Давно це було. Ще тоді, коли капітан Кременчук заблукав серед зірок і ніяк не міг знайти шлях до рідного Сонця.
А на дуже далекій та дуже самотній планеті Равліоні жив у цей час сумний дивак-одинак, надзвичайно схожий на великого земного равлика. До того ж і мешкав він у великій перламутровій мушлі (такі використовувалися на Равліоні під оселі) в місцині, розташованій поміж восьми синіх пагорбів. А синіми вони були тому, що усі були вкриті синіми травами та чагарями з аквамариновим листям та ультрамариновими квітами.
Все було синім на синій планеті Равліоні. Кольору суму дивака-одинака. Не було чутно в його перламутровій домівці ані музики, ані голосів, ані сміху, ані дитячого белькотіння. А головне не було тут чутно сигналів позаравліонійських цивілізацій. Яких все своє тривале життя шукав дивак-одинак.
Довгими синіми годинами тужно плазував він поміж восьми пагорбів, або сидів біля розчахнутої перлинної стулки та й дивився на раковину нічних небес, до якої були пригвинчені мовчазні зорі. Жодна з них не ворушилась, не линула до обрію, не падала вогником зорепаду. Далекими й похмурими біли зірки Равліоні. Повільними.
А ще була в дивака-одинака маленька онука. Але він жодного разу не бачив її. Бо незлюбив її від самого народження. Адже саме в цей день йому повідомили що за найвіддаленішим Восьмим Пагорбом, який звався Пагорбом Бузкового Спокою, сталося неможливе. Немовбито, рівно опівночі впав з повільного неба стрімкий вогонь, щоб перетворитися в досвітку на непорушні уламки залізної мушлі.
Але не зміг дивак-одинак перевірити цих неймовірних чуток: померла під час пологів його любима донька. Тому йому довелося залишатися вдома, а за півроку вже нічого не знайшов він за Пагорбом Бузкового Спокою. Тим більше, що один равліонійський рік дорівнює сімдесяти земним.
Та й тутешня королівська наука не вітала порушення усталених теорій. Бо тутешня королівська наука суворо казала, що Равліоні є єдиною заселеною планетою Всесвіту. Адже лише вона має здатність обертатися навколо Рапана – тутешнього блакитного сонця, – а увесь інший космос є непорушним. І тому нездатним до життя. І тому нічого з нього не могло впасти на синю планету Равліоні.
Ах, як татусь маленької дівчинки вірив в цю теорію! Адже вона вказувала на винятковість його рідного синього світу. А ще тому вірив, що був він Королівським Науковим Секретарем, який занадто близько до серця сприйняв неймовірні чутки про Пагорбо-Бузково-Спокійний Феномен. Так близько сприйняв, що коли обурливі чутки досягли равліонійської столиці, то не витримали такої наруги над наукою одразу п‘ять його сердець. І поховали його в долині поміж Першим та Другим Пагорбами, де й стояла мушля-будиночок його дивакуватого тестя.
Тож зростала його маленька онука без батьків.
Гірким, аж синяво-чорним, було її життя. І могло б бути ще чорнішим, якби не старий батьківський робот. Він давно вже був списаний з використання й мешкав просто в комірчині з хітиновими шпалерами, що ліпилась до задньої стінки перламутрового маєтку.
Старий робот забрав Рапанну – так звали дівчинку – до себе, годував її лише нічною памороззю та вранішньою росою, до яких вряди-годі додавалося торішнє синяве листя, вдягав її в пластикове дрантя та, інколи випивши зайвого машинного масла, намагався вчити усім тонкощам королівської теорії.
Саме тому ще більше незлюбив її дивак-одинак, який не дуже-то й вірив усталеним аксіомам. Але гірше, що так саме зробили і вірні його роботи-равлоїди. Погано вони поводилися з дівчинкою, не слухалися її наказів, а як і робили вигляд, що слухаються, то виконували все з точністю до навпаки. І позаочі звали її непосидявкою.
А то була найстрашніша лайка на Равліоні! Втім, і підстави для неї були.
Бо Рапанна не полюбляла слухати повчань старого робота, намагалась не бачити кепкунів-равлоїдів, не зустрічатися з дідом, і взагалі не перейматися усіма равліонійськими неквапними проблемами. Цілими днями гралась вона на спадистому схилі Першого Пагорбу, дерлася крутосхилами Другого, накручувала кола навколо Третього, або просто ковзала довгими синіми долинами. І єдиним другом для непосидявки був виродливий дурник-музика.
Вона часто зустрічала його в самих несподіваних місцях, бо ніхто достеменно не знав, де він живе і де на нього можна очікувати. Стінами його домівки були усі Вісім Пагорбів, вікнами – блакитні обрії, а дахом – повільне равліонійське небо з непорушними зірками.
Щодня хлопець чогось шукав поміж узвиш, лазив їхніми печерами та байраками, бруднив своє блазенське срібне трико фіолетовим соком трав, а потім, зморившись, клав покручені пальці на клавіші якогось дивного музичного інструменту. І таємнича щемлива музика линула за небокрай. І дурник-музика сумно й чомусь розпачливо хитав їй у такт своєю виродливою головою, засунутою з невеликого розуму в величезну скляну банку. І Рапанна тоді стрімголов ловила тремтливі метелики-акорди, що змушували солодко битися її перше серце й боляче стискатися п‘яте.
А звуки оповідали, оповідали про незвідані інисті безодні й стрімке палюче проміння, про рухливі небеса й верткі сузір‘я, про чужі різнобарвні планети та про дивовижних веселкових істот, що затято линули крізь океани кольорів до сяючих обріїв. Не знав спокою калейдоскоп мелодій дурника-музики. І в такі хвилини в старого робота збоїла програма і він лаяв равліонійську науку та й кострубатими віршованими рядками викладав Рапанні такі безглузді гіпотези, на який не був здатний навіть дивак-одинак.
Але вона слухала його у на піввуха, бо музика вже ставала весело-грайливою і змушували навіть синє довкілля шукати в собі якихсь відчайдушно-непристойних відтінків, бо синій спокій ставав уособленням нудьги, а нудьга – загрозою вічної нерухомості. Якої боялися навіть равліоніяни.
Так минали години, дні та місяці, які були рівно в сімдесят разів довшими за земні.
Старий робот вже взагалі з’їхав зі штучного глузду й щовечора оповідав заборонені Королівським Секретаріатом вигадки про вічного непосидючого блукальця капітана Кременчука. І якби почув це дивак-одинак, то, може, забрав би робота до себе разом з онукою. Але не чув він нічого, дивися вгору на застиглі зірки й не відав, про що розмовляють за спиною в нього, в благій хітиновій комірці, приліпленій іззаду до перламутрової стінки маєтку.
А в цей час Рапанна пересувалась до відчинених скойок віконця, ніжно присмоктувалась до старого робота й прохала ще й ще раз оповісти про зоряних капітанів та їхні стрімкі кораблі, про інопланетних принцес та їхніх відчайдушних коханців-вчених, про потворних гравітаційних велетнів та фей, що живуть у космічних течіях, в яких, наче скам’янілі краплі, линуть в щемливу таємницю різнокольорові планети. На кожній з котрих побував суворий красень капітан Кременчук. Тільки от до Равліоні він поки що не дістався.
І тремтіли в Рапанни повіки, і сяючими очима дивилася вона з малесенького віконця на нескінченне нічне небо, вишукуючи в ньому зореліт казкового капітана, що от-от мав опуститися в долині поміж Першим та Другим Пагорбами.
Та от очі її заплющувалися, пружне тіло слабшало, а робот теж починав рипіти та скреготати і оповідати далі йому не ставало потужності. Тому він клав дівчину спати.
І все ж, як не полюбляла Рапанна слухати казки про капітана Кременчука, насправді щасливою вона відчувала себе лише тоді, коли втікала до свого виродливого друга – дурника-музики. Він награвав для неї чарівні мелодії, наспівував дивні пісні, вони весело балакали, гралися, або просто гуляли Пагорбами.
Іноді Рапанна оповідала дурникові якусь з роботових казок або гіпотез і тоді вуста його чомусь сумно кривилися, а мелодії набували незрівняної чарівності. Такої чарівності, що відразу забувалося все погане та гірке – і нудний перламутровий маєток, і насмішкуваті равлоїди, і дідусь, якого вона не бачила жодного разу.
Минали місяці і Рапанна з дівчинки перетворилась на гарну равліонійську дівчину. Але, як і колись, товаришувала вона з виродливим дурником-музикою, а дивак-одинак так саме не любив її і не бажав бачити.
І от одного разу пішов поголос про те, що Королівській Секретаріат в степу перед Першим Пагорбом відкриває пересувну виставку досягнень планетарної науки. На підтвердження цього по усім синім кресам були розіслані слимак-повідомлення про те, що той, чиї досягнення на цій виставці будуть визнані найкращими, стане Королівським Науковим Секретарем. І зможе втілювати усі свої доробки в життя усе своє тривале життя та й за увесь тобі королівський кошт. Ну й ще, якщо має він доньку чи онуку, то може стати вона дружиною наслідного принца Равліоні.
Дурник-музика на це лише знизав плечиськами та й почалапав до чергової печери, в яких він проводив все більше й більше часу. Аж змарнів увесь. А дивак-одинак, почувши про королівський кошт, зблиснув очима і, взнавши, що за досягнення можуть братися й божевільні, але доведено-корисні теоретичні побудови, викликав роботів, щоб вони терміново довели до ладу його святковий панцир.
Рапанна ж якраз сиділа в своїй хітиновій комірчині й розмовляла зі старим роботом, коли надворі почувся шурхіт синіх трав. Вона спитала в старого, що там таке, і той відповів:
- Королівський Секретаріат влаштовує в Сапфіровому Степу пересувну виставку досягнень равліонійської науки. Твій дідусь теж вирішив взяти в ній участь, не дивлячись на те, що це може погано для нього скінчитися. Раніше його хоч твій батько захищав, але тепер...
- Ах, – вигукнула Рапанна, – що ж він робить! Роботе, любесенький, побіжи до нього й скажи, що краще я поїду замість нього! Для чого йому наражатися на кпини?!
Цієї миті з-за рогу з’явився дивак-одинак в урочистому синяво-чорному панцирі і за допомогою равлоїда вмостився на світло-блакитного, аж напівпрозорого, автоповза.
- Це і є мій дідусь? – запитала Рапанна. – Який він гарний, як він ошатно вбраний! Мабуть, дуже розумний. Але я обов’язково маю поїхати замість нього! Мерщій, роботеньку, мерщій!!!
- Ні, ні, я не маю права розмовляти з ним, мені не дозволено програмою, - заперечив старий робот. – Та й вже занадто пізно. Поки я дістанусь до нього, він вже поїде.
Так і сталося. Поки робот рипів оце все, автоповз рушив і пересунув дивака-одинака на фіолетовий шлях, що вів аж до самого Сапфірового Степу. Рапанна стежила за ним доти, доки не розчинився він в блакитному серпанку, а потім відійшла від віконця та й гірко-гірко заплакала.
- Виставка! Досягнення! – ридала вона. – Пересувна виставка досягнень! Ніколи більше вона не буде не віддалік від нашого дому й ніколи я не побачу дива равліонійської науки. Хіба трапиться ще така нагода?! Ніколи, ніколи! Та й дідусь може наразитись на кпини, а, може, й ще на щось страшніше! І все через тебе, роботе! Через те, що ти на захотів піти до нього.
- Заспокойся, ультрамаринова моя, - намагався втішити її старий робот. – Не сварись на мене, але не для тебе ці виставки. Бо що ти про науку знаєш? Адже не хотіла ти добре навчатися, коли я новіший був. А тепер… Та й вдіяти я нічого не міг. Бо не послухав би мене твій дідусь. Він завжди лише самого себе слухає.
Рапанна припинила плакати так саме швидко, я і почала, щоб попросити вибачення в старого робота.
- Не сердься на мене. Адже ти мій майже єдиний друг. Та й сама я в усьому винна. Бо й не кортить мені зовсім кудись їхати. Подумаєш, виставка!.. Та й дідусь нехай начувається за те, що не помічав мене ніколи! Уявляю: зберуться там якісь пристаркуваті науковці та підтоптані науковки, й ну насміхатися одне над одним. Бр-р-р!!! Зовсім нецікаво.
І все ж таки, коли вона пересунулась з комірчини на схил Першого Пагорбу, то подумала: й-ех, а якби було добре втрапити таки на ту виставку! Хоч би краєчком ока зиркнути на вчені дива, на вродливих Королівських Секретарів, на самих Короля та Королівну! Та найдужче їй чомусь хотілося побачити молодого Принца. Ну, хоча б разочок!
Рапанна так замріялась, що не помітила, свого вкрай замазюканого виродливого друга – дурника-музику, що чомусь надзвичайно весело простував їй назустріч. Він підтанцьовував, щось мугикав собі під ніс у своїй скляній банці та й награвав якусь зовсім вже дивну мелодію. А очі його світилися, начебто він впіймав Синього Метелика Щастя.
- Знайшов, знайшов! – іноді вигукував він і гучно реготав з чогось. – Знайшов код! - Аж раптом побачив дівчину і, припинивши свої музичні вправи, спитав: - Чого це ти замислилась, Рапанно? Заграти тобі веселенької пісеньки, щоб не хотілося ані про що думати, а лише танцювати, танцювати, танцювати?.. Так танцювати, щоб зрушились непорушні зірки в небі Равліоні?
- Мені і кортіло б танцювати, - відповіла Рапанна, - але зовсім не на цьому схилі, а в Сапфіровому Степу. На балу з нагоди передачі естафети пересувної виставки. Але мені туди не дістатися.
- Якщо ти хочеш дістатися до Сапфірового Степу, то ти туди дістанешся, - по невеличкій паузі мовив дурник-музика. – І я разом з тобою. Спробую допомогти вам. І, врешті решт, пересуваюсь я набагато швидше за тебе. Сідай мені на плече.
З веселим вереском забралася Рапанна на рамено хлопця й вони рушили. І відразу фіолетовий шлях став якимсь коротким, бо дурник-музика увесь час щось награвав на своєму інструменті. Та так весело й бадьоро, що Рапанна зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, підстрибувала й хіба що не танцювала на спині хлопця.
І от коли вдалині вже показалися лискучо-блакитні бані павільйонів пересувної виставки, позаду зашурхотіли високі трави і їх наздогнав високий юнак на автоповзі. Той юнак був таким гарним, що чомусь відразу нагадав дівчині оповіді про капітана Кременчука. Саме таким вона його уявляла в своїх мріях.
- Ви простуєте до виставки? – запитав хлопець. – А можна й мені з вами? Разом воно якось веселіше.
- Звичайно можна, друже, - відповів виродливий дурник-музика. – Якщо тебе не лякає моя зовнішність. І не злякає скандал, який я хочу влаштувати для вашого Секретаріату.
- Зі скандалами жити веселіше, - засміявся юнак. – А будь-яка зовнішність здається чарівною поряд з такою красою, - і він вказав на Рапанну.
Та аж уся зашарилась синьо-синьо. А гарний та високий хлопець вже пропонував їй сісти біля себе на своєму вишуканому автоповзі. Рапанна зазирнула перед тим в очі дурника-музики, що ховалися за опуклим склом його дурнуватої банки, але той лише плечима знизав. Отак вийшло, що юнак з дівчиною поїхали попереду, а їхній виродливий супутник пошкутильгав слідом, не припиняючи награвати свої мелодії.
Раптом юнак зупинив свого автоповза, подивився на Рапанну та й запитав:
- Ти знаєш, хто я?
- Здогадуюсь, - відповіла Рапанна. – Адже ти... капітан Кременчук?
Юнак так замилуване, задумливо й такий тривалий час дивився на дівчину, що вона аж знову посиніла від зніяковіння. А по тому тихо мовив:
- Так, все може зустрітися з усім в цьому світі. Навіть кохання істот різних рівнів. Щоб рухатися потім в одному напрямку. Від сердець до сердець… От, наприклад, я… Я теж їду на виставку… Але давай не поспішатимемо, дай-но мені краще роздивитися тебе.
Він не зводив очей з дівчини, а дурник-музика заграв зовсім вже нечувану мелодію, тремтливу, як вібрація новонародженої мушлі, й ніжну, начебто світло завмерлих зірок Равліоні.
- Як тебе звати? – видихнув нарешті юнак.
- Рапанна.
- Рапанна. Володарка сонця, - захоплено мовив юнак. – А відтепер і моя володарка. Адже жодного разу жодна дівчина на усій планеті так не зворушувала мене. Стань моєю нареченою і виходь за мене заміж!
Але Рапанна мовчала. Дуже-дуже тривалий час мовчала, старанно відводячи очі вбік від хлопця. Аж, врешті решт, автоповз нетерпляче засувався на місці й замовкнув музичний інструмент дурника-музики.
- Ну, скажи, ти згодна стати моєю нареченою?
Тут Рапанна посміхнулася гірко-гірко, похитала головою й відповіла:
- О, ні, любий мій капітане! Адже ти колись покинеш Равліоні, а мені треба буде доглядати свого старенького дідуся. От зараз він хоче довести щось жахливе і я боюсь, що його обов‘язково візьмуть на кпини. А, може, й на щось страшніше… Втім, може трапитися й навпаки. А ну, як він дійсно щось доведе наукове-наукове і мені треба буде стати дружиною Наслідного Принца? Хіба ж я можу піти проти волі Короля та його Секретаріату?.. Хіба ж я можу тоді засмучувати щасливого дідуся своїм непослухом?
І Рапанна заплакала:
- Їдь вже на виставку, капітане. Знайомся з планетарними досягненнями та не менш планетарними красунями. А ми з моїм дурником-музикою підемо своїм шляхом.
- Почекай, почекай, - вигукнув хлопець. – не потрібні мені аж ніякі найпланетарніші досягнення чийсь чужої краси. А якщо не бажаєш бути моєю нареченою, то, може, хоч просто прийдеш сьогодні ввечері на свято офіційного відкриття виставки? Знаєш, рівно опівночі я чекатиму на тебе разом з твоїм виродливим другом біля Королівського Павільйону. Прийдеш?
Зиркнула Рапанна на юнака і непевно відповіла:
- Може прийду, а може й ні. Поки що не знаю.
Нічого не відповідаючи, хлопець зітхнув, увімкнув свого автоповза та й посунув до лискучих бань павільйонів, іноді озираючись через плече.
Звечоріло. Завершувався день, що був у рівно сімдесят разів довший за земний. В Рапанни аж тіло гуділо від тривалого пересування по виставці. І дурник-музика теж трохи зморився. Але ж яких тільки див вони тут не побачили! І системи розширення синяви реальності, і бойових слимаків-трансформерів, і одяг для імітації швидкого руху (допомагає вкинути адреналін відразу до всіх п‘яти сердець!), і навіть штучні звивини для мозкових шоломів! Але всі знали, що найголовніші досягнення зібрані в Королівському Павільйоні і що їхній огляд є офіційним початком роботи виставки.
А відкритися огляд мав рівно опівночі самим Королівським Подружжям.
Тому все більше й більше равліоніян сходилося до головного павільйону пересувної виставки. Багато з них приїхало сюди з тих далеких країв, де Сині Пагорби перетворювалися на округлі Лілові Гори, а за тими розкинулись грузькі обшири Найтихішого Океану з нескінченними ланцюжками архіпелагів пласких островів, схожих на величезних устриць.
Незліченна кількість вчених, інженерів, гуманітарних конструкторів, прикладних теоретиків, теологічних математиків та просто паранаукових ґаволовів чекало на появу Їхніх Найсиніших Величностей зі світою, складеною з членів Королівського Секретаріату.
І от пробила опівніч.
З кришталевим дзвоном розчахнулися ніжно-блакитні стулки Королівського Павільйону і дві величні постаті в лазурних коронах з‘явилися на його сходах. А за ними мерехтіли волошковими іскрами парадні панцири Королівських Секретарів. Вражений подих пронісся на натовпом. Але… Але чомусь обличчя сотень равіліоніян були обернути не до царствених осіб, а в протилежний бік.
А потім юрма повільно розступилася, пропускаючи наперед дивну пару: зморену дівчину в пошарпаній пластиковій сукні та виродливого довганя з банкою на голові та якимсь музичним інструментом в руках, що більше скидався на величезний равлофон в клешнях синьо-небо-рака.
Оце так відвідувачі виставки планетарних досягнень!..
Равліонияни, що спочатку було онімілі від здивування, почали потроху гигикати, а потім і реготати з дивної парочки. Та так заразливо реготати, що й сам Король почав було кривитися у посмішці, але в цей час з натовпу зненацька вислизнув старезний дідуган в синяво-чорному панциру та й загаласував на увесь Сапфіровий Степ:
- Ти звідки тут взялася? Хто тобі дозволив з дому уходити?! Ти що, хочеш мене на всі Вісім Пагорбів зганьбити?!?
І кожне наступне слова він вигукував гучніше. І з кожним його словом зіщулювалась Рапанна. І з кожним словом все більше й більше здригалися її плечі, а дурник-музика все міцніше й міцніше стискав свій інструмент. Неначе казковий Індиговий Меч прадавніх равліонійських легенд.
Невідомо, чим би це усе закінчилось, якби сходами Королівського Павільйону не сковзнув би стрункий юнак та й не кинувся до дідугана.
- Що ти робиш? Залиш дівчину в спокої, стара непосидявка! – закричав він, хапаючи дідугана за панцир. Той аж поточився і ледь не впав.
- Не займай його, любий капітане, - схлипнула Рапанна. – Це мій дідусь. І оце він вперше звернувся до мене.
- Що це значить? – продовжувала Королівна. – Чому ця дівчина тебе так називає і звідки ти її знаєш, Принце?
- Принце?!? – вражено видихнула Рапанна.
- Принце? – здивовано кахикнув дивак-одинак.
- Так, Наслідний Принц! – гордовито випростався юнак і, обійнявши Рапанну, повернувся разом з нею до Короля та Королівни. – Я кохаю цю дівчину і заприсягаюсь усією синявою Равліоні, що вона буде моєю дружиною.
- Почекай, сину, - мовив Король. – Ти же знаєш нашу непорушну традицію: лише родичка того чи тієї, що внесли визначний вклад в планетарну скарбницю досягнень, може стати дружиною Наслідного Принца. Що визначного зробили її родичі?
Принц було знітився, аж тут наперед виступив дивак-одинак:
- Перепрошую, Ваша Найсиніша Величносте, я знайшов одну давню книгу, в якій було намальоване старовинне небо Равліоні. І найретельнішим чином порівнявши його із сучасним, я довів, що зірки рухаються. Дуже повільно, але рухаються! І це значить, що ми можемо бути не самотні у Всесвіті.
Від таких крамольних слів натовп стривожено загув, Королівське Подружжя спохмурнішало, а дивак-одинак продовжував:
- Але це ще не все. У тій книзі написано, що колись давно-давно равліоніяни самі літали до зірок, але чомусь все менше й менше поверталися з них до рідної планети. Я не знаю чому, але…
- Може тому, що їм кортіло не лише інших світів, а й іншого світла? – раптом спитав за спиною дивака-одинака дурник-музика та й поклав пальці на клавіші свого інструменту.
- Нечувано! – вигукнув Король.
- Нечувано!!! – зойкнула й Королівна, звертаючись до сина, що так і продовжував обіймати Рапанну. – Принце, родич цієї дівчини і дійсно має чималі досягнення. Досягнення в руйнації віри наших предків та нищенні сподівань наших нащадків. Він хоче потрощити синяву на бридні кольори, всесвіт на дрібні світи, спокій на метушливий рух, а міцну мушлю єдності на драглистий хаос доль. І тому…
- І тому, - перебив її Король, - ти, Принце, звісно, можеш стати чоловіком онуки державного злочинця, але тоді ти не будеш Наслідним Принцом. Ти взагалі Принцом не будеш. А будеш безбарвним вигнанцем. І ніколи не матимеш ані перламутрових палаців, ані метких равлоїдів, ані прудких автоповзів. Нічого не матимеш.
- Помиляєшся, батьку, - тихо відповів хлопець. – Я матиму високе небо із зірками кохання: їх нас з Рапанною ніхто не зможе позбавити. Бо пласкому світові зась до виміру висоти.
І раптом в нього за спиною почувся дивний тонкий звук: сі-і-і-і… Натовп здригнувся. Король, Королівна та уся їхня Секретарська світа сторожко випростались, поводячи очима по нічному обрію. І лише за декілька хвилин стало зрозумілим, що це дурник-музика натиснув клавішу свого музичного інструменту.
Сі-і-і-і-і…
Звук наче вислизав з-під камінців клавіш, клубочився, вихорився, тік по синіх травах аж до найвіддаленішого Пагорба Бузкового Спокою і там набирав немислимої сили, згущаючись у якесь темно-лілове сяєво.
Сі-і-і-і-і…
Звук вигинався запаморочливою орбітою, скручувався в спіралі загадкової мелодії і раптом… Раптом найвіддаленіший пагорб здригнувся, починаючи здійматися в синє повітря.
- А-ах! – видихнув натовп. – Сі-і-і-і… - тріпотів звук. – Гур-р-р, - сипалася з пагорбу синя земля, а сам він перетворювався на величезний куполоподібний апарат фіолетового кольору, що стрімко зникав в нічному небі.
І от лише фіолетовий вогник у височіні полинув до далекого обрію.
А дурник-музика вже натискав іншу клавішу: «ля-я-я-я» дзвеніли їй в унісон усі дахи лискучих павільйонів виставки планетарних досягнень і сьомий пагорб – Пагорб Волошкової Задумливості – здіймався у небо, лякаючи планету своїм розміром, а потім зменшувався у височині та й синьою іскоркою линув за фіолетовою.
- О-ох! – здригнувся натовп.
А інструмент дурника-музики вже виспівував «со-о-оль!» і Пагорб Лазурних Тенет сяючою блакитною крапкою приєднувався до двох попередніх.
- Припиніть, припиніть! – загаласувала Королівна.
«Фа-а-а-а» засміялися їй у відповідь клавіші, і п‘яте узвишшя – Пагорб Індигової Непорушності – зрушився та й перетворився на четвертий космічний корабель пронизливо зеленого кольору.
- Сторожа, сторожа! – прикриваючи очі від неприємного світла заверещав собі й Король. – Негайно закуйте в цифрові кайдани цього виродливого музику!
Сторожа кинулась до дурника, але поки вона бігла, закликом «мі-і-і-і» луснуло повітря і Пагорб Бірюзового Блюзу плюснув з високості в очі равліоніян розплавлений бурштин жовтого кольору.
- Зупиніться, зупиніться! – закричав і Принц, прикриваючи собою від важкого золотого світла Рапанну. І не зрозуміло було, кому він кричить: чи то дурнику-музиці, чи то натовпу, що почав розбігатися врізнобіч, а чи то невблаганній сторожі.
Але, як би там ні було, остання на мить таки зупинилася і це дозволило музичному інструменту загрозливо пророкотати «р-ре-е-е-е» і третій пагорб – Пагорб Ультрамаринових Коливань – засяяв в небі Равліоні помаранчевою зірочкою. А коли вуха та серця струснув органний подих «до-о-о» і Пагорб Аквамаринових Доторків жахливо запашів рубіново-червоним, то Король та Королівна тільки й того спромоглися, що залепетати:
- Що це? Що це таке?! Що воно відбувається?!?
- Це народжується нова історія Равліоні, - повернувся до них дурник-музика і різнокольорові відлиски майнули по поверхні його дурнуватої банки. – Або відроджується стара. Кому як подобається. Бо є правим дивак-одинак і колись армади равліонійських космічних кораблів літали таки до інших зірок. Але нажахала невагомість стрімкого міжзоряного руху розсудливих мешканців повільного тяжіння і, врешті решт, залишилось на планеті іржавити всього вісім зорельотів. Засипало їх синім порохом забуття, заросли вони синіми травами спокою. Але затято не вимикалися їхні комп‘ютери, а їхні двигуни століттями продовжували чекати на команду «старт!». І це суворе чекання дарувало їм життя, мені сподівання, а планеті Равліоні… - і, не закінчивши фрази, дурник-музика пробіг пальцями по клавішах свого інструменту, який виявився звичайним командним пультом.
Усі звуки злилися в одному потужному акорді і останній пагорб – Пагорб Сапфірових Сподівань, від якого розпочинався безмежний Сапфіровий Степ, раптом зрушився з місця. Затрусилася земля під ногами. Завібрували стіни павільйонів. І сліпуче білий корабель своїм корпусом закрив півнеба з до того непорушними зірками. І вже сім різнобарвних вогників, бентежачи простір і душі, краяли небосхил Равліоні, пересуваючись з одного боку обрію до іншого.
Так пересуваються вони там і до цього часу – сім супутників Равліоні. Чому сім? Адже пагорбів було вісім?
А тому, що на восьмому, на сліпуче білому кораблі «Софія-ІІІ», відправився в нові мандри капітан Кременчук, корабель якого «Софія-ІІ» розбився на орбіті Равліоні. Бо легендарним зореходом виявився не красивий нащадок Королівського Подружжя, а виродливий, нікому не відомий, дурник-музика.
І перед тим, як зникнути в таємничому просторі, капітан Кременчук найстрогішим чином наказав Рапанні та Принцу самім відшукати способи долетіти до нових різнокольорових місяців, дарованих ним їхній планеті. І закохане подружжя все своє життя, яке рівно в сімдесят разів більше за земне, присвятило цій справі, зрозумівши, що шлях до найтаємничішого завжди починається поряд, а не в далечі. Під ногами, а не в повітрі. Всередині, а не зовні.
А дивака-одинака ніхто більше не бачив на Равліоні. Кажуть, що він напросився до екіпажу зорельоту капітана Кременчука і зараз займає у ньому високу посаду прес-пап‘є для старих галактичних мап. Але це, мабуть, брешуть люди. Чи равліоніяни...
(З циклу «Легенди про капітана Кременчука», про пригоди якого можна взнати з фантастичного роману «Капітан космічного плавання» = http://bookland.net.ua/book/52106+Kapitan+kosmichnogo+plavannya.html#anons
Російськомовний варіант казки був опублікований у збірці «Гоголь-Фентезі-2010» - Херсон, «Стар», 2010)
