Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48270
Рецензій: 92967

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (10). Частина I: Вектор - Північ

© Viktoria Jichova, 09-05-2014
                                                                            20.

- Ходімо, вже дуже холодно! - наче з важкого сну вириває мене голос чоловіка.
Підводжу очі й озираюся довкруг. Дощ і надалі накрапує, вже ледве сутеніє. Ми одні на цім дворику. Чоловік підіймається з-за столу.
- Так, підемо. - погоджуюся я, але насправді не маю жодного бажання повертатися в готель. Що там робити? Вмирати від нудьги перед телевізором? Адже світлі вечори у червні на Півночі довгі, нескінченні. І мені конче забажалося розтягнути ці п´янкі хвилини дощового, вечірнього Талліна якомога довше. Краще би взагалі сьогодні не спала.
- Слухай, мені ще не хочеться в апартаменти.. - прошу чоловіка, підводячись. - Коли ми ще тут побуваємо? Може, це наш перший і останній раз..
- Але ж нам зранку знов у дорогу. - відповідає чоловік.
- Всього двісті кілометрів. З дорогою впораємося за якихось дві-три години. - не відстаю.
- От якби була за кермом ти, тоді б і мені не хотілося спати. - дорікнув мені. - Ми ще мусимо встигнути на паром.
- Я знаю. Розумію. Але.. ти ж знаєш, який з мене водій. Хіба не пам´ятаєш, як я тоді розбила передок нашого авто і ще зіжм´якала бік чужого?
- До сих пір не можу второпати, як так можна сплутати гальма з "газом"! - дивується чоловік.
- От бачиш. І ти б хотів, щоби це повторилося знову? Пам´ятаєш, скільки тоді було лементу від водія постраждалого авто? І як ти вмовив його, тицьнувши в його долоню "чарівні" папірці, і взяв цю пригоду на себе, бо в мене ще не було посвідчення? І як тоді поліція відібрала в тебе право водити машину на півроку? Ну, то що? Прогуляємося ще? - стою на своєму я.
- Не шантажуй. Побачимо. Прогуляємося по дорозі до готелю. І якщо натрапимо на щось цікаве.. - і на цьому його "півслові" ми покидаємо цей затишний дворик. Під ритм дощу, що дріботів по парасолях, рушаємо в іншому напрямку по довгій, вимощеній бруківкою, вуличці вниз, у Старе Місто.

Поки ми спускалися, я намагалася у своїй пам´яті зафіксувати все: і солонуватий морський запах, перемішаний із гіркуватим ароматом ще свіжих, весняних дерев, і пахощі різних пряних і скорицевих смакощів, що линули з відчинених дверей кав´ярень та ресторанів, і одинокі постаті поспішаючих людей з пістрявими парасолями, і калюжі, в яких тонули зблиски нічних ліхтарів, і звуки кроків по слизькій бруківці, і плямкаючі звуки шин, що перетинали калабані по мокрому асфальті, і загадкові рельєфи та середньовічні цеховні вивіски на закутаних сірою присмерковою млою дрімаючиx будинкax старої Olde Hansa.. І мені на душі стало спокійніше і.. ніби щось у грудях приємно-лоскітливо заворушилося.

В одному із вузьких провулків, вже майже біля нашого готелю, ми натрапили на ірландський паб.
- О! - раптом "вдарив по гальмах" чоловік і його вказівний палець вистрілив у небо. - Сюди ще заглянемо!
- Ти читаєш мої думки! - зраділа я, відчувши, що не скиснемо від нудьги у готелі. - Хочу чорного Ґіннеса! Як у Австралії, пам´ятаєш? Ми там постійно тинялися по ірландських барах.
- От саме тому і навідаємося сюди. - з удаваною серйозністю промовив чоловік і ми прошмигнyли крізь натовп людей, що також намагався втиснутися всередину.

У пабі було людно, так завше буває в ірландських пабах. Ледве знайшли вільний столик. Якраз для нас - у кутку, подалі від гармидеру таллінської i заїжджої молоді та від сліпучих ламп. До нас підійшла білява вродлива дівчинка і запитала англійською, чи бажаємо щось собі замовити. Звісно, що бажали. Замовили дві гальби чорного Ґіннеса. І щойно пиво опинилося на столі, як з гучних репродукторів залунала пісня гурту U-2 „With or without you..“
- Класика. - промовила я. - Здається, що у всіх ірландських пабах на світі грає ірландська музика.
- А ти їм дивуєшся, ірландцям? Патріоти вони. - промовив чоловік, відпиваючи порядного ковтка. - Шкода, що ти вже тоді півроку була в Празі і не була на концерті U-2 в Сіднеї.. Шикарний концерт, атмосфера! А людей - сто тисяч народу на стадіоні! Потім ми ходили з друзями на цей стадіон на регбі і..
- Відколи ти полюбив регбі? Скільки пам´ятаю, твоєю пристрастю був завше футбол. - не надто тактовно перебила я чоловіка.
- Так і є. Але регбі - це щось феноменальне. От якби ти сама особисто відчула атмосферу цієї гри, тоді б і ти змінила свою думку! Бо регбі для австралійців - справжнє свято, вони там, на стaдіоні, з цілими сім´ями днюють, і якби могли, то б і ночували! І якби ти бачила тоді новозеландців і їхній маорський ритуальний войовничий танець перед матчем.. Aй! - збуджено згадував чоловік, видно, вчепив його за горло цей спомин, -  І що тобі бракувало в тій Австралії? Знаєш, які можливості би у нас зараз були? Яку свободу би нам зараз давали гарні гроші? - знову прискіплявся. - І чого ти тільки хотіла, чого втікала?
- Я не знаю! - вигукнула я. - Не знаю, скільки разів тобі повторяти? Гроші-гроші! Але ж нам і в Празі непогано. Чи досі вважаєш, що ні?
- Якщо би ти залишилася зі мною в Австралії, то могло би бути краще! - і поставив урочисто свою гальбу на стіл.
- І який же ти тоді матеріаліст, коли віриш у "коли би" і "якщо би"? - піддражнила я його.
- Я не вірю у "якщоби". Я вірю у факти і в "колиби" - себто карпатські колиби. Це теж факт. Чи вже не пам´ятаєш, як у Високих Татрах років з десять тому ти у колибі під циганські цимбали і скрипки зненацька утнула вашу "коломийку"? - розсміявся.
- Та годі тобі.. То було так давно, що вже й неправда..
- Ага! - майже підхопився з-за стола чоловік, що вже входив yв азарт суперечки. - Отже, що давно - то неправда? І Австралія теж?! І легко ж у тебе з цими поняттями! Типу, що було – відгуло! Але наше життя - то не казка! І його не мож´ отак перекручувати на свій лад, марнуючи неповторні шанси. Просто досі не розумію, що тобі так у тій Австралії заважало, що мусила втекти.. - і вперся поглядом у мене.
- Я ж кажу, сама не знаю.. Може, те, що я другу еміграцію вже б не витримала? - і примружилася, ніби звіддаля розглядаючи чоловікове обличчя. Після довгої паузи продовжила. - Ще якось прижилася в Чехії.. То вже якось звиклося.. Tа й до Львова мені звiдси ближче, ніж зі Сіднею..
- Неправда! Додому до Львова ти подорожуєш автобусом рівно стільки часу, скільки літаком зі Сіднею в Прагу. І як часто ти буваєш вдома? Раз чи два на рік? То невже би ми не змогли собі дозволити навідатися раз y рік в Європy? - наполягав чоловік, видко, намагаючися видобути з мене відповідь, яка би його не зовсім потішила.
- Я гадала, що це питання ми вже колись вирішили. Але ти вічно за своє! Не дає спокою тобі ця Австралія! Мені також не дає! - мої руки вчіпилися за край стола. - Гадаєш, не жалкую? Гадаєш, не згадую?! Адже були моменти, коли ми почувалися там щасливими.. Але.. Kоли б я там залишилася, то би в мене остаточно "поїхав дах"!
- Не розумію. А це чому? - не вгамовувався чоловік.
- Бо те, що задовольняє тебе, мені цього мало! І не питання у грошах чи маєтках.. Я сама не знаю. Як би це тобі знову пояснити? Коротше. Мені там було дуже сумно. Звісно, друзі би знайшлися нові і там.. Але.. Як ото ходила по Сіднею і дивилася довкола - так, природа, тварини - все чарівно.. але не вистачало мені наших звичайних сосен чи беріз. Hашої природи - тієї, серед якої я виростала.. Архітектури та пам´яток теж не вистачало. Знаєш, як я люблю оці чарівні, стародавні європейські міста, що наче з´явилися з казок? У Сіднеї мені цього не вистачало. Тому мені у Празі було набагато легше - адже Прага і Львів - такі схожі одне до одного, їх навіть об´єднує спільна історія з часів Яґеллонів тa Габсбурґів.. Я просто не можу довго витримати там, де немає нашої історії! І в Америці, мабуть, би захлинулася.. Чи розумієш таку банальність, що нестача нашої, європейської, унікальної культури і її основи – нашої природи - для мене рівнозначна перекриттю кисню? І ще одна річ.. - вже тихіше додала я.
- Ну? - поцікавився, насторожуючися, чоловік.. - І все те, що ти тут зараз намагаєшся пояснити - це добре. Але так не тікають! Ти ж там залишила колледж, роботу, мене, врешті-решт!
- І що ти ще хочеш почути? Я знаю, щó ти собі весь той час думаєш. І досі гадаєш, що у мене десь там, у Празі, був якийсь коханець, і що я ото до нього так поспішала? - мені ставало дедалі важче дихати. Відпила трохи пива, аби вгамуватися. – Але ж ти добре знаєш, що нікого у мене не було. І все одно мене підозрюєш. Ти вже тоді мені не вірив! Скажи мені, як з таким баластом недовіри можна жити? Але причина моєї втечі була не у твоїх підозрах. Навіть не знаю, чи можу сказати тобі правду. Боюся, що коли тобі її розкажу, ти знову не повіриш і будеш сміятися..
- А ти спробуй. - підбадьорив мене чоловік і, здалося, в його словах не було і натяку на насмішку.
- Гаразд. Просто деколи бувають у мене моменти.. дивні такі моменти.. Ну, коротше, інколи це проявляється через сни.. Буває, що я часто у снах мандрую - і не лише по різних континентах, але й у часі.. Пам´ятаєш, щойно ми побралися і в мене був сон про Австралію? Я тобі про нього розказувала, але краще ще раз пригадаю. Так от. Тоді мені наснилася Австралія, точніше одна місцевість. Цю місцевість зі сну я в реалі ніколи не бачила, але характерні для Австралії деталі так, бачила. Бо коли ми з тобою тоді час від часу вирушали в мандри по околицях Південного Уельсу, я бачила те саме, що і у сні: всі ті сільські просторі одноповерхові бунгалa, буш, дорогу з лівостороннім рухом авто, і головне - рожевий, ясніший за теракотовий колір, ґрунт.. Ця рожева барва землі мене вразила найбільше! Ось фрагмент зі сну. Я йду по якійсь мокрій, глиняній, роз´їждженій дорозі. Було саме після дощу і на шляху - сама вибоїна і калабаня. Я вже минула якесь село з низькими будинками та буш, попереду мене - хвилястий обрій лисих пагорбів, на яких лише де-не-де видніються поодинокі дерева. Дорога в´ється вгору і губиться між пагорбами - я знаю, що мені треба туди. Та чогось раптом зупиняюся, нахиляюся і беру в руки цю рожеву мокру землю і розминаю її, наче пластилін.. А потому біжу по тім рожевім болоті начебто комусь - не відаю кому - назустріч, маю сильне відчуття, що ось-ось вирине з далечіні постать тієї людини і.. на цьому я прокидаюся. І знаєш, що сталося пізніше насправді? Хочеш вір чи не вір, перше, що мене вразило, коли в реальності побачила відкриті, неозорі австралійські пейзажі, це був саме колір землі.. І точно, як у тім своїм сні, я цю землю часто брала в руки, уважно роздивлялася, дробила і сіяла крізь пальці..
- Рожевий, бо містить багато заліза - це ніби від іржі такий відтінок. - міркував чоловік. - То ти мусила десь у телевізорі побачити.
- Ні, не так! Тоді, коли мені це наснилося, тоді ж ми обоє і гадки не мали, що колись навідаємося в Австралію, а про колір її глини - і поготів! Власне, чому я тоді, щойно переїхавши у Чехію, мала цікавитися Австралією, тим більше її ґрунтами? Кажу ж, тоді ми щойно одружилися і я ще зовсім мало прожила у Празі. Tа й проблем у нас тоді була ціла купа інших, зокрема через те, що я була іноземкою. І мови ще добре не знала, щоб розуміти чеські телепередачі..
- Все рівно не вірю. - відмахyвaвся чоловік. - Не обов´язково в Чехії, ти колись давніше це могла побачити - може, по вашому ТБ. І тому ця інформація тобі десь там в голові просто вклалася і ніби ти про це забула, але насправді не забула. От тобі і "дежавю" таке собі своєрідне.
- Ні, ти помиляєшся. Про якусь там Австралію, що на другім кінці світу, я у нас, в Україні, майже нічого не знала. Ну, вивчали там дещо на уроках географії, але ж не так детально! Тим більше, коли, по-перше, за "совєтів" було так мало інформації про світ, а по-друге, нам тоді і "не світило" жодної подорожі за кордон. А після падіння "залізної завіси", тобто у "дрімучих дев´яностих", молодій дівчині після школи треба було думати перш за все про хліб насущний, ніж про мандри навколо світу. Хоч і мріяла ще змалечку про них. - заперечувала я. - Тому не так усе. А що інші сни? Такі, від яких аж мороз по шкірі? Бо бачу речі, які б ніколи з ТБ чи просто з книг не вивідала? І головне, я почала цікавитися тим матеріалом - себто цими "подорожами" і "сценами з інших часів" -  аж після своїх сновидінь! І це правда. Прошу тебе, ми такі різні з тобою - невже не розумієш? Ти не віриш, а я - вірю! - мені знову стало боляче. "Невже і досі так мало зрозумів?" - кольнуло десь у грудях.
- Добре-добре! – нарешті, пом´якшав чоловік і усміхнувся. - Гаразд, залишмо цю тему. Ти маєш свої сни і ти їм віриш. Коли тобі так легше.. Але це не пояснює твою втечу.. - і якось так ніби байдуже-жартівливо припідняв свою гальбу і стукнувся нею об мою. - На здоров´я!
"Я б тобі пояснила, але ти знову не повіриш.."- з гіркотою подумала я. Натомість усміхнулася i ми випили пиво до дна. Пізніше щe повечеряли і повернулися в готель.

                                                                              21.

Вночі не можу зімкнути ока. Чоловік, заколисаний монотонними голосами з екрану телевізoра, вже давно спить. А я.. а я собі місця не знаходжу. Надто багато збудження за цілий день. І ще з-надвору шум: голоси, сміх та співи захмелілої молоді. Не витримую. Тихенько встаю, впозаю у джинси, поверх себе абияк светрик - і спускаюся по сходах униз. Захотілося циґарки - в готелі палити заборонено, можна лише надворі.

Було вже дуже пізно, північ вже відбамкала на ратуші давно. Проте у Талліні і через густі прошарки хмар, що нависли над містом, пробивається біла ніч. Запалюю циґарку. "Так-так! Спокійно!"- вмовляю саму себе,- "Адже завтра в дорогу. На острів. А зараз я у Талліні! У Талліні! Схаменися! Який к бісу Сідней? Яка Прага? Який Львів? Зараз ти - на Півночі Європи - своїй вимріянiй Півночі.. Так само би зараз могла бути у якомусь Стокгольмі чи в Осло. Могла. Але не є. І могла бути з ним! Але ж не з ним.. Так, досить! Що це я знову про нього? Чого мені ще треба? Мало ще наволочилася світом?! " - і стою, вдивляюся у присмерки, вдихаю і видихаю разом з димом вогке таллінське повітря. Ледь моросить. Дрібні крапельки осідають на волоссі і віях.. Перед очима мимоволі знову постає живий образ вчорашнього сну. Ляпас. Сміх. Зрада. Біль.. A якби дала йому цього ляпаса насправді? Так - від щирої душі - тр-рісь!!! Ух! - аж руки засвербіли, стискаю їх в кулаки.. Та.. чи полегшало би мені? Справді, полегшало би? Які я до нього ще можу мати претензії? Адже ми не розійшлися, як нормальні люди. Ми взaгалі ніяк не розійшлися! Він просто зник! Без жодного на те натяку. І не було ні сварки, ні ляпаса. Hе було жодних есемес, е-мейлів, дзвінків, прощальних уражених слів, істеричних сцен, жодних сигналів, снів - не було НІЧОГО! З´явився і зник, наче звичайний перехожий.. І це було найнестерпніше..

Тупий біль поволі відповзає, крізь вчорашній сон, ніби глибший його шар, проступає згадка про інший. Наснилося ще в Австралії.

Бачу великий модерний мегаполіс, хмарочоси, що, наче акулячі зуби, стирчать у небо. Невідомо, чи то Сідней чи яке інше місто - воно лежить на березі океану. Над містом заходить сонце. Незвичайно багряне і велике. Навколо мене багато людей i я нікого з них не знаю. І враз чийсь страшний, несамовитий викрик. Всі підводимо очі вгору. Небо в проміжках хмарочосів - темнo-темнюще, важке, лише сонячні криваві відлиски облизують вогненними язиками черева хмар та склобетон будівель. Раптом хмари розступаються - над нами розверзається чорнезне небесне склепіння з мільярдами зірок. На небі з´являється якесь велике космічне тіло. Комета? Астероїд? Пролітає з шаленою швидкістю над нашими головами, залишаючи за собою довжелезний вогняний хвіст, описує по зеніту дугу і десь там, за обрієм, падає в океан. Яскравий спалах, вибух зі силою мільйонів атомних бомб. Всі вмить осліпли, але я чомусь ні. Зривається дикий, лютий ураган. Зриває дахи, вириває дерева, відносить людей. А я, притиснена вітром до стіни, бачу, як звідкілясь з-понад обрію здіймається аж до самих небес жахлива, височезна стіна води - цунамі! І жене на місто! "Це кінець! Армаґеддон!!!" - блимнуло в думці - і я відвертаю погляд, аби не видіти цю катастрофу, встигаю лише прикрити обличчя руками і з молитвою на устах.. прокидаюся..

Я тоді прокинулася перелякана на смерть. Ще кілька ночей підряд ввижалася ця сцена. Відтоді відчула, що пора повертатися. Відтоді місця собі не знаходила. Щось безперестанно юдило, тягнуло мене назад, у Європу. Залишила Сідней на три місяці раніше, ніж було заплановано. Боялася летіти. Вмирала при думці, що літак впаде і ми -  усі пасажири цього горе-літака - загинемо. Але відчуття, що повернутися просто таки мушу, було сильнішим за страх.

Коли літак здіймався у небо, я бачила, як під нами віддаляється і зменшується земля - і саме з висоти було чітко видно, що земля Австралії - коралово-рожева, мов колір лосося чи креветок. А далі - лише Тихий океан i синя безхмарна неозорість неба вгорі та води внизу. Через кілька годин під нами пропливали тропічні зелені острівці, вкриті джунглями. Це ми пролітали над островами Південно-Східної Азії: Папуа Нової Гвінеї, Індонезії, Філіпін тощо. Переліт над Екватором я слідкувала на екрані моніторингу нашого польоту. І почувалася, наче перелітній птах, що повертається з південного вирію на рідну північ, залишаючи за собою осінь і прямуючи у весну..

Над Японією ми взяли курс на Південну Корею. Наш літак прямував у Сеул - там у нас після одинадцяти годин польоту мала бути пересадка з ночівлею в п´ятизірковому готелі на сеульському передмісті. Літак на Прагу злетить аж наступного дня в полудень, політ триватиме ще подальших дванадцять годин. Коли ми приземлялися над Кореєю, я бачила скелясті конусоподібні острівці, розсіяні вздовж узбережжя. Зі страху я весь політ то молилася, то просила привітниx і милиx корейськиx стюардес, щоби принесли дещо міцнішого - мовляв, "нап´юся і забудуся". Але скільки б не пила, "не забувалася". І постійно дивилася то на екран, який показував відстань до приземлення, то в ілюмінатор, намагаючися порахувати кількість метрів вільного падіння.. На щастя, приземлилися гладко. Після контролю паспортів нас відвезли aвтобусом у готель. Будова готелю була багатоповерховою і багатокомплексною, наче фортеця з лабіринтом. Мене поселили у розкішному номері на якомусь енному поверсі. Розказали, коли вечеря і показали дорогу. Корейці - дуже ввічливі і скромні люди, проте не варт їх розпитувати про детальніші інформації. Відповідять англійською лише те, що навчені і що саме необхідно. Ні більше, ні менше. В готелі я, звісно, заблукала. Корейські ієрогліфи на інструктажних табличках, які би можна було дешифрувати за лічені хвилини - не для поліглотів i криптологів мого aматорського штибу. І я ходила в паніці по готельних безлюдних коридорах і конференц-залах доки, нарешті, вперше не натрапила на живу людину, яка показала мені дорогу у фойє і в ресторан під ним (видко, не треба було стільки цмулити „бледі-мері“ в літаку). Мене вже хилило на сон і тому я відразу після вечері поквапилася в номер. Дорогу назад уже знала. Проте в номері замість того, щоб відпочивати, я потерпала від депресії та досі мені незнаної фобії. Майже всю ніч я проскиглила. Нескінченну ніч відчаю. Бо ще ніколи не почувалася такою самотньою і покинутою - сама одна, у зовсім незнайомому місці, серед абсолютно чужих людей, навіть не cвоєї раси, тисячі миль від дому з одного боку і тисячі миль від чоловіка з другого. Словом, на іншій планеті в іншій галактиці..
А за вікном хилилися від вітру високі і могутні сосни. Для корейців вони - символ любові і довговічності. За соснами виднілося якесь поле і передмістя південно-корейської столиці.
Рідні, ріднесенькі мої сосни - лише ви мені тут близькі.. Додому! Додому!

Політ додому супроводжувався сильними турбуленціями над Жовтим морем. То були хвилини, коли дерев´яніло все тіло i волосся піднімалося дибки. Жах роївся у свідомості думками: от-от і справді впадемо, або нас зістрелить якась заблукала ракета, яку начебто помилково вислала у повітря "дружня і привітна" Північна Корея, повз територію котрої ми саме пролітали. Мене нудило і я щомиті мусила стримуватися, аби таки не треба було скористатися спеціальним для таких випадків пакетиком. Страх, як було очевидним, не відпускав нас, пасажирів літака компанії „Кореан Ейр“, впродовж нескінченних півтори години. Полегшено зітхнути ми змогли аж десь за Пекіном. Небесна буря над Китаєм поминула і небо випогодилося. Наш Airbus A320 вже набрав потрібну висоту 12 000 метрів і летів зі швидкістю 800 км за годину. І під нами - ані хмарки. Погода тепер була прихильною до нас, тому далі вже була лише краса: у небі - сонце, а під нами - оранжевий, як мандарин, Китай, потому жовта, справді жовта, мов кора цитриніи, Монголія з її бескінечними степами і пустелею Гобі, потім забіліли снігові шапки Тянь-Шаню чи то Алтаю (?) і трохи північніше заблищало синьою перлиною озеро Байкал, по якому ще у травні пливлa кригa.. А далі вже потяглася зелень - неозора темна зелень – вічно-зелені килими тайги "нєаб´ятнай".. Ми весь час летіли в північно-західному напрямку. Десь аж через шість чи ciм годин над Полярним Кругом, над болотистою тундрою, що блимала під нами "зайчиками" у безлічі озер і річок, звернули на південний захід.. Летіли над Фінляндією, Прибалтикою, Польщею, нарешті, над Німеччиною, над якою поступово знижували висоту. Коли ми вже були доволі низько, я вздріла знайомі ландшафти своєї другої батьківщини. А ще через мить уже впізнавала серед різнобарвної мозаїки Праги мініатюрні вежі празького собору св. Віта. Я не могла втриматися від сліз: я вдома! Нерeшті, вдома! І все повертається. Все повертається „на круґі своя“..

..Мої думки перебивaє незнайомий чоловічий голос. Переводжу очманіло погляд: якийсь молодик, здається, фінн, вже добряче захмелілий, просить у мене вогню.
- Я тобі не Прометей! - відповідаю я, та все ж припалюю йому циґарку. Його блондиниста голова схиляється над моєю запальничкою, враз відкидується - і його обличчя розповзається y широченній усмішці: а чи мені, мовляв, не сумно отак одній і чи не хочу приєднатися до них і піти з ними на дискотеку - і вказав на компaнію ще кількох, таких жe захмелілих дівчат і хлопців, що скупчилися посеред площі. Я дякую i відмовляюся. Фінн ще якусь хвилину шкіриться на мене, потім неквапом розвертається і, похитуючися, незграбно кривуляє до своєї компанії. Кілька метрів осторонь вибухає дружний гуронський сміх, потому віддаляється і зникає зовсім десь за рогом сусіднього провулка. Я відкидую недопалок, швидко змахую зі щоки сльозу і теж зникаю у дверях готелю..

                                                                           (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 30-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 09-05-2014

Дуже добре

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-05-2014

Хай живе паперова книжка!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Саландяк Я Анонім, 09-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80532503128052 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …