Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44259
Рецензій: 86426

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

МІСТО В ПУСТЕЛІ

© Юрій Кирик, 09-05-2014
Хочу того чи ні, та мусів повірити, що вищі сили таки були на боці мого приятеля Фарата й сприяли здійсненню його планів. Цілком несподівано Аделаїда через свого батька - консула Польщі у Львові, довідалась, що існує грант на влаштування у нашому місті днів польського художника і православного теолога Юрія Новосельського, який в час Другої Світової війни жив і працював у Львові. Краків, місто в якому він народився і помер, вирішило не лише показати львів'янам іконопис й картини великого майстра, а й видати запис бесід Збіґнєва Подґужеца з Єжи Новосєльським, (як його вперто називають поляки), хоча він принципово зараховував себе до двох культур відразу, казав, що найкраще почуває себе навкарачки... Був він релігійним мислителем світової слави.

Фарат, що особисто знав художника й  зачитувався книжкою цих бесід, давно їх переклав. На тоді, цією працею ніхто не зацікавився - жанру "розмови"  українська література не культивувала. Цей нон-фікшн - плин живої думки, для нашого ринку взагалі не існував.  І ось зараз для "бесіди" а відтак й для самого Фарата настав зоряний час. Саме він отримав грант. Книжка швиденько була видана.  На презентаціях Фарат гідно представив не лише книгу, а й новий для України жанр. "Платонівський бенкет" - як він його поіменував, мотивуючи, що в старину "беседа" в Україні означала "бенкет", учту, була точним відповідником грецького "симпозіум". Доводив, що цей плин живої думки є неперевершеним в досвіді інтелектуального і духовного обміну скерованого мудрими співрозмовниками.

Словом, на гроші, які спали нам з неба, та насправді були чесно зароблені, ми й спорядили експедицію в південно-західну Азію. Мені, щоправда, більше імпонувала б назва "узбережжя Середземного моря", яке манило мене набагато більше ніж пустеля.

Фактично я не відчував морального права називатись повноправним учасником цієї виправи. Передовсім, жодним чином не приклався до її фінансування. Так само, ніколи спеціально не цікавився дохристиянською історією, то ж  не видів якою б мала бути моя роль в тій експедиції. Хоча Фарат повсякчас нагадував Біблійну притчу про відкинений будівельниками камінь...

Втішним було те, що віза до Ізраїлю не потрібна. Теж ми не зв'язувались із жодною вітчизняною туристичною фірмою. Менахем запевнив нас, що його приятель, який керує в Хайфі туристичним бюро, забезпечить нас фаховим гідом, який скерує нас в місцини, де ми зможемо поспілкуватись з есенами.

***

Величенький джип женеться мов скажений, а я при вікні тону в краєвиді:
кактуси жовто-зеленими свічами на піщаних горбах, ряди струнких казуарин (дерева вкриті тонкими гілками), з вихилясами під акомпанимент солоного вітру від океану обтрушують свої нижні шпильки і філігранні шашечки. Зачаровуюсь - усе раніше небачене й незнане чарує зір.  Від піщаного пейзажу око швидко втомлюється. Міняюсь місцем з Менахемом, аби бодай трохи поверзякати з Фаратом.

- Я не вважаю себе знавцем Святого Письма, та й пам'ять у мене далеко не фотографічна, - починаю з оддалеки, - хоча, принаймні, Новий Завіт перечитав й не один раз.
Щось не пам'ятаю, аби там була бодай згадка про зустріч Ісуса з есенами.

- Є, є згадка... - посміхається Фарат, - річ у тім, що аби зрозуміти написане пару тисяч років тому, треба аби текст дешифрував історик, добре знайомий з тією епохою. В Біблії має значення кожна літера, але важливіше те, що між рядками. А іще важливіше те, що між літерами. А найважливіше - білі плями навколо.

- Це вже ти містичного туману напускаєш... - намагаюсь пригасити товариша.

- Та ні, друже, - каже дуже переконливо, відтак категорично, - Євангелія можуть навіть не стільки деформувати реальність, скільки затуляти її. Але давай повернемося до наших есенів. В Євангелії, мовиться, що Ісус провів сорок днів в пустелі з дикими звірами. Найчастіше ті, хто починає студіювати Біблію запитує у викладача: "Чому ж вони не  порвали Його"? Не дуже тямущі викладачі пояснюють це захистом Святого Духа, або ж тим, що звірина відчувала святість Божого Сина. Насправді, в ті далекі часи "звірами" називали себе есени...

Один козир із рукава я втратив, та дістаю іще один.

- Я подивився на карту. Міста з назвою Кумран там немає.  Не згадується воно й у туристичних дороговказах, тут зазвичай цілком точних, де нотується усе до дрібниць...

- Гадав, що бодай те, що Кумранське поселення зруйноване у 68 році Х римським легіоном ти бодай прочитав, - летить докір з уст Фарата, - наш гід твердить, що в пустелі виросло місто, куди уся ця община переселилась.

- Що ж це за місто, що воно не вказане на картах? - парирую впевнено. Гід, що кермує автомобілем, і з яким до того ми спілкувались виключно англійською, нараз заговорив російською.

- Це велике, багате й дуже могутнє місто, та на картах його немає, бо наш уряд робить вигляд, що не визнає його. Місто існує само по собі - навіть ніхто із адміністрації не може туди увійти. Ці сектанти не визнають нашого світу й нікому не підпорядковуються. Місто ні з ким не торгує, не пускає до себе туристів, взагалі будь-кого.  

-  Нині жодна країна не може вважати себе самодостатньою, не те, що місто, - кидаю певний своєї правоти.

-  Якщо там справді живуть есени, то причина такої поведінки може бути цілком виправданою, - розумує Фарат, - есени чи есеї, як їх іще називають, були єдиною течією іудаїзму, які визнавали Христа Месією. Відтак причиною їх затворництва могли бути не стільки вони самі, як юдейський клір, царі та й увесь позосталий люд, який демонстрував незнаний світові послух Галасі й Закону. За тисячі років свого існування вони навчились обходитись без світу. Адже завше мали дуже скромні вимоги. Уміли обходитися мінімумом. А те, що з міста ніхто й ніколи не виходив хіба не означає, що вони щасливі?

- Швидше за все, це одна із місцевих легенд, як, скажімо, Шамбала в Гімалаях, яка з'являється мов міражі породжені гарячим повітрям пустелі, - піджартовує Аделаїда.

Поки ми отак перекидались словами, наш провідник - Гад порадив нам краще трохи поспати, бо виїхати маємо задовго до світанку.

Аделаїда на самому початку була проти, аби ми брали провідника з таким неприємним іменем - Гад. Та Менахем посміхаючись пояснив, що "Гад" означає удача, щастя. Гад в Торі - родоначальник одного із дванадцяти колін  Ізраїлю, сина Якова.

***

Здавалось, я лиш "витяв комарика", коли ми рушили в ніч. Пробудився від тряски. Наше авто з увімкненими фарами долало дорогу пустелі. Віддав Аделаїді куртку, сам же цокотів від холоду зубами, не вірячи, що колись таки зігріюсь. Години за дві горизонт посвітлішав й невдовзі появилось світило, на яке, мов сонцепоклонник, ладен був молитись, бо воно, єдине, могло нас зогріти. За якусь мить яскраве світло осліпило нас. Повітря нагрілось умить. Важко було збагнути - я на задньому сидінні автівки, чи на верхній полиці сауни. Час тягнувся безконечно довго, можливо тому, що не відриваю очей від годинникових стрілок, достоту як в лазні від піскового годинника.  Час тане мов американська жуйка - майже непомітно. Й не вільно прочинити двері й вистрибнути в рятівну прохолоду. Хоча дарма я так. Невдовзі в розпеченому повітрі побачив озера й невеликі, як в Карпатах водопади. Не вірте, що в гарячому повітрі речі втрачають свої обриси, якби розтікаються. Бачу усе дуже чітко, мов на якісній кольоровій світлині. Видко очі мої запалали від щастя, бо Гад повернувшись потиснув мені пальцем чоло.

- Схаменись, хлопче, це - міраж.

Навіщо він це вчинив? Було ж так добре... Тепер же далі бачу лишень пісок, та іще якесь розпечене каміння...

- Байдужий до спеки лишень наш автомобіль, спокійно котиться по пустелі, де здається, усе вимерло. Коли, здавалось, свідомість вже покидала мене Гад повернувшись мовив: "Поглянь пане!" І я дійсно побачив  суцільну стіну, яка тяглась скільки сягав зір. Кинув позирки на своїх попутників - чи бачать вони те саме, що й я? Бо уже знав, що пустеля годна виробляти із нами різні геци... Тим разом усі бачили що і я. Ми в Україні вже звикли до високих мурів  за якими заховані будинки наших можновладців, та це усе ж не те - стіна була заввишки метрів зо двадцять, достоту як чотові скелі у Винниках*. Як на наших скелях височіють пагорби,  так тут здіймаються башти, що з певністю мали б виконувати роль бійниць. Коли під'їхали поближче, помітили, що ми тут не самі - біля стін розбитий цілий табір, були тут добротні натівські військові намети, так само й китайські "презервативи", або душогубки, як ми їх охрестити, через те, що абсолютно не пропускають повітря.  

- Хто ці люди? - раче занепокоєно запитав Менахем, - ми сподівались на ексклюзивну пригоду. Директор турагенства на раюючи вас у провідники, запевняв, що ви із тих місць, і лише він знає дорогу. Виявляється це туристичний об'єкт, - висловив своє "фе" Гаду.

- Помиляєтесь, - запевнив той, туристів сюди ніколи не возять. Це в основному віруючі, які прагнуть увійти в місто Воїнів Світла.  

- Е... Туристи, як і ми! - але не з докором, а навпаки - утішено констатувала Аделаїда. Вона кепсько переносила позбавлену життя пустелю. Присутність людей її надихнула.

- Хіба ми туристи? - зі щирим здивуванням, що виявляло образу, вибухнув Фарат.

- Звісно, у нас експедиція, - одразу ж погасив спалах гніву нашого ідейного натхненника Менахем.

- Ці люди, - Фарат кивнув головою у бік гурту, - теж не туристи.

- Хто ж тоді вони?

- Пілігрими, чи паломники. Словом, мандрівники.

- Яка різниця? - здивувалась, чи вперто фиркнула  Аделаїда.

- Є різниця, дівчинко, - статечно пояснив Фарат, - туристи під час подорожі тільки й думають про те, як би то повернутися додому, а мандрівники можуть і не повернутися...

- Чомусь після його слів у мене морозець пробіг по шкірі. Виходить, різна у нас мета - у мене й в гадці не було, якось довше затримуватись у цій пустелі...

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

***

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Tamara Shevchenko, 17-05-2014

щиро дякую, Юрію, за велике задоволення від прочитання!

© Nina, 13-05-2014

Щиро дякую, Юрію, за задоволення від прочитання!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 13-05-2014

Чекаю продовження

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 10-05-2014

Ізрайльські гуцули, живуть на північ від Хайфи...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 10-05-2014

Пілігрими

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 10-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 09-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42659997940063 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …