Сім'я наша з діда-прадіда була хліборобською, великою, але в лихолітні часи двадцятого століття, як і більшість українських сімей зазнала тяжких втрат, розкидала її Доля по всій величезній державі. Півтора десятки народу сиділи за обіднім столом: хлопці (всі в батька - діда мого по батькові Федосія) - понад метр вісімдесят зростом, широкоплечі, міцні, підкову гнули, а дівчата - очей не відвести, як казав Тарас Григорович Шевченко - хоч і за гетьмана, й то не сором. Але розкидала доля так, що й зшукувати тоді було небезпечно. Так і вийшло, що не бачив я своїх ні дідів, ні дядьків своїх, ні більшості інших родичів. В мого батька нас було вже четверо, й не до оповідок та згадок було. Але ж усталилось життя, зрештою, постарів батько й вже не він про нас, а ми про нього мали піклуватись. Мало - помалу й про минуле починав він розповідати, й про сім'ю велику, й про розмови та жарти вечорами чи за обідом. Погодьтесь, що тричі в день нагодувати таку сім'ю не так вже й просто. Добре крутитись треба господині навіть при приготуванні щонайпростішх страв. Коли ж надходили часи, про які в народі кажуть, що день рік годує - то часто гарячою стравою ставали галушки. Що ж, гарячі, поживні, об'ємні, смачні, прості й швидкі в приготуванні.
Безперечно, що в інших регіонах та землях щось подібне теж було і є, але ПОЛТАВСЬКІ галушки - відомі всім!
В нашій сім'ї ми теж готували й готуємо цю страву, але ніхто не замислювався над її походженням, як вона стала чи не візитною карткою Полтавщини, доки не почули від батька легенду, що жила (живе зараз, а тепер і ви будете знати) в нашій сім'ї.
Так от: Полтавщина здавна славилась своїми багатствами, ремеслами й торгівлею, але одне з головних, чільних місць в торгівлі займала сіль, яку треба було привезти аж з самого Криму! Людей, що возили тоді цю сіль, звали чумаками і настільки важливими були ці перевезення, настільки второваною була дорога, що, навіть, зорі на небі перемістились вздовж цієї дороги, щоб освітлювати її вночі, щоб не заблукали чумаки в неозорих українських степах. До речі, відтоді й названо було той зоряний ланцюг чи гурт Чумацьким шляхом.
Збирали чумаків у ту далеку й важку дорогу всім селом: зносили на майдан до церкви борошно в мішках, де у великій діжі зріла закваска, потім на величезному дубовому (бо міцний, не зламається) столі жінки місили одну велику Галушку, яку потім клали в ще більший казан, закріплений на спеціальному возі з жаровнею. Звісно, що ні люльки, ні тютюн, ні сало, ні горілка ніколи при тих зборах в далеку дорогу не забувались. Сало, горілку й ще може які припаси везли на іншому возі, тютюн же та люлька завжди були в кожного на поясі. Та й що б то був за козак, коли б не мав за своїм широченним поясом крім добрих турецьких пістолей ще й тютюн з люлькою, а ще й, чого доброго, горілку не пив? Ні-і, то не козак!
Зібрались, з благословенням поїхали...
Вранці та в обід нашвидкоруч щось перекушували, а вже коли зупинялись на ночівлю - випрягали волів, щоб вони попаслись та відпочили, роздмухували жаровню під казаном, випивали по чарчині горілки, запалювали люльки й починали неквапні розмови про життя, про світ, про Бога, загалом, про се та те, але ж неодмінно і про жінок, про їх принади та вади, про... Світили зірки Чумацького шляху, неквапливо текла розмова, хтось і задрімав, але ніхто не нудьгував, оскільки, як відомо, на три речі можна дивитись не помічаючи плину часу: на вогонь, на воду й на... чужу роботу. Точиться неквапна розмова... Та ось найнетерплячіший ( може, найголодніший, але, без сумніву, наймолодший) говорить, що вже, мабуть, галушку можна їсти. Зрештою, гаряче сирим не буває!
Присунулись ближче до казана, сьорбають гарячу юшку, присмачену там же звареним салом, довгими ложками шкребуть галушку (зварений верхній шар)... Ось і наїлись, можна й поспати трохи... Новий ранок - новий день, але життя в дорозі розмірене, стабільне, дорога знайома.
В Криму завантажувались сіллю і повертали тим же шляхом додому. Розрахунок був точний і Галушки вистачало на весь час дороги.
Сьогодні нема потреби споряджати чумацьку валку, нема потреби готувати таку велику Галушку, але не могли люди зовсім відмовитись від неї, тому стали робити й варити малесенькі галушки (як ці, що ми варимо тепер). Вони не менш смачні й поживні, і їх з повним правом можна вважати пра-пра-правнучками тієї Галушки, що так допомагала нашим чумакам в їх важкій дорозі, рятувала від голоду і, за всі ті свої заслуги, стала символом нашої Полтавщини. Якщо ж не повірять які скептики в цю легенду, що й справді Галушка є символом нашого краю - то незаперечним доказом тому буде встановлений їй чудовий пам'ятник, який кожен може побачити, відвідавши нашу Полтаву. Ось така вона, наша полтавська Галушка. Посмотрите сайт sexomalta и убедитесь насколько красивы местные девушки.
