У моїй душі творилося казна-що: радість, піднесення і заодно розгубленість, страх - словом, суцільна каша, тотальний хаос. І до тієї "каші" ще гостре, наче скальпель, відчуття, що опинилася на перехресті. Hі, не на роздоріжжі, де можна спокійно вибрати, якою дорогою податися, але на пeрехресті швидкісної магістралі, де стоїш посередині і коли зі всіх сторін на тебе мчать важкотонажні вантажівки і ти усвідомлюєш, що ще мить - і ця невідворотність підімне тебе під себе, розчавить, розшматує на кавалки. Якби ж я тоді хоч трохи здогадувалася, які це все матиме наслідки! І це попри те, що я хлопця застерігала і просила, нехай не морочить мені голови, хай не каже такі слова - най не ллє в мою душу цього солодкого трунку! Aле ж ні, не знайшла від нього протиотрути, не змогла вборонитися від його паралізуючої дії, яка омертвляє кожен нерв, кожну клітиночку. Моє відчуття самозахисту опинилося повністю заблокованим. Як у засідці, де зостається лише знерухомлено очікувати свого кінця, відкинувши свідомість, і з думками "До біса! Нехай станеться, що має статися!" здатися на волю і примху свого завойовника. Замість оборонних, самозахисних рефлексів спрацьовують інші - ті, що голодні до життя. Вони відчиняються, наче шлюзи ріки, яку довго затримували у стоячих та загуслих водах штучного водоймища. Так і душа розпанахується навстіж, дає прохід всьому подовгу затримуваному, затаєному, сокровенному і.. о, навіть лячно сказати - інстинктивно-тваринному. І воно, все оте зачаєне душевне й тілесне, як дичина, виривається зі законсервованого резервуару, тікає з довго зачиненої клітки-в´язниці. Бо куди ж душі без тіла? Душа без тіла може існувати лише у паралельному вимірі, у потойбіччі, але вже ніяк y цьому світі, у цьому житті. Бо так вже людину створено і їй нíкуди від самої себе сховатися - бо куди ж без тіла, тієї біологічної оболонки, допоки в цьому житті є душа невід´ємною його частиною? Куди дітися від жорстокого диктату нашої матеріальної, земної природи? Звісно, можна намагатися навіювати собі, мовляв, тіло, як і вся інша матерія - це слухняна речовина і що вистачить лише сили волі чи психосоматичної терапії - і ти вже є паном свого тіла. Але ж інстинкти ніяк не опанувати, не вбити! Їх можна хіба на деякий чаc приспати, притлумити, cтишити, але вже ніяк їх не позбавитися.. Чи хіба вже людство достоту пізнало природу як таку, і попри те, що вже зуміло відкрити для себе скриньку Пандори - людський геном (набір всієї спадкової генетичної інформації)? І навіть якщо людство вже вміє розшифровувати багато інформації з молекули ДНК, проте чому ще не знає багатьох таємниць душі людської? Яка така сила рухає нашими інстинктами - цими "зв´язковими" і "носіями інформації" між тілом та душею? Чому цю силу, чи точніше - енергію, маємо забудовану й напрограмовану в нашому тілі? Чи чому людина усвідомлює себе? Як так сталося, що людина почала yсвідомлювати, орієнтуватися в часі і просторі і тим самим визнавати свою екзистенцію? Що творить екзистенцію людини - з чого, власне, складається, людська душа, її Психé? Що таке "Я"? Ні, не лише хімічні реакції нейронів і тому подібне, але саме те, що суто раціонально мислячому мозку непідвласне? Чому "Я" само себе не бачить, а лише довколишній світ і відображення тілесної оболонки у дзеркалі? Є "Я" - тіло? Чи "Я" - є душа? Чи лише сукупність одного й другого? Чи можна "Я" відокремити від тілесної оболонки? Чому це "Я" не може бути керованим самим же собою, чому "Я" так важко піддається, чи то взагалі не піддається власному самоконтролю? Які сили ним керують? Як буде поводитися людина, коли опиниться в тупику - є її реакція передбачувана? Які механізми її психіки, її "Я", звісно, окрім базових, гратимуть важливішу роль? Який фактор переможе? Оцей незнаний, таємничий "Ікс-фактор" людського вродженого характеру - що це за явище? Де закінчуються кордони біології в органі, званому мозок, і який є заодно місцем помешкання "Я"? А де вже починається країна "іншого виміру" у найскладнішому на світі комплексі - "Я"? Є "Я" лише обмеженим центром людської свідомості, чи є частиною чогось набагато більшого і глибшого, ще неусвідомленого, а тому й "невидимого" та заодно необмеженого, куди "Я", наче дерево, сягає своїм довгим корінням? Можливо на це дати впевнену на сто відсотків, вичерпну відповідь?
Знаю, все це запитання, які вирішуватиме допіру майбутнє. Проте дивним для мене було те, що саме тоді, коли я запізналася з тим хлопцем, мене почали атакувати думки такого от штибу. І було їх безліч, цих думок-запитань, але жодної знаної відповіді. Я не знала, не розуміла, що зі мною твориться: почувалася, наче опинилася герметично зачиненою у якійсь бульбашці-сфері - вплив хлопця на мене був надто сильним. Я не впізнавала саму себе, мала враження, що мене підмінили. Але найбільше я не розуміла одного: як же можна було так попастися на гачок, наче якась наївна, голодна риба, що спокусилася ласим черв´яком і яку тепер проти її власної волі тягне рибалка за волосінь до погибелі? Може, я i справді була зголодніла і спрагла? Спрагла не ідеалу загальноприйнятої моралі тa законсервованої у суспільстві усталеності, а того, що, здається, завше мною керувало підспудно? І що саме було зголоднілим та спраглим? Моє тіло? Чи таки душа? Від того раптового знайомства з хлопцем моє дотеперішнє життя, а надто життя в еміграції - зовнішній і внутрішній - здавалося, почало розсипатися, розвалюватися, наче картяний будиночок, як піщаний зáмок, що вивітрюється з кожною висохлою піщинкою чи розмивається з кожним приливом хвилі.. Все в моїй свідомості перевернулося догори дригом. Абсолютний переворот. Революція. Бунт. Моя душа, все тіло повстали проти самої ж мене і волею-неволею потяглися до хлопця. Він зачаровував, магнетизував. Мої думки вирували з космічною швидкістю і заодно були полонені його словами, усмішкою, поглядом, дотиками настільки, що, здавалося, моя голова вибухне..
І чому саме він мені став поперек дороги? Адже і раніше доводилося закохуватися, та ще з ніким іншим не відчувала того, що з ним. І чому повсякчас відчувала, що його знаю? І то вже дуже давно-прадавно? Відчуття отого дивного, незрозyмілого "дежа вю" дедалі підсилювалося. Воно росло, наче могутнє дерево зі зернятка, яке було посіяне в душі ще, мабуть, до мого народження. Так, саме "до".. Звісно, тоді я це не усвідомювала, лише туманно здогадувался. Але чим далі, тим більше переконувалася, що моя випадкова зустріч з ним була зовсім не випадковою. Або, може, це лише самонавіювання?
25.
Був гарний, сонячний день наприкінці вересня - апогей бабиного літа. Була субота. Речі - себто канапки, пляшка вина, вода, фотоапарат, спрей від комашні та інші дрібниці - у рюкзачок спаковано. Можна і виїжджати. Я з хлопцем хотіли вибратися з міста щонайшвидше, аби встигнути дістатися на фортецю Звіков, віддалену від Праги приблизно сто кілометрів. Власне, мені було все рівно, куди їхати - куди-завгодно, лиш би з Праги та з ним. Це він вибрав напрямок нашої екскурсії. Мовляв, чудове, містичне місце серед майже незайманої природи. Чому майже? Бо колись уже рука людини торкнулася цих диких місць. Колись це був глибокий каньйон ріки Влтави, який вона рила своєю течією впродовж тисячоліть. Так от, рука людська торкнулася цих первозданних місцин так нахабно, що з каньйону і скель тепер - величезне водосховище, одне з найбільших і найглибших y комплексi водосховищ "Влтавського каскаду", який має охороняти Прагу від частих повеней. Води водоймища проковтнули чимало людських поселень і вода тепер сягає чи не самої фортеці. Hаша подорож на Звіков тривала майже чотири години, у ці рідко заселені місцини ми добиралися аж двома автобусами. Влітку в цих краях, звісно, багато відпочиваючих, але восени, коли туристичний рух стихає.. Восени там мусить бути просто казково.. Ось туди ми з ним і вирушили.
Я вже заздалегідь тішилася, наче підліток, передчуваючи пригоди. Напередодні поїздки знову почувалася радісно-збуджено як тоді, коли вперше і востаннє відпочивала у літньому піонерському таборі в Карпатах. Там, неподалік від села Тухля, що розкинулося над рікою Опір та під горою легендарного Захара Беркута, пам´ять про котрого звічнив у своєму творі І. Франко, знаходився табір, що його гордо називали "Артеком Прикарпаття". Mоє перше і останнє перебування у "совєцькому", правда, вже часів перебудови таборі було сповнене різних неочікуваностей: диких походів за чорницями в гори i купань у гірській крижаній ріці, сміху, сліз та переляків по ночах, коли хлопчаки потайки пробиралися у дівчачі палати і намагалися намазати наші мармизи зубною пастою. Теж не бракувало залицянь до тринадцятирічної піонерки з боку вже трохи старших табірних "майже комсомольців", і - що найбільше пригадується - було багато дівчачих мрій про свого єдиного і неповторного "принца"..
I oт, ми з ним, моїм "принцом", що оcь тепер наче випірнув через е-нну кількість років з моїх рожевих дівочих марень, вирушили в похід. Серце моє калатало: знову, як і тоді, охоче відгукуюся на невідоме і моторошне, що кличе за собою і манить. Солодко манить..
Коли автобус прибув у селище Звіковске Подграді, був уже полудень. Сонце стояло у зеніті, коли пройшли крізь селище і заглибилися по стежині у ліс. "У лісі-лісі темному, де ходить хитрий лис.." - чомусь мимоволі згадалася дитяча пісенька про ялиночку, та тепер вона постала у трохи іншому контексті. Хлопець ішов попереду, невимушено і бадьоро. Щось посвистував. Його військова зелена курточка і штани кольору хакі досконало зливалися з барвами мішаного лісу. А я пленталася позаду хлопця і спостерігала за ним. Ніби трішки інший чи що? Чи то ліс його так перемінив? Ще жвавіший, ще безпосередніший i.. наче якийсь дикіший? Поступово усвідомлюю, що ліс - його стихія. Все ж таки, як пригадую, казав, що виріс у лісі..
Крізь зелено-жовте листяне сузір´я пробиваються сонячні промені. На небі - ні хмаринки. А ліс уже подекуди зайнявся першим осіннім полум´ям та горить-палає на тлі вересневої просині. Хлопець щоразу зупиняється, показуючи мені то те, то інше дерево, прислухається до співу птахів та далеких, ще поодиноких звуків оленів - і вони вже скоро зачнуть ревіти-трубити по всіх лісах, наче єрихонські труби, стануть агресивними - аякже - розпочинається сезон парування і полювання..
Ліс порідшав. Ми вже, здається, неподалік від замку. Хлопець раптом зупинився.
- Поглянь! - і показує на прорідлі дерева і галявину під ними. А галявина аж світилася від блакитних вогників.
- Що? Барвінок? Восени?! - здивувалася я і підбігла до яскравого зелено-синього покрову. Почала його розгрібати руками - квіття вилося по всій галявині, утворюючи зірчасті суцвіття то густіші, то рідші.
- Сьогодні день осіннього рівнодення! - промовив хлопець.
- Ну, і..? - глипнула очима я. - Має це якийсь стосунок до цієї аномалії? - і вказую на незвикло розквітлий барвінок.
- Це магічний день! Хіба не знаєш, що під час таких визначних днів, якими є літній та зимовий сонцеворот, чи то весняне чи осіннє рівнодення - кояться дива?
- Дива? Які ще дива? - далі не розуміла я, до чого це він.
- Звичайні дива. Дива, які люди через їхню буденну метушню навіть не встигають зауважити. Дива природи. Наприклад, такі, що восени, а надто під час рівнодення, розквітне барвінок. Це дуже рідкісне явище. - i на його обличчі знову розцвіли ямочки. - Як справжнє і вірне кохання.. - додав багатозначніше.
- Ти у всьому бачиш щось незвичайне, правда? Хочеш тим сказати, що це подібне до золотого цвіту папороті, який розквітає у ніч нa Cвятого Яна? - і моя рука мимоволі потягнулася до його обличчя - таке воно вже було незвично гарне, як на картині - хотілося його погладити, чи просто доторкнутися до оксамиту його гладенької шкіри. Зауважила, що чим більше дивлюся на хлопця, тим більше не можу намилуватися, і це призводило аж до тихого ниття у животі десь під діафрагмою. "Ні! Ну не можеш же отак!" - сварила самy себе, - "Ну де таке бачено, аби жінка так безсоромно бажала чоловіка?" - і я намагалася якомога частіше відвертати погляд від хлопця, намагалася дивитися кудись невідомо куди, аби лиш не на нього, бо.. сама не знала, як утримати від нього необхідну дистанцію - таку, через кордон якої жінці не варт переходити. Це він повинен хотіти мене, він мусить згоряти від бажання, він повинен завойовувати, а не я його! І я це добре розуміла. Але бували моменти, що всяке таке розуміння краще б відкинула к бісу! Відчула, що спостерігає за мною. Різко обернулася. Справді, його очі знову набули темнуватого відтінку - ніби азартного чи що..
- З папороттю треба трішки обережніше. Це - одне з найрідкісніших і найцінніших див. Всі його шукають, та не перед кожним воно відкриє своє золоте пелюстя. - строго вимовив він і пильно поглянув на мене з-під лоба.
"Про що він зараз думає? Чому дивиться так, ніби рентгенує мої мізки?" - в моїй голові ганялися різні думки. Відчула, що я починаю побоюватися його. Та не так, як раніше, коли люди ще незнайомі і котрі, наче метелики, намагаються нав´язати перший контакт за допомогою своїх "антенок" та феромонів. Це було щось інше - я ще не усвідомлювала того, але вже щось у підсвідомості тремтіло своїми нажаханими крильцятками. "Хто він насправді? Знаю його і не знаю.. Звідки стільки знає про дива, міфи і легенди, пов´язані з циклами природи? І чому такий самовпевнений, адже цвіт папороті - це хіба людські вигадки, міф, а говорить так, наче він справді існує. І звідки знає, щó я люблю? Хіба таке можливе? Звичайний, здавалося би, хлопець.."
- Все залежить від сприйняття. І від оцінки сприйнятого. Адже все є відносним. - ніби читаючи мої думки і заодно ніби продовжуючи їх, промовив хлопець. - Ми, люди з лісу та з митецькою жилкою, спроможні відчути багато чого. І зауважити.
- Перестаю тебе розуміти. - холодок пробігся по моїм хребті. Погляд юнака був зосередженим, навіть ніби тінь пробігла по його обличчі.
- Це я про дива.. - усміхнувся, але якось так ледь-ледь. - Не віриш у дива? - і його погляд став твердим, зіниці знову звузилися. - Кожен наш день, кожна наша мить, яку ми зараз проживаємо і переживаємо - це диво! Відчуваєш цю мить? Відчуваєш ЗАРАЗ цей животрепет квітів? Безповоротну, проте таку прекрасну швидкоплинність життя?
- Так. Відчуваю. - вимовила я.
- А спроможна повірити в диво? - концентрувався на моїх очах.
- Звідки мені знати? Хіба людина достеменно знає себе? - скрикнула я, не витримуючи того гіпнотизуючого погляду. - Ну, мабуть, так, спроможна! - кинула виклик. - А ти?
- Тож ходімо? - не відповів чомусь, а лише накинув на плечі рюкзака і ми рушили по стежині далі через ліс у фортецю, вежі якої вже почали прозирати крізь верховіття дерев..
