Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43776
Рецензій: 85292

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Комедія. Драма. Фарс.

Пристрасті невдах (Частина друга)

© Шеремета Олександр, 06-05-2014
На полиці біля гамаку стояла заповітна баночка. Я подався до неї роликами з пустих пляшок. Вхопив жерстянку, а вона виявилась порожньою. І коли це вже я її спустошив? Пробігся по пляшкам на підлозі – усі пусті. Ні крапельки алкоголю, що врятував би мене зараз. От дідько! Гримнув я кулаком об стіну. Потягнувся до антресолі, а там повна пляшка старовинного рому, якого колись дістав мій батько з глибин морських. Казав, що русалки йому цілий ящик таких пляшок підійняли, вкрали перед тим у глибинного диявола. Я не вірив у ті байки, але пляшку завжди беріг на згадку про тата. Коли він вручав мені її, останню з того ящику, заповідав щоб я відкоркував її лише тоді, коли відчую себе по-справжньому щасливим. А сьогодні як раз той день, коли я надмірно радий. Скоро здохну. Або від цього пійла, або на дні моря. Вхопивши ту пляшку, я добряче її розглянув. Етикетка вціліла і писалось на ній «Victory», «перемога» - по-нашому. Отож відкорковувати її належить переможцю, а я тюхтій, який щодня терпить поразку. Справді, живу як той хробак, долубаюся у гноєві і тішусь тому. Яка ж це victory? Рано ще пити цей напій, а якщо я ще досі дихаю, то потрібно боротися щоб перемогти. Доказати собі і батькам на небесах, що я чогось вартий. Накинувши блакитну сорочку з пальмами на свої сухі плечі, розгрібши ногами пусті пляшки, я вийшов на двір і побачив як бідолашна Ангела волочить важке тіло Туко.
- Тут недалеко печера є! Можемо туди його заволочити! Якщо байки мого батька – правда, то русалки, які там ночують, зжеруть його, навіть кісточки не лишиться! – гукнув я, на що у відповідь почув фиркання, як це робить кобилка. Мені нічого не лишалося, як підійти і допомогти нещасній. Разом ми волокли Туко в печеру до сирен.
Дрібні хвильки моря забігали невеличким рівчачком, який нісся прямо з холодної печери. Ми перевели дух, і вхопивши Туко за обидві руки поволокли його всередину. Вода бігла нам по кісточки, омиваючи плечі здорованя. Всередині було жахливо холодно і темно. Я подумав собі, що даремно сюди раніше не навідувався. Тут же ж можна зберігати пиво значно довше. Пройшовши далі, ми увійшли в простору залу, зі стелі якої пробивалося світло. Промінь падав прямо на кам’яне підвищення, яке було схоже на якийсь алтар. Воно було продовгувате, і на нього запросто вміститься людина у весь зріст. Хтозна, може батько і правду за тих русалок казав, і цей алтар – їх обідній стіл? По стінах збігали цівочки прозорої водиці, а подекуди капали прямо згори. Одна крапелька закотилася мені за комір і дрижаки побігли мені спиною. Я аж невільно зойкнув. Атмосфера печери дійсно насторожувала, тому я передумав зберігати тут пиво. Ці ж кляті сирени, якщо вони справді тут гніздяться і їдять, то захтять чимось запити, а тут як тут моє пиво. Е ні, дорогенькі, водицею запивайте… Не встиг я завершити думку про те, що в принципі, пивом я міг би з ними поділитися, коли вони така хороша компанія, що ящики з ромом добрим людям роздають, як з вузького проходу, який вів далі в глиб печери, донісся якийсь шум. Він дедалі посилювався, і здавалося наближався. Ангела приречено поглянула на мене, ледь стримуючи лемент. Враз з тієї чорної дірки повилітали кажани. Ціла зграя маленьких, гидких щурів з крилами. Уся ця компанія промайнула у нас над головою, і я мав уже полегшено зітхнути, але взрів, що один летючий пацюк заплутався у волоссі білявки. Та вронила Туко і судомно зачала махати руками. Виск стояв неймовірний. Він луною відбивався стінами холодної печери, і хто з них лящав дужче, Ангела чи кажан, я розібрати не міг. Пустивши руку так, що голова здорованя занурилась по носа у крижану воду, я подався допомагати миші вибратися з халепи. Вона дряпала мої руки, намагалась вкусити, доки я не крикнув чимдуж:
- Ангела, перестань! – та не могла заспокоїтись. Я вліпив їй ляпаса, а маленьку тварюку вхопив і поволік разом з волоссям до стіни. Тріснувши декілька раз, кажан віддав богу душу, а Ангела шоковано лупала на мене очима. На щоці її забагряніла моя долоня, а очі набралися сліз.
- Ти мене вдарив! – крикнула вона.
- Зачекай, красуне, дай я вийму цього здихлика з твоєї шевелюри. Погодься, це не найкраща прикраса для юної, симпатичної білявки. – вона заспокоїлась, проте ще декілька раз майже пошепки повторила, що я її вдарив. Коли гидку прикрасу було знято, я зайнявся вкладати розкуйовджені пасма. Та не довго, бо вчув позаду надмірне хлюпання води та важкий подих. Я оглянувся і побачив Туко. Кривавий струп на його лисині розкис і заливав усе обличчя. Одяг був промоклий, а очі блискали люттю бичка на кориді. Видно удар його добряче приглушив, але не забив на смерть. Вирішувати тут не було чого. Я вхопив шоковану Ангелу за руку і подався в чорну вузьку дірку. Це був єдиний хід, так як той, через який ми увійшли, був перегороджений тушею Туко, проти якого йти так же безглуздо, як проти хвилі під час шторму. Сунулись навкарачки. Лізти було страшенно незручно. Мої сухі плечі ледь вміщалися у вузькому проході, над головою нависала товща каменю, а прямо перед носом крутилася кругленька дупка Ангели. Такі умови були не придатні для нормального пересування. Ще якось так сталося, що рука зісковзнула під мене, і я носом влетів прямо в ті кругленькі сідниці. І то не велика проблема, якби Ангела не зрозуміла, що я зробив це спеціально, і не влупила мені в лоба ногою. Повзли ми так не довго. Скоро вибралися серед просторої зали. Вона нагадувала ту, в якій ми полишили бідолашного Туко, але була значно більшою, і зі стіни збігав прекрасний підземний водоспад. Вода у озерці, що утворилось серед зали, вигравала на кришталевих стінах зайчиками. Зізнаюсь, що такої краси мені ніколи не доводилось бачити, хоча з народження живу на цьому острові. Та де там, далі рибацького містечка Суріні я ніколи не виходив. Все що треба було мені, було в ньому: випивка, яка-не-яка їжа, та туристочки. Страшненькі правда, бо тільки пройди могли зацікавитися доживаючим останні роки містечком Суріні, де живе від сили двадцять сімей. А фургончик завжди був мені краще будь-якої фортеці. Знав я також що середина острова поросла густими джунглями, а на береговій лінії розбилися іще декілька містечок. Найбільше з них Ахамелаві. Там породила мене мати, і там же віддала богу душу в ім’я мого життя, яке поховав я в Сліпій Бухті.
- Гарно тут… - кинула Ангела, глибоко вдихнувши. – А вода в цьому озерці такого ж кольору, як твої очі, Сантьяго. – вона всміхнулась і на її щоці розтягнувся багряний слід він ляпасу.
- Так, гарно… Ти вибач мене за те що ляпаса зацідив, але іншого вибору у мене не було. Інакше я б не дістав кажана з твого волосся.
- І ти мене вибач за те влупила ногою по лобі. Я ж розумію, що то не спеціально було, просто нерви, та й страшно було. Може то Туко зарядив мені у сідниці. До речі, де він?
- В цій ущелині я насилу проліз, а йому то взагалі нема чого навіть намагатися.
- От і добре. - Мило всміхнулася Ангела, і був у цій посмішці якийсь виклик. – Ходімо, он вихід. – тицьнула вона пальчиком у вузький прохід з протилежної сторони зали. Я йшов позаду неї, милувався її дупкою, і десятки разів прокручував у думках ту посмішку. Досвід коханця зі стажем підказував мені, що це був саме виклик. Всі жінки так роблять. Подають приховані сигнали, викликають на бій, і якщо ти впевнений у своїх силах, то хутчіш іди і осідлай ту кобилку, а якщо невпевнений, краще піди в інше стійло, бо тут тебе розмажуть у лайні, та ще й зверхньо посміються. Отже жереб кинуто, і ця біловолоса кобилка викликала мене до бар’єру. Що ж, виклик прийнято, пані Ангела, тепер начувайтеся.
У проході було темно. Настільки темно, що я й не бачив Ангелу, яка йшла попереду, лише чув її легкі кроки. І коли вже навіть позаду легке освітлення затемрілося, я згадав про бензинову запальничку в своїй кишені. Чирк-чирк, і воа-ля. Тепер видно вологі стіни, які стискали мої плечі, та брудну сукенку Ангели. Далі нас зустріли дошки, які незграбно перекривали прохід. Гупнувши по них декілька раз, вони піддалися і посипалися в темну, вогку кімнату. Стіни були викладені цеглою, а слиз який їх покривав смердів прілою пліснявою. Слабкий вогник запальнички освітлював якісь столи, на яких зручно вмостилися хімічні колби, пробірки та інший незрозумілий мені посуд. Зробивши крок до столу, я перечепився через щось і мало не впав. Виявилось то була пластикова каністра з рідиною, яка рясно розтеклася підлогою.
- Це лабораторія. – заключила Ангела.
- Та я бачу, що не конюшня.
- Ти не зрозумів, це нарколабораторія. Здається, день стає цікавішим… Назад нам дороги немає, а там… - тицьнула вона на двері, в які упиралися сходи, - не зрозуміло що чекає. Вочевидь не веселі клоуни з кульками та конфетті.
- Здається, ми приречені на компанію восьминогів та глибинного диявола. – зі всім спокоєм, який мирно спочивав у моїй голові, відповів я. Ангелу це навіть насторожило. – Слухай, Ангела, коли ситуація вже й справді патова, може ми… Перед смертю той-го… Облюбуємо цю комору. Я симпатичний, ти теж нічо…
- Секс?! Про те, як мені в трусики залізти, ти зараз думаєш? Клятий збоченець! П’яниця! Гультіпака та бездушне стерво! – зарепетувала крізь зуби вона. Старалася пошепки, але як вже виходило. І тоді ми навіть не здогадувалися, що нагорі власники цієї лабораторію уже занервували. Їх збентежили дивні звуки під підлогою. Але й не знали ми, що хазяї погрішили на щурів, та продовжили споживати смачний обід. Ангела почала лупити мене долонями. Мені хотілося зупинити її, але було незручно. Тоді вона ударила мене по зап’ястю і запальничка випала. Втрапила прямісінько в калюжку тієї невідомої рідини, яка вилилась з каністри. Полум’я миттєво здійнялося і побігло до каністри. Якось все так швидко сталося, що я й незчувся, як вогонь перебіг до мішків, які також залюбки запалали.
- Ти клятий кретин! – пискнула Ангела. Хтіла іще раз мене влупити. але я вхопив її за руку, і ми побігли в гору по сходах. Зі щілини під дверима пробивався промінчик світла та чулися збуджені голоси. Хтось сперечався, доказував щось комусь. В сумбур грубого чоловічого тембру вклинювався жіночий. Потім шльонок, жіноче квиління, яке переросло в плач. Сварка на горі тривала, а нам потрібно було вибиратися, бо тріщання вогню звучало дедалі гучніше. Я повернув ручку, і замок легенько клацнув. Двері піддалися зі скрипом. Здавалося, що то скреготіли мої нерви. Аж зуби зчепилися у сталевий прес. Двері наші вели в коридор, ліворуч якого луною бігли голоси, а праворуч закликали, зваблювали прикриті двері. Я пустив Ангелу вперед, тицьнувши пальцем праворуч. Та стверджувально кивнула, і на пальчиках подалася до завітних дверей. Я зачинив за собою комору і навшпиньки подався слідом. Два невпевнених кроки і стара дерев’яна підлога заскрипіла. Думав, що серце впало в труси, а волосся повилазило. Ковтнувши пару важких подихів, я повільно оглянувся. Сварка в тому кінці коридору тривала, а зі щілини під дверима тягнувся зрадливий димок. Стелився сивою вуаллю по підлозі в бік хазяїв. Час ішов навіть не на хвилини, а на секунди. Потрібно було хутчіш звідси вибиратися і бігти куди очі глядять, щоб тільки п’яти блимали. Ще три необачних кроки і я біля заціпенілої Ангели. Вона стояла в проході і не дихаючи дивилася в середину кімнати. Там сиділа старезна баба. Її побита зморшками, коричнева шкіра обтягувала згорблений часом скелет. Вона сиділа нерухомо в плетеному фотелі, наче мумія і дивилася телевізор. Звуку в ньому не було, лише картинки змінювалися від натискання старушенції на кнопку пульту. Отже вона була жива та при тямі, але наша поява в дверях її ніскільки не потривожила. Я зробив несміливий крок до неї, підлога вже звично скрипнула. Реакції ніякої. Ще один крок і Ангела задріботіла ніжками до мене, вхопившись в плече, мов мала дитина. Нарешті, коли я впритул підійшов до старенької, то побачив сиві, навіть білі райдужки очей. Вони нерухомо втупились в телевізор, а висохлий палець продовжував тицяти в пульт. Якійсь новини, мультики, фільми, ток-шоу, усе беззвучно мелькало на екрані. Тихо якось стало. Занадто тихо. Чутно лише важке сичання старої, яке сповнювалося хриплим ґелґотанням. Вдих-видих, вдих-видих, різкий кашель. Крапельки слини полетіли на мене, а я мало Богу душу не віддав. Аж під ложечкою засмоктало, а ноги стали ватними, піддавалися важкому, свинцевому тілу. Їй богу думав, що свідомість втрачу, але в цей грішний світ мене повернули голоси та тупотіння ніг в коридорі. Видно, вчули запах диму і заметушилися. Я до вікна, а воно намертво забите цвяхами. Що робити? Куди подітися? Гарячково махаю головою і найперше що спало на думку, це у шафі заховатися. Хапаю Ангелу за руку і туди. Всередині місця вистачило хіба що для карлика, але Ангела туди утіснилася між старими лахами баби. Куди ж мені дітися? Ліжко! Сховаюся під бабиним ліжком. Тільки-но встиг залізти і підтягнути за собою ноги, як в кімнату влетів гладкий засмаглий чолов’яга.
- Мамо, ми горимо! – заладнав він. Я лежав у пилюці, яку років сто ніхто тут не витирав. Матрац, що провис над головою, смердів старечою сечею. Впевнений, що мій фургон далеко не клумба з конваліями, але тут, під ліжком, був справжнісінький санвузол пекла, куди ходить сам сатана. Перед очима мелькали ноги. Чоловік в гарячці бігав туди-сюди. Не знав за що вхопитися. На коридорі дзвеніли ще декілька голосів, а підлога просто-таки зачала свій скрипучий марш. Певно металися з відрами води, щоб загасити пожежу. В кімнату забігло мале дитя. Дівчинка двох років від народження. Вона косими ніжками, як у ведмежа, перебирала до бабці. Іграшковий зайчик упав, і дівчинка за ним нагнулася. Я про себе вилаявся та прокляв усе на світі, коли зустрів її карий погляд. Він був сповнений подиву. Який переріс у страх. Я притулив брудного пальця до уст, благаючи дитину мовчати, але видно цей жест злякав її, і вона щосили розплакалась, впавши на сідниці. Мені лишалося лишень змиритися із ситуацією, і молити Діву Марію, щоб смерть була швидкою. Я не знав ні одної молитви, а просто пошепки просив. Клявся, що якщо раптом виживу, кину пити, і піду в монастир. Сам собі нагадав, що монастиря на острові немає, і тоді поклявся, що збудую. Своїми руками зведу найкращу святиню, яка стане символом нового життя для всіх блудних християн. І коли я вже бачив у думках своїх архітектуру, коли розмалював собі оздоблення, святі ікони, величезне дерев’яне розп’яття, та накреслив схеми вівтарю, гладкий чоловік нагнувся за дитиною і побачив мене. Ось тоді сама Діва Марія шепотіла мені на вухо про скору зустріч. Янголи бринькали на арфах, супроводжуючи до Райських воріт. Чи може сатана волав, що зачекався у пеклі, а прислужники його зморилися топити смолу у казані для мене грішного. Гладкий чолов’яга, чоло якого рясніло від поту, відкинув дівчинку і потягнувся за мною. Його пухкі пальці вхопилися за мій комір і вже тягли до себе. Аж як, десь у коридорі пролунав постріл. Дзвінка луна побігла оселею, і на підлогу посипалась штукатурка зі стелі.
Далі буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 08-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34158110618591 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …