Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43873
Рецензій: 85474

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

КОМА

© Рудько Ігор, 08-05-2014
1.


Моя палата, тюрма моя – невеличка кімната п'ять на п'ять метрів завбільшки з малесеньким віконцем і двома ліжками. Три тополі за вікном затьмарюють її днем. Я відчуваю це шкірою, бо стає холодніше. Десь об одинадцятій ранку, коли тінь вкриває палату чорною хусткою і пищить ледь чутне радіо в коридорі. Одинадцять коротких звуків сповіщають мені годину. Інколи грає музика. Слів я не розумію, бо приймач надто далеко. Зате добре впізнаю ритми, розкладаю почуте на інтервали, вгадую тональності...
А десь там, далеко-далеко за тополями – та й за містом теж – неквапливо гудять собі поїзди. Нечасто. Десять раз упродовж буднів. Чотири лиш рази у вихідні. А одного дня, пам'ятаю, ще два роки тому, їм чомусь зовсім не гуділося.
"Протестують" запевняла мама.
З першим гудком я дізнаюся час – сьома ранку. Радіо в коридорі також вмикається о сьомій, але з потягом розпізнавати годину мені значно легше... Перший завжди ходить за розкладом. Останній гудок – майже північ, сповіщає найстрашнішу пору. З нею приходить тривожна й безсонна ніч.

Як я знаю, що за вікном тополі? Просто – їхній пух ні з чим не сплутати. На початку червня він приємно лоскоче мої щоки. Зранку, коли медсестра відчиняє вікно біля ліжка, аби впустити сюди трохи прохолодного повітря, ще перед початком денної спеки.
Бо влітку тут пече невимовно. І тіні від тополь не помагають. Навіть кондиціонер у палаті... А скільки раз він уже ламався? Як часто мама лікарю жалілася – усе намарно.
Зліва од ліжка, високо на стіні (стелі тут височезні – може три, а може й чотири мерти заввишки) висить годинник. Його я чую здебільшого вночі. Днем він не спричиняє мені жодних клопотів. Під годинником – тумбочка з ліками. Ампули, уколи, таблетки... Найчастіше ампули. Я відчуваю, як хлюпоче рідина, коли медсестра дістає їх з шухляди зранку. На тумбочі – невелика ваза. Кришталь. Дорогий, бо звучить добре й пишно. Стоїть отут, немов кам'яний ідол посеред поля, завжди. Ще з самого початку.
Квіти у вазі міняються щотижня. Їх приносить мені ненька. І я вдячний матері за це – так пізнаються пори року.
Розумієте, я добре навчився різнити запахи. Всяку найменшу квіточку в букеті я розпізнаю тепер без вагань. А кожна пора року пахне особливо. Влітку – це чорнобривці. Півонії. Польові квіти: ромашка, мак, синьоокі волошки (їх люблю я найбільше). Інколи соняшники... Разом з підсніжниками приходить весна. А з нею – цвіт яблуні та грушки. Запашний бузок. З айстрами – червоно-жовта осінь стукає у двері палати (я вже не пам'ятаю добре кольорів). Орхідея, троянда, хризантеми... Зимою найгірше – жодних квітів.
У грудні в приміщенні стає холодно. Такий невимовний озноб, що навіть плакати хочеться. А ще пожалітися комусь... Але як? Та й кому? Вони ж того не чують, бо ходять, рухаються весь день, бігають взад і вперед повз мою палату, а не лежать, як я, у мертвому онімінні, нерухомі та ногою в пітьмі. Їм тепло.
Добре, хоч мама мене розуміє і приносить з дому шерстяне покривало. Лише вона завше знає, що мені потрібно. Між нами – туго натягнуті струни душі.

Навпроти мого ліжка стоїть ще одне. Схоже на моє – так, принаймні, мені хочеться думати. На ньому конає дідусь. Теж напівмертвий. Старий-престарий. Скільки він тут лежить? Десять років? Двадцять? Я чую його важке сопіння уночі. Нерівний, уривчастий присвист.
Колись я намагався заговорити з дідом подумки. Марна справа – він ще ніколи не відповідав. Його стан, мабуть, значно тривожніший за мій... Хоча, знаєте, а може воно й справді краще, не чути наколишнього світу? Просто спати собі, немов убитий, довгим та міцним сном.
Саме тому я заздрю дідові безтямно.

Праворуч мене – велика кардіомашина до якої я, каліка-мученик, безперестанку під'єднаний здоровенними клемами ось уже дев'яте літо поспіль. І відмірює вона неспішні удари серця заледве чутним, глухим потріскуванням.
Це права рука. У ліву запхана крапельниця, по якій повільно тече в судини лікарство з ампул. А також мене годують через неї. Два рази в день: вітаміни і поживні речовини. Зранку та ввечері.

А ще, скажу вам по секрету, всі ці предмети, безмовна сторожа мого спокою, цей нерухомий дідо навпроти, співкамерник мій, три невеличких тополі за вікном – усе вібрує та гудить. Ні, зовсім не так, як ті далекі поїзди на обрії міста, а якось по-дивному. Особливо. "Вібрація вічності" сказав колись Господь. І я не став йому перечити.
Дзвони в церкві поблизу лікарні – ось на що воно схоже. Так я впізнаю неділі і свята. На Пасху та Різдво передзвін не змовкає. На Великдень мама приносить мені крашанки і ставить їх на тумбочку біля вази. Сьомого січня кладе кутю. На зелені свята – пруття верби й любисток... Терпка горобина, червона, ніби кров. Новий рік – гілки сосни.
Щоранку, окрім неділі, коли старенька йде до церкви, приходить до мене в гості матуся. Моя Марія з нальотом сріблястої сивини. Вона сідає ліворуч, під годинником, і довго пестить сина по щоці та волоссі. І щось йому говорить весь час. Розказує про сестру Катерину – вийшла недавно заміж у Москві. Про тітку Галю – ремонтує квартиру в Дрогобичі, і зараз, тимчасово, живе у нас (тітка приходила двічі, вона приносила волошки й мак). Розповідає про наші поля, такі великі й незорані, за якими тепер, без чоловіка, мама не в змозі більше доглядати. "Хотілося б продати комусь" каже "от тільки покупців немає. Криза тепер в державі. Бідність. Руйнація."
І неня більше не плаче, ні – усі сльози виплакались в перші місяці після аварії. "Так навіть краще" думаю я. Бо мені теж хотілося плакати тоді, разом з нею. А коли хочеш, а не можеш – дуже починає колоти в грудях. І болить сильно. Пече навіть. А чому – не знаю. Чому саме в грудях – також. Напевно серце...
Скільки болю може спричинити ближнім напівживий труп?

2.

Це – день. Світ монотонний і незмінний, як кам'яний бовван.
Вони ж приходять здебільшого серед ночі, мої друзі та родичі. Мертві й живі. Кожен з них – привид... Так, я знаю, про що ви зараз думаєте. Але це не може бути сон. Адже я добре чую клацання годинника на стіні – такі ненависні вночі звуки. Мій співкамерник-дідо дихає глибоко й поволі. Куняє в коридорі молоденька медсестра. Тихесенько, як завжди. Я відчуваю вібрацію дверей у кімнаті. Кардіомашина, вікно, підвіконня... Тополі шелестять скромним листям на вітрі... Розумієте, я уже дев'ять років, як не сплю. А вони приходять все одно. Значно реалініші, аніж буває це увісні, такі правдиві, що, здається, можу торкнутись їх рукою. Якби тільки зумів я ту руку підняти.
Шкільні друзі. Не всі. Лише Андрій та Юрко. Два брати-близнюки з якими найбільше дружив у класі. Підтримують мене. Кажуть, аби не здавався. І розповідають вони мені про той наш клас, що і з ким сталося: Павло – лікар, людей рятує, Василь, товариш його – в Мадриді тепер, на туземці одружився. Добре там життя має. Трійня народилась, придбав квартиру і повертатися назад не хоче. Каже, що Іспанія йому тепер рідний дім. Данило – журналіст. Мандрує, щасливець, цілим світом. Олекса – науковець. Часто їздить до Києва на семінарії. На пленуми. З президентом нашим зустрічався тричі. А от в Мар'яни Стеців чоловіка вбили. Знайшли його мертвим у парку, без записки й голови. Кажуть, що через борги великі. А ще Наталя померла, та дівчинка із журливим поглядом, з якою в шостому класі за однією партою сидів. Вийшла до церкви в неділю зранку і під Камаз попала.
Одного разу приходила й Наталя. Запевняла, що немає чого боятись на тім світі. "Тільки тепер я дійсно щаслива" казала вона "я тепер дізналася, що таке Бог." Пропонувала піти з нею. Хотіла взяти за руку. Але я прогнав її недобрим словом, наляканий, бо не знав ще, чи можна їй тоді довіряти. Хто ж то така, врешті-решт, та Наталя? Ким була вона в моєму житті? Ми бачились так давно і рідко. Перше кохання. Настільки дитяче, що й коханням назвати годі.

Найприємнішими зостаються візити бабусі. Бо лише вона ніколи й нічого не говорить. А тільки співає тихесенько. Файно, як щоразу це в неї виходило за життя. Бабуся Оксана – єдиний гість Ночі, кому я дозволяю себе торкатись (решті я не довіряю та боюся). Вона частенько куйовдить мені волосся. Інколи цілує в лоба. Переважно на прощання. Губи в старенької холодні, і подих її пахне смертю.

Спогади теж бувають. Куди без них? Хоча не так вже й часто, як мені того хочеться. Бо здебільшого бачу лише цю палату та себе у ній, і рідко я покидаю її вузькі межі... Зате коли поринаю у спогади, то є вони надзвичайно яскравими та барвистими. І тільки тоді, в ті коротесенькі моменти забуття, я дійсно почуваю себе щасливим.    
Згадую бабусину квартиру з великою шафою, в якій ховався колись від страховиськ і читав перші романи при світлі ліхтарика. Нашу невеличку кухню, стару та облуплену, де весь час грало радіо. Поезія Стуса в ефірі. Концерти Бетховена... Пригадую комунальне подвір'я літом. Себе ще зовсім маленьким. Друзів дитинства. Як лазив з ними на вишні в червні місяці. І як болів потім від зелепуги живіт. І ми, діти вулиць, збиралися докупи у тісне коло, й підкидали високо вверх пляшку з-під пива (дурники!) і вигравав той, найсміливіший, хто довше за всіх протримався у колі та не відскочив вбік, щоб не отримати склом по голові. Згадую, як вертілась вона в повітрі, пляшка ота, блискуча в проміннях старого сонця, немовби сповільнена, під розлогі й поважні звуки п'ятої симфонії Малера, що линула до нас, замурзаних хлопчаків, з відчинених вікон квартири професора.
А походи на рибалку з дідусем щоосені? Ті здоровенні коропи, яких ми ловили в Дністрі? Білуга, карасі, окуні, лящі, стерлядь... Інколи щуки.
Один жовтневий день пам'ятаю найкраще. Табун гнідих коней вибіг тоді з лісу на іншому березі річки. І коні оті, нестримно-дикі, швидші за воду, мчали кудись на південь, імітуючи плин Дністра, і пара безупинно виривалася їм з ніздрів. А жеребеці колихали гривами зліва й направо і ставали дибки. І мускули їхні, сталеві й могутні, виблискували на сонці так, що аж мружив очі.

Ну а ще приходить ВОНО. Ця тьма, така густа, що аж померти хочеться. І мені вже лячно робиться, лише думаючи про неї. Сутність оця. Це щось. Її боюсь я найбільше. І появляється воно тут, на жаль, весь час. Щоночі майже, як тільки промчить останній поїзд далеко за тополями. Я відчуваю її наближення кожною клітиною змордованого тіла. Ця постать без обличчя. Чорний-пречорний силует. Кромішній морок, що наповнює собою всю палату.
Годинник на стіні змовкає, неначе німий. Предмети навколо перестають гудіти. Дідо, співкамерник мій, дихає тихо-тихо – невже він теж її чує? Чорна людина сідає на ліжко. Скраєчку, біля моїх ніг, страшна буцімто смерть, і чигає. І сидить воно так всю ніч, непорушно і аж до самого ранку, допоки не ввімкнеться далеке радіо в коридорі.
Темінь невпинно свердлить мене жахітним поглядом, і хоч повіки мої міцно заплющені, я відчуваю той поляд, і проникає він глибоко в душу, і душа робиться гнилою, ніби гріх. Я кличу бабусю, кличу Бога, кличу Юру з Андрієм. Але вони не приходять, і не зостається мені більш нічого, як ненастанно молитися в очікуванні ранку.
А воно ще говорить інколи. Низьким, пронизливим голосом. Страшно так і шепотом на вухо.
І я не хочу про нього більше думати.

Всевишній теж навідується. Так-так. Можете не вірити, але я добре знаю, що то Господь. Я відчуваю його присутність, і кардіопристрій праворуч починає клекотати значно швидше, коли з'являється він у палаті... Здебільшого вночі. Дуже часто – весною, ближче до Пасхи, коли в церквах не змовкають дзвони. І щоразу набуває Господь іншого вигляду. Найчастіше це старезний дід, іноді – красива жінка. Рідше – дитина. Я розмовляю з ним аж до ранку, і темна постать за дверима не сміє заходити в палату.
Говоримо про життя і про смерть. Про гріх і каяття. Про біль. Про Космос та нашу планету, яка поважно плаває у безкінечності, посеред холоду і тьми. Питаюся і про тьму. Про чорну людину, яка шепоче щось дивною мовою без голосних. Але Бог заспокоює мене. Каже, що не існує ніякої темряви. І щоразу, вже перед тим як щезнути, Господь простягає мені руку і говорить:
"Ходімо."
"Куди?"
"Сам добре знаєш."
"Я... я не хочу!"
"Туди, де не буде більше болю. Де твоя бабуся зараз спочиває. Батько твій. Наталя, пам'ятаєш? Сусідка по парті в шостому класі. Ти ж любив її колись. Кумедною і ніжною дитячою любов'ю."
"Я боюся."
"І страху там більше немає. Лишень музика грає весь час. І вовк з ягня..."
"Ні" сахаюсь я божої руки "ні, ні, ні! Не хочу. Не буду. Не вмовляй. Йди геть. Я не готовий ще. Нізащо. Забирайся звідси! Я хочу жити. Жити хочу. Ж-и-т-и. Зрозумів? Під'єднайте мене хоч до ста машин, понапихайте в руки тисячі крапельниць, тільки не дайте померти."
       І здається, що очі мої стають вологими від сліз в такі моменти.
А Бог повільно зникає у тінях довгого коридору – розчиняється в довколишній чорноті. І тут настає ранок. І ще один потяг, божевільний та швидкий, роздирає рідесеньку мжичку далеко за вікном. Радіо в коридорі тоненько пищить. Укотре. Я й досі не припиняю рахувати: три тисячі триста сорок перший ранок. Сім разів поспіль. Короткі й неприємні звуки.
В палату заходить медсестра. Вона неквапливо мугикає собі якусь пісеньку під ніс. Ймовірно ту, що грає зранку в коридорі: чотири четвертих, до мажор. Можливо ре. Лишень три акорди. Дівчина схиляється над тумбочкою і дістає з шухляди ліки.
Медсестра миє мене щодня. Дуже часто – нова. Кожного разу – молода й красива. Я знаю це, бо добре відчуваю, як торкаються мене сестри своїми пальчиками, коли перевертають худе тіло на живіт. Пальці такі, якими бувають вони лише в красивих дівчат.
Медсестри ретельно витирають губкою мої кволі кінцівки – руки та ногу. А ще: шию, чоло, груди, живіт, спину. Миють і мою стать (адже лежу я повністю голий), і так мені соромно робиться в ті моменти, так стидно стає, що аж кричати хочеться. Кожного разу... впродовж дев'яти років.
І я згоряю мовчки у власному соромі, ніби дрова в каміні, без жодного слова, без поруху, німий та напівтруп.

3.

А ще до мене в гості залітають мухи. Особливо літом, коли медсестра відчинає зранку вікно, щоби впустити сюди трохи прохолодного повітря. Я добре чую, як невпинно дзижчать вони біля вух. Великі та менші, комахи сідають мені на обличчя і снують по ньому взад і вперед, потираючи жадібно тонесенькі лапи. І лоскочуть мене мухи неприємним лоскотом. Одну-дві години вряд, аж доки не прийде в палату Марія – вона швиденько зачиняє вікно і зганяє комах з мого обличчя кволим помахом руки.
Та й мені самому подекуди – коли вже не вистачає сил і лоскоту терпіти більше не в змозі – хочеться прогнати їх якнайшвидше, не дочекавшись матері. І бажання те настільки жагуче що я, тимчасово забуваючи про коматозний стан, мимоволі, майже інстинктивно намагаюся заворушити кінцівками.
Невдача і фрустрація щоразу.

Хоча, знаєте, одного ранку, декілька серпнів тому, мені вдалося поворухнути мізинцем лівої руки. Теж через муху, до речі... Ні, я не лукавлю вам зараз – ледве помітний нервовий тик і знову кома.
Не усвідомлюю навіть, ілюзія то була, а чи правда, а може сам себе наївний переконав, і повірив у власний обман, але інколи мені здається (і я понад усе прагну сподіватися), що достатньо лише однієї потужної емоції, правильного збуджувача в правильний момент, раптового й різкого болю: воску на руку, наприклад (можливо – свічки під долоню), і я вмить оживу. Прокинуся нарешті від цього довжелезного кошмару, і забуду його швидко, як забувають погані сни.
І я чекаю їх, тих свічки та воску, з дня на день, напівживий у цьому марудному лімбі. З дідусем-сусідом, годинником на стіні, кардіомашиною, тумбочкою, кришталевою вазою на ній. Тополями за вікном. З несправним кондиціонером літом і холодними батареями взимку... І я чекатиму до останнього. Повірте. Бо вчепився за це життя, немов голодний пес у шматок м'яса, і ніхто не змусить мене здатися. Ні чорний чоловік, що лякає вночі, ні перше кохання Наталя, ні Господь з його мольбою та благаннями. Ніхто і нізащо. Ні завтра. Ні післязавтра. Ні-ко-ли.
Ну а заки я навчився не думати, бо лиш думки спричиняють мені страждання. Нема думок – немає й болю. І бабуся пропала. І Бог з нею. І Чорний. І друзі дитинства. І сорому більше нема. І дні та ночі в тісній палаті проходять тепер значно швидше. Пролітають в моїй макітрі, як поїзди, ревучі та шалені за вікном.
В очікуванні свічки та воску... В надії на пробудження...
Моє тіло – моя тюрма. А розум мій – її полонений. Ну а який в'язень, скажіть, не хотітиме жити?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Видавництво

© Марія, 08-12-2015

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 14-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Анізія, 09-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 09-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.5215220451355 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …
Джулія Кемерон «Шлях митця»: Поради для розвитку творчих вмінь
Книга «Шлях митця» є збірником порад про те, як розвинути та відновити свої творчі вміння та сили. Видання …
Огляд другої частини бестселеру «Карткoвий будинoк»
«Хід королем» є продовженням знаменитoгo світового бестселеру «Картковий будинок», за мотивами якого знятий …