Час перед осінню віє вітром і пахне половою. Він шерехуватий і трохи прогнилий. Час на те, щоб замикати човни, палити в багаттях літні намети, знати більше, ніж місяць тому, сумніватися більше, ніж будь-коли. Час зупиняти самокати на узбіччях, де продають гриби, ні з ким не вітатися, ночами палити свічки на кладовищі і пити самогонку. Час битися і горлати пісні, час колесом качатись у куряві. Мокрий, ненависний, скривджений кимось час для самогубств, у якому тільки жахітно червоні гребені півнів, розстебнуті наопаш комірці з холодом, і руки, що зникають над столами. Перед осінню вже ніде немає тіней.
Я прокидаюся на світанку і лізу на дах веранди збирати яблука. Ластівка снує од гнізда до повітки. Мати годує курей. Буде дощ. Я однією рукою тримаю цигарку, а другою дотягуюся до великих жовтих яблук, підкочую їх ближче і по одній укидаю в відро. Дроти так голосно гудуть, що я притуляюсь вухом до коліна, аби не чути. Потягуюся всім тілом, слухаючи молодий ранковий дрож, що солодко перебігає із м'яза у м'яз і ласкаво тривожить шкіру, слухаючи вітер на обличчі, і те, що мені хочеться їсти просто зараз, о шостій ранку. Років через п'ять уже не хотітиметься аж до обіду, але зараз хочеться – і їсти, і бігти до річки, і, набравши повні легені повітря, шугати у воду, а тоді стрибати і відсапуватись на березі. І цигарку прикурювати свавільно, знаючи, що зараз візьму ноги в руки і легко пробіжу два кілометри без зупинки. Хочеться гороїжитись, задиратися з Ігорем або з Павлом, згинати їх удвоє й кидати собі під ноги, хочеться бичитись і горлати щось геть уже несусвітнє.
– Ти поїдеш сьогодні? Я там тобі зібрала...
Мати йде в хату, не договоривши, а я кричу їй навздогін:
– Ні, я не поїду сьогодні! Я ще сьогодні не поїду!
Я жваво підскакую на ноги, шифер торохтить підо мною. Яблук більше на даху немає. Я знаю, що стіл накритий, пора йти в хату їсти, але це зараз неможливо. У хаті затишно, світиться люстра під абажуром, хата м'яко обніме мене, позбирає в мені все, що розшарпане і поодриване, поскладає на місця, приспить музикою і книжкою, материним бубнінням. Можна потім буде ще сходити в літній душ – постояти під холодною водою і нарешті прийти до тями. Але я так і стою на даху і наче й не збираюся себе рятувати. Вітер шарпає на мені старого светрика. Навпроти ластівка порається, у неї теж скоро осінь. А мені не шкода ластівки, мені зараз і себе не шкода, бо я знаю, що нікуди вже не подінуся від оцього серпневого гудіння, від цією любові впереміш з байдужістю...
* * * *
Вчора ми забагато випили – в гурті, а потім самі. Спершу палало вогнище, відкривалися пляшки, пеклася картопля, лежало на газетах сало і порізані помідори, хтось комусь накидав на плечі куртку, хтось когось одводив у темноту, блискав звідти цигаркою, шепотівся і нарешті вже не шепотівся. Ти клала мені голову на груди, торкалася срібним ланцюжком моєї шиї, легенько покусувала вухо. Горілка була міцна, чортяча – коли її наливали, в чарці бульбилося намисто. Всі реготалися, співали, розкручували колеса самокатів, заводили й глушили мотоцикли. Ніхто вже не думав про літо, ніхто не пам'ятав купальських свят і Трійці, ніхто не дбав про цей берег, не збирав у пакет лушпиння, пляшок і газет, бо все швидко кінчалося. Якщо хто й залазив у воду, то не мочив голови, і плавав не повільно, як раніше, а рвучко, прощально. Через рік іще в двох або трьох з них уже будуть діти, і вони не прийдуть сюди приливати першу Спасівку. А якщо й прийдуть, то ненадовго, на півгодинки - постоять, не сідаючи, вип'ють чарку, перед цим нагрівши її в руці, слідкуючи за годинником більше, ніж за розмовою. Позаторік нас було двадцятеро, торік – одинадцятеро, сей рік нас уже тільки восьмеро. Все швидко минає, по-чортячому якось швидко. Коли я тебе проводив додому, то весь час обнімав, аж було незручно йти, бо ми постійно перечіпались, а ти тримала руку в кишені моїх штанів. Ти шаруділа тією рукою, часом стискала її в кулачок і я стегном чув перстеник на твоєму пальці. Од тебе, од перстеника було ще так тепло, а довкола холодно. І в кросівку неприємно чвакала вода – я за кимось гнався і ступив у воду. Доводилось кутатися вдвох у куртку і йти незграбно, як ведмеді...
– Батькові ключі віддам і вернуся зараз. Чекай, - сказав тобі, коли вже дійшли до мого дому, ще й мазнув тебе губами по шиї.
Мати з батьком були в дворі за столом, під яскравим, але засидженим мухами ліхтарем. На столі стояла пляшка легенької слив'янки, чарки і яблука з грушами в мисці. Материні й батькові руки лежали поруч і не ворушились, лежали не втомлено, а майже якось безсило. По грушах повзала заблукана оса, а вони й не думали її проганяти, мов не бачили. Я витяг з кишені ключі, поклав перед батьком, нічого не кажучи, і пішов до воріт. Вони не спиняли мене, тільки в один голос зітхнули в спину.
Ти стояла і рвала шовковиці, вже поморщені, пізні, ніякі на смак. Я обхопив тебе, впечатався руками в лопатки і цілував у губи, блукав язиком по піднебінню, притискав тебе до стовбура, терся об тебе, смакував слабким шовковичним духом з рота, а перед очима бачив, як підпливають до мене з вітру нерухомі постарілі чиїсь руки. Моє тіло не вірило тим рукам, воно пружинило, впиралося ногами в землю, аж майже риючи її, витискаючи густий дурман з її надр, воно пульсувало, вило, скавчало, було шорстке і текуче водночас. Воно брало тебе, а вірило тільки собі. Ось чому ти так полегко віддавалася на його рішучість і силу, ось чому твій вологий рот танув у моєму, як та нещасна пізня шовковичина. Ти хапала мене за плечі, падала волоссям на груди і поривчасто дихала, намагаючись маленькими, крихітними своїми ручками вхопити те, що тобі вже не давалося так, як перше. Ти ще цього не знала, не розуміла, дурна і благенька дівчинка з сірими в золоту крапку очима. Ти ще не знала, що я їв тебе, бо був голодний, пив тебе, бо був спраглий, роздягав тебе, бо хотів бачити тебе першим од усіх. Ти не знала і я цього не знав.
– Альо! Пробачте, шо заважаю. Цигарки нема?
Павло стояв навпроти нас, однією рукою тримав самокат. Раніше я би гаркнув на нього, прогнав, щоб не ходив попід нашими воротами, не підглядав за нами, але тепер ні...
Я відірвався від тебе і дістав з кишені цигарки й запальничку.
– Шо лазиш ночами, як шакал?
– Та не вам же одним не спиться. Ге-ге.
Ти схилила голову набік і оббирала шматочки кори з білої замшевої куртки, якось так, аж винувато. Павло курив, сидячи на самокаті. Усім ніяково мовчалося.
– А то так пішли до мене, ковтнем. А то ви сьогодні не скіки пили, скіки видєлувались, – каже Павло з характерним коротким смішком.
І я вже хочу в його літню кухню, сидіти там під килимком з лебедями, смалити цигарки і кидати недопалки під припічок. А то й ладнати з ним невода, акуратно вистругуючи коркові поплавки, рахуючи вічка сітки, а одним оком бачити як він зиркає на твої коліна в драних джинсах, і тішитися з цього.
– Я не піду. Не хочеться. І завтра вже їхати, – кажеш ти, зриваючи ще одну несмачну шовковицю.
Я розумію, на що ти натякаєш. І Павло розуміє.
– Слухай, пішли купатись, – говориш пошепки, коли Павла вже немає, говориш на дуже глибокому видиху, і я розумію, що ти вже розумієш.
Ми йдемо. Вітер дужчає і щомиті переломлює твоє дихання навпіл, як гілку. Мені тебе вже майже не чути.
А коли приходимо на купальню, я сідаю курити не біля того попелища, яке сьогодні ще горіло. Я сідаю курити збоку, біля того попелища, де ми сиділи на початку червня, коли твоє волосся було перехоплене банданою з черепами, але джинси були ці самі. Я їх добре відчув, ці джинси, ще коли вперше поліз пальцем у дірочку на коліні, потім двома, непомітно розриваючи тканину далі. Тепер твоє коліно зовсім голе, можна як завгодно голубити його, але не хочеться так, як хотілося тоді. Попелище заросло високою травою.
Купаємося голі. Як і завжди, коли вдвох. З того самого дня, коли вперше. Тільки, роздягаючись, я знаю, що мені вже не кортітиме так пекельно після купання повести тебе до нас додому, показати тобі свою кімнату, свою канапу, кинути тебе на подушки, або й не кидати, а крутити якусь свою музику, згадувати якесь своє минуле, слухати твоє і вигадувати, що ми з тобою дуже схожі, а потім цілуватися, а на світанку навіть витирати сльози замилування, проводжаючи тебе до хвіртки.
Я рвучко скидаю з тебе куртку, потім футболку, під якою сьогодні нічого немає, ти розстібаєш мені паска, а дивишся знизу вгору на моє обличчя. Ми ще часом цілуємось мимолітно, ти зриваєш травинку і кладеш мені в губи, я щокою ловлю твої вії і труся щетиною об твою щоку, але коли зустрічаюся з твоїми очима, то завважую, що погляд поважчав. У ньому замало іскор од багаття, а натомість забагато знання. Очі поважчали і життя якось обважніло, усталилось. Ми вже не розглядаємо захоплено наші тіла, не ловимо кожен злам, кожну звивинку, кожен порух і відсвіт, кожну білу проталину, кожен острівець волосся, не їмо очима, не хапаємо з лету, як упіймані риби повітря. Ти притуляєшся до мене, гола, всією вагою грудей, стегон, живота падаєш на мене. І те, що я зву невимовним трепетом, оповиває мене знову – тоненькими молоточками дзвонить по скронях, кидається червоно в обличчя, змушує дихати частіше й глибше, лоскітним потоком спадає з горла у груди, з грудей у низ живота, настренчує кожен нерв, як сірник. Але так буває вже тільки тоді, коли ми зовсім голі і зовсім близько. А ночами я більше не скуйовджую простирадел, не обхоплюю руками голови і не сміюся щасливо у пітьму. А коли ти йдеш мені назустріч, я бачу тебе звичайно, а не так, як тоді, коли кожен твій крок видавався зупиненим кадром якогось розпливчатого і рожевого кіно. Тепер я не сідаю щогодини на самоката і не мчу до твого двору, щоб подивитися на тебе одну мить, а тоді крутити педалі назад добрих два кілометри. Я знаю, що ти облітаєш у мені, бліднеш, віддаляєшся, гаснеш. Непомітно, листочок по листочку, ти зостаєшся переді мною осіння, така як є, а не така як я думав. Це завдає трохи болю, але радості од першого свого знання, од сміливого, впевненого розкошування тобою – більше.
Ні ти, ні я ще не знаємо, що оця перша, оця найперша юнацька розлука, така зараз виважена і спокійна, така прекрасна своєю вдаваною неминучістю, як стара амурна комедійка, ще не раз і не два порве наші спогади, безжалісно, як блискавка на голе дерево. Та вже скоро, через кілька років, коли на цьому березі у першу Спасівку не буде вже ні сміху, ні шепоту, ні самогону, коли всі наші попелища заростуть так, що й сліду не буде, коли сама оця річка задихнеться від того, що їй ніхто не радіє, і врешті зміліє і вмре. Ми ще не раз зустрінемося десь на зупинці, або на гробиках, або так, на вулиці, коли ти виходитимеш з авто свого чоловіка, чи вестимеш дітей у магазин. Ми ще скажемо одне одному німо, що ніхто й ніколи не любив нас як ми. Що нічиє тіло у ліжку, на березі, на балконі, у відпустці, де завгодно так не ошелешувало нас, не відгукувалося на нас, не пасувало нам. Я втягуватиму живота, а ти застібатимеш верхнього ґудзика на блузці, щоб я не побачив, що шия в тебе вже не та, що була. Але я, звичайно, побачу...
То буде колись. А зараз ми беремося за руки і йдемо до води. У тілі легко і гірко – так, наче з нього виростає верболіз. Вода обпікає нас і ми смикаємося, сміємося, обхоплюємо одне одного ногами, руками, сплітаємось, пливемо проти течії чимось востаннє вже одним. Я підважую твої груди і цілую їх, і злизую з них воду, а ти відкидаєш голову назад і дихаєш так, як ніколи більше. Твої лопатки блискотять у воді, мов дві рибини, я ловлю їх, я ловлю твої гарячі стегна, хапаю зубами твої мокрі пасма, як сіті, що вже майже мене відпустили.
Виношу тебе на берег і обережно лишаю на траві, а сам витираю руки об штани і дістаю цигарку. Ти ще якийсь час дихаєш тяжко і дивишся крізь мокру сіть на трасу по той бік. На воду лягає ранковий туман, ми нарешті починаємо вдягатись, хоч мокрі тіла пручаються, не хочуть. Верба пахне гостро, вона пахне і скапує в річку, на якій смужка місяця ще деякий час хилитається, але поступово втихомирюється і лежить уже нерухомо, як чиїсь руки на столі.
* * * *
– Я поїду сьогодні, – кажу до матері, зайшовши в хату, – Сьогодні поїду, ма'.
