Ранок видався напрочуд гарним: по дощу і хмарах - ні сліду, ніби рукою вроки зняло. У небі - знову сліпуче північне сонце. Коли ми вийшли з багажем надвір, вулиці аж блищали. Калюжі виблискували, наче скельця, і бризкали по стінах, вікнах та деревах кришталеві відблиски - сонячні зайчики так і плигали між мокрим ще листям і гралися з дощовими краплями у піжмурки. І повітря - насичене, вогке, різке, проте легке - таке, яке буває лише на узбережжях морів. І мені було легко i прозоро, бо цієї ночі нічого у сні не тривожило, та заодно сумно й щемко, бо не хотілося ще прощатися з Таллінном. Перед від´їздом ми ще зайшли у ресторан під готелем на каву. Ми сиділи на терасі і я цього разу довго смакувала її м´яку, пінисту гіркоту.
- Вже пора! - промовив чоловік і підвівся.
- Так, пора! - зітхнула я. - Шкода.. я, здається, закохалася у Таллінн.
- І мені приріс до серця. - погодився чоловік. - Але треба рухатися далі.
І, розрахувавшися, ми рушили з валізами у напрямку приватного автомайданчикa, де відпочивало під пильним оком сторожа наше авто.
Коли проходили алеєю, я краєм ока зачепилася за щось яскраво синє. Це мене примусило зупинитися. Обернулася. Hавпроти алеї під стіною чорніє якась мара. Придивляюся: тендітна жіночка, з голови до ніг уся в чорному, тримає в руках оберемок пронизливо ясних, синіх квітів. Тулячи їх до своїх грудей, вона водночас несміливо, ніби не хотячи, пропонує букетик перехожим. "То ж волошки! Такий синій лише у них! Польові волошки!" - зраділа подумки я.
- Почекай! - гукнула я вслід чоловікові, який йшов попереду і тягнув за собою валізу на коліщатках. Зупинився.
- Що таке? - дещо роздратовано зиркнув у мій бік.
- Поглянь! - кивнула я в намрямку квітникарки. - Мабуть, їй зараз скрутно - бачиш, вся в жалобі. Щось, мабуть, сталося в родині.. - спробувала звернути увагу чоловіка. І мене саму вразило, що давно вже не бачила такого явища: у Празі, щоб побачити когоcь у жалобі, треба за денного світла зі свічею шукати. Виставляти жалобу на людські очі там вже давно "аут", немодно. І вагазалі, розмови і думки про смерть, як і всі її зовнішні прояви - це ж так недоречно, депресивно, обтяжливо, а отже, у сучасному світі культу "динамічних, молодих, здорових і красивих" ця тема - зась! Смерть відійшла у свідомості чехів у царину лише суто приватного людського пережиття, у сферу всеохоплюючої крижаної самотності і неpозуміння.. Бо смерть - це страх і кінець усьому. Тож згадки про смерть краще витіснити на окрай периферії..
- Хочеш? - здивувався чоловік. - Навіщо тобі в дорогу квіти? Ну, добре.. - мабуть, відчитав з мого погляду щось таке, що перечити не мало сенсу. - Тільки щоб квіти знову не опинилися у смітнику, як тоді, коли..
- Ага, як тоді, коли ти мені їх приніс на день раніше за мій день народження. У нас це - погана прикмета, яка означає, що до свого наступного дня народження можеш і не дожити! - перебила чоловіка я.
- Ти ж народилася на Новий рік. Яка в тім різниця? На Новий рік - то й на Новий рік! - виправдовувався, витягаючи гаманець з кишені.
- Але ж не тридцять першого грудня, а першого січня! - обурилася я. - Ну, годі з тим.. Обіцяю - квіти знайдуть своє належне місце. - і усміхнулася.
Чоловік попрямував до квітникарки. Здаля було видко лише те, як жіноча нерухома постать, що майже прикипіла до мурів, хитнулася і півоберемка простягнула моєму чоловікові. Той вхопив його, натомість її рука потяглася до руки мого чоловіка - і купюра, мерехтнувши, миттєво втопилася у складках квітникарчиної сукні. Чорна голова жінки схилилася, мабуть, дякуючи. Потому жіноча рука злетіла вверх, хрестячи повітря вслід за чоловіком.
За мить на мої груди пристали свіжі, ще вкриті росою, духмяні волошки. Занурилася в них обличчям.. Як давно! Як давно я не вдихала їхнього запаху, як давно не лоскотали мою шкіру своїми розчепіреними, наче зміїні язички, пелюстками!
- Дякую! - зворушено вигукнула я, і, трохи засоромлена за свій сплеск емоцій, попрямувала за чоловіком, однією рукою притискаючи до себе букет, а другою волочачи валізу.
Таллінн попрощався з нами сонячними зблисками озера Ülemiste (Горішнє), що ледь пробивалося з-поза міських котеджів та сосен. З міста нас знову випровадила магістраль, що вела на Пярну, з якої ми незабаром звернули на південний-захід і попрямували до Віртсу (Virtsu). Звідтіля мав відправлятися наш паром на острів Мугу (Muhu).
І знову лише ліси і поодинокі хутори. І ясне, промінне небо над нами. Естонія - небагатолюдна країна, її населення нараховує всього мільйон чотириста тисяч чоловік, з того лише в Таллінні проживає чотириста тисяч. Решту ж населення розсіяно по всій її території та островах і острівцях, яких у неї нелічено. Територія Естонії лише вдвічі менша за територію Чеської республіки, проте чисельність естонського населення би на відповідній території в Чехії дорівнювала лише одній п´ятині чеського. Така небагатолюдність відразу впадає у вічі. І складається враження, що ця маленька країна на Півночі Європи - лише володіння дикої, незайманої природи.
Десь через годину їзди ліси розступилися і перед нами тепер дорога, розширена у кілька смуг. А за нею - море. Через деякий час ми вже покидаємо берег і проїжджаємо лише по тонкому мису - штучному кам´яному насипу, на кінці якого видніється причал. Бачимо, як саме відчалює якийсь паром. Я бентежуся, та чоловік мене заспокоює, мовляв, треба дивитися на світлофори і табло, де є позначений час прибуття і відбуття нашого парому. Отож ми завертаємо на нашу смугу і під´їжджаємо аж до шлагбаума. Чекаємо. Відразу за нами і довкола нас шикуються три-чотири авточерги. До відплиття ще півгодини. Ми виходимо з машини, щоби трохи розiмнути ноги та порозглядатися. Автівки все прибувають і прибувають.
- Як добре, що ми одні з перших! - промовляю я, одягаючи сонячні окуляри. Мушу притримувати волосся, його ж куйовдять різкі пориви вітру i котре весь час норовить залізти в очі і рота. - Подивися, скільки машин! Не вмістилися б.
- Не переживай, всі вліземо туди. - відповідає чоловік, сміючись.
- Ага.. - прикивую. - Дивися, ми тут тільки одні з чеськими номерами. Ну, так, чеха сюди у ці краї не виженеш. Чех любить тепло під сідницею! - мені стає весело. - Бачиш, тут самі естонці, фінни, деякі шведи і ще он якісь німці? І всі на канікули на острови! Не хотілось би почуватися тюленем на тісному пляжі! - сміюся, але самій якось стає не по собі від такої кількості туристів: адже їдемо в таку даленéчу не задля того, аби напіткати те саме, що на будь-якому пляжі десь на Півдні. Хочеться ж бо спокою і простору..
- Не бійся, острова на всіх вистачить. - знову заспокоює мене чоловік.
Звіддаля пролунав глибокий гудок. Десь аж на самому обрії зеленіла смужечка суші - звідти приближався білою цяткою паром, який щомиті більшав і набирав конкретніших обрисів. За якихось півгодини пароплав-паром уже пришвартовувaвся до нашої пристані. На табло розсвітилася інформація, що черз п´ять хвилин можна вже в´їжджати на борт. Нарешті, на світлофорі - зелений, шлагбаум припіднімається, здіймаються залізні "ворота" і ми в´їжджаємо всередину.
Запаркувавши машину, ми подалися вслід за людьми на верхню палубу, де був бар. Взявши по пиву, ми вийшли з переповненого приміщення назовні. Відразу хльоснуло різким вітром. Паром уже відчалив і поступово набирає швидкiсть. Морський вітер стає сильнішим і колючішим. Чоловік, як і решта людей, ховається від нього в барі, а мені.. мені цей вітер не заважає, навпаки - мені надзвичайно добре! Я вдихаю різке повітря, тамую подих, коли вітер січе обличчя, і роззираюся в подиві довкруж. Стільки простору! І он там, на березі, який ми щойно покинули, махають нам своїми лапатими крилами, гігантичні білі щогли-вітряки.. А ті барви, барви! Насичена зелена, що з віддаллю звужується, та просяяна промінням синя, що розширяється до неозорості. І ще біла - біла барва вітряків, парому та гострокрилих чайок..Вдивляюся у далину - на заході видніються ліси острова Мугу, але на півнoчі..
А на півночі - лише море і небо - лише імлистий індиговий перехід у Вічність.. Як y його очі.. Його очі.. Його погляд.. Як би він бачив цю красу, коли би зараз тут був зі мною? Так само, як і я? Чи по-своєму? Як би він це все намалював? Якими барвами? З чим би їх понамішував? Додав би до цього лазуру сушених та стертих у пилюку пелюстків волошок чи барвінку? Чи мали би його полотна такий же спектр і такі ж відтінки, які я побачила, коли він вперше запросив мене у свій підпільний закапелок - художню майстерню?
23.
Ми зустрічалися потайки. Завше в домовлений час на домовленому, кожного разу іншому місці. Я не хотіла, щоб нас хтось зі знайомих зауважив хоча би кутиком ока. Звісно, чим частішими були наші з юнаком зустрічі, тим інтенсивніше відчувалася глибина небезпеки цієї безтямності. Було моторошно, було невимовно страшно. Найбільше я боялася, аби ми не стрілися з моїм чоловіком. Але.. вистачило лише поглянути на хлопця, у його ясні очі, зміряти поглядом його струнке і підтягнуте тіло - і все, мій страх і вся я розтавали, наче сніг на сонці. Мені ставало легко і солодко водночас. Повсякчас відчувала, ніби нас з юнаком щось нестримно підганяло назустріч одне одному. І ми бігли, не озираючись - це був скажений, шалений біг. І п´янке відчуття небезпеки та адреналін від азартної гри у хованки зростали і переростали, здається, нас самих. Ми були відважними партизанами на підпільній стежині пристрасті і водночас обережними, полохливими дикими звірами у нашім райськім пралісі, що сахалися кожного підозрілого поруху. Всі празькі парки, всі найромантичніші і найтихіші закутки древнього міста - все це було нашим таємним свідком і нашим недоторканним заповідником. Нікому іншому в наш заповідник не було дозволено. Ніхто про нас не знав. З подругами я своєю святою таємницею не могла i не бажала ділитися - боялася, аби її в мене не вкрали. Ось так я з хлопцем і стрічалися - крадькома, похапцем - наш час утікав надто швидко..
Осіннє листя облітає, мов весняний сад..
В метро я трохи нервувалася. Буде ще там? Дочекається? Я запізнювалася десь на півгодини - затрималася на роботі, квартальний аврал. І ось я вже на станції. Потяг зник у тунелі, довкола повно людей, а того, кого шукають мої очі - нема.. Може, я щось не зрозуміла, коли ми з хлопцем в поспіху домовлялися про наступну зустріч? Виїжджаю по ескалаторі нагору, проходжу через вестибюль - крізь його скляні стіни бачу просторий пляц автостоянки, над яким здіймається могутній моноліт склобетоннoї вежi готелю „Corinthia Towers“, вдалині вимальовуються стрункі контури вишеградського костьолу св. Павла і Петра. Вже пройшла через весь вестибюль, а хлопця все нема! Не дочекався.. Сама винна. А чи був тут взагалі, чекав на мене? У горлі ніби застряв камінь..
Що тепер робити? Розгублено роззираюся навсебіч і бреду повільним кроком по тротуарі.. Раптом зізаду хтось хапає мене за талію і закриває мені рота. Ні скрикнути, ні видихнути - жах скутав тіло і голосові зв´язки.
- А от і попалася! Ти куди так сама? А як же я?! - впізнаю голос: він!
І хлопець прудко розвертає мене до себе. В його очах - задирикуваті чортики.
- Боже! Так нападати на людей! - скрикую полегшено і оговтуюся від переполоху. - Ти знову за свої штучки? Завше так зненацька!
- А щоби була уважнішою і не звикала! – і, як завжди, усміхається, як той місяченько на фольклорних малюнках. - Підемо, мадам? - тулиться своїми устами до моїх, бере мене за руку, веде в парк.
I ми довго гуляли поміж дерев, яких уже торкалася осінь, підходили до ґотичного костьолу св. Павла і Петра, стояли біля його зачинених важких, різьбленo-кованих дверей і зачаровано вслухалися у переливи дзвонів, що урочисто і плавно злітали з високих веж дзвіниць.
- Колись тут обвінчаємося! - зненацька промовив хлопець.
- Ти з глузду з´їхав?! Я ж уже замужем! - реагую подразливо, бо не люблю, коли з мене стібаються.
- Я на повному серйозі.. Ти ж сама казала, що у вас з чоловіком шлюб лише цивільний. І дітей у вас ще досі немає.. Отож, прийде наш час - і ми тут стоятимемо перед вівтарем і під цими дзвонами як наречений і наречена.. Або краще у лісі. Уявляєш? Серед чару осінньої природи - у лісі - ти і я.. і повінчає нас само небо.. - і довго задивився мені в очі.
Я зашарілася. Жартує? Чи мовить щиру правду? Вінчання? Яке к бісу вінчання? Навіть уявити собі таке важко. Ні, і справді городить нісенітниці цей хлопчина, про які і сам не здогадується.
- Слухай, мені з тобою добре. Дуже добре. Але прошу тебе, давай, не будемо торкатися таких надзвичайно важливих тем. Знаєш, я не вмію з цим жартувати!
- А хто це тут жартує? Це ти, бейбі, ще просто не знаєш, чого життя - оце життя вартує! - промовив і різко відвів погляд..
Мені здалося, що мої слова про жарт щось у його душі зачепили. Нам обом, видко, стало прикро. Тому замовчали. Коли ж замовкли і дзвони, юнак вже знову дивився на мене привітно і лагідно.
Наблукавшися по парку довкруж колишнього княжого замку, ми, нарешті, присіли на лавочку під вже трохи побагрявілим, широколистим кленом. Ріка, що протікала внизу під скелями Вишеграду, лисніла срібною гадюкою, а місто під нами тонуло в рожевому вечірньому мареві. З нього на протилежному березі, наче фата моргана, виростали шпилясті чорні обриси собору св. Віта і впиралися у вогненний обрій. Золотий ковчег сонця поволі запливав за хмарища. Ми сиділи, обійнявшися, і мовчки спостерігали за цією фантастичною сценерією.
- Бачиш ці xмари, що йдуть зі заходу? Прийде дощ! Ходімо! - раптом підвівся хлопець.
- А це куди так? - не зрозуміла я.
- Щось тобі покажу. Щоб не нарікала, що нічого про мене не знаєш. - і загадково примружився.
- О! Це щось нове, пане. - і похитала, не вірячи, головою. Звісно, що пропозиція зацікавила. - І далеко це?
- Ні. Тут неподалік. - і вказав рукою в напрямку центру міста. - Запрошую тебе в гості.
- До тебе?! - здивувалася я і враз задумалася: "А й справді, я ж досі не знаю, де і як він мешкає. Дивно, але ще ні разу мене за той час, що стрічаємося, не запросив до себе у гості.."
- Не боїшся? - вдивлявся в моє обличчя, ніби хотів відчитати з нього мої відчуття.
- Трішки. Невже і справді до тебе? - далі не вірила його пропозиції.
- Ну, не зовсім до мене. Але зараз я там проживаю.
- Зараз?
- Коротше, сама побачиш і при нагоді все поясню. Ходімо! - і усміхнувся. І я погодилася - перед тими його ямочками на щоках неможливо було встояти.
По дорозі мені розповів, що у Празі він поки-що тимчасово і що знімає невеличку квартиру в одного свого знайомого. Заодно попросив мене, щоб я не лякалася, якщо трішки безлад і всяке таке..
- А що плануєш далі в житті? - оте "тимчасово" менe чогось збентежило.
- Ще не знаю. Поки що мені подобається тут, у Празі. А це може бути і день, або рік. Або, може, навіть і вічність? - і знову ті лукаві бісики в очах.
- Не говори загадками! - відбовкнулася я, та тільки й на це спромоглася - бо чи можу йому, молодому і вільному, наче вітeр, ставити якісь умови? Щойно про це подумала, як ми опинилися перед входом у під´їзд якогось старого дому.
- Це тут? Тут твоє королівство? - підвела здивований погляд на старовинний, пошарпаний часом будинок. З брами потягло цвіллю. Щось дуже знайоме, наче рідне вловлювалося у тім запаху. Ми зайшли в під´їзд і вийшли на внутрішній двір, у якому рiс могутній, високий клен та ще декілька фруктових дерев. По стінах, балконах та ринвах аж ген до самого даху дерся навперебій зі зеленим плющем вже ледь пожовклий та почервонілий дикий виноград, обсипаний гірляндами дрібних темних грон.
- Як у моєму рідному Львові! - сплеснула в долоні я. - А цей дворик - такий собі вавілонський дивовижний сад Семираміди!
- Я знав, що ти це оціниш. - підхопив хлопець. - І мені тут подо´.. Надихає.
І ми знову пірнули у прохід, що чорнів на протилежній стороні двора. Було темно. Але моя рука швидко намацала якісь перила і я обережно ступила на сходину. Вона рипнула так, наче коту наступили на хвоста.
- Що, боїшся? Тож нехай буде світло! - прошепотів мені на вухо. - О-пля! - і коридор залило жовте електричне сяйво. Ми стояли перед старими, вже добряче протоптаними, дерeв´яними сходами, що спіраллю звивалися вверх. Коли підіймалися по тій спіралі, потривожені нами сходини рипіли та скреготали втомлено і злісно. "Який незвичайний, загадковий будинок!" - думалося мені і пригадалося, як колись у дитинстві я з подругою потайки від мами кралися по дерев´яних сходах на стрих нашого дому. Адже скільки ж там можна було зі старих ящиків, наповнених усіляким непотрібом, видобути "страшних таємниць"! Від тієї згадки я відчула легенький лоскіт в "ямці" живота.
- Ось тут, мадам! - вказав хлопець на двері, що корчилися у найтемнішому кутку.
- Ти живеш на горищі?! - злякалася я.
- Можна це назвати і так. Якщо не боїшся, ласкаво просимо! - і двері відчинилися. В ніс відразу вдарив запах старого дерева та ще чогось давно забутого.. Коли я ввійшла у квартиру, збагнула: це був запах антикварних меблів, книг та.. фарб! Так пахнуть лише фарби! Пам´ятаю цей запах ще з раннього дитинства. Бо так само пахли фарби мого дідуся і батька, коли ті малювали. І справді, мій здогад негайно підтвердився, коли хлопець мене легенько підштовхнув у кімнату. Вона була наповнена творчим безладом: декількома розіставленими мольбертами, згорненими у сувої на підлозі полотнами, безліччю картин на стінах та розкиданими нa столі аркушами ескізів, пензлями, палітрами та іншим знаряддям. Я розтулила у здивуванні рота.
- То ти - художник?!
- А що, вони не люди? - усміхнувся. - Не чекала? Ну, не такий з мене художник, як скоріше той, хто цікавиться мистецтвом і щось собі там мазюкає.
- Ну, не кажи! Тепер вже розумію, чому ти запросив мене на виставку. А над чим зараз працюєш? - і підскочила до одного з мольбертів, на якім вже красувалося майже завершене полотно. - Яка краса! - захоплено скрикнула я. - Які барви! Ти, бачу, дуже любиш природу? - не могла відвести очей від пейзажу. - Це ж треба - ліс, гори, озеро - все, як живе! А імла, а тіні смерек на воді! А відтінки неба! Це ж так імпресіоністично! А-а! - і запищала від задоволення, наче мала дитина. Зиркнула на хлопця, а той собі стояв у кутку біля дверей, сxрестивши руки на грудях, і ледь усміхався, задоволений моєю реакцією. Його очі блищали.
- Зажди, зараз я приготую кави. Хочеш?
- Звісно, що так! А можна прочинити вікно? Надто вже різкий запах від фарб!
- Звичайно. - ще раз усміхнувся і зник за дверимa. А я прожогом метнулася до мансардного напівокруглого вікна і відчинила його навстіж.
Свіжий вітер увірвався у майcтерню, розвіяв та поскидав зі столa на паркет аркуші, а фіранка звилася, наче вітрило, і запалахкотіла у повітрі з вікна білим полум´ям. Я кинулася збирати ті начерки, та мимоволі відволіклася - почала розглядати картини. Стільки натюрмортів з квітами, краєвидів з гірськими озерами та лісами, морські пейзажі і.. звісно, декілька портретів гарних нагих дівчат.. "Ага, дівчата.." - кольнуло десь у серці. - "Але ж з яким трепетом і точністю, з якою любов´ю вони намальовані! І які вони прозоро-сяйливі, етеричні, наче і не зі світу цього.." В цю мить я відчула на спині дотик його руки.
- Каву подано, мадам. - дихнув на шию. Юнак стояв впритул до мене, і я, обертаючися, ледь не прокинула філіжанку з гарячою кавою. Тремтячими руками взяла з його рук порцелянове блюдце з філіжанкою і через мою необережність кава трохи розлилася - звісно, на мою блузку.
- То нічого. Зараз виперемо. - хотів заспокоїти мене хлопець.
- Як виперемо? Мені ж іще додому в цій блузці! - занепокоїлася я.
Хлопець підійшов до старої дубової скрині, якийсь час порпався у її нетрях, нарешті, витягнув щось і простягнув мені.
- На, візьми мою футболку!
Я надпила трохи кави, відклала філіжанку на стіл, що стояв під вікном, і взяла футболку.
- Де можна переодягнутися? - спитала, зніяковівши.
- У ванній. А ось тобі чистий рушник. Поки я твою блузочку пратиму в кухні, освіжишся?
- А не підглядуватимеш? - трохи невпевнено запитала я, беручи з його рук рушника. "Он який підготований!" - подумки дивувалася його поведінці, проте виду не подала, - Зрештою, якщо не підглядуватимеш, то чому б і ні? Після напруженого робочого дня я би не проти й освіжитися. – i безтурботно здвигнула плечима.
- Хіба я якийсь голоднюга? - пожартував, лукаво підморгуючи.
- А-а.. ну, так! - і згадала його натурниць з портретів - таких вже, мабуть, бачив більше, ніж треба. Засоромилася за своє безглузде запитання. - Тоді я йду, покажи це заповітне місце очисти.
- По коридорчику ліворуч!
Коли я вийшла з ванної, почувалася оновленою, наче знову народженою. Так свіжо і приємно! Правда, футболка була завелика і постійно спадала то з одного мого рамена, то з другого, але це не заважало відчувати себе трохи розкутіше. Зайшла у кімнату. А там на столі вже красувалася відкоркована пляшка вина, два келихи і запалена свіча. Знадвору війнуло прохолодним, вогким вітром.
- Казав же, що збирається на дощ. Вип´єш? - і хлопець налив у келих вина. Підніс його до моїх уст.
- Звісно. - труснула гривою. І відпила з келиха у його руках. Він відклав його на стіл.
- Ти така чарівна з мокрим волоссям.. - підійшов до мене впритул. - Як тоді, біля озерця.. Наче русалка.. - вже зовсім тихо прошепотів біля моїх очей і торкнувся до них устами. А я не мала сили опиратися його доторкам. Підвів мої руки і теж їх почав обціловувати, пальчик за пальчиком - все гарячіше і палкіше.. Моя голова йде обертом, ледве втримуюся на ногах.. Заразом чую, наче якась невідома сила підхоплює мене і несе кудись геть.. Та ось вдаряє грім, в кімнату вривається вітер - і відчинене навстіж вікно вже літає туди-сюди, мов навіжене. І у кімнаті стає темно - чи то вітер погасив свічу, чи то мені померкло в очах.. Чую, як моє безсиле тіло кудись провалюється - наче крізь памороки здогадуюся, що приземляється на м´якій канапі. Навколо - тьма, раз у раз проткана блискавками. І в тих синіх спалахах бачу над собою відточені обриси юначих могутніх плечей, бачу, як сяють його очі, як впиваються його п´янкі вуста в моє наелектризоване тіло, відчуваю, як його дужі, проте гладкі й в´юнкі руки ковзають по моїй вже нагій шкірі - моє тіло вкривається його пристрасними цілунками, наче краплями дощу.. А я.. я дихаю на повні груди, ловлю очищене озоном повітря, що вривається свіжими поштовхами грози, шукаю губами у шаленому пориві його уста.. а він все дивиться, дивиться мені в очі, гіпнотизує.. і я захлинаюся.. я.. я.. лечу?! І чи то ще я?! Чи то вже лише душа, котру тіло відпустило?!
Так, цього грозового вечора я стала його. Pеально. Так мені і сказав опісля:
- Тепер ти вже моя.. І я нікому тебе не віддам! Чуєш? Чуєш мене, моя русалко?!
