– Будете чай? - питає мати і кутається в халат так, наче хоче в нього повністю залізти.
Міліціонерша Надія Петрівна у відповідь обдаровує матір, а заразом і всю їхню хатню обстановку милостивою посмішкою.
– Ні, я пила, – каже вона, не розтуляючи рота і поправляє пілотку з жовтим гербом, так міцно припасовану до круглої голови невидимими приколками, що здається, ніби вона прибита цвяхами.
Голова міліціонерші росте прямісінько з плечей. Вона така важка, що навіть погони гнуться. Губи у міліціонерші відсутні. Місце, де вони мають бути, позначене жовтим і зверху обведене коричневим, але не дуже точно, наче дитина гралася з розмальовкою. Сашкові неприємно дивитись у її бік, але ось вона йде до нього, ось уже сідає на канапу, з якої з'їхало покривальце, дихає хлопцеві в лице якоюсь жирною ковбасою і кремом для рук. Сашко ховає зошит у щілину.
– Саша, скажи, тобі добре в твоїй сім'ї? Кажи чесно, тобі нічого не буде, – слова про чесність міліціонерша проговорює вже геть недбало, наче кидає дрібну решту межи очі жадібному покупцеві. Зате про сім'ю вона запитує з притиском, намагається бути лагідною і навіть починає пахнути здобою.
Сашкові гидко чути слово "сім'я" од неї. Як же ж, не в усіх чоловік директор бібліотеки, а дочка грає на бандурі і задається папкою для нот. Не в усіх повні холодильники котлет та голубців, а вечорами легенький вітрець не всім підіймає крохмально чисту фіранку на вікні. Сашко впевнений, що Надька його не зрозуміє. Вона навіть його не слухатиме, а питається тільки для порядку. Вона торік приходила до них у школу розказувати про дитячу злочинність та про неблагополучні сім'ї. Красувалася на сцені актового залу, погрожувала судами та штрафами, повідомила, з якого віку можна опинитися в колонії для неповнолітніх. А після всього змовилася з учителькою і потягла Сашка в кабінет директора. І там ще добрих дві години доймала запитаннями про вітчима, старалася піймати на слові, а коли ловила, оберталася всім тілом до вчительки й директора, а вони їй розуміюче кивали.
Тепер же вона дістала якісь папери, настрополила ручку й приготувалася слухати. А Сашкові не було чого їй сказати. Себто, він багато знав про вітчима, і багато такого, що могло налякати навіть цю стару торбу з кодексами, але він не скаже. Хай краще йде вже нарешті додому та напихає свого пузана картоплею з домашніми закатками. А тоді хай миють ноги й лягають спати. А з Сашка досить. Він пам'ятає, як минулого разу розказав їй по секрету, що вони з матір'ю вже четвертий день не йдуть додому. Вона обіцяла, що нікому не скаже й нічого не писатиме. Ага. На другий день не тільки вся мєнтура, а й уся бібліотека, школа й поліклініка знали, що Вітько знову випив увесь бар, мало не викинув Сашка з балкону, а портфель його викинув, а материн гаманець витрусив – гроші красиво летіли, діти внизу їх збирали, а Сашко з матір'ю потім дозбирували те що зосталося.
Вітчима тоді закрили на 15 суток, але посидів він тільки двоє. Бо на треті мати сіла до Сашка на ліжко, коли він ще спав, і сиділа так, і мовчала. Сашко знав, чим це все кінчиться, а тому мовчки встав і пішов одягатись. А мати бігала за ним по кімнаті, нахилялася цілувати, лоскотала розпатланим волоссям і благала:
– Піди, синок. Попроси їх. Скажи, шо нам дуже погано без папи жить, одпустіть пожалуста. Ти должен їх розжалобить, понімаєш? Я прошу тебе. І приведеш його. Та веди через ставок, шоб у чайну не завернув, бо ти ж знаєш...
Сашко б зроду не назвав ту наволоч папою і вона це розуміла. Але в такі моменти йому здавалося, що матері плювати на нього, на сина. А він же знав, він же не читав їй педагогічних поем, він її просив, сто разів просив – не заводь горілок у хаті, ні коньяків, ні настоянок, ні лікерів. Не заводь, не спокушай алкаша. Де там. "Синок, він більше не питиме, я клянусь." Угу, не буде він.
У мєнтурі Сашко довго стояв під віконцем чергового, чекав, поки той його побачить, а одним оком косив на двері, чи не прийде Надька. Та як же, вони ж на дев'ять ходять, як білі люди, а тепер тільки половина сьомого.
– Шо, шкет, за папанею скучив уже? ¬– сміявся у вуса мент, рудий, як чорт.
– Угу, – опускав голову Сашко й шаркав вибачливо черевиком по підлозі.
– Васько, піди випусти Вітька. Учора дерева білив, вугіль возив, хай іде вже, раз просять його додому. Ага, – і клав трубку на чорний апарат.
Сашко вів вітчима, як і казала мати, через ставок. За руку. Од нього воняло якоюсь нечистю і Сашко одвертав голову вбік, ловив вітер. Вітько всю дорогу триндів про повагу до старших, про те, що треба вчитися, помагать матері і зайняться спортом. Ставив у приклад себе. Смикав за руку, аж пальто на Сашкові тріщало. Кілька разів поривався виламати лозину, але Сашко виривався і відбігав кроків на десять, вичікував. А тоді знов вертався і давав руку. Все це мовчки. Мати вдома метушилася зачесана, цвіла і пахла, подавала смажену картоплю з грибами. Вітько їв, сопів і зиркав з-під лоба. Мати його обнімала. І це було нестерпно, бо наступної ночі Сашко знову лежав у темряві без сну, дивився на їхні двері, на смужку світла, і напружено ловив материні здавлені крики і глухі удари чогось по чомусь. Кулаки в Сашка були стиснуті і від цього пітніли, він хотів плакати, але сльози чомусь не текли.
– Саша, скажи мені, чи не обіжає тебе папа. Або мама, – через силу витискає з себе Надька. Буксує.
Сашко мовчить і запихає зошита глибше в щілину. Тільки одним пальцем. Одним пальцем.
– Та синок, та скажи, шо папа не зай..., – пробує втрутитися мати з кутка, але Надька заганяє її назад.
– Я вас прошу, Наталя Йванівна, я вас зараз попрошу вийти, якщо будете...
– Сама вийди, – буркає Сашко і потуплює очі.
Сам од себе не ждав.
Мати підхоплюється, біжить до нього і ляскає руками по потилиці, по щоках, по вухах. Вона нічого не просить, не каже того, що зазвичай – про те, як вони ходили на гору жарити шашлик і на стадіон, сім'єю. Про те, як папа з Сашою робили шпаківню позаторік. Щоправда, того вечора папа напився і викинув її з балкона. А на стадіоні Сашко плакав і тікав. А з гори взагалі вертався сам. А за ним повернулась вона і довго змивала кров з обличчя і хлипала у ванні. А той ночував у стакані. Але вона нічого не каже. Вона лясками хоче вибити з Сашка казку про сім'ю.
– Наталя Йва... Наталя Йванівна, перестаньте! – уривчасто, коротко пирскає Надька несподівано тонким голосом, – Все. Я пішла. З мене досить і мені все ясно.
Вона кладе папірці в сумку, таку саму банькату і пихату, як вона. Мати тремтить, кутається в халат і виходить за нею в коридор. Зачиняє двері і стоїть по той бік, безсило на них обпершись. В коридорі займається світло, Сашко бачить материні капці – два шматочки темряви на жовтій смужці під дверима. Він чує, як Надька сапає, взуваючись, як плямкає, передчуваючи підігріті голубці з густим томатом. А що вона говорить чує тільки через раз.
– Подам на виконком... батьківських прав... процедура болісна... вже пізно... було раніше... не треба крокодилячих ваших... все сказала... не перший раз...
Мати хлипає, але слів у неї немає. Замок клацає. З площадки чути, як віддаляються велетенські ноги. Гуп-гуп. Надька пішла.
Сашко хоче дістати зошита і щось у ньому малювати, малювати, поки не засне з ручкою в роті. Але в кімнаті темно, а за дверима тихо, як у вусі, як при покійнику. Жовта смужка з двома темними плямами чогось здригається, мерехтить і червоніє по краях. А тоді, коли зовсім підпливає сіллю, гасне. І Сашкові здається, що вже навіки.
