Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43894
Рецензій: 85498

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Межа (продовження 3)

© Шеремета Олександр, 10-05-2014
Більш моторошного місця, ніж будинок Бабби годі й шукати в Кварталі Одвічного жаху. Висока піраміда, незграбно збита з дощок, які від часу почорніли, а подекуди осипались дрантям. Вікон не було, та й не потрібні вони зовсім у нескінченній темряві.
- Дивний цей світ. Поруч сонце вже сходить, а тут ніч.
- Це не всі дива, які тут можна зустріти. Кожен квартал, район, по своєму чарівний. Ти ще не був в Поселені Фентезі. Там прекрасно. - здійняла погляд дівчинка. – Ось тільки драконів та василісків варто остерігатися. Привіт, Франку! – привіталась блискавка з крем’язнем, зшитого з різних частин чужих тіл.
- Привіт, Єво. – пробубнів той. Кам’яний вираз його обличчя не змінився. Тільки-но вони ступили на поріг ґанку, як велетень вхопив Оскара за шкібарки і притулив обличчям впритул до свого. Ноги наляканого хлопчини незграбно теліпались в метрі над землею. Серце шалено закалатало, а дух забивав страшенний сморід. Оскар приречено вглядався в бліді, сірі очі Франка, доки той не мовив. – Ти пані Шеллі не бачив?
- Не бачив, Франку. Давно вона вже не заходжає до Межі. Відпусти хлопця, нас Бабба чекає. – смикала дівчинка велета за штанину. Крем’язень насупив брови, зронив голову собі на груди, і поклав Оскара на місце.
В середині було не менш лячно. Темінь ледь-ледь розбавляло слабке світло канделябрів, що коптили вдовж стін. Повітря витало сперте, наелектризоване, хмільне. Оскару здавалось, що він от-от задихнеться і втратить свідомість. Що просто махнувши рукою перед носом, назбирає якоїсь химерної гущавини, яка з кожним подихом потрапляє у легені. В кінці кімнати сидів широченний чорний силует. Оскар глитнув важку слину, яка незвичним солодким смаком натужно поповзла горлянкою. Вони підійшли ближче, і їдучий запах якихось трав ударив їм у носа. Здавалось, що навіть блискавка, яка, певно, тут не вперше, зніяковіла від смороду. За робочим столом сиділо дві старушенції, схожі, як дві краплі води. Обидві мали довгі носи, побабчені невусами  та огидними вуграми, величезні чорні очі, та по кіпі сивого волосся, на швидку руку скрученого в дульку.        
- Сідай! – наказала одна з них. Оскар радий був сісти, та не було куди. Не встиг він надумати це, як сильним поштовхом крісло збило його з ніг, і він вже примусом сидів. Поряд вже також сиділа блискавка.
- Пані Баббо, цьому хлопцеві потрібна ваша допомога. – спокійно та виважено мовила вона.
- До Бабби ніхто не приходить просто так. – прогуркотіла собі під носа старушенція, наступну фразу кинула її сестра. – До Бабби завжди приходять за допомогою. – ця замовкла, інша продовжила її думку. – Це нормально, не нормальні лиш самі прохання.
- Йому потрібно вибратися з Межі…
- Цить! Замовкни, Бабба слова тобі не давали. – інша продовжила. – Чому, питаємо ми тебе, воно прийшло сюди, коли хоче звідси вибратися?
- Сталася помилка… - хтів було сказати Оскар, але одна із сестер перебила його. Вони обидві були одним організмом, думки їх плили синхронно. Одна починала говорити, друга закінчувала.
- Цить! Чому воно говорить, коли йому слова не давали? Чому Бабба повинні терпіти таке нахабство в своєму домі? Чому усі його помилки повинні виправляти Бабба? Хто воно, взагалі, таке, щоб ломитися в нашу оселю і щось вимагати? Цить! – вибухнули вони одночасно, хоча незвані гості навіть і не думали рота розкривати. В цей час у кімнату поважно увійшов гладкий, чорний котяра. Він мурчав і тупцявся в руках Бабби. Голоси їх приглухли, але продовжили сипати запитаннями, на цей раз незрозуміло кому. Складалося враження, що вони дискутують одна з одною, домовляються між собою про щось, по черзі погладжуючи кота. Перешіптування тривало досить-таки довго. Оскар поглянув на Єву, іскристі оченята якої непорушно споглядали спір двох настільки схожих відьом. В його думках навіть зародився нав’язливий хробачок сумніву. Хотілося хутчіш покинути це препаршиве місце. Вдихнути на повні груди свіжого повітря в полі коло хати. Сморід трав ніяк не звикався, гидким туманом кружляв навколо, лоскочучи ніздрі.
- Кіт каже, що воно пішло всупереч законам Межі, що воно переховується в нашій хаті від охорони, що воно повинно бути негайно передане щонайбільшвисокому басилевсу, Вароку Зіттерштоку.
- І ви, мої прекрасні пані, відмовите собі у маленьких пустощах, зачарувати цю жалюгідність у жабу? – Увійшов тихо, наче тінь, вовкулака. Чорна шерсть густо вкривала його тіло, лише долоні та щоки біліли в пригніченому сяйві.
- Вовчику… - майже замуркотіли Бабба. – Мій прекрасний Вовчику… Що у світі поганого?
- Все погано, Баббо, ось тільки нам від того не краще. Кажуть, Варок готує роботизовану охорону в Кварталі Одвічного жаху.
- Порядок повинен бути. Так, порядок має бути. Ось, тільки тут за порядком завжди гляділи Бабба, вони й без роботів обходились. Навіщо роботи у кварталі? Навіщо охорона, кого охороняти? Тих, кого бояться щонайбільш у Межі? Для чого роботи? – затараторили між собою страшенні жіночки. Завершивши чергову дискусію, вони піднялись з-за столу і попрямували до тумби, яка була прикрашена химерними символами. Оскар побачив, що Бабба – це дві жінки злиті в одну. Тулуби їх були окремо, проте тримались пліч-о-пліч, з’єднуючись широченним тазом, з якого стирчали дві косі ніжки. За мить Бабба повернулись, підпираючи стіну. В їх руках була склянка із чорною рідиною.  
- Значить, воно пішло проти влади… Значить, воно і проти Бабби піде. Це не припустимо! Але й влада проти Бабби суне. Хоче контролювати її бездушними машинами. Хоче вторгтися в її володіння. Хоче зашкодити злагоді Кварталу Одвічного жаху.
- Пані Бабба, допоможіть хлопчині. – почала Єва. - Він ні в чому не винен. Заблукав та й годі…
- Цить! Бабба думають, і міркування їх суперечливі. – Старушенції вглядалися в склянку із чорною рідиною декілька хвилин. Котяра крутився у них під ногами, а вовкулака випалював дірку своїм поглядом на чолі Оскара. Нав’язливу тишу перервав сумний голос Франка.
- Пані, вас хоче бачити голос  щонайбільшвисокого басилевса, Курфюрст Одноокий.
- Хай його щонайбільшвисокість йдуть псу під хвіст! – в один голос зірвались відьми. Вовкулака скривився, піджавши хвоста.
- Але Курфюрст чекає вас на вулиці, коло ґанку. – обидві відьми скривили жахливі мармизи, немов чогось кислого спробували. Підвелись з-за столу, переглянулись на Єву, Оскара, та скляночку, яка вже встигла нагрітися в їх пазуристих руках. Враз Бабба здійняли руку і жбурнули ту склянку хлопцю під ноги. Розлетівшись на дрібні скельця, з неї вийшов густий дим, який оповив Оскара. Тьмяну тишу розрізало дзвінке кумкання. Дим розвіявся, і на кріслі сиділа вже велетенська жаба. Вона розглядала себе, мацала зеленими лапами своє обличчя, і наважилась щось квакнути.
- Ква-а-а! Що-о-о це-е-е? Ква-ква!
З-за спини Франка виглянув голос басилевса.
- Вітаю шановні Баббо! Я вчув звук розбитого посуду, тому увійшов без прохання. Ви в порядку? – Курфюрст Одноокий мав не даремно таке прізвисько, позаяк дійсно втратив око казна коли і при яких обставинах, натомість встромив собі механічний окуляр, який, здавалось, самовільно рухається, вивчаючи усе навколо. Уста його сяяли підступною нещирістю, а за ними ховалися гнилі, жовті зуби.
- І вас туди ж, менш шанований Курфюрсте. Ви до нас у справах чи просто вирішили провідати стареньких? За посуд раджу не хвилюватися, бо ще окуляр вискочить. Мій родич Жабба вчиться манерам при чаюванні.
- Він пив чай при такій аудиторії голодних очей? Чому ж Вовчик не склав йому компанію? Чому Єва сидить, як засватана? Та й ви, шановна Баббо, не сьорбаєте якоїсь отрути. – оголив голос свої страшні зубиська.
- У вас, ми так розуміємо, питання до нас, то ж задавайте їх, і швидше, а на решту присутніх не звертайте уваги, у них своїх справ повна діжа. – злісно оглянули Бабба Єву та Оскара. Ті без зайвих роз’яснень усе зрозуміли і подались до виходу. Оскар намагався йти так, як звик у людській подобі, але щоразу перепинявся і падав, доки Єва не взяла його під руку.
- Бачу, вашого родича Жаббу, потрібно іще навчити пересуватись по-жаб’ячи. – блиснув оком Курфюрст, а окуляр його продовжував хаотично вивчати приміщення. – Я розшукую учасника на ім’я Оскар Шоу. Не траплялося вам бачити такого?
- Не траплялося. - Відповіли Бабба, глитнувши разом важку слину. Оскар і Єва заціпеніли за крок до виходу.
- У яких справах направляються ті двоє? – запитав голос.
- Їм… Їм по нашому наказу у поселення Фентезі потрібно. Там, як вам відомо, живе наша матінка Петранелла. – пояснила одна із сестер.
- Нині небезпечно пересуватися Межею без охорони, тим-паче, не вміючи ходити. А у поселені Фентезі з недоброзичливими драконами, годі й говорити. Вважаю своїм обов’язком приставити до них свою охорону. – Бабба видавили вдячну посмішку і стверджувально кивнули.
Оскар не міг звикнути до подоби жаби. Це гидке зелене тіло, вкрите бородавками та слизом, викликало огиду. Єва ж ішла спокійно, притримуючи його під руку. Вона заклякло перебирала ногами, не вронивши ані слова. Два робо-ящери наступали їм на п’яти, поволі підганяючи до Поселення Фентезі. Їх нові, відполіровані, залізні мармизи блискали байдужістю та лячним спокоєм. Наче Дамоклів меч, вони нависали над шиями Оскара та Єви. Плани втечі змінилися, ба не на краще. Зірватися на шаленій швидкості, і помчати до виходу в Алеї Романтиків, який відомий тільки дівчинці-блискавці, було неможливим. Такий різкий крок одразу підійме хвилю занепокоєння по всій Межі. Тоді вже кожна собака з провулку знатиме про втечу. Потрібно було ліквідувати охорону, вимкнути їх механізми, не дати й секунди для передачі тривожного сигналу Курфюрсту та решті роботів. Ось тільки як це зробити? Як наважитись на відчайдушний крок, який не дає права на помилку. Лише один шанс, однесенька коротка мить, яка вирішить долю не тільки Оскара, а й Єви, якій власний дім обернувся в’язницею. Де кожен хибний крок каратиметься злісним басилевсом та його посіпаками. А крок був нею здійснений не один. Вхопивши розгубленого хлопця за руку, який шукав відповідей, переступивши Межу, врятувавши його від прискіпливої долі, яка готувала йому не найприємніші відповіді в лабораторії басилевса, Єва сама переступила межу, межу нового закону. Точка неповернення була далеко позаду, і слід задуматися над вирішенням поточної проблеми, яка підпирає ззаду щокроку, а далі вже що станеться те станеться. Потрібно було допомогти Оскару, який так сподобався своєю простодушністю та мрійливим поглядом смарагдових очей.
Приречена хода продовжувалась під ясним обідішнім сонцем, яке тисячами зайчиків відблискувало в снігах, що вічним тягарем укрили верхівки Ассакинських гір. Сірі гіганти височіли короною, що обрамляла чоло обрію. Ніби ж далеко вони, але й так близько, що холод від них вже бігає спиною. Не зглянулись, як велетенські стіни уже оточили їх з усіх сторін. Такої жахаючої краси Оскару не доводилось споглядати. Лише у казках, що колись читала мати, можна було нафантазувати собі таке. А тут воно так близько. Хотілося торкнутись гір, погладити їх, приборкавши норов титанів, але роботи, наче варта не зводили свої сенсори з потилиці. Де-не-де з тріщин, наче пташенята з дупел, виглядали зморені кущики. Знайшли собі бідолахи прихисток у кам’яній товщі. Гірським стежками, перевалами, попід обривистими стрімчаками просувалися четверо. Оскар зачаровано споглядав своїми жабиними очиськами прудкі струмочки, що артеріями бігли під ногами. А там, далеко зверху, куди навіть погляд не дістає, сірі хмари вмостились, та найзручніше. Сиділи на вершечках, зверхньо поглядаючи на мізерність світу у підніжжі. Натужно бурхали, вирували, наче сердилися на незваних гостей.
- А, на! – крикнула Єва, і очі її запалали ліловим вогнем. Волосся здибилось, а тіло напружилось, мов струна. Здавалось, що вона епіцентр грому та бурі, що високоповажні хмари вклонилась її юним ногам, чекаючи наказу, мов вірні рицарі. І наказ пролунав. – Тримайте!
Гучне тріщання грому покотилось луною. Відбивалося стінами, цокотіло дрібним камінням, трясло проваллями, нарешті, заховалось глибоко в ущелині. Страшенний гуркіт, ще якийсь час кружляв над головою, та згодом все стихло. Оскару спочатку здалось, що він оглух. Витріщені жабині очиська бігали по кам’яній товщі шукаючи щось тільки йому відоме. Наче шукали втрачений слух, чи відповідь на питання: Що, чорт забирай, тільки що сталося? Прийнявши передні кінцівки від того місця, де завжди були вуха, він крутив головою, силкуючись бодай щось почути, і почув. Металевий скрип, схожий на звук, який видають заржавілі завіси. Роботи як один схилили свої ящерині голови і важко упали. Незграбно перебираючи ластами, він повернувся і побачив купу металобрухту. Єва стояла ледь жива. Очі хилилися до сну, а ноги підкошувались. Ось-ось і вона вже мала грюкнутись додолу, та Оскар у подобі жаби відкрив для себе чудову жабину властивість, - цибати. Якось, всього лиш подався до змарнілої дівчинки-блискавки, щоб підставити їй своє плече, як дужі задні лапи, штовхнули кам’янисте тло, і вмить він подолав триметрову відстань. Обійнявши Єву, Оскар відчув як спочатку усе захололо, потім теплом пронеслось слизьким тілом, а далі він висварив себе за свою подобу, мовляв жаба таку гарну дівчинку обіймає, то неподобство. Проте самій Єві, здавалось, було байдуже, чи то від знемоги, чи подібний вигляд її ні краплі не бентежив.
- Молодеееець! Ква-а, ти вряяяятува-ала на-а-ас. Ква! – почав Оскар, та Єва лиш всміхнулась, мліючи в його слизьких, проте таких теплих обіймах. Закинувши її собі на плечі, Оскар спробував цибнути. Вдалося. Ось тільки приземлення було не найкращим. Слизькі ласти незграбно розсипали гравій, який дрібним дощем посипався в провалля. Єва мало не зісковзнула, та Оскар підтягнув її вище, підперезавшись її ногами. Сміливість взяла таки гору, і знову цибок, за ним іще один, потім ще один. Прийнявши тіло жаби за своє, він упевнено долав перевали. Ласти страшенно боліли, гострий гравій різав стопи, та Оскар не спинявся, доки не стемніло.
Темно-синє небо укрило світ нічною ковдрою. Молодий місяць нагострив свої роги на безліч зірок, що рясно миготіли навколо. Чорні силуети гір височіли, здіймалися увись. Прагнули дотягнутись до зірок, та марно. Легкий вітерець затіяв свою мелодійку. Посвистував ущелинами, здіймаючись до синього снігу, що непорушно вкривав вершини. Десь підібрали акорд цвіркуни, десь сольно затьохкала нічна пташечка. Струмки, що бігли прозорими стрічками кудись додолу, задавали ритм гірській симфонії. Оскар зупинився край прірви і побачив на горизонті далекі вогники Поселення Фентезі. Воно вмостилося попід горою, яка відділилася від хребту Ассакинських гір. Немов звір, який відстав від зграї.
- Тримайся, Єво. Скоро ми будемо в поселенні. Там спочинеш.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 10-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49166297912598 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …
Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …