«Серед квітів – вишня, серед людей – самурай.»
(Японська народна приказка)
Я дуже давно хочу написати есей про фільм «Пес привид: Шлях самурая» («Ghost Dog: The Way of the Samurai» - англ.), 1999 режисера Джима Джармуша. Але бажання наші не завжди співпадають з нашими можливостями: я кілька разів натикався на те, що писати про цей фільм не те що важко – неможливо. Я маю на увазі неможливо написати справжній текст, а не рекламну репліку. Тим паче, що фільм культовий. А ця категорія фільмів невдячна – критик поставлений в незручні умови. Особливо, якщо критик вважає фільм шедевром (як і фанати цього фільму) і ризикує виглядати банальним. А я справді цим фільмом захоплений – не приховую (та й чи потрібно щось приховувати у нинішньому світі, хоч він і жорстокий?). І вважаю цей фільм геніальним. Хоча на мою суб’єктивну думку він не є ні шедевром, ні вершиною творчості Джима Джармуша – вершиною його творчості є фільм «Мрець» і ця моя думка остаточна. Довести протилежне мені пробували. Але марно.
Цей фільм є зразком справжнього постмодернізму – Джім Джармуш лишився вірним собі, своєму стилю і своєму часу (1999 рік – вершина постмодернізму – його апогей, далі тільки звиродніння літератури, відсутність нового стилю, доживання свого віку старих). Причому саме справжнього постмодернізму – я не помилився. Постмодернізм буває експресивний, спокійний, високий… А ще є справжній. Так оце саме він.
Дивлячись цей химерний фільм, у якому все поєдналося і сплелося: глибока філософія, чорний гумор, пародія, оригінальність, трагедія і відвертий сміх. Жартувати зі смертю не прийнято. Тим паче не прийнято ставитись до неї несерйозно чи сміятися з неї. Але коли діалог з цієї старою глитайкою, що так мало нам відпускає буття саме в цій реінкарнації – то чому б і не пожартувати… Тим паче, що смерті насправді немає. Це вигадка, ілюзія. Так само як і життя насправді немає – це теж вигадка. Є лише порожнеча. Все решта – флуктуації порожнечі, візерунок ілюзорних дхарм, що є видозмінами порожнечі…
Дивлячись цей фільм я подумав: «Як давно я не читав Акутагаву Рюноске – цього сина божевільної, цього дивака, що пізнав істину, але вважав, що він програв…» І дістав з полички томик Акутагави і перечитав – і «Ворота Рсемон», і «Пекло самотності», і «Зубчасті колеса», і «Життя ідіота», і «Сад»… Навіть його вчителя – Морі Огай – його роман «Самотній гусак» теж перечитав… Акутагава – це справді ключ до розуміння цього фільму. Саме не японська культура взагалі, не буддизм, якому Джім Джармуш черговий раз сплачував данину цим фільмом, а твори Акутагави. «Ворота Расемон», зокрема… Книжка Акутагави періодично з’являється в фільмі при самих несподіваних обставинах: Вбивця виконує замовлення і з випадковим свідком вбивства починає розмову про творчість Акутагави і буддизм – бере в нього книжку (почитати) під назвою «Ворота Расемон» (взагалі в оригіналі японською просто «Расемон» - і так зрозуміло, що це знамениті ворота, оповиті легендами…).
Фільм будується на парадоксах, що межують з абсурдом (хоче цей абсурд цілком реалістичний – це абсурдний реалізм, що закономірно – світ в якому ми живемо – абсурдний). Вибачаюсь за купу тире. Це дурна звичка моєї манери писати. Але хай. Може потім хтось скаже про мене: «Це той, хто писав з тире.» Краще писати з багатьма тире, аніж взагалі не писати… Парадоксом є самий стержень фільму: головний герой – афроамериканець (даруйте за банальне слово, я дуже політ коректний, навіть слово «москаль» не вживаю), який настільки захопився буддизмом і японською культурою, що став жити за законами Бусідо – законами самураїв середньовічної Японії. І його відданість цим законам і цьому Шляху Самурая доходить до того, що він жертвує своїм життям – йде на смерть тільки тому, що так велить закон Бусідо. При цьому наш герой живе на даху (як Карлсон) – спілкується з голубами. По ходу фільму раптом стає зрозуміло, що дуже багато людей в нинішньому світі живе на дахах будинків і спілкуються з голубами. Утворюючи певний свій світ захмарних філософів, що живуть не в світі людей а НАД світом людей. Такий собі Карлсон-філософ. Карлсон-вбивця. Ще й чорний як мої мехти… Без пропелера, але з пістолетом.
Наш герой читає книги по буддизму, філософствує, медитує і одночасно «працює» найманим вбивцею – виконує замовлення мафіозних кланів. Через людину, яку вважає своїм сюзереном, повелителем, за якого готовий померти чи здійснити сеппуку якщо повелитель раптом загине (ніколи не кажіть «харакірі» - це ображає справжніх самураїв). При цьому «повелитель» - нікчема, дрібний італійський бандит, «шістка» в мафіозному клані. Але для нашого героя, який забув своє ім’я і називає себе Пес-Привид важливий сам принцип закону бусідо, сам шлях, а не обставини в яких йому доводиться жити.
А світ навколо потворний і люди якісь несправжні. Йде війна між мафіозними кланами, але ватажки мафії зістарілись і перетворилися на повних маразматиків. Як колись генсеки компартії. Були вождями, стали тупими і смішними маразматиками. Вони не викликають іншого відчуття крім відрази. Тільки накази які вони віддають страшні. Дурні, безглузді, як маразм у їхніх головах – але страшні – бо це накази вбивати. Ці мафіозі нагадують якусь пародію на мафіозі, настільки світ зіпсувався і зійшов на пси, настільки все стало привидним – навіть пси стали привидами. Нинішній світ (і то не тільки світ дев’яностих років) справді абсурдний – ця абсурдність підкреслюється (як в коанах) – один з мафіозі вбиває жінку-поліцейського. На запитання «навіщо» відповідає: «Вони хотіли рівності – вони її отримали!» Рівність в сучасному світі полягає в рівних можливостях померти.
У фільмі періодично приходить до нашого героя пес – приходить як привид – невідомо звідки і йде невідомо куди. І наш герой усвідомлює, що це він сам – самотній блукалець, що з’являється у світі людей випадково, щоб так само випадково зникнути…
У фільмі звучить фраза: «Не середні ж у нас віки!» Щоправда, це говорять люди які самі живуть за законами кланів італійської мафії – законами, що якраз виникли в середні віки. Фраза зависає в повітрі – звучить безглуздо, бо насправді середні віки знову почалися. Нехай ми такі вже нині «цивілізовані» - з молільниками, автомобілями, магнітофонами, комп’ютерами – але в головах у нас нині середні віки! У всіх. Не тільки у тих, хто вважає себе самураями чи проповідниками істини. Але і президентів і олігархів. Тому приїхали, товариші і панове! Хоча так всі намагаються це заперечити! У фільмі на цю тему є вельми цікавий епізод. Наш герой зустрічає по дорозі браконьєрів, що вбили ведмедя. Ведмідь у давній Японії (і не тільки) тварина священна. Наш герой вбиває браконьєрів, що порушили давній священний закон, пояснюючи це їм перед тим як стріляти. Вражений браконьєр вигукує: «У нас же не давня цивілізація, містере!» - «Часом давня…» - відповідає наш герой. О, герої нашого часу! Я знав, що деякі часи мають химерних героїв, але щоб настільки химерних…
Втіленням абсурду (але високого абсурду) є персонаж, що будує на даху будинку дерев’яний корабель. Наш герой, побачивши це дійство, навіть не задумується про абсурдність ситуації – серед міста, далеко від будь-якої водойми будувати на даху хмарочоса корабель – він глибоко розуміє майстра і дарує йому фразу: «Який красивий корабель! Коли ти його збудуєш, ти зможеш полетіти за хмари.» Звісно, зможе, у світі власного духу…
Слоганом фільму є одна цікава фраза – чи то взята з якогось давнього буддистського трактату, чи то вигадана в цьому ж стилі: «Краще дивитися на світ як на сон…» Справді, так краще. Бо світ це і є сон… Не хочеться прокидатися, але доведеться. Щоб знову заснути і побачити інший сон.
Вперше цей фільм я подивився давно – ще тоді – коли постмодернізм був живий, ще не пішов у світ книжок і бібліотечних полиць. І подивившись цей фільм я раптом усвідомив – я ронін – я самурай, що втратив господаря…
У фільмі є ще чимало цікавих думок – та що там казати – давні буддистські трактати там цитуються абзацами. «У всього є своя причина…» - та хто би сперечався! (Але це не салоган!) «Дух часу – це те, до чого неможливо повернутись.» - а це, справді, слушно… Але я й не збирався нікуди повертатися. У минулому було багато хорошого – у давньому минулому, я маю на увазі. Але я туди теж не збираюсь повертатись – навіть якби це було можливо…
