Я бачу навколо Каміння і квіти, Міста і вокзали, І сонце, і сніг. Я буду чекати, Я буду хотіти Їх бачити знову…
Святослав Вакарчук
…Вони чекають, я мушу йти.
ТНМК
Він мені одразу здався трохи дивним. Хоча ні, спочатку я не звернув особливої уваги на дядька, що з’явився на правому узбіччі за черговим вигином дороги. Ну йде якийсь дід собі, нічого особливого. Коли він озирнувся й помахав рукою, якось так безнадійно, я хотів уже проїхати повз, не збавляючи швидкості. Та чомусь зупинився.
Вантажівка зупинилася, видавши звук, який робить цигарка, гаснучи у калюжі. Дядько біг підстрибом у дзеркалі заднього виду. Був він вдягнений у несвіжі джинси зі слідами тривалого носіння, таку ж засмальцьовану куртку, мав чорну бороду до коміра. На ногах блимали легкі кросівки, хоч навіть на дорозі ще лежав сніг, не говорячи вже про узбіччя і ліс далі від дороги, де висилися кучугури. Я перемкнув передачу, причеп заскреготав, та потім, не знаю чому, відпустив газ, натомість натиснувши на гальма.
Дядько відчинив дверцята і зазирнув всередину кабіни. Я знову пошкодував, що зупинився: від нього, либонь, смерділо.
– Підкинете трохи?
– Залазь, – мовив я.
Голос дядька був надто хлопчачий та ще й зривався. Дійсно, визначити його вік було непосильною задачею. Дати йому з однаковим успіхом можна було й тридцять п’ять, і двадцять два, а то й менше. Чи більше. Обличчя його було засмаглим і вкритим неглибокими зморшками, особливо навколо очей і над переніссям.
Дверцята хряпнули і ми рушили. Запах таки був, але не такий сильний, як мені уявлялося. Деякий час ми їхали мовчки. Коли ліворуч зник Дністер, а дорога пішла пряміше і вгору, я почав методично набирати швидкість, клацали передачі, двигун слухняно ревів під сидінням.
– Куди прямуєш? – Спитав я.
Пасажир задер на мить підборіддя, ніби вказуючи кінчиком бороди уперед. Потім подав голос.
– Куди довезете. Мені треба на Закарпаття.
– Ну, я їду до Хуста, а тобі де стати?
– Можна і в Хусті, хоча я там уже був.
– А куди треба?
– Я б хотів до Румунії. А так – куди вийде.
– То ти бомжуєш чи як?
– Ні, дім у мене є, якщо Ви про те. І я туди їду, – додав після короткої паузи.
– Ти живеш у Румунії? У мене дядько там живе.
– Ні, я живу на Наддніпрянщині.
– Чого ж тоді їдеш до Румунії? Тобі в інший бік треба.
Пасажир не відповідав, задумливо вирячившись у вікно. Я глянув на нього пильніше. Торба стара, залатана, надто худа щоб мати в собі зміну одягу чи контрабанду. Певно щось таке в моєму погляді було, бо пасажир відволікся від споглядання бескидських краєвидів і усміхнувся.
– Я не злодій і не контрабандист, просто їду додому.
Зовсім божевільний, подумав я, жахаючись погляду трохи втомлених, тим не менш сяючих очей.
– У мене невелике хобі, тобто спосіб самопізнання, – пасажир ще ширше заусміхався. – Знаєте, птахи, вони от зимують десь у Африці, пролітають півсвіту за півроку, а якось знаходять своє гніздо десь посеред поля чи під дахом зупинки у якомусь забутому Богом селі. Люди так не можуть. Але якась сила, як я дізнався, все ж тягне людину додому.
– То ти перевіряєш, чи зможеш добратися додому без мапи? Чи що?
– Не зовсім так. Може, частково, це правда, але коли ти йдеш додому, тим більше наодинці з природою, чого зараз досягти дуже важко, ти відчуваєш щось таке, ніби ось-ось пізнаєш якусь приховану суть світу. Це важко пояснити. Це треба відчути самому. Хоча, можливо, це не всім дано. Не те щоб я вважав себе якимось особливим, ні, просто є два типи людей: номади і гречкосії. Не треба це сприймати вороже чи з образою. Це не я сказав. Це – Сковорода, Григорій Савич. І обидва ці типи дуже важливі.
Я роззявив було рота та так і закрив. Довго думав що б сказати, нічого не надумавши, я дозволив язику самому заповнювати звуковий вакуум.
– І довго ти так ходиш?
– Років зо два всього. Обходив пів України. Може відсотків вісімнадцять доріг і стежок. Та й без стежок ходив. Та все ж хочеться вже далі зайти.
– Чого це тебе так понесло? Якби було кого утримувати, то не маявся б цією хернею, – несвідомо жорстко кинув я.
– Маявся б. Хернею, як Ви кажете. Бо це – важливіше за будь-що. Суєта-суєт висмоктує душу, а тут, в дорозі додому, я найбільше відчуваю цінності свого життя, як ніколи люблю дім і рідних.
– Так, не всім це зрозуміти. А за що ж ти живеш?
– Чим попадеться перебиваюсь. За цей час я сформулював деякі правила. Одне з них – брати в дорогу якнайменше речей, грошей, харчів… Ще одне правило – не користуватися громадським транспортом, принаймні оплатно. Тобто допускається користування транспортом, якщо ти не платиш за проїзд. Тож з мене Ви нічого не отримаєте. Якщо думали взяти з мене плату, то можете висадити.
– Та ні, якось і не сподівався. Де ж ти бував вже?
– Та де тільки… Волинь обходив, Карпати від Тиси й Чорного Черемошу до Поділля, обходив Крим і Харківщину з Чернігівщиною. З Харкова, до речі, в мене все й почалося.
– Ти там вчився?
– Так.
– На кого?
– На журналіста. Якось їхав додому. По дорозі електричка зламалася і я від Лозової човгав додому триста кілометрів.
– За скільки ж дійшов?
– За півтора тижні. Без підготовки було важко.
– То ти просто взяв і пішов з електрички щоб не чекати поки вона під-ремонтується?
– Тоді я взяв з собою речі. Багато. Важко було дуже йти. Довелося під’їжджати деякими ділянками шляху. Наступного разу я вже ходив без такого багажу і не брав із собою грошей щоб не спокуситись ними. Насправді я тоді не хотів відстати. Просто не міг сидіти більше. Треба було пройтися. А поїзд не дочекався мене. Насправді я дуже тоді злякався.
– Тепер України тобі мало, ти хочеш пройтися з Румунії?
– Ага. Потім планую дістатися перекладними Магадану чи Петропав-ловська. Поки що влітку. Може потім і взимку. Російська природа дуже гарна. думаю, там я відкрию в собі і світові щось нове. Хотілося б обходити весь світ, але це навряд. Не доживу. А що, по суті, екватор всього сорок чотири з лишком тисячі кілометрів. Це три-три з половиною роки ходу. Більшу частину цього шляху – океани. Південна Америка – десь дев’ять тисяч, Євразія – вісімнадцять, а може й менше тисяч кілометрів, тож теоретично…
– А як океани перетинатимеш? На плоту?
– У письменників типу Жуля Верна мандрівники завжди знаходили спосіб проплисти безкоштовно півсвіту. Домовлялися з капітанами… Зараз із цим важче. Та й Жуль Верн ніколи не покидав Франції. Та нічого, може й на плоту. Раніше я час від часу боявся й суходолу. Та потім зрозумів: нічого боятись. дорога, якщо це дорога додому, все дасть. Вона опирається, але кінець-кінцем дозволяє, якщо твій дух не зламається.
Деякий час він мовчав, я теж. Уявляв собі, як можна вижити в степу чи ось у горах в лісі, не здурівши. Дійшовши висновку, що зараз важко знайти справді безлюдне місце, хіба що у тій же Росії, і що пасажир мій не так вже й погано живе у порівнянні зі звичайним бомжем, хіба що весь час у дорозі, я усміхнувся і похитав головою. Пасажир, здавалося, зрозумів хід моїх думок і також заусміхався та захитав патлатою макітрою.
– Не всім це зрозуміло, – сказав він. – Я бачив людину, яка багато років «не може виїхати» з автовокзалу мого рідного міста до Одеси. Уявляєте? Він, бачте, звільнився з тюрми і не може дістатися маминої циці. Тож подайте, люди добрі, хто скільки може… Ні, я не такий.
Вантажівка вилетіла на перевал, засиніли попереду гори, ніби повисли над вершечками смерек.
– Перший раз я йшов вздовж траси, потім вирішив зрізати і заблукав. Розкидав половину свого багажу поки виліз назад на дорогу. Зайшов хто й зна куди, продавав речі, що лишилися щоб купити нарешті квиток на поїзд чи автобус. Поки дійшов до вокзалу, проїв гроші. Їздив електричками, мене з них ганяли, брехав матері, поки не сів акумулятор телефону, що я в Харкові і все добре, допомагав людям в якості вантажника щоб зарядити телефон на вокзалі і помитися там же, поспати врешті-решт у VIP-залі. Рано зранку увійшов у своє місто, дістався додому під обід. Мати, думав, уб’є. надолужив в інституті, що пропустив, закінчив і відчув, як сум давить душу. Так захотілося додому, хоч плач. Я пішов з роботи, не журналістом, роз датчиком листівок, кинувши це місто назавжди, без грошей і одягнений не по сезону, я дістався додому за п’ять днів, навіть менше. Ще й вдягнувся в тепле. Наступного разу я вже облазив Карпати, потім Крим. Цього вже не було куди дівати теплі речі. Я зрозумів, будучи вдома, що він швидко сіріє, рідні люди швидко набридають, а робота убиває серце й розум. А коли я йду чи їду додому, все в мені оживає, я бачу секрети природи і знаю їхню розгадку. Я так люблю свій дім, своїх рідних, вони найлюбіші. Скоро в Ужгороді зацвіте сакура, – несподівано закінчив він.
Я кивнув, зрозумівши хоч трохи сенс цієї наркоманії мого пасажира. Не наркоманії, а шлях-додому-манії. Пасажир раптом стрепенувся і вказав пальцем кудись ліворуч:
– От тут мені й виходити.
Я глянув туди і миттю відчув, як кермо виривається з рук і вантажівку на повному ходу тягне праворуч. Пасажир всім тілом навалився, вминаючи мене в сидіння, а ногу притиснувши до педалі акселератора. Я вгатив вільною стопою по гальмах і спробував відштовхнути цього божевільного. Двигун ревнув і заглух. У лобовому склі, як на екрані, пропливло гілляччя молодої порослі. Машину трясло й кидало, ми вже не на дорозі, а скакали буєраками.
Капець вантажу, подумав я, тягнучи кермо на себе. Вантажівка задрала носа – причеп перевернувся і затягнув тягач в річечку. Кабіна перекинулась також і пасажир нарешті зник з-перед мене. Він полетів вниз, мене також потягло в той бік. Каменем розбило скло і вода, крижана вода почала литись у кабіну. Я приготувався до болю й холоду, але тут світло згасло і я поринув у м’яку чорну вату.
Коли прийшло відчуття болю у всьому тілі і мене затрусило від холоду, сонце вже підбилося високо і сліпило очі. Дзюрчав струмочок, пахло соляркою. Сонце сховалось за хмари і я зміг розплющити очі. В голові вибухнула граната. Я спробував не зважати і вилізти з води, але це було занадто для мене. Сил не залишилося, хіба що я ще тримав голову над водою.
Я сидів. Не пам’ятаю щоб сідав. Може несвідомо. Але це виглядало малоймовірним. Швидше за все мене посадив мій пасажир. А де ж він? Я оглядівся, задер голову: дверцята з боку водія були прочинені і підперті палицею, на яку спирався мій пасажир.
Я потягся до керма, спробував підтягнутися, та пальці зісковзнули. Я глянув на них і побачив змазаний згусток крові. Навряд це моя, подумав і обмив пальці у воді, в якій сам сидів. Відчуття було таке, ніби долоню відбили молотком. Потім запекло вогнем. Нижньої половини себе я не відчував взагалі.
З бездонної ями забуття мене трохи підтягнули звуки сирени. наступного разу я розплющив очі вже в лікарні під крапельницею. Інспектор випитував, що ж сталося. Я, пневмонічно кашляючи, доводив, що їхав собі, коли побачив оленя на дорозі. Ну і злетів в кювет. Палиця стирчала в дверях? Не знаю, може хто із місцевих намагався витягти мене, та не зміг і покинув. Може, це той, хто викликав швидку? Ні? Не той? Ну, значить хтось.
Добре, думаю, що сліди затоптали працівники швидкої допомоги, сліди мого пасажира. І крові не побачили. Бо у нього кровило.
Думаю от, чи може згинув він десь там недалеко, впав від втрати крові і замерз. Весь мокрий же був, як і я.
А може він вже майже дістався додому.
