чимала, він вирішив зайти до Ісмаїла після того як всі уляжуться спати, не треба йому лишніх очей. Потрохи куняючи, він дивився, як метушились тіні в освітлених вікнах. Після опівночі погасли всі вогні, крім одного на другому поверсі, мабуть там знаходився сам господар. Прикинувши свої можливості, Прокл вирішив, що він легко забереться до тієї кімнати, сподіваючись потрапити до спальні купця. Він знав, що сім’я Ісмаїла живе в Цареграді, а тут у нього торгове представництво і коханок начебто у старого купця не було.
Вже було далеко за північ та світло не гасло, потрібно було щось робити і Прокл вже вирішив піти в дім, як раптом почув легкі кроки. Останні два доволі п’яних перехожих проходили цією тихою вулицею на окраїні міста годину тому і вже здавалось, що городяни поснули перед робочим днем. Сіра тінь, закутана в плащ з капюшоном, підійшла до будинку і зупинилась. Роздався стукіт камінця по вікну і через деякий час відкрились двері, впустивши нічного гостя. Проклу здалось, що це була жінка. Він тихо вилаявся. Всі його перестороги могли виявитись марними, треба буде вертатись до трактиру і приходити вранці, що не дуже влаштовувало його. І тут знову почулись кроки і перед домом купця зупинився худий чоловік в широкополій шляпі. Кинув камінець у вікно і через хвилину щез в будинку. Це ставало цікавим. Прокл повинен співпрацювати з Ісмаїлом, як шпигуном імператриці, так хотів Феофан але не він. Колись крадій виконував деяку роботу для Зорини і знав яка вона підступна зміюка.
Тихо злізши з дерева, Прокл підійшов до будинку купця і одягнувши шкіряні рукавички із залізними кігтями, спритно, незважаючи на доволі кремезну статуру і не юний вік, забрався по стіні до освітленого вікна. Він ризикував та його цікавість перемогла, мав надію встигнути швидко сховатись. Найшовши шпаринку, Прокл заглянув до кімнати. Спиною до вікна сидів, судячи по всьому, господар в яскраво-зеленому халаті, навпроти нього в кріслі молода жінка в наряді аравської танцюристки. Прокл ледь не присвиснув від здивування, впізнавши Ізану, колишню його подругу, а тепер довірену особу імператриці. Між ними стояв худющий і лисий стариган, ніяково м’явши свій капелюх і мавши досить переляканий вигляд. Видно було, що його вичитували і, можливо, погрожували. Знову пролунали тихі кроки. „Та коли це все скінчиться!” – подумав Прокл, миттєво спустившись вниз і пірнувши за купу сміття.
Новий прибулець кинув камінець, та цього разу господар не спішив відчиняти двері і нічному гостю прийшлось поцілити у вікно камінцем ще один раз. Нарешті двері прочинились і Прокл, який затамував подих та боявся поворухнутись, почув скрипучий голос.
– Якого дідька когось тут носить?
– Це я, Ісмаїл, – пролунав приглушений бас.
– Мустин!? Що ти тут робиш? Якого біса ти сюди приперся?
– Я загубив його в натовпі на набережній. Шукав по тавернах та він як у воду провалився, – поскаржився Мустин.
– А сюди чого прийшов? – запитав господар, явно не бажаючи пускати гостя в дім.
Трохи пом’явшись той сказав.
– В юрбі мені відрізали кошеля з грошима, а я ще не встиг розплатитись в готелі.
– Ну ти і бевзь! – розгнівався Ісмаїл. – Почекай зараз винесу трохи грошей.
Двері зачинились. Нічний прибулець, потоптавшись, тихенько вилаявся.
Прокл згадав, що Мустин був найманим вбивцею, трохи тупуватий та професію свою знав добре. Він бачив його рік тому в таверні „Золотий ріг”, що славився на весь Цареград, як збіговисько всіх покидьків, шукав там хлопців для однієї справи. Він пригледівся до нього, коли йому сказали що Мустин працює на пару із добре знайомою йому Ізаною, пам’ять на обличчя у Прокла була просто чудовою. Тепер зрозуміло хто слідкував за ним на турнірі і в місті. Але навіщо?
Двері знову відчинились. Ісмаїл, сунувши в протягнуті руки Мустина кошіль, сказав трохи роздратовано.
– Завтра ввечері прийдеш до шинка „Бойовий півень”, що поблизу Лісової гавані. Дивись, не запізнюйся.
– Добре. А як же Прокл? Мені веліли приглядіти за ним, – пробасив той.
– Нічого страшного, вдень походиш за ним, якщо знайдеш, – презирливо промовив купець і ляснув дверима.
Мустин знову вилаявся і пішов геть, мріючи скоріше завалитись до готелю поспати і поїсти.
Прокл обережно поворухнувся і підвівся. Перебігши через вулицю він сховався за квітучим деревом, яке видно добряче поливали, що виросло таке розлоге. Чекати довелось недовго. Дві тіні висковзнули із будинку і попрямували до центра міста. Спостерігаючи за ними здалеку, Прокл тихо крався уздовж домівок городян. Біля постоялого двору тіні розділились, жіноча постать замерла біля воріт, а чоловік зайшов до двору. Кілька хвилин чекання і маленька двоколка, запряжена гнідою кобилою, виїхала із-за воріт. Правив нею худорлявий стариган, Ізана легко заскочила до нього і вони поїхали в напрямку Західних воріт.
Прокл вийшов із тіні, дивлячись їм вслід. Годі було думати слідкувати за ними далі. Він вирішив дізнатись на постоялому дворі про цього лисого старигана.
Прикидаючись п’яним, злегка похитуючись, Прокл зайшов на постоялий двір. Подвір’я освітлювалось трьома смолоскипами, кидаючи примарні тіні на кілька дерев і велику стайню. Із тіні до нього підступив здоровань, типовий венед з широкими вилицями та м’ясистим носом і доволі грубо спитав.
– Гей, чоловіче, що ти тут шукаєш?
Прокл змахнув руками і округлив очі.
– Ой, а де це я? Добра людина, підкажи будь ласка де трактир „Летюча риба”?
Потім голосно ікнув і, начебто знесилений, присів біля конов’язі. Здоровань підійшов ближче, граючись невеликою дубинкою, і запитав.
– Так ти заблукав? Ну, приятелю, твій готель на другому кінці міста. Давай вставай, я покажу куди тобі чимчикувати.
Він почав піднімати обм’яклого Прокла, а той п’яно бурмочучи, лаяв своїх товаришів, кинувши його.
– Тьху, та від тебе так смердить... Ти що в смітті валявся? Давай, іди до себе, тут пристойний готель, для шляхетних осіб.
– Послухай, парубче, спаси мене, прошу тебе, за для нашого бога... Винеси випити, голова розвалюється і горло дере. Може є в тебе вино... Брр... Ні краще пиво, будь ласка. Я тобі заплачу. Зараз, підожди.
Прокл дістав невеликий кошіль і, розсипаючи срібні монети, дістав одну, піднісши до носа здорованя. Той, хвильку подумав, поглянув на монети, що впали на землю і сказав.
– А чого б і ні, присядь тутечки на колоду, ось під цим деревом. Почекай мене. Я швиденько.
Посадивши і приваливши його до стовбура, нічний охоронник взяв срібну монету, а потім, нагнувшись, підняв ще чотири і, посміхаючись, поспішив до кухні. Прокл перевів подих. Через кілька хвилин повернувся охоронник і приніс кошик із баклажкою вина і глиняний глечик з пивом, ще на додачу хліба з сиром. Розлили вино по кухлям і випили, здоровань почав закусувати сиром, голосно плямкаючи. Прокл полегшено зітхнув і, відкинувшись до дерева, промовив.
– От спасибі тобі велике, трохи полегшало. Давай ще по одній, тільки мені пиво.
– Добре , – погодився охоронник.
– Мене звати Прокл, – сказав крадій, коли вони випили ще раз.
– А я Микита, – відповів здоровань.
– От бачиш, Микито, трішки загуляв я. Вчора приїхав до Венеди і попав на свято. Та ще давніх друзів зустрів. Погуляли добряче, останнє що пам’ятаю, як після вогневих забав, пішли по шинках, а потім начебто збирались по дівкам. Очухався в канаві, мац до кошеля, а він на місці. В Цареграді проснувся б голий... Давай ще зовсім трішки.
Та Микита щедро плеснув собі вина, а Проклу аж перелив пиво через край. Підняли кухлі за чесні порядки Венедії.
– Це все наш міський бургомістр Засядько, він як прийшов до влади років десять тому так відразу почав наводити порядок. Розбив місто на декілька кварталів, тут тобі торговий люд, тут ремісники, а тут квартал для забав, ну там всякі розважальні дома. І всюди строго.
– Ну, не знаю у мого приятеля відрізали на феєрверку гаманця.
– А чого він гав ловив, – розсміявся Микита. – Але ніякого грабежу на святі, договір з бандами. Спробували один раз випендриться так їх так чихвостили, мало не показалось. Теперечки самі наглядають за всім, ну, а злодюжки, так для них саме робота.
– Та я щось не бачив міських стражів.
– А вони теж хочуть повеселитись. Ні, я тобі кажу, порядок в нас суворий, не приведи боже попасти до темниці.
– Воно може і так, – погодився Прокл, уже сам розливаючи вино. – Та тільки я вибрався із цієї клятої канави, як мене ледве не збили двоколкою.
– Це видно неподалік від нас, – проговорив Микита і одним ковтком опорожнив кухоль вина. – Скоріше за все це був пан Маркус.
– Мені здалось, що їх було двоє, одна з них схоже жінка.
– Тоді точно це Маркус, він управитель герцогського замку. Скажу тобі, він ще та сволота, у мене тітка працює на кухні у герцога, нічого доброго про нього не сказала. А такий ласий до жінок, хоча такий бридкий але повно грошей. Він тут часто залишає свою коняку, та жаднюга – копійки лишньої не дасть.
– А ця жіночка, хто вона?
– Та я її толком і не бачив, хтось казав аравська танцюристка, а їм все єдино, тільки гроші плати, – відповів охоронник, потім налив пиво Проклу. – Ти сир будеш?
– Давай половину, – погодився той і взявши хліб із сиром, запитав. – І частенько він до вас приїздить?
– Ну, не те щоб часто, а десь раз на місяць. Хоча в цьому місяці вже мабуть втретє.
– Управителем бути добре, скільки жінок в маєтку, – протягнув Прокл, п’ючи пиво.
– Ні, – не погодився Микита. – Герцог Вольмир строгий що до цього, в нього не побалуєш, відразу вилетиш. Тітка каже, герцог справедливий. Дівчина одна завагітніла від конюха, так він їх одразу поженив, ще і грошей дав.
Розмова перейшла на різних можновладців, потім про жарку і суху весну, бо жодного дощу із тих пір як розтанув сніг. Здоровань засмучено похитав головою. Врожай буде поганий без дощу, а старша сестра Микити недавно вийшла заміж за селянина і тепер бідкається. Прокл сказав, що те саме і Цареграді. Допивши вино і пиво, вони попрощались зовсім по-приятельські, Микита запросив навідуватись до нього, як буде нагода. Небо почало сіріти і Прокл, потихеньку пішов вулицею, показаною охоронником, до „Летючої риби”.
„Є про що подумати, – міркував крадій, прямуючи тихими вуличками міста. – Щось затівається, не даремно ж тут знаходиться Ізана.” Прокл згадав про дивну загибель батька і брата герцога Вольмира на полюванні і вирішив, що тому теж загрожує небезпека. „ Попередити герцога та можливо вдасться приєднатись до його посольства в Кийград, вже все місто про це теревенить, скоріше і магістр Роман поїде з ними. Але як же Ізана? Ця дурепа знову вляпалась в якусь халепу. І треба щось вирішити з цим купцем – Ісмаїлом, хоча він швидше за все не відає, що я мав зайти до нього, мабуть забули повідомити, – розмірковував Прокл. – Та ще медальйон, цей таємний пароль, теж можливо пригодиться. А цей арав Мустин, що з ним робити?”
Так, нічого не придумавши путнього, він дійшов до „Летючої риби”, де вже клопотались кухарі, тихенько зайшов через кухню і піднявся на другий поверх до своєї кімнати.
10
Зорина не могла заснути, задуха цареградської ночі не відганялась і легким морським вітерцем із відчиненого вікна. Вона відкинула тоненьку шовкову ковдру, її ніжне розбещене тіло жадало чоловічої ласки, та вже майже два роки імператор тільки іноді заходив до її спальні, потрохи охоловши до її звабливого тіла.
Зорина добре пам’ятала свій перший приїзд до столиці величезної імперії, наївна дівчина пустель, яка стояла, розкривши рота, перед величними мармуровими храмами Єдиному богу, його П’ятнадцяти Пророкам і різноманітним святим. Така гарненька, худенька, засмагла під палючим сонцем пустелі, ще не відійшовши від батьківської домівки, де так її любили і пестили. А потім дядько Ахмантин повів до імператорського палацу і сотні очей прискіпливо розглядали її, оцінювали. А імператор, здавалось, такий недосяжний у своїй величі, заговорив з нею, а вона знітилась і відповідала невпопад, не можучи згадати еллінські слова. Місяці навчання в елітній школі і через півроку весілля з імператором. Очікування вагітності, а потім народження дитини. Яка була радість, коли народився її син – Олександр, відразу все перемінилось, стали запопадливі пихаті вельможі, сам імператор виконував всі її забаганки, приходив кожної ночі до неї. Зорина, здається, сама його покохала, хоч він такий товстий і пітний, з булькатими червоними очима. Та недовго тривав цей щасливий час, підросли ці кляті дівчиська, які ненавиділи її, готуючись вирости і звалити її сина, відібрати у нього трон. І тоді на допомогу прийшов Ахмантин, він підказував що робити, як вести себе, аж поки Зорина через кілька років не зрозуміла, що дядька використовує її, проводячи в життя свої плани, пов’язані з інтересами аравських принців пустелі і їх фанатичних священиків. Та що вона могла зробити. Аж доки у неї не з’явилась Ізана.
Зорина відпочивала з сином в літнім палаці на берегу морської затоки, коли її серед ночі розбудили стражники і повідомили, що піймали злодійку, яка хотіла обікрасти палац. Вона зажадала поглянути на цю нахабу і, накинувши халат, спустилась до банкетної зали. Охоронці тримали маленьку смагляву дівчиську, успівши вже добряче відлупцювати її, та побита крадійка тільки озлоблено лаялась, посилаючи прокляття на їх голову, стараючись як найболючіше вдарити своїми худими але стрункими ніжками. Зорина, подивившись на це, посміхнулась і веліла відпустити дівчину. А потім запросила її прийти вдень і пообідати разом, поговорити. Імператриця не очікувала, що та прийме запрошення але крадійка прийшла, одягнута в якесь надзвичайно барвисте плаття. Після різноманітних страв і вин, трохи розімлівши, вони сиділи за чашкою пахучого чаю і Ізана розповідала про своє життя.
Дівчина була не набагато молодша за Зорину, виросла вона в бідній сім’ї в трущобах великого міста з двома молодшими братиками, мати займалась проституцією в портових тавернах, батько ж був її сутенером і частенько сп’яну колотив свою жінку. Це викликало у імператриці, вихованої в сімейних традиціях пустельних кочівників, велике обурення цією дикістю. Змалечку Ізана навчилась красти і відстоювати в бійках свою честь. Вирісши, деякий час працювала танцюристкою, та домагання господаря бродячого балагана дістали її і вона знову повернулась до крадіжок. Але завжди мріяла зірвати здоровенний куш і зажити другим життям.
Зорина, співчуваючи Ізаниної долі, запропонувала гроші. Крадійка гордо відмовилась – подачки їй не потрібні. Після цього дівчина ще більше сподобалась імператриці і вона запропонувала працювати на неї. Ізана тільки нечемно фиркнула, сказавши, що служниця з неї навряд чи вийде. Зорина ж попросила виконувати тільки іноді її делікатні доручення, за доволі пристойну винагороду. І першою справою було проникнення до одного будинку, викрасти деякі папери. Ізана, задумавшись на хвилину, погодилась і запропонувала долучити до справи її знайомого на прізвисько Проклятий крадій.
Через кілька днів Ізана і Прокл зустрілись з імператрицею, переговорити деталі справи. Та як тільки Прокл дізнався, що треба обікрасти дім канцлера, він запротестував. Мало того, що він не працював принципово в Цареграді але все ж піддався на уговори Ізани, так ще зв’язатись з однією із наймогутнішою людиною імперії, ні це вже було занадто. Зорина була роздратована та не показала свою злість, вона спробувала переконати Прокла, наголошуючи на те, що буцімто канцлер шантажує її деякими паперами. Вона трохи сплакнула, а Ізана накинулась на Прокла. Той не витримав і дав згоду. План пограбування був простий. Зорина розповіла внутрішнє розташування кімнат, описала місце знаходження тайника, а після вдалого викрадання паперів треба було тільки замісти сліди, тобто запалити літній дім Ахмантина, стара частина якого була дерев’яною.
Все пройшло успішно, папери потрапили до імператриці, а канцлер судячи зі всього нічого не запідозрив. Правда Прокл, пославшись на нагальні справи тут же виїхав із столиці і попросив Ізану більше не турбувати його такими справами, був він при цьому похмурий і небалакучий. Хоча Ізана божилася, що вони не розкривали папери, Зорина не дуже повірила цьому але відклала все до слушної нагоди. Папери були дуже цікаві, там було дещо і про імператрицю, вельми не приємне але більше про плани перебудови імперії після приходи до влади її сина Олександра. Та ще кілька цікавих імен, яких планували привести до влади, розставивши на ключові пости імперії. Зорина зрозуміла, її використовують для зміни напрямку розвитку держави, як в політики, так і в релігії. Доволі впливові вельможі і не лише аравські принци, а і багато інших, хочуть розширення імперії і більш агресивної релігії, організувати походи проти невірних. Їй було байдуже до їх планів та вона не могла допустити перетворення свого сина в маріонетку. І Зорина вирішала діяти, стала підбирати відданих людей, плела тонкі інтриги, намагаючись використовувати свого дядька Ахмантина. Два роки тому, дізнавшись про плани імператора видати дочку Анну за старшого сина герцога Венедійського, вона примусила Ахмантина зруйнувати ці плани, переконавши його в загрозі для її сина при наслідуванні престолу. Та не все так добре, імператор щось запідозрив, мабуть Константан вплинув на нього, і потрохи охолов до неї, а сина відправив до військової Академії.
Зорина перервала спогади і підвелась із ліжка, накинув легкий халат, підійшла до вікна. Перед її поглядом розкинулись вогні самого величного міста на землі, сотні храмів, вежі фортець, десятки кораблів в бухтах столиці. Цареград або еллінською Цезарополь, місто цезаря, був центром всієї могутності Цезарії, держави нащадків Великого Олександра Макдонського. Це місто незабаром належатиме їй і її сину.
***
Ахмантин перегорнув останній аркуш паперу і полегшено зітхнув, нарешті з державними справами покінчено, а то вже далеко за північ. Тепер час зайнятись планами на майбутнє. Дістав з потаємної шухляди лист із Аравії, перечитав ще раз. Друзі пишуть, що необхідно прискорити дії, неможливо вже утримувати шейхів від походів проти невірних і потрібно спрямувати удар чи то на Персидію, на заклятих язичників, чи на підкорення Чорного континенту, набирати рабів. Що ж йому робити? Імператор категорично проти війни, а Патріарх Клемент проти рабства, та ще погрожує послати орден Зірки навести порядок в південних провінціях. Ахмантин, як ніхто інший, знав про велику могутність Цезарії, створеної на осколках імперії Олександра Великого. І її сила була не тільки в армії, добре вишколеної і озброєної новітньою зброєю, не тільки в перевазі на морях могутнього військового флоту, а в тисячах священиків, в сотнях тисяч ремісників. Цареград був заснований венедійським союзом славенських племен і підкорений Олександром Великим, колонізований еллінами, вміщував сотні народів зцементованими єдиною релігією, вірою в Єдиного бога. По всій імперії будувались сотні шкіл і академій, монастирі і абатства, цехи ремісників. На жаль, південні провінції були відсталими і тільки зовсім недавно, після численних вмовлянь, аравські шейхи почали відправляти своїх дітей на навчання до шкіл і академій, тому важливі посади займали в імперії нащадки еллінів і славен, а три мови були основними – еллінська, славенська та ще латинська.
Ахмантину за п’ятнадцять років при імператорському дворі вдалося досягнути величезних успіхів, стати канцлером, привабити на свій бік багатьох іменитих сімей імперії, створити всі передумови для зміни напрямку розвитку держави але в релігії нічого він досяг. Патріарх розсилав священиків-місіонерів пропагувати віру в Єдиного по всім язичеським землям, виступаючи проти воєнних походів щоб силою меча заставити прийняти правовірну віру, за те рішуче боровся проти єресі серед єдиновірців. Головною його силою був орден Зірки, так званих Захисників віри, і їх абатства-фортеці по всій імперії. Та зараз Великий магістр важко хворий, тому з’явився шанс посадити на це місце більш поступливого і залежного від канцлера нового Великого магістра – Феофана. Котрий, начебто, згоден зробити більш жорсткою політику ордена до невірних і провести проти них воєнні походи.
Одне його тривожило, останнім часом імператриця Зорина вже менше прислуховується до нього і навіть перешкоджає йому, плете свої інтриги, проштовхує своїх людей на важливі посади, та ще імператор з Константаном, після загибелі герцога Венедійського, почали підозрювати Зорину і могли вийти на нього. Зараз Ахмантин розумів, що піддавшись на істеричні уговори імператриці, він зробив велику помилку і дуже жалкував про це. Та що зроблено, то зроблено, треба рухатись вперед, а часу залишається все менше. І ще нав’язлива ідея Феофана отримати Кинджал Пророків, підключення до цього Великого магістра та Проклятого крадія, а ще відправлена Зориною її пасія Ізана до Венеди, щоб прискорити вирішення питання з принцесою Анною. Цілий клубок проблем, а тут ще шейхи, нетерплячі від бажання пограбувати і повбивати невірних. Ахмантин розумів, якщо імператор Василь II дізнається хоч про частину його діяльності, то поїздкою до кафрів він не відробиться. Хоча про що імператор дізнається, після того пожару в літній резиденції всі папери згоріли, а нові він вже ховає більш надійно але іноді серце тривожно стукало, все-таки маркіз Торіллі, права рука імператора дуже хитра і кмітлива людина.
Багато років тому задумавши зі своїми друзями перекроїти імперію і посилити вплив аравських вельмож на політику і релігію, Ахмантин привіз свою красуню племінницю до Цареграда. Зараз Зорина імператриця і мати єдиного спадкоємця престолу імперії, в якому тече аравська кров. Треба бути обережним і не прискорювати події, а на нього весь час тиснуть його нетерплячі побратими, в тому числі і батько Зорини.
Ахмантин гірко посміхнувся і приготувався писати відповідь на листа.
11
Через два тижня після зустрічі з диким гулем та інтенсивної військової підготовки з мечем і луком, Ярослав все-таки дістав своїм проханням Дартаза поїхати до Кийграда, що той нарешті погодився через кілька днів відправитись до столиці русинів. Правда попередив, що в них мало шансів розшукати цього мага Мальфара, а тим більше вмовити його допомогти Ярославу. Та все ж це було краще, чим сидіти на болоті в лісових хащах.
Сьогодні вранці гном, розчесавши бороду п’ятірною, повідомив про настання триденних свят його народу – поминальних днів предків. Їсти дозволялось тільки після заходу сонця, а вдень потрібно згадувати історію родів гномів і віддавати належне предкам. Зараз вони сиділи під деревом, слухаючи як бурчали їх животи, а пес Барт, якого свято не стосувалось, добре наївшись, тихо посапував в тіні.
– Мій народ дуже древній, – розказував гном, притулившись до дерева. Ми пам’ятаємо десятки наших поколінь. На нашій мові назва нашого народу приблизно звучить, як гхонооми та інші народи звуть нас хномами або гномами, але ми ставимося до цього спокійно.
– У нас теж є легенди про гномів, – сказав Ярослав. – Тільки це маленький народець, який живе в горах, добуваючи дорогоцінне каміння, і зростом десь до колін звичайним людям. А ти десь більше метра, приблизно мені по пояс.
– А скільки це метр? – поцікавився гном.
– Ну якщо я під два метра, то це половина мого росту, – відповів хлопець.
– Зрозуміло. В нас є легенди, що раніше, до появи на небі Прани, ми були вищі зростом і жили на півночі, можливо навіть в цих краях. Та тікаючи від жорстоких холодів прийшли до гір Персидії і поселились там, приблизно сорок тисяч років тому. Жили ми щасливо, доки інші людські племена не почали плодитись та тіснити нас і заганяти все вище в гори. А потім, десь двісті років тому, доведені до відчаю, вирішили наші старійшини вернутись на прабатьківщину. По природі миролюбні ми не дуже опановували військове мистецтво, а тут треба було щось вирішувати, іти ж бо тисячі верст. Старійшини порішили направити до різних царів на військову службу п’ять тисяч молодих гномів, нехай, воюючи за інші народи, вчаться військовій справі. Через двадцять років вернулось їх приблизно півтори тисячі. Десятки років навчання і мій народ вирушив на північ. А років п’ятдесят потому ми прийшли до кийградського князя і він дозволив оселитись на своїх землях, навіть давши привілеї ходити при зброї.
– І чому це він був такий добрий до вас? – зацікавився Ярослав.
– Ну, ми трохи допомогли йому, – неохоче промовив Дартаз.
– А чим ви допомогли?
– Розумієш, Ярославе, спочатку ми оселились в Хазарії і жили там років десять, та потім почались деякі негаразди і більша частина гномів пішла до Русинії. А коли батько Святослава князь Ігор захотів підкорити Хазарію, то ми допомагали йому.
– Ага, і цим відплатили за все хазарам, тобто провели війська до їх міст, – зрозумів Ярослав.
– Як би тільки це, – гірко зітхнув Дартаз, – нам довелось битись із іншими гномами, котрі залишились в Хазарії. Це дуже велика біль мого народу, яка важким каменем лежить на наших душах.
– А скільки вас всього?
– Сюди нас прийшло близько тридцяти тисяч, а зараз менше двадцяти.
– Чого ж це вас так мало? – здивувався Ярослав.
Гном підвівся і став перед хлопцем.
– Як ти думаєш, скільки мені років?
– Ну десь сорок, а може менше, за кудлатою бородою погано видно.
– А мені вже сімдесят років і народився я ще в Персидії, – приголомшив Ярослава Дартаз.
Хлопець пильніше придивився до гнома. Як би не низький зріст та заросле обличчя, то звичайна людина, правда надзвичайно сильна, як зміг раніше переконатись Ярослав, років сорока.
– Ми живемо втричі довше чим інші народи, в нас не рідко можна зустріти гнома якому понад двісті років.
– Нічого собі, – промовив хлопець собі під ніс.
– Так що по нашим міркам, – продовжував гном, – я ще досить молодий. На ваш вік років двадцяти, можливо трішки більше.
– Так це ж здорово, хотів би я стільки жити і почуватись, як ви.
– Та не все так добре, – зітхнув Дартаз. – Діти народжуються рідко і більшість хлопчаки. Так що в однієї гномихи кілька чоловіків. Довге життя заставляє обережно до всього ставитись і не ризикувати. Ось чому нас так мало і ми тримаємося один одного та своїх звичаїв. Пройде якийсь час і ми можливо щезнемо із цієї землі. Якщо чесно, ми надіялись зустріти тут наших родичів, та не судилось...
Гном знову присів біля Ярослава, розпрямив короткуваті ноги.
– Та ми не журимося, працюємо і веселимось. Наші ковалі найліпші в цих землях, а живучи довго, не заглядаємо наперед.
– Бач які діла, – тільки і промовив хлопець, не знаючи що сказати, особливо про наявність у їх жінок кількох чоловіків.
Вони трохи посиділи мовчки, потім Ярослав не витримав і запитав.
– Ну, а ці землі славенів вони великі? В моєму світі князь Святослав був вбитий молодим, а тут він вже старий і має купу онуків.
– Якщо хочеш я розповім про ці землі, те що мені відомо, – запропонував Дартаз.
– Розкажи. Мені дуже цікаво, це ж виходить паралельний світ моєму рідному світу і дуже схожий.
– Добре, слухай.
Діставши баклажку гном хильнув трохи бражки, пити на свято дозволялось, а можливо навіть рекомендувалось і почав.
– Розповідають, що коли холод відступив, на цих землях майже не було людей, хіба що гулі бродили цілими табунами. Та поступово виросли дерева, з’явилось більше дичини і сюди потроху потягнулись людські племена, такі ж дикі як і гулі. А на півдні, в передгір’ях Тайбету, жило сильне плем’я, яке вже знало метали і приручило коней, правив їм цар Арій. Було в нього багато дітей та щось вони не поділили між собою і почались війни. Один із синів Арія – Гер, бачачи, що приходиться йому непереливки, зібрав своє плем’я і подався шукати нових земель. Через деякий час прийшли вони на ці землі і сподобалось їм ця благодатна країна. Жили нащадки Гера тут багато років, підкоряли тамтешні дикунські племена і винищували гулів.
В цей час нащадків Арія на півдні стало так багато, що і вони почали шукати інші землі. Частина їх прийшла сюди. Спочатку вони жили мирно із германськими племенами, так звали нащадків сина царя Арія – Гера, та тривало це недовго. Почалась війна. Германські племена розгромили прийшлих і відігнали за ріку Ра. Але через кілька років, дружина одного загиблого конунга – Слава, об’єднала розрізнені залишки цих племен і знову пішла війною на германців. Була велика битва, кажуть тривала вона троє діб, і перемогла Слава, а розгромлені германські племена відступили в болотисті ліси півночі. Тепер річку, на якій відбулась ця битва називають Слава, на честь жінки, яка привела своє плем’я до перемоги.
Дартаз припав до глиняної баклажки і трохи промочивши горло, продовжував.
– У цієї цариці Слави був єдиний син Род і після її смерті він став конунгом всіх племен. Мав він чотирьох синів і, коли він вже став дуже старим, призвав їх до себе і розділив землю. Старшому сину Скіфу дістались приморські багаті пасовища, син Рус отримав землі навколо Кийграда, правда тоді ще не було цього міста, син Лех пішов на північний захід і захопивши в полон деякі германські племена, заснував там нову державу – Полонію. А наймолодший Вен, самий войовничий і жорстокий, зібравши таких же відчайдух, подався на південний захід. Там він розгромив інші племена і завоював багато нових земель, а його нащадки заснували нинішній Цареград.
– Ну, а що далі? – поцікавився Ярослав, коли гном знову припав до баклажки.
– Що далі, що далі... – проказав Дартаз, потрясши пусту баклажку. – Далі нащадків Руса стали звати Руса сини, тобто русини, нащадки Леха стали полонцями, а нащадки Вена почали воювати між собою, доки їх не підкорив еллінський цар Олександр Великий і вони потім ввійшли до його імперії. Зараз нащадки Олександра Великого правлять в Цареграді, по еллінські Цезарополі...
Хлопець побачив, що трохи охмелівши гном вже не мав бажання робити більше екскурс в історію, а заплющив очі і почав посапувати, привалившись до дерева. Цікава історія, має невелику схожість з його світом, можливо тільки іменами. Ярослав підвівся, трохи розходив зімліли ноги і направився до хатинки, взяти лук із стрілами та ще раз потренуватись в стрільбі по мішені, старій корзині підвішеної на дереві. Правду кажучи, успіхи в нього були мізерні, хоча гном був досить добрим і наполегливим вчителем. З мечем виходило трохи краще, але тільки за рахунок великої сили в руках, Дартаз прямо прицмокував захоплено, дивлячись як хлопець крушив товсті гілляки. Тільки вправності, дещо бракувало.
Гном розплющив очі, подивився як хлопець тренувався в стрільбі. „Старанний хлопчина, не лінивий, гарний вийде дружинник через кілька місяців, – подумав він. – А куди йому більше податись... Такого здорованя з радістю візьмуть і в кийградську дружину. Через деякий час змириться зі своєю долею, візьме красуню жінку і проживе відміряне богом життя.” Дартаз не вірив, що маг, якщо вони навіть знайдуть його, зможе допомогти Ярославу. Хоча чого тільки на світі не буває. Світ, про який розповів молодий парубок був такий дивовижний і казковий, що гном і сам би хотів потрапити до нього. Бо що йому тут робити, ховатись в лісових хащах, так від себе не сховаєшся. Захотілось знову випити і Дартаз підвівся. Після свят треба відразу вирушати до Кийграда, вирішив він, направляючись до своєї хатини.
12
Горл, низенький товстун з обвислими вусами, сидів на передку підводи і поганяв конячок, поспішаючи проїхати якнайшвидше лісовою дорогою. Його свояк, здоровенний хлопець на прізвисько Бугай, хропів в кибитці. Більшу частину шляху до Пролісок вони вже проїхали, залишилась ще раз переночувати. „І що йому, напився браги і нічого не страшно, – зі злістю думав Горл. – Дав же мені боженько такого тупого родича”. Із-за цього йолопа він виїхав з товаром на два дні пізніше з Боброва, чим головний торговий караван, а чекати доки збереться інший собі в збиток. Хоча Горл даремно лаяв свого родича, брата жінки, затримавшись в Кийграді Бугай вигідно купив товар, деякі купці, дізнавшись про тяжку хворобу Святослава, швидко розпродавали свій товар і спішили покинути місто. Всі знали про негаразди в стосунках синів Великого князя і нічого хорошого не очікували. Товар був добрий, кхитайський шовк і кілька ящиків вогняних шутих, тому Горл, не зважаючи на чутки, що моквинські князьки знову збирають загони татарви поживитись на торгових трактах, вирішив поїхати до Черніва.
П’ятнадцять років тому Кийградський князь Святослав ходив походом на моквинських князьків і добре провчив їх за грабежі на торгових шляхах, хотів так же поставити на річці Моква військову фортецю, та не дійшли руки до цієї справи, закрутився в інших битвах. Але моквинські князьки присмиріли і надовго затихли, а зараз, провідавши про хворобу Святослава, знову почали збирати загони татарви, найомних лихих відчайдух. І як тільки тамтешній люд терпить їх, розмірковував Горл, деруть з них три шкури, а вони мовчать і кланяються, та наші поселяни давно би на вила їх підняли. Хоча можливо вони надіються самі потрапити до татарви і поживитись за чужий кошт.
Але поки було тихо на лісовому шляху, поселянин Лисюк, з їхнього селища Боброве зайнявся торгівлею, шлях з Кийграда до Новограда був трохи коротший по лісовій дорозі. Інші ще приглядались, а цей Лисюк вже побудував собі величезний терем і причал на річці. Потім потрохи стали займатись торгівлею й інші поселяни, та куди їм було вгнатись за Лисюком. Зараз із півтора десятка підвід – десять його.
Роздуми товстуна перервав лепет птахів попереду, він зупинив підводу і почув легкий стук копит, назустріч мчали вершники. Горл схопився за спис і штурхонув, сплячого на тюках з шовком, Бугая. Той щось пробурмотів і перевернувся на другий бік але не прокинувся.
– Прокидайся, бевзю, – прошипів Горл, штовхаючи його в бік древком списа. – Вершники!
Нарешті Бугай, під градом штурханів, очухався від сону і прихвативши сокиру вліз на передок до товстуна.
– Чого репетуєш? Що трапилось?
– Скачуть вершники! Дідько забирай, можливо татарва!
– Тихіше! –промовив здоровань і, прислухавшись, додав. – Начебто коні підковані, може русини.
Через хвилину із-за дерев з’явились кіннотники. Поселяни перехопили зручніше зброю і напружено придивлялись до вершників.
– О той, здоровий, схожий на воєводу Добриню, – сказав Горл, угледівши що люди на конях не були схожі на татарву, бородатих і в хутряних шапках.
Наблизившись вершники перевели коней на крок, а потім зупинились.
– Здоров будь, Горл, – привітався до них, один з вершників. – Ти що мене не впізнав?
– Воєвода, доброго здоров’я, – полегшено сказав Горл, зупиняючи підводу. – А я це дивлюсь чи не часом воєвода з Пролісок, а відразу не видно, давно не бачив тебе в латах. Щось трапилось? Татарва заявилась?
– Та начебто поки нічого про них не чути. А що у вас в Бобровім? – відповів Добриня, під’їхавши ближче. – Як здоров’я твоєї жінки, діточок?
– Спасибі. Все гаразд. Оце відстав від каравану, хочу догнати його.
– Ну, він пройшов через Пролісок два дні тому. Можливо доженете його в Черніві. А хто це з тобою?
– Бугай. Брат моєї жінки.
Вершники розсміялись. Бугай мовчки насупився.
– Ага, ну і справді, такий здоровий. – посміхнувся воєвода.
– Ходять чутки, моквинські князьки збирають знову татарву, прочули про хворобу Святослава і осміліли. – сказав Горл, придивляючись до озброєних вершників і помітивши дівчину в сріблястій кольчузі з шоломом прикрашеним барвистим пір’ям. – А це не княжна Дарина, дочка Великого князя?
– Так. Ми поспішаємо до Кийграда і хочемо виграти трохи часу, – відповів Добриня і запитав. – А як там Лисюк? Він не вирушив до столиці?
– Та що йому станеться, сидить в своєму теремі, він тільки із стольного граду, – пробурчав Горл і пхнув в бік свояка, який з відкритим ротом уставився на княжну.
– Ну тоді бувай, хай щастить вам, – попрощався воєвода і махнувши рукою своїм воїнам, поскакав вперед.
Через кілька хвилин, коли затих стукіт копит, а підвода потихеньку їхала далі, Бугай не витримав і запитав.
– А чого це вони поїхали цією дорогою? Тут же небезпечно, ну ладно ми дурні с тобою але ж з ними княжна.
– Поспішають сильно. Видно погані справи в нашого князя, бояться не застати живим. А там скоріше стане Великим князем Ярополк, хоч мені більш до вподоби Ізяслав, він весь у свого батьку, навів би порядок в державі та й старої віри тримається, – задумливо сказав Горл.
– А мені подобається Володимир, спокійний і розсудливий. Ізяслава не люблять в Кийграді, окрім дружинників і волхвів.
– Ярополка ще більше не люблять – продав батьківську віру.
– Брехня, я сам бачив як він ходив до капища Хорса, – заперечливо похитав головою здоровань.
– Та ладно, чого нам сваритись, нас все одно не запитають. А про Ярополка мені вірні люди казали, молиться він чужим богам.
Бугай промовчав, з Горлом не поспориш, язикатий дуже, все він знає і про все свою думку має. Зітхнув і поліз в кибитку на тюки, всю ніч йому вартувати. Горл подумав, що важкі часи настають, доки чубляться старші сини Святослава не буде спокою на Русі.
***
Вершники скакали доки коні не спітніли і не притомились, потім перейшли на спокійну ходу. Дарина, розгарячившись від швидкої їзди, щасливо посміхалась, забувши на деякий час про свої турботи. Сонце сховалось за верхівками дерев, птахи щебетали, не зважаючи на засуху і жарку весну вони збирались завести своє потомство. Порівнявшись з дідом вона помітила, що він був похмурий і роздратований.
– Що трапилось? – поцікавилась вона.
– Не думав я зустріти когось на лісовій дорозі, – досадливо промовив воєвода.
– А нам то що?
– Перед від’їздом з Кийграда я мав розмову з твоїм батьком, – сказав той, підвівши свого коня майже впритул до білої кобили княжни. – Великий князь сказав, що Ізяслав просив віддати тебе йому в жінки.
Дарина мимоволі здригнулась, брата свого вона не терпіла, був той грубий і жорстокий, здається він перейняв все найгірше від їх батька.
– Святослав відказав йому, сказавши, що ти станеш дружиною сина його побратима, – продовжував Добриня. – Та я добре знаю Ізяслава, він так просто не відступиться, якщо вб’є щось собі в голову.
– А для чого це йому? – запитала тихо дівчина.
– Хоч він і князь Черніва, та не люблять його тамтешні городяни, а ти ж онука їхнього князя Мстислава і вони це пам’ятають. Тому і побоююсь, щоб, не приведи Род, після смерті твого батька, Ізяслав не примусив тебе до весілля.
– Ніколи цього не буде, – гнівно сказала Дарина. – Не бувати цьому, чуєш воєвода! А мій батько твердо обіцяв в дружини іншому, герцогу з Венедії.
Вона пришпорила кобилу і поскакала вперед. Добриня кивнув Тимоху з Куцим і ті, пославши вперед своїх жеребців догнали княжну і поскакали поряд.” Не все так просто, дівчинко моя, – подумки сказав воєвода, дивлячись вслід княжні. – Не захоче Ізяслав віддати великокняжій престол Ярополку. І ти не встигнеш оглядітись, як опинишся в його лещатах. Одна надія поїхати якнайшвидше до Венеди, а там інше життя, можливо краще”.
***
Горл з Бугаєм благополучно переночували і на другий день, коли потрохи стало вечоріти, виїхали на роздоріжжя та повернули до Пролісок.
– Бач як здорово все вийшло, – посміхався Бугай до родича. – Через кілька днів будемо в Черніві, а там і наших догонимо.
– Точно. А зараз зупинимось в корчмі Ротаня і добре повечеряємо, – мрійливо зауважив товстун і його живіт відгукнувся легким бурчанням.
Вони розсміялись, поганяючи конячок, які вже чуючи людське житло і відпочинок, самі прискорювали ходу. Попереду запилило і показався військовий загін.
– Хто це може бути? – занепокоївся Горл, підтягуючи ближче спис.
– Схоже князь Ізяслав, – відповів здоровань, очі якого були зіркіші. – Бачу прапор з летючим соколом. І що він тут робить?
– Зараз дізнаємось.
Під’їхавши ближче, вони з’їхали на узбіччя і зупинились, пропускаючи колону озброєних вершників. Дійсно, це були дружинники князя Ізяслава. Через хвилину до них під’їхав сам князь на вороному жеребці в супроводі кількох воїнів і трьома молодими волхвами, судячи по вдягнених на них шкурах з оскаленими головами ведмедів, з войовничого братства Ведмедя. Ізяслав був невеликого росту та міцно збитий, а про його вміння володіти мечем ходили легенди
– Здорові будете, поселяни, – зично привітався князь, уважно глянувши на них сірими очима. – Звідкіля ви їдете?
– Здоров був, світлий князь, – схилив голову Горл. – Ми з Боброва і їдемо з товаром до твого граду Черніва.
– А чого забарились? Ми зустріли торговий караван день назад, – поцікавився Ізяслав.
– Та, князь, наш товар трохи запізнився. Тому і доводиться наздоганяти караван, – відповів Горл.
– Ну нічого, ви вже скоро їх наздоженете, – сказав князь і хотів вже скакати далі, але один із волхвів під’їхав ближче і, нависнувши над поселянами, запитав.
– Добрі люди, а хтось стрічався вам на дорозі?
– Так. Зустріли ми воєводу Добриню, – трохи пом’явшись, відповів Горл під пронизливим поглядом волхва.
– Так вони поїхали лісовою дорогою..., – зупинився Ізяслав. – А моя сестра Дарина була з ним?
– Була, – не зважаючи на лютий погляд Бугая, сказав товстун і вуси, ще більше обвисли на його круглих щоках.
– Ну, що ж спасибі і хай вам щастить, – сказав князь і, переглянувшись з сивим воїном зі шрамом на лиці, пришпорив коня. За ним поскакали інші, тільки волхв трішки затримався та пильно поглянув їм в очі, а потім, мотнувши ведмежою головою, поїхав неспішно за своїми.
Горл і Бугай мовчки сиділи, чекаючи доки проїдуть кілька сотень кінних дружинників князя Ізяслава. Коли з’явились останні вершники, Горл вдарив батогом конячок і ті поволі витягнули підводу на дорогу та почалапали до Пролісок. Бугай врешті не витримав і сердито спитав.
– Чого це ти сказав про княжну?
– А що таке? – огризнувся Горл. – Брат запитав про сестру, можливо турбується за неї.
– Ага, турбується, він потурбується, – розізлився здоровань. – Не треба було казати, щось не подобається мені все це, ці війська, які прямують на Кийград. Для чого? Правду в народі говорять, не віддасть Ізяслав престол своєму брату. Ходять же чутки, що потравили Святослава.
– Помовчи. Не наша ця справа, нехай князі між собою розбираються, а ми займемось своїм ділом, – сказав товстун і чомусь озирнувшись навкруги, додав тихіше. – Та і цей волхв так на мене зиркнув, що мурашки по шкірі побігли і серце завмерло. Спробуй тут змовчати.
– Так це правда, – погодився Бугай. – З цим братством Ведмедя не дуже пошуткуєш. Я сам, хоч і не боягуз, почував себе як вуж на сковороді.
– От бачиш, – примирливо проговорив Горл. – Та й врешті ніхто нас не просив мовчати, можливо якраз і потрібно було розповісти про княжну.
– І то вірно, – трохи повеселів здоровань. – Самі розберуться.
Підвода, підплигуючи на ритвинах, потихеньку під’їжджала до придорожньої корчми.
***
Ізяслав зупинився на роздоріжжі і наказав дружиннику зі шрамом.
– Порій, візьми два десятка вершників і наздожени Добриню.
– Князь, та вони на два дні попереду, – поплескавши по шиї свого коня, відповів той. – А в нас коні трохи заморились, боюсь не здоженемо їх.
– Вибери найкращих коней, візьми запасних, рухайся вночі але не дай їм добратись до Боброва. Якщо вони сядуть до човнів, то будуть раніше нас в Кийграді. Сам розумієш, нам потрібно на переправу, там чекає старійшина волхвів Горюн.
Сотник Порій тільки здвинув плечима та неохоче кивнув головою. Завдання було не просте. Але тут втрутився під’їхавший волхв Врон.
– Князь, дозволь я поїду з ними та допоможу наздогнати Дарину.
– Ось і добре, – відповів Ізяслав і посміхнувся, глянувши на кислий вираз обличчя свого старого товариша. – Ну що ж, ви тут самі розберетесь, а я вперед до стольного граду.
Вже зібравшись їхати він покликав ближче до себе Порія і тихо сказав йому.
– Мені потрібна лише одна Дарина. Відвезеш її в Чернів, хай поживе в моїм теремі.
Той зрозуміло кивнув, а князь з дружинниками та двома волхвами направився до голови колони.
Врон мовчки чекав, поки сотник Порій, лаючись про себе, відбирав два десятка вершників на добрих конях. Сотник розумів, що волхв своїм чаклунством може загнати їх коней до смерті, вижавши з них всі сили, хоча тоді, можливо, і з’явиться нагода наздогнати Добриню.
