Їх було п'ятеро: Антон Мащенко, Павло Дебич, Андрій Гонтенко, Сергій Іванюта і Федір Самойленко. Агроном, тракторист, ветлікар, економіст і той, кого образив голова колгоспу. А ще оголошено було еру вільного хлібороба. І хлопці сквапились.
Федір гасав подвір'ями:
- Браття, воля! Ніж гнути горба на Данилюка, зігнемо його для себе.
Мащенко, якому на минулій колгоспній посівній вдалося зекономити трохи посівматеріалу і треба було його кудись прилаштувати, погодився на пропозицію обзавестися власною землицею першим.
- А чого, - бубонів, - розвернемо груди, нашорошимо плечі, чогось сягнемо.
Дебич, якому в печінки в'ївся гусеничний допотопний трактор, котрий більше плювався мазутом на ремонтах, ніж їздив, а на нові голова категорично відмовлявся пересаджувати, бо "колеса й жевжики покрутять, а без тебе, Павле, гусениця струхне, а нам без неї ніяк", теж обособився від колгоспу в перших рядах.
- Хай Данилюк сам тягає ту гусеницю, аби не струхла, а я свої грижі понесу до власного поля, так надійніше, - резюмував.
Іванюта зважував теплу контору й пронизливі польові вітри і хилився до вітрів.
- Землю люблю, - тер підборіддя, - як ото пшикне першим весняним духом, побив би рахівницю на власній голові, так хочеться пригорнутися до весняної тепліючої грудочки.
Найдовше опирався ветлікар Гонтенко.
- В корови під хвостом тепліше, - поміхався, - і надійніше, - натякав на щоденні могоричі і приробітки по сільських повітках.
Але трапилася оказія - у колгоспі якогось біса здохла чергова корова. Не перша й не остання - рядова подія. Але голова того разу чогось дихнув не тою ніздрею і вирішив покарати фермський колектив.
- За недогляд, - супив брови.
Караюча десниця настигла й Гонтенка.
Самойленко ж виринув з туману образи:
- Бачиш, Андрію, - втерся після чергової ложки борщу, - вся ферма на тобі, на ветлікарів недорід, нікого в нашу калюжу ні втягнути, ні приманити не можуть, але ж Данилюк вважає себе єдиним незамінним, а на інших кладе.
Що кладе - не уточнив. Але Гонтенко здогадався.
- Так, Пимоновичу, - постав наступного разу перед Данилюком, - я на себе класти нічого не дам. Прийшов прощатися. Хочу побачити, хто за мене буде бебратися у твоїй дохлятині. Аревідерчі.
І хряснув дверима.
Думав, Данилюк вибіжить навздогін, схилить голову, попросить лишитися, бо ж нікому лікувати ферму, зніме штрафні санкції.
А він не вибіг.
- Кожен пипоть гору з себе корчить, - висловився тільки на засіданні правління.
І "пипоть" подався до землиці.
- Хай, - затявся, - ввійду в ріллю, все ж хоч гноєм не смердітиму.
Коли гурт збалансувався й оформився, почав наступати.
- Землі! - гуло понад селом.
Данилюк відмахнувся.
- Всяка потерть невміла й недорікувата в хазяї моститься, - махнув зневажливо. - Та з них такі хазяї, як з моєї матні молот, - реготів на одному з весіль, підпивши.
Хлопці не стали перевіряти Данилюкову матню на придатність до ковальської справи, але земельне питання поставили ребром аж у столиці.
Те ребро у столиці комусь стало поперек шляху, бо його зсунули назад на район з вимогою зітерти ріжучі грані.
Перші фермери в районі добилися землі.
Щоправда, не по виплеканих у мріях п'ятдесят гектарів кожному, а лиш по двадцять.
- Вас багато відразу рипнулось, а земельки у фермерському фонді в обріз, - дане було роз'яснення, - тож насолоджуйтеся тим, що є.
Фермери трохи погонорилися, але закон дивився на них косо, тож мусили вдовольнитися двадцяткою.
Мріяли про масні чорноземи, але Данилюк думав не так.
- Хе-ге, на чорноземі і я з півня зросту у страуса, хай на белебні зростуть до рівня, тоді повірю, що хазяї, - чухав пузо, позіхаючи серед контори.
Село Данилюка підтримало.
- Не хочуть з нами в гурті, - образилося село, - то хай шурують чим подалі, щоб не мозолили душу і не зривали очі.
Сільські незмозолена душа і незірвані очі мостилися аж над Гербовим ставком - кілометрів за п'ятнадцять від села урочищем, порослим з одного боку буйними лісами та кущами, злиганими у своїй основі незміряними луками з озерцем посередині, а з іншого боку серед крутих, усипаних різнотрав'ям, пагорбів бундючилося прісне занедбане й забуте поле у сто три гектари на косогорі, на котрому щороку сіяли кукурудзу на корми, яку з половини якось зчухували коровам у жолоби, а половину так і залишали в зиму, бо "крута там земелька, як не причіп перевернеться, то взагалі далеко від села".
Там і ощасливили фермерів.
- Навіть три гектраи зайвого дали, - скрушно зітхав Данилюк. - Трохи втратить, звичайно, господарство, але хай уже так і буде, щоб не казали, що я придушую в зародку свіжий струмінь.
Приклеїлося.
За три місяці вже мало хто й казав, що їде по щось аж на Гербовий ставок.
Гомоніли-насміхалися:
- Поїду на Свіжий Струмінь, бо треба ліщини на вудлища наточити.
- Така Божа воля, - глибокодумно мислив Федір Самойленко, - зате географію і топоніміку в селі змінили. Кріпімося, браття, та вгризаймося в землю, аби сатання слиною від заздрощів до нам подавилося.
За сатання мав село, що визирало з-за далеких пагорбів, аби внюхати, чим же закінчиться фермерська одісея на похилих горбкуватих землях. Воно й не здогадувалося, що одісея тільки починалася. Та що там дивувати, хіба сатання здатне доторкнутися до Божої волі. Звісно, що ні.
