Вуйко Бебех злегка тернув язиком квадратик цупкого, ледь вижовклого паперу, розправив пучкою тонку смужку кучерявої тютюнової начинки, й заходився крутити цигарку – смачно, з почуттям, не поспішаючи.
Петрусь спостерігав за діями старого з неабиякою цікавістю, а ще, зовсім трохи – із заздрістю. Ще б пак – вуйко міг курити тютюн, як і тато колись, і старші хлопці з Видолинка… А от Петрику діставались жорстокі прочуханки від баби Зої навіть за подобу легкого запаху, що підступно затримувався на волоссі чи в складках одежі.
В неповні дев’ять літ хлопчина уважав себе дорослим, але, на жаль, більше ніхто так не думав. От хіба вуйко Бебех завжди ставився до нього якось по-іншому, з повагою, чи що. Ніби до рівного собі. Та й вони були зараз рівними – справжніми товаришами-побратимами, і колегами по роботі до того ж.
– Навіть і не знаю, як ото б сам порався, без цього хлопця, – так завжди казав вуйко, і на доказ власних слів вихлясто потрясав у повітрі грубою ліщиновою палицею. – На ньому вся череда, а я так, за підпасича.
Його співрозмовник, як правило, кивав із легкою посмішкою, і гладив Петрика по русявій головці, якщо той крутився десь поблизу, або поплескував хлопця по плечі, а коли траплялася якась особливо добросерда жіночка, то перепадало малому й смачненького – яблуко, окраєць калача або навіть синтезована з мікроорганіки цукерка.
Втім, то зараз Петрусь міг з посмішкою згадувати ті, перші свої дні коло череди. Вуйко Бебех здавався йому в той час якимось грізним і безпощадним кіборгом у шапці й гумових чоботях. Так гучно лаятись, як вуйко, так зиркати спідлоба єдиним здоровим оком, так доладно збирати докупи уперту й дурноверху череду сільських корів – хто б іще міг отаке шкварити? Напевно, що жоден зі знайомих Петрусеві дорослих чоловіків, навіть і не кульгавих, і двооких, на це не був спроможний.
– В лісі пасти нелегко, синку, – пояснював йому ази майбутньої справи старий. – Треба пильнувати корів, щоб ніяка не заблукала, остерігатися здичавілих собак, ну і трави… Не всі з тих, що ростуть у лісі, годящі худобині на корм. Від одних молоко гіркне, від інших зовсім пропадає, а є й такі, що можуть скотину на той світ спровадити. Радіація, кислотні дощі, ну й усе таке. Зате вже як натрапиш на добру пашу, то господині тобою не нахваляться.
Петрусь в такі хвилини робив злякані очі, а вуйко Бебех поблажливо всміхався.
– Не дрейф, малий. З часом ти всього навчишся.
Ох, як же мріяв тоді Петрусь, щоб оте «з часом» настало якнайшвидше… Тож бігав перекинчиком слід-у-слід за вуйком, дослухався пильно кожного його слова, запам’ятовував лукаві звивисті стежки у гущавині, й добрі просторі галявини, вчився розрізняти лісові рослини за запахом, а кожну довірену їм корову – за звуками голосу чи ходою.
Петрусь вчився цілком ретельно, тож господині дедалі частіше хвалили його перед бабою.
Тепер, певна річ, він знав уже набагато більше, і справді став непоганим помічником для старого товариша.
Так міркував Петрусь, поринувши у спогади, а вуйко тим часом курив свою цигарку, раз по раз пускаючи смішні кудлаті кілечка диму.
– Лиса щось ніби почала марніти, – врешті задумливо обірвав мовчанку старий.
– Три дні в хліві простояла, то й змарніла, – згодився Петрик, – тітка Ганна казала, в неї щось із вим’ям було. Запалення, либонь.
– Та ні, там щось інакше. З серединою щось. Може, червак у ній сидить. Тут, у лісі, їх нема, а на луках, де вона минулого літа паслась, тої зарази повно. Такі мотилі червоні, гарні… Ти, мабуть, не бачив?
– Ні, – заперечливо хитає головою хлопець, а сам уявляє собі цих мотилів. Вони великі, головаті, літають низько над худобою і жалять її в тонку чутливу шкіру – ближче до вимені, або у ніжні складки попід ногами…
– А потім з тих яєць вилуплюються черваки і починають корову зсередини жерти, – знову вривається в його свідомість голос вуйка. – Кажуть, росла колись така трава, що від тих черваків помагала. Але більше нема. Вивели.
Петрусь не питає, хто саме вивів – вуйко і сам цього достоту не знає, тож малий не хоче витрачати час на марні запитання. Тепер він уже розуміє, що більшість питань про «них» так ніколи і не отримають відповідей.
– Дурне це діло – хвору корову тримати. – Вуйко вже докурив, і тепер виминає між пальцями жмутик пахучої шестиперсниці. У цій рослині щось змінилося в останні десять-двадцять років. Кажуть, вона, коли ковтнути кілька листочків, добре чистить легені, не даючи тютюновій отруті, та й решті хімічного лайна, надто глибоко проникати у кров. От тільки вуйкові вже давно наплювати на власну кров, як і на решту організму – тож Петрусь дивується, на біса йому здалась шестиперсниця.
– Тітка любить Лису.
– Так, любить. Та і як не любити? З триногого теляти виплекана, ласкава, розумна. А тільки вже їй віку відміряно, по всьому видно.
Петрусь тихо зітхає. Йому, як і тітці, шкода цієї корівки – сумирної, з добрим і навіть якимось усміхненим виразом куцої морди.
– Корова, як на падіж збирається, то в неї в очах таке щось… Ніби вона знає. Відчуває.
– Може, й справді, відчуває?
– Хтозна, Петрусю… Тож худобина, розуму в неї немає, але серце… Серце все чує.
Петрик не може більше думати про Лису – інакше заплаче. А плакати йому не годиться – він же пастух, неабихто, і взагалі – дорослий хлопець. Тож йому конче потрібно змінити тему розмови. І тут йому спадає на гадку…
– Вуйку, розкажіть про Блуд, – прохає Петрик.
– Та я ж тобі вже сто разів розказував.
– То розкажіть іще раз. Ну розкажіть, – канючить і далі хлопчина, бо дуже любить оці вуйкові оповідки. Вони наганяють на нього немалого страху, і часом Петрусь прокидається посеред ночі вдома, напружено дослухаючись до якогось непевного шурхоту під ліжком, чи скрипу сінешніх дверей – але саме це і є найкращим.
– Ну, добре, – якусь мить іще бореться зі вдаваною нехіттю вуйко Бебех, і врешті перемагає її. – Ти ж знаєш, що в лісі є погані місця, куди ліпше не потикатись, правда?
Петрусь зосереджено киває і нашорошує вуха. Кожного разу така оповідка дещо відрізняється від попередньої, і тому слухати вуйка йому ніколи не набридає.
– Ось, буває, ідеш собі знайомою стежкою, дурного не береш в голову, білий день на дворі… А потім наче полуда якась на очі падає. Раз – і все. Хоч убий, не знайдеш дороги. Ніби пам'ять відбирає. Тоді, так і знай – блуд вчепився.
– Блуд? – перепитує хлопчик, вдаючи здивування.
– Кажуть, це був колись такий бог поганський, багато віків назад. Не поганий бог, просто легковажний, з витівкою. Любив погратися в піжмурки з випадковими перехожими на відлюдних лісових шляхах. А відколи люди у християнство перейшли, старі боги силу втратили, здебільш. Життєдайну. І розізлилися на людей, почали їм усяке погане чинити. Мститися, одним словом. Тож і Блуд оселився в найтемніших гущавинах, й почав заманювати людей у свої хижі пастки. Кому пощастить – той проблукає в лісі до перших півнів, або до других, натомиться так, що вже й ніг не чує – а воно й відпустить. Тоді вертається людина додому над ранком, дивуючись: отакої, в трьох соснах заблудився.
– А буває, що й не вертаються?
– Буває, Петрусю… Усіляке на світі білому буває. Буває, що Блуд розохотиться, або просто зголодніє, або дуже вже розізлиться… Візьме й запровадить такого нещасливця в найтемніші непролазні хащі, до старих дубів, а ті його кореневищем і задушать. Або в баговинні утопить. Такий-от бог поганський, недобрий. Скільки часу пройшло, а він усе ніяк заспокоїтись не може.
Петрик зачаровано слухає вуйка, не сміючи навіть дихнути.
– Але, знаєш, дехто думає, що Блуд – то ніякий не давній божок, а душа самого лісу. – розповідає вуйко Бебех далі, сам заслухавшись своєю оповіддю. – Душа, сповнена болю і люті, бо люди дуже довго кривдили ліс. Вирубували дерева, висушували лісові болота, полювали на диких звірят… приходили зі своїм ляскучим металом і сіяли довкола смерть. Тому ліс і втратив милість до них. Отаке, Петрусю…
– Вуйку, – несміливо шепоче малий, відчуваючи, що настала слушна мить для Найголовнішого Запитання, – а ви... Вас коли-небудь чіплявся Блуд?
– Мене? Гм-м… – відмовчується старий.
– Ну розкажіть.
– Та було таке, ти ж знаєш.
Петрик продовжує благально дивитись на вуйка, готуючись до другої, найцікавішої, частини історії.
– Гаразд, розкажу, хоч ти ще й замалий таке слухати, і, мабуть, усе одно половини не зрозумієш…
Петрусь мовчить, весь перетворившись у слух.
– Отож, був я тоді молодший років так на сорок, або й усі п’ятдесят – хто там рахує, – і була в мене любка на другому селі… Гарна любка, весела, кароока… Та мала вона чоловіка, і стрічатись нам не можна було на людях. Чоловік у неї був багатий, старий і мав украй паскудну вдачу. Якби він дізнався про нас… Ну, як воно потім з’ясувалося, краще б він усе ж дізнався.
Вуйко Бебех змовкає на мить, збираючись з думками, чи, може, згадуючи і переживаючи вкотре щось своє, зболене, глибоко сховане від людського ока.
– Так-от, ми з нею зустрілися одного разу на якомусь чи то весіллі, чи похороні, хтозна – і так запали одне одному в душу, що все інше нам уже було ні по чому. Я знав про її чоловіка, і багато разів хотів із ним поговорити, умовити, щоб відпустив мою кохану з миром… Але Марта – її звали Мартою, я казав? – була проти цього. Вона воліла, щоб усе йшло по-старому. Може, боялася надто чоловіка, або просто жаліла його… Тоді я не мав часу, аби зрозуміти це, а потім… Так чи так, а ми почали зустрічатись, і робили це таємно. Спершу в одній занедбаній хаті на краю села, де жила Марта, а потім… Щось відлякало нас од тієї хижі, там було щось недобре в повітрі, розумієш. А надворі саме було літо, теплінь, як оце зараз. Тож ми не довго думали, і вирішили здибатися посеред лісу. Там… у старій бучині я надибав таке гарне, затишне місце, про яке мало хто знав, і привів туди Марту. В нас, зазвичай, було небагато часу, година-друга, від півночі до другої-третьої ранку – але які ж ми були щасливі з нею, Петрусю… Ми пробиралися тужи поодинці, остерігаючись найменшого шелесту, скрадаючись, ніби лісова мана… Я приносив найкращу мамину верету, слав її на траву, і там любив свою Марту… Любив так сильно, як тільки міг. А втім, про оце тобі вже напевно не варто слухати, – похоплюється старий.
Петрусь дещо знає про кохання дорослих, – він бачив якось, як двоє старших хлопців порали Нелю, сільську хвойду, але не каже про це вуйкові. Хлопчик уже досить дорослий, щоб розуміти, коли слід промовчати.
