Овечки в селі з'явилися. Але не в Самойленка, котрий, так і не давши толк своєму схилу, віддав його в оренду якимось зайшлим дядькам, а в Андрія Гонтенка, колишнього ветлікаря і трохи фермера, котрий врешті-решт покінчив зі згубною звичкою гіркого п'яниці й, обзавівшись чи й не десятком онуків, знайшов розраду у випасанні трьох десятків овечок серед неозорих схилів понад Гербовим ставком.
- Ти балакав про красу, а я її знайшов, - похвалився колись був перед Федором Самойленком. - Знаєш, грошей з тих овечок, наче з літнього кота шерсті, але вижену оце їх у поля, вони ремигають собі по схилах, а я радію, а я радію. Живу, Федоре, живу, кожну хмарку бачу, кожен кущик, бджола продзижчить, я й з нею погомоню, птах пролетить, я йому рукою помахаю, ліс гуде перед грозою, я з ним боюся, сонце заходить увечері над колишнім твоїм наділом - прощаюся і пісню сумну співаю, щоби вранці співати йому веселу.
Федір нічого не сказав, мовчки пішов геть.
Мащенко колись свої землі об'їжджав, надибав Андрієвих овечок у своєму просі (задрімав Андрій, прогавив), пельку дер, наче ті овечки не просо скраю потолочили, а душу погризли.
- Отара без барана, - натякнув на щось, - не отара навіть, а шкода одна. Заведи барана, Андрію, куди ти його подів, бо з тебе баран може й непоганий, але перед людьми лиш, а в отарі ти не баран, а херня якась.
Барана того дня Гонтенко дійсно залишив дома, бо чогось прихворів, а молодий, що підростав на зміну, ще не кумекав водити овечок, тож отара не трималася купи та й забрела у Мащенкове просо.
- Отара без барана - це ще не біда, - відповів Мащенкові, аби хоч щось сказати у відповідь на образливі слова, - біда, коли її веде безголовий баран.
- Це ти на що мені натякаєш? - настовбурчився Мащенко. - Це я безголовий баран? Та в мене, в добру пору кажучи, в отарі все, як годинник, працює, не те, що в тебе ось у моєму просі. Та ти глянь, я в селі дорогу проклав, школу допоміг завершити, все поремонтував, усе підлампічив, не село - лялька. І не за колгоспний рахунок, як Данилюк. За свою копійку. Може, я й баран, тобі видніше з полонини, але не жалкую об тім, бо не тільки своє пузо пхав, а й людям доточив.
- Та не ти баран, - махнув рукою Гонтенко, - ти якраз не баран, дивися, аби у твоїй отарі не з'явився дурний баран. Бо заведе отару, що й не знайдеш.
- Та я приватник від і до, - усміхнувся погордливо Мащенко, - який може завестися баран у повністю підконтрольній мені отарі? Та й не отарою я правлю, людьми. А люди - не овечки.
- З якого боку дивитися, - мовив Андрій.
На тому й розійшлися, вигнавши овечок із проса.
А воно повело, а воно повело.
Федір Самойленко, котрий здався на милість зайшлих дядьків, поніс у село новину, що ті дядьки платять таку орендну плату за землю, котра Мащенковим орендодавцям і в зимових довгих снах не снилася.
І народ злохмився. Саме спливав термін оренди земельних паїв Мащенком, тож поповзли селом чутки, що чи й не варто піти до зайшлих дядьків, бо Мащенко жметься. І взагалі запанів, і людей не цінує, і жлоб, і погань, і паскуда, і в цілому просто обрид. Люди захотіли новизни, а Федір Самойленко ніс її народу, аж підплигував.
На той рік над краєм стояла посуха, у Мащенка був недорід, ціни впали, бо десь, казали, вродило, аж гнулося - тож Мащенко утявся в кризу. А Самойленко, скориставшись із форс-мажору, здійняв бунт, гукаючи людей до зайшлих.
Мащенко вперся, не хотів утрачати земельки, бо договір закінчувався навесні, тож прагнув засіяти землі озимими пшеницею, ячменем та ріпаком, аби мати змогу перетримати землю все літо, аж доки не збере врожай.
Самойленко те постеріг і повів народ на захист землі. На полях тої осені чи й сіяли та збирали, а що з дрючками бігали одне за одним - то факт.
Сергія Іванюту Мащенко уволив того літа від бухгалтерської справи, бо два бухгалтери, сказав, при кризі - це "що два мухососи при пораненні". Що таке "мухосос" - не пояснював, а лишив при бухгалтерії свою жінку, а Сергієві відчинив широко двері.
Тож Сергій напровесні сидів поряд з Андрієм Гонтенком при його овечках - ні, не в пастухи найнявся, а просто приїхав на Гербовий ставок по ліщину, щоби запастися на безробітне літо вудлищами для рибальства.
Сиділи й гомоніли. Про політику.
- Я не втямлю, - обурювався Сергій недавнім загарбанням Криму Росією і бунтами на Сході України, - як можуть люди так по-дурному вірити всілякій пропаганді і йти, як ті овечки, за покликом будь-кого. Ну треба ж мати людині власну голову на плечах, ну треба ж мати голову. Не можна бути овечками, не можна сліпо йти у стаді, ми ж люди.
Андрій обвів поглядом своїх овечок, що білою хмаркою розтяглися по косогору.
- Овечок не чіпай, - мовив, - вони хоч і отара, але по природі їм так положено, а ми, люди, отара отарою ще дурніша за овечок. Овечок хоч баран веде, якого вони не обирають, а ми ж можемо обрати, а, вибравши, не йти за ним сліпо. Аж ні, йдемо, як ті овечки. Гуртом.
- Не всі, - заперечив Іванюта. - Я б не пішов. От був би щиросердим росіянином чи жителем нашого Сходу, а не пішов би, бо маю розум.
- Ой, не бреши, - не повірив Гонтенко.
- Я, звісно, цього довести не в змозі, бо живу там, де живу, - бушував Іванюта, - але не пішов би, ні в Росії живучи, ні на нашому Сході.
- Нащо тобі та Росія, - відповів Андрій, - нащо тобі той Схід, ти в нашому селі живеш, у тебе своя отара, в якій ти, як овечка.
- Яка це я овечка? - гнівом переповнився Іванюта. - По чому це видно?
- По Мащенку, - сказав Гонтенко. - Ви ж готові його з'їсти, розтерзати, наче він весь вік одне зло творив і нічого більш.
- А що, не так? - підскочив Сергій. - Паскуда, вона і є паскуда.
- Це тобі Самойленко сказав? - перепитав Гонтенко. - О, це ще той баран, він споконвіків усіх веде, хоча й сам себе кудись вивести не годен.
- Ну й Самойленко казав, - погодився Іванюта. - Але хіба я цього без Федора не знаю? Немає у Мащенка нічого святого, доброго, хорошого нічого немає. Нуль, повний нуль. Гнати його треба втришиї, бо пропадемо.
- А чого ж ти не кричав про нуля, коли він тебе в конторі пригрівав? - не погодився Андрій. - Чого ніхто не кричав, коли Мащенко будував дорогу, добудовував школу, впорядковував село? Чого ніхто не кричав, що він паскуда і бандит?
- Ти, певно, маєш його за святого? - прищурив очі Сергій. - А про Дебичеву сою забувся, а про свою купку зерна? З наших мозолів, з людських крові і смерті здійнявся чоловік. Гнати його треба, гнати.
- Нічого я не забувся, - заперечив Гонтенко, - але чого ти тоді, як він на мені наживався, не кричав криком? Тоді Самойленко теж гасав селом, трубив правду в кожен двір. Де ти був? Де було все село? Чом не пішли за Федором, чом пішли за Антоном? Бо його мали за барана-ватажка, не Федора, от за ним і йшли, на все інше не зважаючи. А тепер баран постарів, не привів до паші, от і поперли за іншим. Але знову ж гуртом. Як отара.
- Бо тоді Мащенку вірили, от за ним і йшли, - бундючився Іванюта, - а нині роздивилися, що за один, то й пішли супроти.
- А ви впевнені, що ті зайшлі дядьки несуть вам добро? - запитав Андрій. - А може, то зло? Вам би розібратися, люди, вам би роздивитися, бо свій є свій, хоч і той Мащенко, він на очах щодня, а зайшлі дядьки є зайшлі, вони сьогодні наколотили, а завтра їх не знайдеш. Мащенкові розбите корито хоч на голові можна добити, а при зайшлих собі залишите, бо й бити не буде ні кого, ні об кого.
- Ти такий розумний, як твої овечки, - сплюнув Іванюта. - Йди он краще до них, а я піду по ліщину, бо з тобою балакати - тільки нерви псувати. Якщо ти втягнув собі в голову, що чорне є білим, то як я можу тобі доказати, що воно чорне. Ніяк.
- От іменно, - погодився раптом Андрій, - перша ознака отари, це думка, що вона біла. Навіть якщо вона є чорна.
- Йди до отари, - ще раз порадив Іванюта.
- Бо й тобі туди ж, - відповів Гонтенко. - Всі ми овечки, всі ми з отари.
Розійшлися.
По зеленім косогорі поволі переміщувалася отара овечок.
В унісон з отарами хмар на безвітряному небі.
І здавалося, що весь світ окутаний отарами.
А може, й не здавалося.
