Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86451

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Блуд

© Уляна Галич (Консуело), 12-05-2014
Вуйко Бебех злегка тернув язиком квадратик цупкого, ледь вижовклого паперу, розправив пучкою тонку смужку кучерявої тютюнової начинки, й заходився крутити цигарку – смачно, з почуттям, не поспішаючи.
Петрусь спостерігав за діями старого з неабиякою цікавістю, а ще, зовсім трохи – із заздрістю. Ще б пак – вуйко міг курити тютюн, як і тато колись, і старші хлопці з Видолинка… А от Петрику діставались жорстокі прочуханки від баби Зої навіть за подобу легкого запаху, що підступно затримувався на волоссі чи в складках одежі.
В неповні дев’ять літ хлопчина уважав себе дорослим, але, на жаль, більше ніхто так не думав. От хіба вуйко Бебех завжди ставився до нього якось по-іншому, з повагою, чи що. Ніби до рівного собі. Та й вони були зараз рівними – справжніми товаришами-побратимами, і колегами по роботі до того ж.
– Навіть і не знаю, як ото б сам порався, без цього хлопця, – так завжди казав вуйко, і на доказ власних слів вихлясто потрясав у повітрі грубою ліщиновою палицею. – На ньому вся череда, а я так, за підпасича.
Його співрозмовник, як правило, кивав із легкою посмішкою, і гладив Петрика по русявій головці, якщо той крутився десь поблизу, або поплескував хлопця по плечі, а коли траплялася якась особливо добросерда жіночка, то перепадало малому й смачненького – яблуко, окраєць калача або навіть синтезована з мікроорганіки цукерка.

Втім, то зараз Петрусь міг з посмішкою згадувати ті, перші свої дні коло череди. Вуйко Бебех здавався йому в той час якимось грізним і безпощадним кіборгом у шапці й гумових чоботях. Так гучно лаятись, як вуйко, так зиркати спідлоба єдиним здоровим оком, так доладно збирати докупи уперту й дурноверху череду сільських корів – хто б іще міг отаке шкварити? Напевно, що жоден зі знайомих Петрусеві дорослих чоловіків, навіть і не кульгавих, і двооких, на це не був спроможний.
– В лісі пасти нелегко, синку, – пояснював йому ази майбутньої справи старий. – Треба пильнувати корів, щоб ніяка не заблукала, остерігатися здичавілих собак, ну і трави… Не всі з тих, що ростуть у лісі, годящі худобині на корм. Від одних молоко гіркне, від інших зовсім пропадає, а є й такі, що можуть скотину на той світ спровадити. Радіація, кислотні дощі, ну й усе таке. Зате вже як натрапиш на добру пашу, то господині тобою не нахваляться.
Петрусь в такі хвилини робив злякані очі, а вуйко Бебех поблажливо всміхався.
– Не дрейф, малий. З часом ти всього навчишся.
Ох, як же мріяв тоді Петрусь, щоб оте «з часом» настало якнайшвидше… Тож бігав перекинчиком слід-у-слід за вуйком, дослухався пильно кожного його слова, запам’ятовував лукаві звивисті стежки у гущавині, й добрі просторі галявини, вчився розрізняти лісові рослини за запахом, а кожну довірену їм корову – за звуками голосу чи ходою.
Петрусь вчився цілком ретельно, тож господині дедалі частіше хвалили його перед бабою.
Тепер, певна річ, він знав уже набагато більше, і справді став непоганим помічником для старого товариша.

Так міркував Петрусь, поринувши у спогади, а вуйко тим часом курив свою цигарку, раз по раз пускаючи смішні кудлаті кілечка диму.
– Лиса щось ніби почала марніти, – врешті задумливо обірвав мовчанку старий.
– Три дні в хліві простояла, то й змарніла, – згодився Петрик, – тітка Ганна казала, в неї щось із вим’ям було. Запалення, либонь.
– Та ні, там щось інакше. З серединою щось. Може, червак у ній сидить. Тут, у лісі, їх нема, а на луках, де вона минулого літа паслась, тої зарази повно. Такі мотилі червоні, гарні… Ти, мабуть, не бачив?
– Ні, – заперечливо хитає головою хлопець, а сам уявляє собі цих мотилів. Вони великі, головаті, літають низько над худобою і жалять її в тонку чутливу шкіру – ближче до вимені, або у ніжні складки попід ногами…
– А потім з тих яєць вилуплюються черваки і починають корову зсередини жерти, – знову вривається в його свідомість голос вуйка. – Кажуть, росла колись така трава, що від тих черваків помагала. Але більше нема. Вивели.
Петрусь не питає, хто саме вивів – вуйко і сам цього достоту не знає, тож малий не хоче витрачати час на марні запитання. Тепер він уже розуміє, що більшість питань про «них» так ніколи і не отримають відповідей.

– Дурне це діло – хвору корову тримати. – Вуйко вже докурив, і тепер виминає між пальцями жмутик пахучої шестиперсниці. У цій рослині щось змінилося в останні десять-двадцять років. Кажуть, вона, коли ковтнути кілька листочків, добре чистить легені, не даючи тютюновій отруті, та й решті хімічного лайна, надто глибоко проникати у кров. От тільки вуйкові вже давно наплювати на власну кров, як і на решту організму – тож Петрусь дивується, на біса йому здалась шестиперсниця.
– Тітка любить Лису.
– Так, любить. Та і як не любити? З триногого теляти виплекана, ласкава, розумна. А тільки вже їй віку відміряно, по всьому видно.
Петрусь тихо зітхає. Йому, як і тітці, шкода цієї корівки – сумирної, з добрим і навіть якимось усміхненим виразом куцої морди.
– Корова, як на падіж збирається, то в неї в очах таке щось… Ніби вона знає. Відчуває.
– Може, й справді, відчуває?
– Хтозна, Петрусю… Тож худобина, розуму в неї немає, але серце… Серце все чує.
Петрик не може більше думати про Лису – інакше заплаче. А плакати йому не годиться – він же пастух, неабихто, і взагалі – дорослий хлопець. Тож йому конче потрібно змінити тему розмови. І тут йому спадає на гадку…

– Вуйку, розкажіть про Блуд, – прохає Петрик.
– Та я ж тобі вже сто разів розказував.
– То розкажіть іще раз. Ну розкажіть, – канючить і далі хлопчина, бо дуже любить оці вуйкові оповідки. Вони наганяють на нього немалого страху, і часом Петрусь прокидається посеред ночі вдома, напружено дослухаючись до якогось непевного шурхоту під ліжком, чи скрипу сінешніх дверей – але саме це і є найкращим.
– Ну, добре, – якусь мить іще бореться зі вдаваною нехіттю вуйко Бебех, і врешті перемагає її. – Ти ж знаєш, що в лісі є погані місця, куди ліпше не потикатись, правда?
Петрусь зосереджено киває і нашорошує вуха. Кожного разу така оповідка дещо відрізняється від попередньої, і тому слухати вуйка йому ніколи не набридає.
– Ось, буває, ідеш собі знайомою стежкою, дурного не береш в голову, білий день на дворі… А потім наче полуда якась на очі падає. Раз – і все. Хоч убий, не знайдеш дороги. Ніби пам'ять відбирає. Тоді, так і знай – блуд вчепився.
– Блуд? – перепитує хлопчик, вдаючи здивування.
– Кажуть, це був колись такий бог поганський, багато віків назад. Не поганий бог, просто легковажний, з витівкою. Любив погратися в піжмурки з випадковими перехожими на відлюдних лісових шляхах. А відколи люди у християнство перейшли, старі боги силу втратили, здебільш. Життєдайну. І розізлилися на людей, почали їм усяке погане чинити. Мститися, одним словом. Тож і Блуд оселився в найтемніших гущавинах, й почав заманювати людей у свої хижі пастки. Кому пощастить – той проблукає в лісі до перших півнів, або до других, натомиться так, що вже й ніг не чує – а воно й відпустить. Тоді вертається людина додому над ранком, дивуючись: отакої, в трьох соснах заблудився.
– А буває, що й не вертаються?
– Буває, Петрусю… Усіляке на світі білому буває. Буває, що Блуд розохотиться, або просто зголодніє, або дуже вже розізлиться… Візьме й запровадить такого нещасливця в найтемніші непролазні хащі, до старих дубів, а ті його кореневищем і задушать. Або в баговинні утопить. Такий-от бог поганський, недобрий. Скільки часу пройшло, а він усе ніяк заспокоїтись не може.
Петрик зачаровано слухає вуйка, не сміючи навіть дихнути.
– Але, знаєш, дехто думає, що Блуд – то ніякий не давній божок, а душа самого лісу. – розповідає вуйко Бебех далі, сам заслухавшись своєю оповіддю. – Душа, сповнена болю і люті, бо люди дуже довго кривдили ліс. Вирубували дерева, висушували лісові болота, полювали на диких звірят… приходили зі своїм ляскучим металом і сіяли довкола смерть. Тому ліс і втратив милість до них. Отаке, Петрусю…
– Вуйку, – несміливо шепоче малий, відчуваючи, що настала слушна мить для Найголовнішого Запитання, – а ви... Вас коли-небудь чіплявся Блуд?
– Мене? Гм-м… – відмовчується старий.
– Ну розкажіть.
– Та було таке, ти ж знаєш.
Петрик продовжує благально дивитись на вуйка, готуючись до другої, найцікавішої, частини історії.
– Гаразд, розкажу, хоч ти ще й замалий таке слухати, і, мабуть, усе одно половини не зрозумієш…
Петрусь мовчить, весь перетворившись у слух.
– Отож, був я тоді молодший років так на сорок, або й усі п’ятдесят – хто там рахує, – і була в мене любка на другому селі… Гарна любка, весела, кароока… Та мала вона чоловіка, і стрічатись нам не можна було на людях. Чоловік у неї був багатий, старий і мав украй паскудну вдачу. Якби він дізнався про нас… Ну, як воно потім з’ясувалося, краще б він усе ж дізнався.
Вуйко Бебех змовкає на мить, збираючись з думками, чи, може, згадуючи і переживаючи вкотре щось своє, зболене, глибоко сховане від людського ока.
– Так-от, ми з нею зустрілися одного разу на якомусь чи то весіллі, чи похороні, хтозна – і так запали одне одному в душу, що все інше нам уже було ні по чому. Я знав про її чоловіка, і багато разів хотів із ним поговорити, умовити, щоб відпустив мою кохану з миром… Але Марта – її звали Мартою, я казав? – була проти цього. Вона воліла, щоб усе йшло по-старому. Може, боялася надто чоловіка, або просто жаліла його… Тоді я не мав часу, аби зрозуміти це, а потім… Так чи так, а ми почали зустрічатись, і робили це таємно. Спершу в одній занедбаній хаті на краю села, де жила Марта, а потім… Щось відлякало нас од тієї хижі, там було щось недобре в повітрі, розумієш. А надворі саме було літо, теплінь, як оце зараз. Тож ми не довго думали, і вирішили здибатися посеред лісу. Там…  у старій бучині я надибав таке гарне, затишне місце, про яке мало хто знав, і привів туди Марту. В нас, зазвичай, було небагато часу, година-друга, від півночі до другої-третьої ранку – але які ж ми були щасливі  з нею, Петрусю… Ми пробиралися тужи поодинці, остерігаючись найменшого шелесту, скрадаючись, ніби лісова мана… Я приносив найкращу мамину верету, слав її на траву, і там любив свою Марту… Любив так сильно, як тільки міг. А втім, про оце тобі вже напевно не варто слухати, – похоплюється старий.
Петрусь дещо знає про кохання дорослих, – він бачив якось, як двоє старших хлопців порали Нелю, сільську хвойду, але не каже про це вуйкові. Хлопчик уже досить дорослий, щоб розуміти, коли слід промовчати.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

плюсик автору

© George, 15-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Пидюра Олександр, 13-05-2014

Ідеш собі знайомою стежкою...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 12-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Рудько Ігор, 12-05-2014

не про борщ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Татчин , 12-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.30718684196472 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …