Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46819
Рецензій: 91208

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Миттєвість у маршрутці

СЛІД

© Турчин Євгеній, 03-05-2014
Залиши свій слід
MandarinTM

В такі хвилини, як ця ось зараз, мені майже завжди згадується одна пісня, одна з небагатьох, які я чув пісень гурту Black Rebel Motorcycle Club. А саме Beat The Devil’s Tattoo. В такі моменти мені чогось гостро не вистачає. Цієї миті згадується фільм, в якому звучала ця пісня, фільм одного коміка, дурника з «Поліцейської академії», цього самого Бобкета, як його там. Чорт забирай, старий ближче до схилу літ показав геніальність!
В такі миті, коли я дивлюся нові для себе чи переглядаю відомі фото і відео того найстрашнішого дня, коли кожен показав хто є хто, я почуваюся ганчіркою і проклинаю себе. А ще видаю горлом дивні спазмовані звуки і тру очі.
Потім все потроху заспокоюється, поки не настане черговий випуск новин на радіо «Ера-FM», бо це єдиний мій зв'язок зі світом. Тоді знову до горла підкочує завивання істерички і стискаються кулаки під комічні звуки з моїх утроб.
Та я ніколи не думав, що будь я там і вмри – вмер би даремно. Ні, бо краще я, ніж хтось із них. Тих людей, що вирішили взяти на себе весь тягар відповідальності за долю народу. Кожен, хто вийшов тоді – герой. Не зважатимемо на партійні інтереси деяких сил. Не зважатимемо на «святу трійцю». Вони лиш примазались до заслуг народу і несуть все ж, як не намагалися цього уникнути, відповідальність за кожну краплину пролитої тоді і в майбутньому крові. А пролито її було і ще буде чимало.
Ясно бачу зараз (не у екрані компа, а у себе в голові, більш чітко, аніж на відео якості Full HD) густу пастоподібну червону субстанцію на сирому асфальті, вона пухириться, місцями розчепірюється рукавами і тягнеться-тягнеться кудись у нескінченність. Ось поряд сліди ніг. Один чіткий слід. чоловічий. Чіткі протектори червоного кольору.
Я згадую прострелену шапочку із залишками того, що зовсім недавно було мозком якогось хлопчини. Я згадую хлопця, який повз із ношами до поранених і отримав кулю в спину. Як судомно стискались його пальці, коли він намагався, вже поранений, доповзти до укриття.
Згадую хлопця, який волік один свого побратима за ноги і як підскакувала голова трупа на бордюрчику, що ним обнесено стовбур липки на Інститутській.
Я згадую «дрочилу-беркутівця» на Грушевського. Згадую вибиті очі і кадри побиття мітингувальника на колонаді стадіону Лобановського. А потім розмови, мовляв він сам упав, бо був п’яний. Чи обколотий.
Згадую палаючих бійців «Бе-е-еркуту». Щоправда у них під рукою завжди була купа вогнегасників (чого не скажеш про спалених живцем поранених у Будинку Профспілок), а донедавна вони взагалі прикривалися строковиками «гоблінських військ», виставивши їх вперед і застосовуючи провокаторів, мріючи повторити тридцяте листопада, але так, щоб покінчити з Майданом раз і назавжди. З казламі, каториє мішают нам жить.
Згадую слова, чуті звідусіль, мовляв зруйнували Київ! Закіп тюжили колонаду стадіону Лобановського! Жах! Спалили магазини і покрали все, навіть телефони!
Згадую бутік, який став санітарним пунктом. Згадую аксьоновців, які пиздеть оргтехніку з установ серед білого дня і вивертають кишені іноземним журналістам.
Знову згадую ті рила під масками. Дивлюся на міліціонерів, проїжджаючи в маршрутці повз. Цікаво, а якщо він натягне маску?, думаю я. Командири наказів не давали. Молодці, служіть далі. Ніхто наказів (злочинних, звісно) не виконував (злочинних, звісно), жоден автомат не стріляв (хоча для перевірки ні однієї одиниці зброї в жодному підрозділі міліції чи ВВ ніхто й не подав і не вимагав). Всі молодці.
Прапорці на машинах. Вони змінили душі тих, хто ще недавно стояв на європіддонах (яка іронія!) проти власного народу. Поливав з водометів у мороз мінус п'ятнадцять, закидав бруківкою і коктейлями Молотову, світло-шумовими гранатами, які убили мінімум двох людей, бив пе-ерами і тонфами, стріляв гумою і картеччю, з пе-емів і «калашів», з британських а-вешок триста восьмого калібру, викрадав людей з лікарень, палив машини, бив машини, бив людей, роздягав на морозі і форкався з ними, переходив на бік «зелених чоловічків»…
Я б повірив, що всі вони змінилися. Будь я недоуком і вірячи, в таких людях могло прокинутися щось людське. Та воно б прокинулося, аби спати там лягло.
Але я їду і бачу перед собою можливого покидька, який прострелив лице хлопцю, якого несуть на секції металевої кованої огорожі.
Рядком стирчать ноги з-під просяклих кров’ю простирадл і синьо-жовтих стягів. Оголошуються цифри зі сцени: десять, двадцять,.. сімдесят. кількість ніг росте. Дзижчать кулі над Хрещатиком. Чи не вперше? Чи не востаннє?
І стоїть третій місяць зачинена київська консерваторія. Декого це дратує.
Так, що він готовий піти і дерти мусорів руками.
Для того, щоб тебе потім накрили прапором і сказали над труною: «Герої не вмирають»?, питаю я.
Ллються безперервно потоки лайна.
Я ж дивлюся в ці обличчя і бачу вурдалаків. Кожен з них може виявитись перевертнем страшніше, ніж у «Ван Хелсінгу». Бо уб’є тебе по-справжньому.
Якби я не знав, які вони були до Майдану (який волів би називати Українською революцією, та цей термін обривається на півслові), то повірив би, що вовки стали вівцями. Точніше шакали стали вівчарками.
І ось я знову шкодую, що лишився в теплі і добрі, що лишився живий. Що просто бачу все це врешті-решт. Це боягузтво?
Добре, що ті хлопці померли. Вони не бачать, сподіваюся, того, заради чого ,на думку лідерів опозиції варто помирати. За їхню, лідерів опозиції, вдалу виборчу кампанію.
Кожна курва і наволоч лишилася в держустановах. Притихла на мить… і знову підняла голову. Як це було в дев’яносто першому, дві тисячі четвертому… зараз.
А той, хто кожного разу скакав з одного галсу на інший, тепер головний народний кандидат у гаранти.
Невже ми так змаліли? Невже ми виродилися остаточно і не заслуговуємо більше ні на що хороше, а отримуємо лише те, на що заслуговуємо?
Але ні. Не здрібніла душа українця. Патріота й державника. Бо скільки разів пророкували нам смерть, скільки святкували з танцями над нашою нібито могилою, але завжди нечекано негадано ми піднімали голову.
Нехай тремтять від страху чи люті! Нехай казяться всі зажерливі шкурники, фарисеї і бариги, брехуни і шовіністи, підлота і маргінали, люмпени, нікчеми і всі інші вороги нашої Держави. Держави – останнього форпосту добра на землі.
Та досить пафосу. Славетні сторінки української історії не тема для теперішнього обговорення. Зараз стоять руба нагальні питання.
Кожен ще зможе залишити свій слід. Як сказав мені батько: для кожного є ще місце для подвигу. І треба триматися від цього місця подалі.
Треба готуватися. Але до чого? До того, що тобі випустять кишки і ще живим, ви патраним, накинувши торбу з піском на плечі втоплять в річці. До цього підготуватися, погодьтеся, важко.
«Ані там в Кіівє захвативалі і гіроі, а ми – сіпаратісти?»
Такі, типу контраргументаційні, питання звучать з вуст так званого населення «юга-васточних рігіонаф».
От на їх місці я б готувався. Хоча тут, перепрошую, теж не підготуєшся. Якби я (на їх місці) почув, що до мене в гості хоче їхати GSG-9, я б убився об стіну. Бо це – справді антитерористичний поліцейський спецпідрозділ. Я бачив як вони працюють: кожен, хто зі зброєю в руках – отримує дві кулі калібру 45 в голову. Так робиться з терористами у всьому світі з ряду беззаперечних причин. Це – справді антитерористична операція. Адже…
А що наші нові «благодєтєлі», які прийшли на заміну «благодєтєлям старим»? вони розробляють закони для розширення повноважень регіональної влади. Для чого? Намагаються ініціювати антиконституційний референдум. Але навіть не такого плебісциту бажають (чи хтось за них бажає) ці самі «люді» зі сходу, путлєровські маріонетки.
От, знову міліція. З прапорцем. Б’юся об заклад, що якщо вийду на вулицю з дробовиком, то «заважатиму» їм, їхній роботі. А от нашим східним братам-ментам автоматники не заважають.
Цікаво ще, що на акціях мусора завжди стоять спиною до проросійських сил і тіснять теж далеко не їх. Навіть якщо це саме вони калічать і вбивають жінок та… та й чоловіків, не скидаймо їх з рахунку. Не забуваймо: вони теж люди.
Мусори це розуміють, тому захищають мітингуючих від проросійських агресорів, замкнувши перших в автозаки, а другим дозволивши звалити спокійно. Іноді оборона автозаків провалюється. Але ж вони міцні!
А ще цікаво, що якщо ти беззбройних демонстрант, то ти фашист і екстреміст, а якщо автоматник, – то ти русскоязичний, якого треба від тих фашистів захищати.
Тоді як Майдан об’єднав Україну, тепер прищемлені російськомовні зробили так, що кордони проходять по кожній вулиці, крізь кожну родину.
Воістину, залиш свій слід на землі! Яким він буде, квітучим, культурним, об’єднуючим чи смердючим і кривавим, ненависливим, вирішувати кожному.
Наостанок приведу слова учасника маршу за мир у Криму, який відбувся на початку березня цього року.
«Мы кричали «Нет войне!», а они кричали «Путин! Путин!» и били нас палками. Идите на хуй со своей Россией!»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 05-05-2014

Якби ті хлопці ожили, то вони б знову взяли автомати...

© Михайло, 03-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43299007415771 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …