Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44609
Рецензій: 87288

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Комедія. Драма. Фарс.

Пристрасті невдах (Частина перша)

© Шеремета Олександр, 04-05-2014
Чайки. Їх лемент кожного ранку будить мене. Якби не ці кляті крики я б проспав усе життя, а так я його пропиваю. Лежу, точніше валяюся, як мотлох у гамаку, що так-сяк, на швидку руку, прив’язаний між стінками мого зашкарублого фургону. Навіть якби я напружив пам’ять, то не згадав би, скільки маю честь тут жити. Ще батько колись лишив його по собі. Гультіпака ще той. Наркотики, алкоголь бігли у нього по жилах замість крові. На сніданок пляшка пива, на обід трохи міцніше, ром або віскі, а на вечерю ядерне пійло дядька Хорхе, а перед сном, так для годиться, викурював довжелезну самокрутку з марихуаною. Дядько Хорхе завжди радо пригощав батька, в обмін на декілька рибин. Тоді ще шхуна на плаву була, і батько відправлявся нею в море. Виходив ще до світання, а по обіді повертався з повними сітками скумбрії. Навіть якось маля акули вловив. Якось потрапило дурне в сітку. Ох смачний тоді той плавник вийшов. Покійна жінка дядька Хорхе, Аміна вправно замаринувала, а потім зажарила смачне м’ясо дитя акули. Коли ж тато пошкодив собі спину, грюкнувшись нею об борт шхуни, як шторм здійнявся зненацька, перестав ходити у море. А я тоді саме юним парубком бігав за спідницями туристок. Мої блакитні очі на тлі засмаглого тіла, та довгої гриви смолянистого волосся, просто-таки зводили молодиць з розуму. І я був би дурнем, якби не користався таким привілеєм. Коли іще біленькі, не засмаглі дівчатка самі слізно благають потрапити до мене в ліжко, я просто не мав морального права їм відмовити. Це все рівно що відмовити в допомозі. А серце в мене велике, мамине, хоч я її пам’ятаю лиш з батькових розповідей, та все ж її, і я досі в це свято вірю. А коли вже воно таке величезне, то кохання, що у ньому оселилось, вистачить на всіх. Не хватило лиш на шхуну. Батько не підіймався з кушетки, а судно сумирно ржавіло на причалі. Доки геть не згнило і не лягло на дно кілем. Щогла та потрухла палуба ще досі виглядають з-під лазурної водиці. Виглядають мене та не бачать п’яного, бо закоркувався я у гамак, посеред фургону. Лежу в самих шортах, і дивлюся в стелю. А звідтам промінець сонця загляда в моє похмуре помешкання. Вікна я позачиняв, остогидло вже те постійне жариво, спека, та світло, що очей моїх не шкодує, але все ж воно знайшло собі шлях через отвір в стелі. Ніби смалило в одне місце, доки не просмалило собі хід. Немов лазер якийсь. Чортовий промінь, який порушує мою тьмяну обставу. Хміль кружляє головою, не дає, сволота, пригадати, що було напередодні. Хоча й нема чого там згадувати. Життя перетворилось на один й той самий нескінченний день. Напитись би до чортиків та й здохнути. Потім хтось знайде та й поховають як собаку. Набридла ця одноманітність. Сорок років одне й те саме. Туристки може й не проти запалити декілька шалених ночей, та й вони мені вже огидні. Усе огидне. І море, і сонце, і дівки, і навіть пійло, яким я, певно, ніколи не обіп’юсь. Дякую таткові, що грошви трохи лишив, якраз щоб пропивати кожен день, і так до скону.
Знадвору чутно шум прибою. Хвилі усе моє життя ляскотять піщаний берег, а дурнуваті чайки носяться в пошуках поживи. І чого б їм це не робити мовчки? Бо ні, треба репетувати, і здається вже прямо в мене на порозі. Що вони тут, паскуди, забули? Треба піти їм хвости пообскубувати і заодно подзюрити, бо вчорашній ром проситься на волю. Відмовляти йому не варто, бо вийде як минулого разу. Прийшлось шорти прати. Всього лиш лінь було підвестися на хвильку, а потім мусів цілих п’ять хвилин змарнувати на прання. Десятитонна голова підвелася з неймовірними зусиллями. Волосся прилипло до спітнілого обличчя та пліч, а ще причепилася етикетка від віскі. Пізніше відліплю, або сама відпаде. Зараз мене більше турбує жахливий біль у скронях. Наче два ковалі молотками луплять туди. Агей, може перестанете? Мої скроні не наковальня! Ноги спустилися на гору пляшок, які дзвінко заторохтіли, катаючись в різні сторони. Біль у скронях посилився, аж вуха позакладало. Хтілося крикнути, але так було б гірше, тому я тільки зціпив зуби. Перед очима все плило. Стіл та стілець гойдались вгору-вниз. Здавалося, що я на борту шхуни, яка прямо зараз втрапила в шторм. Стіни зарипіли старими дошками, порожні пляшки побігли човниковим бігом від стіни до стіни. Мене конкретно штормить. Аж поперек горла щось стало. Я затулив рукою рота і ковзаючись на пляшках, мов на роликових коньках, подався до виходу. Настіж відкривши двері, я потрапив у палкі обійми обідішнього сонця. Клятого жарива, що всю шкіру мені посушило. Вії заховали незвиклі очі, але яскраве світло здавалось прошивало їх наскрізь. Тому вільною рукою я закрив очі, і наосліп забіг в кущі, що ледь дихали за моїм фургоном. Тут страшенно смерділо сечею, тому вирвало мене моментально. Здавалося, що усі нутрощі підуть ротом, бо й блювати не було чим. Витерши посушені уста від глизявої слини, я розчепив блискавку на шортах, і пустив на волю вчорашній ром. Добре було так, приємно, аж дурнувата посмішка засяяла. Очі я й досі не розплющував. Не хтілося бачити світла. Але коли закінчив свою справу, таки розплющив, і побачив, що невпевнений струмінь облив мені шорти. Чи то вітер, чи просто моя незграбність, але факт обмочених шортів залишався фактом. От чорт. Ну дідько, смердітиме ж сволота, треба попрати. Тільки я зробив крок, який більше нагадував крок немовляти, як мене повело, і я вхопившись за весло, разом з ним повалилося на пісок. Вставати не хтілося, радше обійняв те весло і задрімав іще. Та мокрі шорти, що вже прилипли до стегон, таки здійняли мене. Не з першого разу, але Сізіф підійняв свій камінь на гору. Хоча більше не Сізіф я нині, а Прометей, чия печінка роздерта алкоголем. Все правильно зробив, прямо як титан, от тільки вогню я людям не приніс. Смуток зародився в моєму серці. Я вкотре відчув свою непотрібність людству і світу взагалі. Таке трапляється, коли хміль покидає мою голову. Була іще у мене в заначці банка пива. От осушу я її і все стане на свої місця. Насилу відірвавши щоку від піску, я побачив море, яке в кількох кроках від мене і мого фургону вистелялося лазурним штилем. По береговій лінії бігали кляті чайки. Одна наздоганяла іншу. Біг їх був знервований. Та що чорніша прагнула будь-якою ціною наздогнати світлішу. І кричали вони щось, особливо та, яка тікала. Завжди щось зрозуміле тільки їм лементують, але зараз я чітко почув «Допоможіть! Рятуйте!» Чував я про всілякі галюцинації, та й самому доводилось їх бачити. Десь зо півроку тому, місяць місячним шляхом, що біг маленькими хвильками моря, давав мені якусь над енергію, яка здійняла мене до небес. Тоді я ширяв мов птаха. Бачив під собою гори, пляж, ресторани, готелі, та бунгало, які забігли в лазурні води моря. І таке мені ввижалося, але щоб чайки кричали зрозумілою мені мовою, це щось новеньке. Я примружився, притулив долоню до чола і розгледів, що не чайки то зовсім, а люди. Чоловік у фраку гнався за жінкою в білосніжній сукенці. Допоки я підвівся, він уже наздогнав її і жбурнув на пісок. Та намагалась підвестися, але потужний ляпас прибив її назад до берегу. Дивно мені було бачити людей в цій закинутій бухті. Тільки навіжений, та я могли сюди прибути. Ще здавну наївні краяни ширили чутки про злих духів моряків, які тут ошиваються в пошуках жертви, але єдиним привидом тут був я. І в мої примарні володіння увірвалися. Неподобство, треба розібратись. Підступаючи ближче до порушників спокою, я помітив у чорної чайки пістолет. Бритоголова чайка у фракові цілилась у досить таки миловидну чайку-білявку. Не вистачало іще, щоб той вистрілив. Голова і так розколюється. Та й труп навряд цей здоровило прийматиме за собою. Тоді мені лишня робота. Я так стиха підібрався ззаду, і легенько поцілив у зайчика, що виблискував на його смаглявій лисині. Величезна чайка у фракові, наче дровиняка грюкнулась на пісок, а білявка визгнула, затуляючи собі рота. От і добре, розумничка, нема чого лящати, коли поряд рятівник зі слабою головою стоїть. Я подав їй руку, але біловолоса чайка ударила по ній і сама підвелася.
- Ти – бовдур! Знаєш кого тільки що вбив? – залементувала вона, а ковалі в моїх скронях синхронно прийнялись за свою справу. Аж зуби від болю заскреготіли. Я спокійним жестом пастора заспокоїв миловидну молодицю, яка з певною огидою поглядала на краплі, що поцяткували мої шорти.
- Це краплі моря. – відповів я, та навряд вона повірила. – Що ж я мав, по твоєму робити? Спостерігати, як цей здоровило рознесе твої мізки по піску. Мені ще сюдою в море заходити! – крикнув я і пожалів про це. Ковалі у скронях не розслаблялися.
- Це був Туко Сальварес, молодший брат Іза Сальвареса!
- Та не кричи ти, я прошу тебе. Голова от-от вибухне.
- Хай краще сама вибухне, аніж щоб Із до неї дістався. Ця свиня вбиватиме довго, дуже довго, настільки довго, що ти благатимеш про смерть. – на сірих очах білявки набралися сльози. Здавалося вона добре знає, про що говорить, і готова підписатися під кожним словом.
- Ну, що ж пане Туко, звиняйте, що познайомились при таких обставинах. Треба було вам шукати інше місце для вбивства цієї прекрасної білявочки. От тоді б ми з вами, по завершенню справи, добряче набралися добротним ромом.
- Ти… Ти брудний п’яниця! Від тебе смердить! А ось та халупа на колесах, твій дім? – зібрала білявка руки на грудях. Грудях досить-таки пишних, біленьких, наче кокосова м’якушка. Час на відповідь було вичерпано, розрив у діалозі вийшов продовгуватим, бо підперті замком рук цицьочки не давали мені спокою. Але я отямився, і не відводячи погляду, повільно затягнув.
- Чомусь я досі не чую улесливих слів подяки за порятунок… А ти, красуне, могла б нині чайок годувати, а надвечір крабів. На таке гарне тіло навіть дикі кішки з джунглів позбігалися б. А я дав йому життя, і досі не чую маленького, непомітного, крихітного «дякую», з твоїх гарненьких уст.
- Дякую. – буркнула білявка. – Але це не порятунок! Це відтермінування неминучого, та ще й ти тепер у небезпеці. Із не подарує життя ні тобі, ні мені.
- Послухайте, пані…
- Ангела.
- Ангела?
- Ангела!
- Пані Ангела… Гарне ім’я до речі. Так мою маму звали. Правда тато казав, що ім’я її Марія, проте я б не відмовився називати її Ангелою… Так от, послухайте, пані Ангела, життя мені подарували вищезгадана Марія та Хуан Раміреси. І оте немовля, що вбило під час пологів вищезгадану Марію, назвали Сантьяго, для вас просто Сан, і ніхто передаровувати мені це життя не має права.
- Тепер ти мене послухай, Сантьяго…
- Для тебе Сан.
- Добре, Сан. Ізові начхати на твоїх батьків, вибач за грубість. Йому начхати взагалі на все, окрім хіба що грошей, наркотиків, та єдиного брата, який холоне у нас під ногами. Сховатися тут на острові ми зможемо хіба що під землею, Із залюбки у цьому допоможе, або на дні моря, тут він також мастак. Прив’яже каменюку до ніг і попливемо ми в дружню родину восьминогів. Прямісінько на дно, до глибинного диявола! – я закрив її гарного ротика вказівним пальцем, задумався про перспективи свого майбутнього, і ноги самі якось затрусилися. Чи то хміль виходив, чи то справді лячно стало. Відповісти не було чого, єдине що спало на думку це закопатися у своєму фургончику. Там ще банка пива мене чекає. І я пішов до неї, оковитої, полишивши білявку з прекрасним йменням Ангела на березі, коло мирно спочиваючого Туко. Не встиг я відчинити двері, як та вхопила мене за руку.
- І ти просто так підеш в свою халупу добиратися алкоголем?
- Маєш кращі варіанти? – здійняв я брову. – Краще здохнути від алкоголю, ніж в компанії восьминогів.
- Твоє життя ще більші муки! Ти снуєш безцільно цією бухтою, чекаєш вірної загибелі, достойної хіба що жалюгідного хробака… – у відповідь я зачинив двері прямо перед її носом.

Далі буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-05-2014

Цілком незлецький

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 05-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 05-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81287598609924 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …
С. Дж. Кінкейд «Діаболік». Підліткова книга про дорослі проблеми
Рік тому студія Sony Pictures разом із режисером Метью Толмаком (серед його фільмів «Нова Людина-павук» …