Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47063
Рецензій: 91460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Творці глуму (фрагмент)

© Ганзенко Олексій, 10-05-2014
Безгоспна череда помалу товкла буру стерню, вискубуючи поміж рідких вістряків мишій. Три корови паслись трохи осторонь.
− Не сприйміть за несвоєчасну нав’язливість, − звернулася до сягнистогрудої, бурякової масті, корови її дрібніша біла товаришка, − я лиш із тим, аби відволіктися якось від жахливої натури. Скажіть, вельмилюб’язний Нельсоне Саливоновичу, звідки в вас таке екзотичне, даруйте, ім’я?
− О! − відмахуючи ґедзя, мотнула рогом бурякова. − В історії мого ймення − частинка історії, собача віра, цілого народу!
− То повідайте!
− Було це за тих суворих часів, коли держава напружено трудилася над виконанням та перевиконанням величних планів, а відповідні, собача віра, органи пильно вдивлялися: а чи не занишкнув де-не-де який недобитий шкідник або недоброзичливець нашого грандіозного (тоді ще) поступу. Батечко мій, перший і незмінний упродовж багатьох десятиліть голова безмежнівської сільради, траплялося й ночував у кабінеті на кушетці (кімнати психологічного розвантаження тоді ще не було), але й недобиток не дрімав − таки кріпко притис був декого син безземельного наймита, чесний і принциповий голова Саливон Сало. Пішли нагору скарги, анонімки, з’явилися перевіряючі. А за тих непростих часів, знаєте, собача віра, як було: ліпше перебрати, ніж недобрати. І докотилася до батечка вістка, що в’яжеться вже на безмежнівського голову сільради справа, на найближчому бюро ставитиметься питання про виключення. Що робити? А тут ще й дружина, матуся себто моя,  ось-ось народити мала − не кинеш та не полетиш до столиць!
Аж ось народжуюсь я й саме тут в усі, собача віра, бубни б’ють, що посадили десь в Африці Нельсона Манделу. І мудрий Саливон Сало робить хід конем: пише від імені сельчан листа в ЦК, мовляв, обурені й вимагаємо… кляті імперіалісти в злуці з расистами… Та повідомляє, що на честь і з солідарності називає допірународженого сина Нельсоном. За тиждень з ЦК відповідь: схвильовані й зворушені. З таким народом якісь расисти чи нам, а чи доблесному Нельсону (африканському) що пилюга вітрові. Зрозуміло, після схвального листа „звідти“ на батечка вже й дихнути боялись. Отак і з’явився під безмежнівським, собача віра, небом тезка видатного африканського борця з апартеїдом. А батечко й по тому ще довго та правдиво служив громаді…  
Е-хе-хе, от тільки громада невдячною буває до своїх, собача віра, слуг. Хоч би й цей Олелько, − корова-Нельсон Саливонович повела яблукатим оком у бік двох чередників, що сиділи на складаних рибальських стільчиках обіч шляху, коров’яче вухо сіпнулось. − Не знав я, що він такий, Олелько, не знав. Бач, перейняв, собача віра, межи роги батожилном, наче просту! Забув добро? А до кого прибігав, просився, аби лобура не зачиняли, що ондатрів у Зажмурченка покрав? А хто за Пистю слово замовив, щоби поштаркою взяли, бо ніде чорнорота не вживалась? Е-хе-хе… Й за що? Ну вказав, аби дивилися, щоб животина паркани боками не вишмульгувала. Ми ж їх щойно на День Незалежності побілили! Кошти на благоустрій… для людей усе…
− Е, − мотнула хвостом рожева. Обрамлена двома пуками руні таловина між її рогами нагадувала яйце в мить його вилуплення з курки. − Не цінує народ, понімаєш, добра, не цінує. Недосипаєш, так сказать, ради них, а тебе − в череду…
Біла болісно кривилась:
− І як ви ото можете, перепрошую, а я все не звикну: зуби підвертає, щелепи ломить… Що воно, даруйте, вельмишановні, як сільські: селянин невимогливий, а я, люб’язні ви мої, ну не витерплюю… До вас хоч жінки прийдуть − вим’я помиють, а до мене хто…
Скупа коров’яча сльоза викотилася зі світлого ока біластої та поволі зсунулась неголеним змарнілим обличчям, яке ще зовсім недавно належало відомому фінансистові, члену правління „В кредит банку“, позаштатному раднику Президента Осипу Афіногеновичу Лодійчуку.
− Му-у-у… дорватися б, собача віра, до них! − скреготнула зубами корова-Нельсон Саливонович. − Вже б я… рогом узурпаторів!
− Вобще то нас троє… − прищуливши око, задумливо ремиґнула корова-Леонід Данилович. − А це вже, понімаєш, сила…
− Та на трьох − шість рогів! − бридливо сплюнувши зелену, наче гусячий послід, жуйку, звела голову корова-Осип Афіногенович.
− А вони? − корова-Нельсон Саливонович з непевністю (відмахуючи разом уїдливого ґедзя) вихнула хвостом у бік пастухів.
Корова-Осип Афіногенович роззиралась:
− Тлумисько, то є значна, не сприйміть, вельмикохані, за нудне напучування, сила. Закон натовпу. А що, коли захопити з собою всю череду?
− А що − череду?..
− Сотня схарапуджених корів − це вже вам, даруйте панове, не череда, це вже вам табун диких бізонів!
− Справді, понімаєш!
− Акурат, серуматері! Завертаємо стадо, вриваємося в село і − на сільраду! Припираємо тих до стінки − нехай оновлюють нам людську подобу й керівні крісла, а ні − рогом!
− І − видворить, понімаєш, із села! Шоб не мутили!
− А посібників покарать!
− Вельми мудро, люб’язні, вельми мудро. Непослух треба карати в зародку. Інакше ніяка, даруйте за вульгаризм, демократія не встоїть!
− А Олелька я таки, собача віра, зачеплю рогом… За батожилно…

Вістова Ліда зрання оббігала кутки: скликала людей на свято:
− Аякже, всіх просять! На знак повалення ненависного авторитаризму та встановлення нової, істинно демократичної, влади оголошуються свинячі перегони: виводьте з хлівів кабаськів, кнурів та хряків і − до сільради. Переможнику приз: народна влада виконає будь-яке його бажання!
Заскугикало селом…  
Дворище безгоспного гаража бушувало: кабани квичали та вибирали благенький, вилущений асфальт до землі, дядьки лузали насіння й реготали, Жмутивода допитувався, чи взято призовий фонд із бюджету, що є нечуваною дискредитацією та виставляє демократичну владу популістами, чи на те залучено кошти спонсорів. Новий сільський голова сам зажадав прилучитися до розваги, йому та групі молодих учених привели дорідних кабанюр з особистого хазяйства Крівченка: голові найбільшого, півторарічного, сивого, мов сироватка; вченим дрібніших, але бігучих, м’язистих, із дужими шиями та колькими очицями.    
− Три норми! − перекрикував бучу голова з незвичним для безмежнівців ім’ям Бабула. − Ведіть кнуряк у той край і зодтуда стартуєм! Хто первий добіжить, той і виграв!
− А в мене чортма! − ремствував зсушений мужичок у величезних, заледве не до пояса, шкарбунах. − Як ото Сало − гноєпродуктивність, то геть постікали кабанчики − подорізав. Чи не можна, я на теличці?
− Можна, коногоне! − плеснув мужичка по плечі Бабула. − Який од старої власті пострадав − поддержим. У кого нема свиней − можна на коровах! − гуконув, аби почула громада. − Ну, построїлись!
  Але вишикуватись не виходило: риндюки нестямно вищали, скидали з вигнутих луком спин відчайдухів-їздців, сахалися в боки, кусались. Чорновухий хряк з вузьким хижим п’ятаком глухо гавкав.
− Що, я вмисно? − розводив руками Остюк. − Матка пропала − довелось малих до Вільди пустить, у тої саме був приплідок. Вона їх гавкать і навчила…
    Головний агроном товкся в натовпі, тер окуляри й плакався за своє:
− Свердловина… А де я транспорт візьму? Молоковози зняв − однаково, яке молоко… То мало. Й дзвонять уже: де ліцензія, хто дозволив, перевіряючі їдуть, сношатимуть… Ціни на сиру нафту на світових біржах… А хіба я що знаю?
Вістова Ліда й хлопчик, імені якого ніхто не знав, залишились реєструвати фініш.
− Добре б, якби вони бігли рівненько, − сказала Ліда. − Бо таке почнеться − перетопчуть, аякже!
Хлопчик ледь помітно кивнув головою та зашурхотів обгорткою морозива.
Почалося…
Загуділо, заревло, закувікало. Заряхтіли метеликами свинячі вуха, замигтіли жменею розсипаних ґудзів п’ятаки, завиблискували над п’ятаками рябі, довгасті, з круглими дірами роззявлених ротів, лиця змагунів, здійнялося курище…
Кипляча хмара з гуготом сунула до фінішу, Ліда з Помазунчиком бачили, що з'ясувати переможця чи й удасться; та враз, коли залишалося вже зовсім небагато, з хмари, в самісінькому її розбурованому осерді, вихопилась могутня, наче буйвіл, брудно-бурякової масті корова. Її аспідні очі горіли, з пащеки губилося на широкі груди кровисте клоччя. Корова шалено сіпала головою, наставлялася скаженим оком на цегляну будівлю сільради, втім ноги (корова припадала трохи на задню) несли її прямо, рівненько, наче по шнурочку. Широкогруда торкнулась умовної фінішної стрічки першою…  
Табун розвалився. Безгоспна череда, яка невідь-яким робом увігналася в перегони, розтеклась. Матюкаючись, чередники згонили ялівок та нетелів докупи, біля калічених сельчан вереміялись родаки, потолочених кабанів розтягували по дворах господарі та по чагарях чортополоху − пси. Нагнувши голови, дві корови з усіх сил прагнули зробитись невидними:
− Я набік, даруйте, а ноги рівно несуть, хоч плачся!
− Ага, й я, понімаєш! Наче козячий буруб’ях із рогатки!
− Нельсон Саливонович, ох і рвонув!
− По молодості здор-р-ровий був, як буга… игм… Та й січас іще… все взанапасть…
Почали раду. Надбігла Зорина Харитонівна, дружина зміщеного сільського голови Сала й, кинувшись на шию змиленої корови з захеканим лицем її чоловіка, заявила, що корова-Нельсон Саливонович добулася фінішу першою, тому їй саме належиться обіцяна премія − всі чули! А бажання, певна річ, у Нельсона Саливоновича одне: зараз же повернути йому протизаконно реквізовану в результаті злочинних і незапатентованих експериментів людську подобу, а затим − і в ще злочинніший, рейдерський спосіб відібрану владу.  
− Оце тобі на! − розштовхуючи ораву, пхався до начальства Галушман. − Без вершника не лічиться. Я перший − на кнуряці примчав, у мене племінний − всі бачили! Й бажання моє не якась мализна, а для блага села: хочу, щоб безгоспні ґрунти до фермерства приточили. А що − в мене кращі намолоти й із бананами зимостійкими… започатковую от… потрібні площі. − Галушман відчайдушно мигав до Бабули, прагнучи таким прийомом зродити в того спогад про вчорашні гулі.  
− Ти, Науме, попереду теляти за дійку не сіпай! − кричали ззаду. − Твої свині на стероїдах, а це запрещонно!
− Не запрещонно, не балакали про таке! Я перший, ось і Ліда бачила, правда? А ця корова без верхівця!
− Неправда! − вступилася Зорина Харитонівна. − Він у мене корова й верхівець разом, хіба не видно? Ось, це ж Нельсон Саливонович, ваш багаторічний сільський голова!
− Потомственний! − додала корова-Нельсон Саливонович.
− Годі, наївся! − кричали одні.
− А ці нові, − гукали інші, − тільки гулять, а що на стіл поставимо завтра?
− Стероїди вживати заборонено! − вимахуючи довгими руками, скрикнув обірваний, замурзаний кізяками й запилюжений Кандид. − І хоч ширінка в мене й розстебнута, та кожний, необтяжений задавненими догмами, вчений скаже, що Міжнародний Олімпійський Комітет іще в тисяча дев’ятсот шістдесят шостому році… шкода, необтяжених у нас катма…  
− Не доведено, не доведено!.. − ґвалтував Галушман.
− І тому ми вимагаємо, − переходила на верескотню Зорина Харитонівна, − негайно повернути нам людську подобу та брутально відібрану посаду!
− Це вже буде, мови…  для …рикладу, два! − вправив рябий, незугарний з виду науковець, якого кликали Мурим.  
− Два й не дискутуйте! − потвердив Кандид.
− Два! − хмуро кивнув огузкуватий, щокатий Флегма.
− Два-два! − потакнув Жмутивода. − А на приз одне бажання  відпускалося, всі чули! Й так не знати ще, чи не з бюджету!
− Несправедливо, собача віра! − сапнула, харкаючи, корова-Нельсон Саливонович.
− Несправедливо! − вискнула Зорина Харитонівна. − Ми своє бажання в пакеті подаємо, о! А то ходи йому − вим’я мий, пиріжки носи… Знаєте, скільки корові пиріжків тре? Цілу ніч мішу… Ой! – ляснула себе по роті. − Не слухай, Нелику, дурну…Я для тебе… Й сама не знаю вже, що мелю…  
− Короче, коногони! − прогудів Бабула. − Виграла корова с мордой ідіота, але бажання обіщалось одне, ніяких пакетів! Говоріть та бистріше − мені вже з Лідою нада… разгойдало на тій свині…
− Можна ми порадимось? − дихнула теплим корова.
− Тільки бистро!
Жінка з коровою відійшли вбік, скориставшись паузою, до сільського голови підступив головний агроном і напівголоса забубонів щось про негаразди в районі та про настирливих перевіряючих. Подружжя тим часом сперечалось:
− Нелику, що тут радитись, − хлипала Зорина Харитонівна. − Господи, просись назад, у чоловіка!
− Не все так однозначно, Зориночко, не все так однозначно, − корова-Нельсон Саливонович задумливо ляскала по бокастому череві хвостом. − Воно, чоловіком, собача віра, гарно, а як жить! Я ж нічого, любимочко моя, не вмію, як тільки селом керувать!
− Якось буватимемо, люди живуть і ми коло людей… Он Наркисович підходив: що помогти…
− Ой, серуматері, не знаю. Воно − хтиться, але ж посада, Зориночко, дає перспективу… й потомственний, що не кажи − як відмовитись? Відповідальність на мені, довіра людей, а то ця нова влада бач, до чого довела? Колапс! Треба розгрібати завали…
− А я тісто цілу ніч…
− Помічницю наймемо… Дай повернутись…
Підійшли до Бабули:
− То ми надумалися…
− Ну?..
− Посаду…
− Три…
− А він? − скрикнула вістова Ліда. − А Бабульчик? Вимагай гарантій, − підіпхнула „бабульчика“ ліктем. − Тепер ускрізь так, аякже − гарантій!
− Гарантій! − ревнув Бабула.
− Ну я, собача віра, не знаю…
− Консультантом його, − підказав усюдисущий Жмутивода. − З питань, як компроміс!
− Нєт, коногони! − замахав руками (майже наче Кандид) Бабула. − Як Компроміс − нє! Той по тумбочках усе, попід койками!
− І трансляцію слухав таки, − ввернув Кандид.
− Марення нього й нетипові в, Кар-Кар терев… − докинув Мурий.
− Треба консультантом! − насідала Ліда й додала Бабулі  на вухо: − Бо з’їдять!
− Ну, єслі шо, то просто! − бачачи, що нема ради, піддався Бабула.
− То хай, аби посаду… − погодилась корова-Нельсон Саливонович.
− Три норми! − звеселів екс-сільський голова. − Мені й самому вже ето ваше головування… Токо просто консультантом… без компроміса!  
− А ми, дл… …икладу? − озвався Мурий.
− З питань!..
− Консультантами…
− …аби посаду…

Знову зібралися вкупі три корови. Тільки цього разу біла й рожева стояли по один бік обори, а бурякова по інший.
− Про нас, понімаєш, чого не просили?
− Лиш одне бажання, собача віра, дозволили. Одне − що просити?
− Й за нас би, перепрошую, шановний пане сільський голово − одне!
− Яке? От ви, Осипе Афіногеновичу, що вибрали б: у чоловіка знову, але без посад, чи повернутись до обов’язків позаштатного радника Президента й члена правління банку, але коровою залишитись?
− Ну, вибачайте вельми, при такій постановці питання… гм… А що, ремиґати я вже майже звик… Пійло якби ще густіше… а то фуражир, даруйте за натуралізм, краде…
− А ви, Леоніде Даниловичу?
− Ще питаєте, понімаєш, Нельсоне Саливоновичу! Я незаконно лішон довіреного безмежнівцями руководящого поста, тому од вас, як од місцевої, короче, власті, требую немєдлєнно востановить мої попрані права! А коровою − нічого, побудем. Ізучу, так сказать, проблеми животноводства знутрі!
− Побачимо. Олелька то напевно − в карк. Щоб знав, як батожилном… І за пійло скажу, проконтролюємо, але ж я не всесильний: консультантів, собача віра, понаставляли, повноваження втяли…
− Нельсоне Саливоновичу!..
− Потерпіть! Ви ж на паші, а мені тепер… за клопотами… самі концентрати… Й попастися, собача віра, вчуваю, ніколи буде − треба впрягатись…

У сільрадівській приймальній товкся височенними чоботиськами сухий, сірий, наче линяла кухвайка, мужичок:
− А може пустиш, га? Мені по важному!
− Сказано: голова не приймає! − втомлено відгаркувалась Ліда. Округ її гарних очей синіли кола. − Технічна перерва в нього!
− Понавидумували… а мені по важному! Як це, технічна? Він що, трактор?
− Гірше − корова. Благовірна до нього прийшла, Зоряна − доїть!
− То як же ж? Що ж це за власть? То його… її… доять, то на злучку поведуть, то на попас… А мені по важному!..
Ліда байдужо двигнула плечима.
− То може ти мені, Лідо, роз'ясниш. Я от шо хотів спитать, диви: як вернувся Нельсон Саливонович, то це знов коло гноєпродуктивності заходимось, чи як? Бо якщо, то я рохлят і не заводитиму − нащо? Тих дорізав − постікали, я вже краще кролів. А як нова власть уже не стара… ну, не за старе… то саме набрать зо трійко-четверо − хай кувічать, як?
Ліда знову здвигнула. Вона безмірно втомилася від нестямної пристрасті до консультанта з питань Бабули, а тут ще й робота з перебудовою кабінету голови, хай і чоловіча − хлопці зі столярки пріли, а й без вістової ніяк: то фарбу добери, то гобелен. Але зробили на славу: комбінований робочий стіл-стійло тішило шляхетними відливами мореного дуба, підсилена пружинами від силосного комбайна смарагдова тахта в кімнаті психологічного розвантаження виглядала, мов сочиста прогалина. Голові вигідно було працювати з паперами, надто коли корова-Нельсон Саливонович навчилась (а навчилась вона швидко), відганяючи хвостом комах, не змітати на підлогу документи. Найдовше промарудилися з унітазом. Жодна, навіть найсучасніша конструкція, не підходила; врешті попередню „сантехніку“ вирвали, натомість убетонували колодязне кільце, а для змиву господар кабінету тиснув копитом на зручну підвагу.
В кабінеті Зорина Харитонівна сніжно-білим рушником витирала Нельсону Саливоновичу дійки:
− І добре, і молочко. Знаєш − жирненьке, я й не чекала. В Живокостинчихи три й два, а в нас − чотири! Скажи тепер, що від влади ніякого пожитку!
− Зориночко, − тріпнула вухами корова, − що ти балакаєш!
− Ох, Нелику, прости! − Зорина Харитонівна обняла корову-чоловіка за шию. − Сама не знаю, що мелю… То я, щоб не плакати, я так скучила! Ниньки тільки я тебе обіймаю, а так кортить, щоб ти…
Корова скреготнула зубами:
− Зажди, собача віра, Зориночко, зажди. Не може бути, щоб ми…
− І звідки воно, це горе, до нас?
− Звідки… Увіпхнулося в отсей-от кабінет купою, в нас саме нарада була… Стривай-стривай! − корова-Нельсон Саливонович звела опущену голову, хвіст, який досі дражливо посмикувався, завмер. − Вони тоді ввійшли й Мурий цявкнув щось до малого, ну начеб, собача віра: а ну покажи, що можеш! Метикуєш, це малий, це він усе робить, а ті так лиш коло нього!
− Отой сумний мовчкуватий хлопчик?
− Він. Треба його, Зориночко… − корова-Нельсон Саливонович сторожко озирнулася на двері.
− Господи! − злякано притулила до грудей рушник Зорина Харитонівна. − Що?
− Що-що! − До себе переманити. Воно мале − наворкуємо щось…
− І він… той хлопчик… поверне тобі людську подобу?
− Як одняв так і… собача віра…
− Боже, а як? Вони все гуртом і гуртом…
− Розмислимо. Не будь я сином незмінного безмежнівського голови Саливона Сала, − корова-Нельсон Саливонович стрілила карим оком на портрет батечка, − як чогось, собача віра, не вимакітрю! А запроси-но, Зориночко, до мене отця Вілена на балачку…
− Щось надумав?
− Умгу-у-у… Ану плюхни, дістань там у сейфі, мені мензурочку коньячку. Відчуваю − треба збадьоритись.
− Нелику, молочко згіркне!
− Плюхни, сказав! − гримонула копитом корова-Нельсон Саливонович. − Я корова, чи сільський голова!
Зорина Харитонівна ображено стисла губи…  

− Ні! − Кандид бігав кімнатою й сердито махав руками. − Мовлю, колеги: якби наука, наче мама кохане дитя за руку, не вела людство до світла та прогресу, то ніякого прогресу б і не було! Донині сиділи б у темному середньовіччі, не знали, що воно електрика, й гадали б, що Земля плеската, наче сковорода в Рукимили на камбузі! Та що середньовіччя − з печер би не вилізали! Таки відомо, нині вчений пішов не той: тимчасовці, кон’юктурники… Але світло істинного пізнання просунеться ще крізь нашарування невігластва, лжевченості та поклоніння архаїчним догмам, як ото факели просуваються крізь мереживо гранул! Колесо прогресу нікому не вдавалося ще загальмувати, бо прогрес… прогрес…
− Мой, а якби людство не ввірялося Богу, − смутно озвався Флегма. Вони з Мурим сиділи над коробкою з-під бананів і змагалися на павуках, − то ніц не було б кому те колесо котити.
− До чого тут Бог?
− Бо не було б досі людності. Бо звідки хлоп знатиме, що добро а що зло, що гріх а що чеснота, як не від Бога? А до кого клонитися в лисі, кому в скруті поремствувати; якщо нема Бога, то до кого молитися?
Хлопчик лежав і дивився на стелю. Стеля мінилася барвами, немовби візир велетенського калейдоскопа. Час від часу поміж сліпучими зблисками мигтіли велосипедні колеса, солом’яні брилі з устромленими в них синьо-жовтими прапорцями, голі жіночі стегна й обгортки від морозива „Мішка в шоколаді.“ Бабула сидів на ліжку, верхня частина його тіла гнулась, наче консультант з питань заковтнув пружину від силосного комбайна.
Прочинилися двері й до кімнати зазирнув отець Вілен:
− Дозволите, ласкаві науковці? Мир дому…
Кандид опустив кінцівки, Флегма відвів зір від павуків.
− Ми нє науковці, − відгукнувся Бабула, вигинаючись. − Ми по вопросам, три норми!
− Консультанти, мовити, − докинув Мурий.
− Звісно! − вибухнув (заметлявши руками ще енергійніше, ніж досі) Кандид. − Де ви бачили тут науковців? Вірус шарлатанства, скажу, підточив самі фундаменти прогресивного світобачення, заміщуючи ясний промінь чистої науки дикунськими таки віруваннями та псевдонауковими теорійками, які ті вірування підпирають і підживлюють! Що вже, коли навіть мою ідею розвитку, ревізії та поглиблення релятивістської теорії деякі, я не понижусь до того, щоб найменувати їх ученими…    
− Короче, шнуркі! − ревнув Бабула, все вигинаючись. − Харе сіфоніть!
Кандид вкляк, виконавши в бік головного консультанта з питань значущий жест. Мовляв: я ж казав…
− Хай не вірить в марноту заблуканий, бо марнотою буде заплата йому,  − підсумував Флегма й, роззявивши рота, вкинув туди дорідного мишастого павука з виразним чорним хрестом на спинці.
− Істинно, істинно, − певно видовище геть витруїло з отця Вілена охоту до дискусії. − Все в руках Господніх, а ми лиш раби його… Я от чого, власне… Місцева влада в особі, так би мовити, та при сприянні… запроваджує в тутешній школі уроки християнської етики…
− Ретроградство! − метнувши сторожкий погляд на Бабулу, скрикнув Кандид. − Ретроградство та мракобісся!
− …а в вас отрок. У школу, видно, малий, а до вічних істин прилучитися зарано не буває. Томиться, бачу, а там би й веселіше йому й на вжиток…
− Глюкой токо с нами! − відрізав Бабула.
− Інверсія конвективних мас! − вигукнув Кандид.
− Чого, хай бахур іде, − ковтнувши павука, стенув плечима Флегма. − І верталися, й Бога шукали...  
− Нехай, особлив… − підтримав Мурий. − Як ти? − до хлопчика.
Калейдоскоп на стелі зник.
− …б до мами…
− Шлях свій до Бога побач, сину мій! І всі шляхи тобі розвидняться!
− І до мами?
− Й до мами. Он і товариші твої старші признають, − улесливо всміхнувся отець Вілен, бачачи, що хлопчик нерішуче дивиться на дорослих.
− А ми консультанти! − гарикнув Бабула й ошкірився гнилими зубами.
− З питань, …я …ладу, − докинув Мурий. − Всякі є й усяких треба. Це такий компроміс…

Діти не слухали: перешіптувались, хихотіли з дивацького вбору священика, шаруділи непотрібними зараз папірцями. Тільки Помазунчик сидів тихо й помишляв, здавалося, своє. Аби переважити гамір, отець Вілен мусів підвищувати голос:
− …Через те жити за християнськими заповідями не лиш належить, а й корисно; для душ ваших некріпких, бо приваби довкола диявольські, а чоловік слабий і без направлення духовного єсть прах і тлін, і лишень керуючись мудрими напуттями Святої Православної Церкви, спастись може. Бо грішний − із гріха народжений… − діти нічого не розуміли й від того гамір зростав, а отець Вілен дратувався, − і ви грішні, безбожники, бо до церкви не ходите, не сповідуєтесь та Святих Дарів не вкушаєте; й родителі ваші грішні, бо смиренія в них ані на гріш, і пожаданія свої гріховні вони не відтинають, і Бога-Отця про помилування не просять! А Господь наш, Чоловіколюбець, усе бачить і за все спитається, й чекають на роди ваші муки вічні по Судові; возропщите, руки до Нього в молінні витягнете, та пізно! Тож приходьте до Бога зараз, Він милостивий і прийме; одійдіть від світу, полиште нрави та звичаї богопротивні, біжіть від пристрастей гріховних та благодогождайте Всевишньому злостражданнями своїми й уразами тілесними, бо нічим так не вабиться чоловіколюбство його, як слізьми!
Якась дівчинка боязко підняла руку.
− Чого тобі, отроковице?
− Бабуся казала, що Бог дуже любить усіх, а якщо любить, то для чого йому наші сльози?
− Бо негідний люд любові його! − отець Вілен тарахнув кулаком об стіл. − Тому й плакати повинний, виказуючи Всевишньому, що знає ницість свою, та однаково про спасіння впрошує!
Коли урок закінчився, отець Вілен підвів малого до корови-Нельсона Саливоновича й Зорини Харитонівни.
− А як тебе звуть, хлопчику? − корова з усіх сил тужилась витворити усмішку.
− Помазунчик. Мені до своїх тре.
− Ходім до нас, повечеряєш, − воркотіла Зорина Харитонівна. Бо що ви там їсте, а я пухкеники зварила, їв пухкеники? − Хлопчик заперечливо мотнув головою. − Бач, і пиріжечки є з калиною.
− Мені до своїх… Усе з ними…
− Ми домовились, − дихнула корова-Нельсон Саливонович, − вони знають. Ось Зорина Харитонівна тебе потім одведе.
Пухкеники виявились масними від олії пиріжками з солодющим, аж язик брався до піднебіння, повидлом. Пиріжки з калиною були завбільшки, як хлібина, Помазунчик пирскав, слідкуючи, як змітає їх зі столу великим шерехатим язиком корова-Нельсон Саливонович.
− Може молочка? − обходила гостя господиня. − Свіженьке. А жирність − аж чотири проценти!
− Нам молока не давали, я кра морозиво, − в хлопчиковій руці з нічого виникла загорнута в строкатий папір порція „Мішки в шоколаді“.
Зорина Харитонівна ойкнула, язик корови-Нельсона Саливоновича вихнув повз пиріжка й спрямував до роззявленої пащі миску з пухкениками.
− Игм… − ремиґнула корова. − А як це в тебе, серумате… хлопчику, виходить?  
− Не зна… Що надумав, те й вийшло! − Помазунчик із насолодою лизнув вивільнений з упаковки делікатес.  
− Що, все-все?
− Умгу. Що надумав, або в голові побачив чиїйсь. Мами тіль не бачу ніде… до мами б… Найдіть мені маму.
− М-м-м, найдемо-найдемо… Матеріали на розшук підготуємо − я дам розпорядження Стронцієнку, − корова-Нельсон Саливонович виплюнула порожню миску. − Ну а от, собача віра… зроби, наприклад, те, що зараз у моїй голові!
На столі, прямо перед коров’ячим ликом Нельсона Саливоновича, вималювався темний, бокатий шкалик п’ятизіркового коньяку й крихітна вишукана скляночка. Корова важко задихала:
− Зориночко…
− Нащо тобі, Нелику? Й так розтурбувався… І молочко…
− …налий…
Зорина Харитонівна невдоволено наповнила скляночку, яка тут-таки зникла з виду, захоплена рухливою масою тремкого дрібчастого язика.
− Всесвіт наш! − хекнула корова-Нельсон Саливонович.
− Що? − не розібрала господиня.
Та сільський голова її не чув:
− А, гм… серуматері… е-е-е… школярику… Ми оце з Зориною Харитонівною ще одне тебе попросимо й усе, добре? Ти втомився, бачу, Зорина Харитонівна відведе, поночіє вже. Одне лиш, добре?
− Добре, − сказав Помазунчик.
− М-м-м, а вийдім-но надвір, Зориночко. Всі… − корова-Нельсон Саливонович заметушилася, змахнула хвостом шкалик, зачепила боком сервант, з якого тривожно озвався кришталь.
Вийшли з хати. Вже справді смеркалося. За городами, на Жмурці, завзято кумкало жаб’я, дзинчали комарі, прохолодний вітерець лоскотав черешневі крони.
− Стань, Зориночко, біля мене, − розпорядилась корова-Нельсон Саливонович. − М-м-м… Ти нам так зроби, хлопійку: наче стоїмо ми, собача віра, з Зориною Харитонівною на високій-високій горі, а повз нас усе йдуть і йдуть люди, й усім треба. Тобі балон газу − на! Тобі пенсію − на! Тобі мопеда − на! Китайці йдуть − на тобі рису, молдавани − мамалиги, кацапи − пляху водки. І кожен проходить і ручку Зорині Харитонівні − цьом… Мені не треба − я слуга, а от Зорині Харитонівні… хай… Ні, не стоїмо − важко, сидимо за столом: телефон, принтери там усякі, прес-пап’є…
− А котрий надмірне проситиме, − підхопила Зорина Харитонівна, − то я сама того − по руках, по руках! Нічого всі яблука надкушувати − іншим не стачить!
− Правильно, золотко ти моє, собача віра, Зориночко − правильно! Бо розбестяться в  мент, їм же тільки покажи, робити кинуть! Ні − лише за потребами й лише працелюбним. Працелюбний − на, лежень − іди. І людяним. Жмутивода прийде − нічого не дам, от не дам, собача віра, й усе!..
− Вірно, Нелику!.. Й Живокостинчисі не давай − так її гуси всю розсаду в мене й випасли, казала-казала…
− А Олелько, о-о-о!.. Того б ще й уперезати тріпачкою по плечах, хай би, собача віра, знав! Ти нам, хлопійку, й тріпачку… отам, біля прес-пап’є, хай лежить. Бо воно, люди, хе-хе, − то такий народ…
− Вірно, Нелику! − очі Зорини Харитонівни променіли. − А для декого й кулемета б не зашкодило, от Живокостинчиха хоча б… Та й Зажмурчинчиха кума… корчить із себе… Боже, Нелику, роби, роби скоріше! Господи, як хороше чинити людям добро!
Корова-Нельсон Саливонович повернула рогату голову до хлопчика, жаб’я на невидній звідси Жмурці раптово вмовкло, комарі щезли, вітерець стих, блимнули з пітьми трасерами жовта й червона іскри − величезний чорний вовчисько метнувся до вкляклої корови, наче забарна тінь до господаря…


Повний текст твору: http://avtura.com.ua/book/1292/

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34926986694336 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …