З двору фабрики вийшов пізнього вечора, коли охоронець готувався закривати ворота.
- Доброї ночі! – Промамляв беззубим ротом вартовий.
- Доброї. – Відрубав чоловік, проходячи крізь ворота.
«Вона досі спостерігає за мною. Бісова жінка….»
Атей міг поклястися, що Калі впивається в нього крізь привідкрите вікно. Через плече повернувся назад й направив погляд угору. Не помилився. Маленькі лінзи окуляр ковтаючи місячне світло, літали в темряві порталу вікна. Та через мить згасли, немов розтанули у роті велетня.
Гасові ліхтарі кидали помаранчеве світло на безлюдну вулицю, що річкою пливло по бруківці, інколи розбиваючись об стіни будинків. Довгі тіні кохались на зелених лавочках, залазили фантомами на верхівки дерев, а звідти на черепичні дахи. Скляні очі будівель виблискували золотом крізь павутину занавісок. У них чоловік помічав безформні силуети. Навіть короткі історії…
До дому не хотілось.
«Склянка міцного віскі виб’є дурощі з голови. Можливо й біль. Клятий біль!»
Атей звернув в Гельський провулок – чорне серце розпусти й контрабанди. Під ногами хрустів мишачий послід, а в повітрі літав мускусний запах сечі. Намагався дихати ротом. Місяць відбив у калюжі постать чоловіка в плащі з піднятим коміром. Та через мить черевик збурлив мініатюрне озерце. Від стін провулку тягнуло сирістю та чимось незнайомим. Позаду почулись кроки. Атей механічно поліз до кишені. Вага складного ножа придала впевненості. Кроки невблаганно приближувались. Серце затанцювало кахікардичний вальс з пульсом, намагаючись зіскочити з рейок страху. Атей з полегшенням видихнув побачивши за рогом рятівний острівець світла, що лився через криві від часу вікна.
«Бочка. Ти як завжди вчасно…»
Кроки стихли й Атей намагався скоріш втопити пройдешній день на дні склянки. Двері барчини прикрашала дерев’яна вивіска з малюнком оголеної жінки, яка сиділа на бочці з келихом пива. Фарба з вивіски майже повністю осипалась й мертвим сном покоїлась на східцях.
В приміщенні як завжди було гамірно. Сизий дим коливався від грубої лайки відвідувачів. Барчина являла собою невелика приміщення. Облупленні стіни прикрашала картини еротичного характеру. Атей пройшовся по них ковзним поглядом, відмічаючи пишні форми краль. За грубими столами сидів люд потертий життям. Кожний приходив сюди в пошуках відради, або втопити злиденне життя кварталу Парнес. Масивна люстра з брудними гасовими лампами кидала світло на похмурі обличчя пияк, породжуючи на них глибокі тіні. За шинквасом як завжди стояла Лідія. Жінка з голосом моряка та тілом солодкої блудниці. Руде волосся зібране в кінських хвіст, переливалось сивиною кожного разу, як вона нахилялась над шинквасом підставляючи його під скупе світло. Глибоке декольте брудно-червоної сорочки манив очі та бридкий шрам на лівій груді, що тягнувся до ложбинки змушував лежати все нижче пояса.
- Доброго вечора, мій солоденький. – Подарувала жовту посмішку з вкрапленням золота.
- Мені як завжди. – Оперся руками на шинквас.
- Гроші маєш?
- Піде за плату? – Дістав мідну запальничку в павутині подряпин. Внизу на лівому боці красувались ініціали В.К.
- Це ж…
- Так, знаю. Просто мовчи й нарешті налий мені. – З під лоба глянув на неї.
Жінка потягнулась під шинквас за порцією пійла. В пляшці колихалась брудно-коричнева рідина. Лідія зубами відкоркувала самогон й тієї ж миті в повітрі заграли нотки шавлія.
- Тримай, любчику. – Хлюпнула в брудну склянку й закоркувала пляшку. На корку залишилось сліди від зубів.
- Дякую. – Похмуро відповів.
Пив мовчки цідячи крізь зуби пійло. Горло обпікало п’янке тепло, що прозорим слизом стікало у хворий шлунок. Крутячи пальцями правиці склянку, вдивлявся у дно, бачив лише чорні провалля замість зелених очей. А думки продовжували стискати могилу свідомості, намагалися видавити відповідь. Та вона отруйною пігулкою лежала на язиці й проникали в капілярі хворобливою правдою.
Ти знала мою відповідь коли я тільки переступив поріг кабінету. Твої очі… Я вжахаюсь їх… Я спрагну по них…
- Долити? – Раптово запитала Лідія.
Допив залишки. Кивнув. Безглузде коло вкусили себе за хвіст.
- Коли ти закінчуєш? – Підвів на неї погляд.
Жінка лукаво посміхнулась.
- Для тебе я завжди вільна, солоденький. – Оперлась на шинквас виставляючи пишний бюст на показ.
- Через десять хвилин я йду.
- Чекай мене біля входу. – Провела спітнілою рукою по щоці.
Ненавиджу коли вона так робить.
Хміль ламав колоди стійкості в тілі чоловіка, заповнював желе у коліна. Атей повернув голову на гамір на протилежному кінці забігайлівки. Шумна компанія розпочала розправу над своїм другом. Перша кров зірвала окови брехливої пристойності. Атей був готовий побачити дійство та Лідія вчасно загасила полум’я сварки. Коли він повернувся, біля нього сидів чоловік.
Коли він встиг…
Незнайомець схилився над блокнотом роблячи замітки. Увагу Атея привернуло його волосся, молочне, немов білки очей немовляти, яке щойно винирнуло з лона матері. Орлиний профіль палахкотів хижістю. Чоловік поправив окуляри на гострому носі. Атей запримітив невелике татуювання на лівій руці між великим і середнім пальцями.
«Смерть покличе». Ти й тут, Калі?
Хустка червоним маком цілувала довгу шию незнайомця. Атей презирливим поглядом ковтав чорний костюм чоловіка; зелене око вгледіло русяву волосину на коміру сорочки. Нагле розглядання вимушеного поплічника за шинквасом порушив голос Лідії.
- Пане Святославе? Якими шляхами забрили до нас? – Промовила барменша протираючи шинквас.
Чоловік закрив блокнот й положив у кишеню. Тонкі бліді вуста розтягнулись в посмішці.
- Ваша краса змушує завжди повертатись сюди. – Промовив Святослав прикладаючи губи до руки Лідії.
Ніколи не бачив, щоб вона ніяковіла.
- Ой, не треба цих лестощів. Кажіть ліпше, що будете? – Голос жінки зм’якшився.
- Склянку води будь ласка. – Промовив той.
Атей досі не бачив його очей. Пшеничне світло хлюпало в лінзи окулярів, немов колодязі безмежного потоку блудного сяйва. Лиш коли воно згасло Атей узрів провалля, що ведуть у душу. В середині, серп шматував лимонними скибочками пружне м'ясо серце, що гнало отруєну кров в мозок Атей, несучи із собою жах усвідомлення побаченого.
Очі матері.
Язик трухлявою брусом колихався в рожевому морі рота, натикаючись на пересохлі вуста. Лиш обірвані звуки долинали з прірви надщербнутих зубів. Кам’яним принцом спостерігав за таненням постаті Святослава в проході. Ось цигарковий дим розтер на молекули слід від нього.
І лише коли Атей колихався на хвилях тепла солодкого тіла Лідії, спромігся випустити ластівкою перше слово.
- Святослав… – Розтягуючи букви промовив Атей, а руки пестили руде волосся жінки.
