Якось в розпал Успенського посту отримали ми звістку, що проїздом будуть у нас давні друзі - бажані й дорогі гості.
Гість в домі - свято, а якщо ще й бажаний та дорогий ... Як кажуть росіяни, "...всё, что есть в печи - на стол мечи!" Звісно, що так, але ж ПІСТ!!!
Отож, по-порядку.
Гості причетні до поезії, вітаються відповідно, тож і ми включаємось в гру:
- Ось вже й гості в гарну пору -
Тож заходьте всі до двору!
Зустрічай, кохана Нато!
Та готуй "Батьківську Хату"!
(домашнє виноградне вино, оцінюється "дегустаторами" як дуже смачне)
Далі вітання перехоплює дружина:
- Пригощайтесь, любі гості!
Ми, усі тут , люди прості:
Чим багаті - тим Вам раді:
Карасі ось тут в сметані,
Баклажани сині, знані,
Ось Вам "Щука з Кременчука",
Непогана, справді, штука!
Пиріжки ось, ось пампушки,
Ось Полтавськії галушки,
Що пухкіші від подушки,
Ось ковбаска, ось печеня,
Ще ж до того й освячені,
Ось ОКІСТ!.. Ой!..
- Що ти, Нато, щось забула, чи рекламу "перегнула"?
- Ні, не в тому ж зовсім річ!
Зараз же Успенський піст!
- Не хвилюйся! Ти забула, чи бувальщину не чула, що вже більш як сто років чули від своїх дідів? Розкажи, як не забула, щоб і гості те почули.
- Отже, так:
сто років тому (не гримить ще Світова війна), прадід мій Валеріан дружив зі священиком. Вони часто гостювали один у одного. І ось, в розпал посту заходить до прадіда батюшка. Українці люди гостинні, тому на столі негайно з"являється запітніла немаленька пляшка, наїдки, напитки, загалом, всякі різносоли, але зависла наче в повітрі якась недоробка, щось не так...
Господар тихцем кличе до себе меншенького синочка Афанасія й наказує йому принести з льоху копчений окіст. Той з великим здивуванням та острахом осмілюється нагадати батькові про суворий режим ПОСТУ (!!!).
- Неси, Фаня! Кому сказано? - каже прадід Валеріан, - та не забудь загорнути в рушник, поки через двір нести будеш! І пробурчав собі в бороду:
- Учиш вас, учиш, а хто дурнем родився - то так і виросте!
Приніс Фаня окіст, як і наказано, поклав його на велику таріль на столі, а сам причаївся за дверима й підглядає в шпарину: що ж це воно буде?! Адже гріх тяжкий! Чи ж стерпить батюшка таку наругу, чи відразу Бог громовицею вдарить?! А як ударить?! Хата ж згорить, де жити будемо?! Тремтить зі страху Фаня, але від шпарини не відходить. Страх великий, але цікавість таки переважає його. А що ж за столом?! Побачив батюшка окіст той на столі, гмикнув, взяв великий ніж, піднявся...
(- Боже, заспокій батюшку! Не дай йому тим ножем вдарити батька!- зашепотів Фаня, заплющивши від страху очі) . Хвилина, друга,... Наче нічого... Розплющив Фаня очі й бачить, що Батюшка широким розмахом хрестить окіст ножем, примовляючи (вибачте, але мовою оригіналу):
- О Окорок, крещу тебя святым крестом и нарекаю тебя Окунем!
- О Окорок, крещу тебя святым крестом и нарекаю тебя Окунем!
- О Окорок, крещу тебя святым крестом и нарекаю тебя Окунем!
Після чого сідає на стілець і, вже під охолоджену горілку та дружню бесіду, закушували вони з прадідом Валеріаном тим неофітом Окунем, що ще зовсім недавно звався Окороком (цебто, Окістом), але то було явно невдале чи, скоріше, несправжнє його ім"я. Звідси беззаперечно витікає філософська аксіома, що суть речей - в їх назві, тобто, імені. Досить змінити назву і перед нами вже інша річ!
Відтоді й живе в нашому роду ця оповідка- бувальщина, а якщо й не так в ній щось - то це, звісно, провина Фані (тобто, діда Афанасія), який або забув щось з переляку, або ж переплутав.
Та це вже й зовсім несуттєво, бо ще Степан Руданський колись сказав:
- Вір - не вір, та не кажи - брешеш! А він таки визнаний авторитет в цьому відношенні.
