Вуйко Бебех тим часом продовжує:
– Та, хоч як нам було добре разом, довго воно тривати не могло, і це розуміли ми обоє. І якось… Того разу я вирушив на здибанку задовго до півночі. Мені не сиділося вдома, то я надумав поблукати лісом, набратися сили. Нам із Мартою слід було щось вирішувати, і я хотів поміркувати про це на самоті, посеред лісового спокою. Ще вдома в мене виникло якесь дивне чуття – ніби щось млоїло на дні шлунку, десь отам-от, під самим пупцем… Але я не зважав і пішов до лісу. Дерева гнулися під поривами вітру, стогнали, віття хльоскало по обличчі, чагарники шарпали за поли… Щось – я не знаю, що саме, – з усіх сил намагалося мене спинити. Та все ж я прийшов на наше місце, і став чекати. Час минав – а я все думав, і чекав, і курив, – багато курив. А коли місяць завис простісінько над найвищим буком, старим і вузлуватим, я зрозумів, що скоро почне світати і моя кохана, вочевидь, уже не прийде. В мене за плечима важко простогнав сич, і я здригнувся. Ніби сама ніч намагалася мене попередити, – розумієш, Петрику?
Хлопчик згідно киває, але вуйко Бебех цього не бачить. Його цілком полонили власні спогади. Чим далі заглиблюється він у минуле, тим сильніше змінюється – голос, вимова і навіть мовчання вуйка набувають якихось нових нот і тонів, збагнути які Петрику вдається не надто добре. Але від того він слухає іще уважніше і пильніше. Інтуїтивно хлопець відчуває – зараз вуйко настільки близько до нього, як ніколи не бував раніше, але водночас і дуже далеко. Інше, справжнє його обличчя проступило крізь зморшкуваті, старечі риси…
– Я почекав іще якийсь час, але Марта не з’явилася, – достоту, як я і прочував. Мені не зосталося нічого, як повернути додому. Але тривога їла мене поїдом, з думок не йшла Марта, і я вирішив, що мушу – просто мушу – її побачити. Тому, замість того, щоб повернути назад, звідки прийшов, я попрямував у протилежний бік. Звернув на стежку, котрою ходив усього кілька разів – та й то разом із Мартою. Я хотів лише впевнитись, що з нею усе гаразд і старий диявол ніяк не скривдив мою дівчинку…
Петрик здивовано кліпає. Ця частина історії йому невідома.
– Що ж, визнаю, я скоїв помилку. І, як ти вже мабуть зрозумів, хлопче, я заблукав. Це було неминуче. Я ішов та йшов, ліс навколо темнішав, хоча шмат неба над головою ясно свідчив про те, що от-от настане ранок, звичні буки змінились кривими і якимись страхопудними на вид кленами та ясенами… потім пішли смереки, а далі – дуби… Я вже не розумів, де знаходжусь, і збирався гукати на поміч, але щось ніби затулило мені рота м’якою теплою долонею. Щось потойбічне, невідоме нашіптувало мені на вухо дивні, солодкі слова, які я не зважусь повторити, певно, ніколи. Врешті я помітив, що ґрунт під ногами стає дедалі м’якшим і піддатливішим. Землю навколо вкривала трава якогось дивного ядучого кольору, і раптом я збагнув, що опинився на болоті. В ту саму мить, коли мене осяяло розуміння, рівновага покинула моє тіло, я відчайдушно змахнув руками раз і вдруге, спробував зачепитися бодай за щось, але мої пальці вхопили тільки повітря, і я з усього маху гепнувся ниць, обличчям прямісінько в тепле, рідке багно. Що я можу сказати? Це було найбільш огидне відчуття з тих, що мені довелося пережити. Ніби я ткнувся писком у бік напівзотлілого, смердючого покійника. Сподіваюся, Петрику, ти ніколи такого не відчуєш…
Пройшло кілька гарячкових секунд марного борсання і панічного жаху. А потім я почав захлинатись, і втратив свідомість. Скільки часу я провів, лежачи весь у багні – мені й досі невідомо. Чому я не втопився, не пропав у тому болоті? Не знаю. Виглядало так, ніби воно просто… ну, виплюнуло мене, чи що. Не прийняло, з якоїсь причини. Може, тому, що я був іще комусь потрібен… Так чи інак, а опритомнів я під звук жіночого сміху. Не просто сміху – той голос… Він мусив належати тільки одній жінці у світі. І я рушив на звук. Поповз, якщо по правді.
Ніщо – ніяка пекельна сила – не змогло б мене зупинити. Не цього разу. Я повз і повз, борсаючись в рідкій огидній твані, де плавали трупики дрібних гризунів та жаб, задихаючись у тому смороді, ледве живий. Що керувало мною, хлопчику? Можливо, любов… Але насправді я не певен. Може, то була звичайна впертість.
Хай там як, а я дістався до джерела того звабливого, знайомого до кольок у грудях, сміху. І побачив. Велетенський кам’яний валун вивищувався посеред болота, ніби якийсь блядський острів завбільшки з обідній стіл. Чи жертовник. Знаєш, що таке жертовник, Петрику?
Відповіді в малого нема, але вуйко Бебех її не чекає.
– Моя Марта, оголена і ще більш прекрасна, аніж завжди, віддавалася на тому кам’яному ложі якісь страхітливій потворі, що віддалено нагадувала чоловіка. Вона сміялася, стогнала і кричала, і було цілком ясно, що ця жінка, яку я бачу перед собою, отримала те, чого хотіла. Те, на що заслуговувала.
Потвора рухалась ритмічно й невгамовно, ніби одна із тих древніх штук, залишки яких нам попадаються. Ніби якась машина,– можеш мені повірити, Петрику. Проте істота не була машиною – я це відчув. У неї було тіло, а в тому тілі струмувала гаряча, шалена кров. Я не міг на це дивитися – однак дивився. А потім… моя кохана повільно підвела голову, і зазирнула мені просто у вічі. Цей погляд… він і досі обпікає мене у снах.
І я не витримав. Кинувся навтьоки. Щодуху. Так швидко, як тільки ставало сил. Здається, вона кликала мене – та я не міг зупинитися. Відчував, що зупинка обіцяє погибель. Або навіть щось гірше. Божевілля. Пітьму.
Ця ніч… я думав, що вона триватиме вічно, і ліс ніколи не закінчиться. Але, як не дивно, на ранок я опинився вдома. Я мало пам’ятаю про те, як дістався туди. Мій одяг був трохи заляпаний багнюкою, а загалом… Переступивши поріг домівки, я відчув, як страшна, дика втома валить мене з ніг. Цілісінький день я проспав мертвим сном, і весь наступний, а на третій день, уже над вечір… До мене зайшов приятель, який знав про нас із Мартою… Вигляд у нього був стривожений і наляканий. Від служниці, котра працювала в домі Марти, він довідався, що моя любка пропала. Після тієї ночі вона так і не повернулась. І більше її ніколи ніхто не бачив.
Запановує мовчання. Петрусь не знає, що сказати – та слова й не потрібні. Лише через якийсь час він зважується порушити тривку, гнітючу тишу.
– То ви… думаєте, тої ночі Марту забрав Блуд?
Вуйко потроху приходить до себе, знову набуваючи лику старого, знівеченого важкими злигоднями, пастуха.
– Не знаю, Петрику. Як можу я знати таке? Може, то навіть не Марта була з ним. Блуд може з’являтись у різних подобах... Часами він любить покепкувати з людей, жорстоко покепкувати. Але одне я знаю напевно – тої ночі я бачив його, а він бачив мене. Відтоді я… ніби позначений ним. Куди б я не пішов, за плечима – він. Стоїть. Назирає. Чекає.
– Чого чекає?
– Коли я буду готовий.
Петрусь мимоволі здригається. Він відчуває, що цього разу вуйко не просто повідав йому лякливу казку. Ні. Вуйко Бебех наче… сповідався перед малим товаришем, готуючись до чогось… В єдиному здоровому оці чоловіка застигає якась водяниста імла, а потім скочується крапелиною роси по давно неголеній, поораній борознами зморшок, щоці.
– Та годі про це. Пора до роботи вертатись, – вдавано бадьоро завважує старий пастух. – Щось наші корівки зовсім розбрелися. Треба б їх позбирати докупи.
Петрусь киває. Так, справді, худоби не видно поблизу, тільки раз по раз подзвякують металеві дзвіночки, прив’язані до коров’ячих гайштуків.
– Ану прислухайся, Петре. Щось мені видається, Мавки і Рогатої не чути. Знову чкурнули в тернів’я, либонь.
– От халепа… – хлопчина терпіти не може цієї балки, порослої колючим чагарником, де сподобили собі пасовище дві вередливі корівки діда Онуфрія. Ще б пак – хиже віття буйного, височезного терену так і норовить спочатку пошматувати на тобі одежину, а потім і до шкури дістатись… Від пошукових експедицій у тернів’я на тілі Петрика, як правило, залишаються червоні, пекучі басамани, а інколи – то й глибокі криваві подряпини. Але робити нічого. Врешті, він сам винуватий – розбалакав вуйка, а тепер ось, маєш…
– Треба йти виганяти.
– Ти ж там пильнуйся, добре? Терен якраз зацвітає – в таку пору він особливо колючий.
Петрусь це знає. Як знає і те, що терен той не схожий на звичайний чагарник. Ні. То ніби дивна, зла сила керує його колюччям. Сила, яка любить завдавати болю. А може, їй навіть до смаку тепла, жива кров. Петрусева кров, зокрема. Хлопчик не каже про свої підозри вуйкові – не хоче, аби він думав, що Петрик боїться.
Вуйко іде зганяти решту череди, а Петрусь прямує до тернової балки.
Ну ось, є. В кудлатій костогриві видніються виразні, чіткі сліди. Корови пішли в тернову гущавину – туди, де росла найсмачніша, соковита трава.
Петрусь невдоволено супиться і прислухається. Дзвоників ніде не чути. Або зайшли надто далеко, або полягали на землю. Ці корови люблять таке утнути. Ледачі, дурні створіння – дід Онуфрій давно мусив би пустити їх на м’ясо. Але ж ні, держить. Хоча яке там м’ясо – одні костомахи, та шкіра…
Петрик іде слідами, але корів і далі не видно. В тернів’ї взагалі мало що видно, за всіма цими заростями… Петрусь мимоволі згадує вуйкову оповідь, але відразу ж викидає її з голови. Ніякого Блуду тут немає, а є лише дві остогидлі корови, котрих йому треба знайти.
Хоч як Петрусь намагається бути обережним, тернове віття таки дістається до нього, і завдає кілька болісних ударів. Але це не страшно, хлопець навчений терпіти ще й не таке. Спершу все йде більш-менш добре, аж доки, намагаючись ухилитись від особливо грубої, загрозливої на вигляд гілки, малий спотикається, і падає…
Падає, і котиться крутосхилом вниз, набираючи дедалі більшої швидкості. Петрусь намагається вчепитись руками за який-небудь пагін, чи кореневище, але тільки ранить до крові долоні…
Безумовно, згодом усе його тіло перетвориться на один великий синець, але зараз Петрик не відчуває болю, тільки злість на самого себе.
Це ж треба було так роззяви…
Зненацька десь спідсподу лунає дивний тріскучий звук, ніби рветься щось не дуже міцне, сперхле, на кшталт старого солом’яного ліжника, потім ліву ногу хлопчини, трохи нижче коліна, пронизує різкий, багряно-жовтий сполох болю, земля під ним розступається, і за кілька секунд падіння врешті закінчується, а разом із цим новий болючий спазм прохромлює щиколотку.
Темрява.
Густа, ворожа темрява огортає його. Тільки краєчком ока вдається вловити латку денного світла вгорі.
Петрусь не розуміє, що трапилось.
Він… упав? Але куди?
Схоже на якусь нору, чи вигрібну яму. Нога пульсує, це може бути вивих, або навіть перелом. Хлопчик боїться цього слова – воно означає, що він може затриматись тут надовго… Звісно, вуйко стривожиться, коли Петрусь не повернеться з тернів’я, але скільки часу знадобиться старому на пошуки? Хтозна.
Тим часом очі малого спроквола звикають до мороку, що панує у ямі, і починають розрізняти довколишні обриси. Тут досить просторо, долівка тверда й гладенька. Ніби витоптана кимось – чиїмись дужими, великими ногами. Яма приблизно квадратної форми, і в ній погано пахне. Давня сеча, немите людське тіло і страх. Ось які запахи вловлює його чутливий ніс. А ще, ймовірно, іржавий метал…
Коли Петрик трохи заспокоюється, то розуміє, що яма облаштована з якоюсь чіткою метою. От тільки для чого, і ким? І чи планує ця людина повернутися сюди найближчим часом?
Чим більше Петрусь про це думає, тим менше йому все це подобається.
Коли ж біль трохи стихає… він наважується підвестися. Нога пульсує, але ходити він може. І це добре.
В дальшому кутку ями, за купою якогось лахміття, щось є. Тепер хлопець уже в цьому впевнений. Там чується якийсь непевний, тривожний звук, схожий на мишаче шарудіння… або шепіт тихого, виснаженого довгим голодуванням, наприклад, голосу.
– Ой, не треба мені цього робити. Не треба, – переконує себе Петрусь, але ноги, – його подряпані, бідні ноги, – самі несуть хлопчика в той кут, де причаїлося щось невідоме…
Петрусь наближається, крок за кроком, в очах розвиднюється, тіло напружене, подих перехоплює…
– Допоможи… будь ласка, допоможи мені, – цього разу слова лунають цілком виразно й чітко, і Петрик розуміє, що саме він бачить.
В кутку, під самісінькою стіною, у земляну долівку вбитий товстий дерев’яний стовп, окований смужкою старого заліза. До металевого кільця кріпиться заіржавілий, важкий на вигляд ланцюг, а от щодо його другого кінця… Другий кінець ланцюга завершується іще одним заіржавілим кільцем, певна річ. І воно, те кільце, міцно замкнуте довкола худенької дитячої ноги.
Петрусь бачить усе це в одну мить, а наступної миті підводить очі, й зустрічається поглядом з нею.
Дівчинка, схожа на привид, на вигляд трохи молодша за Петрика, в подертій, брудній подобі того, що було колись її сукенкою… Личко зовсім змарніле, тільки очі світяться дивним, неприродним блиском. Дівчинка сидить на долівці, обхопивши коліна руками. Відтак трохи підводиться і простягає до Петрика майже прозорі, кістляві пальці, схожі на лапки якоїсь змореної пташки.
– Допоможи мені… Він їсть… – знову шепоче вона, голос її зраджує, тремтить і майже стихає, тож Петрик мимоволі нахиляється, щоб краще чути…
І в цю мить дівчинка рвучко шарпається вгору, всім своїм тендітним тільцем притискається до хлопця, обхоплює шию Петрика і пробує її здушити… Обличчя дівчинки невловимо змінюється, ніби відчиняються двері в осоружну, таємну кімнату, що приховує безліч брудних секретів… Петрик в останню мить знаходить в собі сили, щоб відштовхнути злісну прояву, вона заточується і падає, ланцюг на її нозі оглушливо брязкотить, а потім натягується на повну довжину, коли дівчинка робить ще одну спробу дістатися до Петрусевої горлянки…
Це їй не вдається, і вона безсило шкірить нерівні, вкриті темними плямами гнилизни, зуби. А потім починає плакати.
Сповнений жаху, Петрусь притьмом кидається до виходу із ями, забувши про біль і втому. Є тільки голодне, страхітливе створіння позаду, і хлопчик може думати лише про втечу.
Йому доводиться дряпатись вгору, вишукуючи найменші уступи і безліч разів балансуючи на грані падіння. Але врешті Петрусь таки вибирається на волю, до сонця і світла. Вітерець пестить його чуприну, і навіть тернове гілля здається близьким та милим серцю.
– Допоможи… Не кидай мене, – востаннє долинає із ями, а потім Петрусь щодуху втікає звідти, не розбираючи дороги. Хлопець мчить так швидко, як тільки може. Врешті тернів’я залишається позаду, і він насмілюється перевести подих.
Ще якийсь час хлопчик біжить лісом, аж поки не вловлює звук дзвоника. Неподалік він помічає згорблену постать вуйка Бебеха, котрий стривожено роззирається довкола.
– Вуйцю! Вуйцю, агов, я тут! – Петрусь не може стримати крику і з розгону кидається до вуйка.
– Ой, лихо! Це що ж з тобою сталося? Де ти був? Мавка з Рогатою вже давно з тих кущів повилазили…
– Я… не знаю, може… Думаю, я бачив його.
– Що? – погляд єдиного вуйкового ока відразу важчає, наливається металевим полиском.
– Його. Блуд. Я бачив… – захекано відповідає Петрусь, витираючи заодно мокре від поту чоло рукавом сорочки.
– Розкажи, – промовляє вуйко, і Петрусь розповідає йому все.
– Це точно він. Бачили б ви ті очі… таких очей не буває в людини, – упевнено стверджує хлопчик.
Вуйко Бебех зосереджено мовчить, а потім різко хитає головою, ніби прийнявши якесь важливе рішення.
– Ходімо. Покажеш мені.
– Що? Ні, я не можу. Просто не можу, – панічно заперечує Петрусь, але вуйко наполягає. І вони таки повертаються в тернів’я, довго нишпорять поміж чагарників, намагаючись відшукати Петрусеві сліди. Але все марно. Ані того крутосхилу, з якого хлопчик стрімголов котився, ані ями, ані найменшого знаку панічної божевільної втечі. Вони не знаходять нічогісінько.
Врешті, вуйко таки мусить погодитись із Петрусем.
Хлопчика спіткала зустріч із Блудом. Не інакше.
Височенний чолов’яга з характерними ознаками душоїда-перевертня на широкому, позбавленому ознак будь-якого інтелекту, обличчі, здалеку спостерігає за двома пастухами, старим і ще зовсім хлопчиком. З них була б добра пожива, хоча дід уже, напевно, далеко не першої свіжості… зате малого можна було б посадити на ланцюг у яму, замість того напівбожевільного дівчиська, яке вже встигло добряче набриднути своєму мучителю.
Впродовж двох з половиною років, проведених у полоні, дівчинка майже втратила людську подобу, і душоїд потроху сам починає її боятись. З неї дедалі важче висотувати хоч якийсь харч, а скоро це стане зовсім неможливо. Прийшла пора позбутися малої потвори раз і назавжди, і ця думка значною мірою тішить душоїда.
Та радість його недовга – він вловлює запах шестиперсниці, що йде від старого чоловіка, і це ставить хрест на всіх його хижих намірах. Він таки дістанеться цього старого – перевертня приваблює його сила, а також молодість і чистота хлопчика. Але це станеться трохи пізніше. Не цього разу.
Перевертень наближається до своєї криївки. Тут хтось побував сьогодні… Його сховок викрито, але що це? Дивні, божевільні звуки лунають звідти. Гарчання, вперемішку з дитячим плачем і прокльонами.
Душоїд легко та спритно стрибає у яму. Він мусить побачити, що там.
Кістлява, скорчена постать блискавично кидається до нього і повисає на шиї, вчепившись у горло перевертня мертвою хваткою. Але ж… вона не могла звільнитись. Просто не могла.
Їй вистачає кількох секунд, щоб перегризти життєво важливі артерії, а відтак він відриває тіло дівчинки від себе, і з легким хрускотом ламає хребет, як суху хворостину. Вона кілька разів сіпається, а потім затихає. Яскрава, насичена киснем кров перевертня фонтанує на всі боки, заливаючи дно ями, котрій судилося стати його могилою. На його широкому, подзьобаному віспинами та дрібними шрамами, обличчі з'являється вираз невимовного здивування.
А лице дівчинки дивним чином яснішає, її риси пом’якшуються, проявляється давно втрачена дитяча невинність. Ця бідна душа знаходить свій супокій, де б вона не була.
Ліс бачить усе, що відбувається, і думає, що смерть цього душоїда була правильним рішенням. Можливо, давно слід було це влаштувати, але до якогось моменту перевертень розважав його… Ліс відпускає людей, – чоловіка і хлопчика, – сьогодні відпускає... Можливо, колись вони ще пограються, добре пограються – адже тепер він бачить їх. Бачить їх обох. Та лиха цим людям ліс не бажає, хоч вони й називають його Блудом.
Ліс пам’ятає Марту – дівчину, котра любила купатися оголеною в нічному озері, виблискуючи гладенькою шкірою під лагідним промінням повні.
Він знає навіть, де закопали її тіло тієї ночі, коли вона так і не прийшла на зустріч з коханцем. Дівчину вбивали дуже довго, вона пручалася, не хотіла вмирати, але закам’яніле від гніву й образи серце її старого чоловіка не знало пощади. Ліс забрав собі душу Марти, і відтоді вона завжди була з ним. А на місці її могили виросла чарівна, пишна папороть, котра відтоді розквітала уже сорок шість разів. Вона розквітне знову – дуже скоро. Власне, вона якраз розквітає…
Тим часом тіні гуснуть поміж деревами, на трави падає холодна, гірка роса.
– Погода змінюється, – каже вуйко Бебех. – Мабуть, буде гроза. Женімо додому, Петрусю.
