Багатотисячне польське військо сунуло й сунуло, його новим та новим корогвам не було кінця-краю. Гусари, жовніри, панцирники, піхота німецького строю – здавалося, тут зібрано армію з усієї Речі Посполитої. Кіннота авангарду вже достатньо наблизилася до стін, аби її вершників можна було непогано розгледіти. Ар’єргард із гарматами та рекрутами-пікінерами – чвалав ще бозна-де, не наблизившись навіть до підступів до міста Берестечко.
Неповні дві сотні козаків – а саме стільки добровольців зголосилося до цього нерівного бою – похмуро стояли на мурах, заряджаючи мушкети. Вони – досвідчені та бувалі вояки гетьмана Хмельницького та отамана Максима Кривоноса – заприсяглися стояти тут горою, докласти усіх можливих та неможливих сил, аби дозволити своїй відступаючій армії вийти з оточення. Тримати натиск стільки, скільки стане сил, не знаючи втоми… Тримати зброю у руках та віру у серцях – до загину!
До кам’яної брами під’їхав один з вершників – драгун надвірної корогви у червоному шовковому плащі, дорого оздобленому срібному шоломі та з довгим пером набік. Кіннотчик виймає листівку, розгортає її, починає читати. Дужий та широкогрудий кінь під ним – вигарцьовує та крутиться, не маючи терпіння встояти на місці.
- Його величність король Речі Посполитої звертається до вас, мостиве козацьке військо Низове. Король знає Вашу хоробрість та мужність, і високо цінує таких воїнів, як ви! – зачитує драгунський хорунжий.
- Хех, ти диви… - регочеться голосно до свого побратима Михайла січовик Іван Кандиба – З яких це пір ми для шляхти стали «мостиве військо Низове»? Щось я давним-давно не пригадую цього…
- Ага, швидко перемінилися пани! Як шкуру дерти – так «пся крев» та «хам», а як підлещуватися – такі солодкі байки та обіцянки речуть… Хоч до рани прикладай…
- А тому його величність готовий пробачити вам вашу ребелію, включити кожного до Реєстру та щедро винагородити як справжніх лицарів… - продовжує своє драгун, кружляючи на коні попід стінами.
- Знаємо ми вашу шляхетську щедрість – по сто київ ані за гріш! – гукнув у відповідь котрийсь з січовиків – Оно, досі спина не загоїлася!
- Король дарує вам привілеї та обіцяє прирівняти до шляхти, якщо складете шаблі та схилите перед ним голови!
- Не треба привілеїв! – гукає на це запорізький сотник Дмитро Ярошенко – Ані ласки вашої не треба, ані пробачення… Мені та моїй сотні немає про що говорити з тобою, хорунжий. Вертайся до свого табору, а королю – так і перекажи!
- Хоробрі воїни не мають гинути задарма! – відповів драгун-посланець – Обмисли це, пане сотнику… То може все ж здастеся, допоки не пізно?
- Задарма, чи не задарма – не тобі судити, панич… Запорожці своєї присяги не ламають!
- Що ж, перекажу дослівно… Але тоді – забудьте про королівське прощення… - ледь не проспівав із лукавою посмішкою драгун – А я то бажав вам якнайкраще…
Ворожий хорунжий пришпорив коня та понісся у бік свого табору. Останнього моста спалено: відтепер шляху назад немає. Першою на приступ піде піхота, тоді – драгуни або найманці німецького строю. Та козаки жодної миті не вагалися: краще геройська смерть, ніж зрада. Кожен з оборонців знав: доля усієї визвольною війни, можливо, сьогодні залежить від них – купки відчайдухів… Треба будь-що виграти для Богдана Хмельницького час.
- Пороху не так вже й багато! – мовить сотник Ярошенко – Тож стріляймо лише зблизька, лише напевно! Коли ворог дертиметься на штурм – стоїмо твердо на мурах, а якщо почне обстрілювати гарматами – усім у засідку, на низ! Пам’ятаймо, воїни: доля Січі-матінки та нашого славетного народу сьогодні у наших руках. Стоїмо на цих мурах, і якщо доведеться віддати життя – покладемо голови отут, на цих стінах! А як втечемо – хай наше ім’я вкриється соромом навіки, бо лиш якщо до кінця битимемося та зустрінемо тут хоробру погибель – добудемо для своєї землі, для своїх нащадків навіки волю від чужинського ярма! Пане-браття! Втікачі заслуговують лиш на презирство, а мертві – сорому не знають! Тож станьмо непохитною людською стіною, заступимо нашу Вкраїну та нашу свободу!
Та добровольці не потребували жодних настанов. Тут, у невеличкому замку-укріпленні під Берестечком, залишилися ті, чия жертовність була сильнішою за жадобу до життя. Розумів кожен з оборонців: звідціля не вийти живим. Невисока кам’яна фортеця стала барикадою смертників, та одначе хтось мав на ній стати, це було конче необхідно задля рятунку спільної справи…
Козаки урочисто зняли шапки та стали до молитви. Слова лилися самі собою: від чистого серця та до самого Бога у захмарну блакитну височінь. Це було останнє приготування до бою: скоро гримнуть гармати, сотні мушкетних пострілів розірвуть тишу, задзвенять у шаленій несамовитій плясці шаблі. От-от почнеться бій, лютий та нерівний!
І ляхи ударили. Перша хвиля приступу – дві тисячі жовнірів та трохи менше драгунів – оточили фортецю та підтягнули драбини. Їхні постріли навіть не дозволяли нечисленній залозі висунути голів з-за кам’яних стін. Здавалося, що на безстрашних січовиків війною суне цілий світ!
Схрестилися клинки, вороги стялися на шаблях та мечах. Запорожці тримали стіну, тримали її навіть супроти набагато більшого за чисельністю супротивника. Хто втрачав руку – бився лівою, якщо шабля ламалася – продовжував бій трофейною або голіруч! Запорожці гинули, та кожен забирав із собою якнайменше по кілька ляхів. Каміння мурів побагрянішало від пролитої крові… І сталося неймовірне: атаку було зупинено, відбито!
Польські мушкетери завагалися, відійшли на безпечну відстань, та почався гарматний обстріл. Міцний, здавалося б, камінь, та одначе стіни майже не рятували від розривних та стінобитних ядер. Усе навколо ревло від вибухів та пострілів, від них не було захисту навіть поза мурами. То там, то там обвалювалася верхня частина оборонного муру, залишаючи по собі лиш масивний вал та кам’яні уламки на ньому. Обстріл тривав вічність!
Скільки січовиків вижило у першому зіткненні?... Значно менше половини – десь третина з усіх оборонців… Сотник Дмитро Ярошенко та звичайний січовик Іван Кандиба спробували оцінити втрати, та зрозуміло було одразу: другої такої навали їм не встояти. Козак Михайло, Іванів побратим – б’ючись двома шаблями обома руками, загинув під час штурму, стоячи на південній вежі та обороняючись проти цілого десятку. Багато оборонців полягло так само: з гучним покликом до бою та купою загарбників, потятою навколо себе… Але хіба достатньо цього, аби втримати Берестечко супроти велетенської польської армії?
- Іване, вони пробили мури – каже сотник – одразу у кількох місцях! Східна стіна якось ще встояла, та від західної лишилися самі руїни. Наступною до бою кинуть кінноту: важкоозброєним гусарам тепер ніщо не заважає атакувати нас та добити…
- Так, стіни більше немає! – зітхнув Іван – Тепер битися доведеться на її уламках… Скільки нас є – шабель сімдесят?
- Трохи менше… Для перемоги замало, але для смерті – вистачить!
- Пане сотнику, до нас знову вислано посланця! – вказує січовик на яскраву крапку серед степу, яка швидко наближалася – Знову посланець, дивіться туди!
- Та бачу, бачу!
- Цікаво, що цього разу обіцятимуть? Море золота та палац самого князя Яреми у придаток?...
- Хто знає… Вони винахідливі щодо побрехеньок та вигадок, сам диву давався свого часу! Як Гуня ще бився із ними – отак і задурили голову славному лицареві… А як із ним потім повелися – ти й сам добре розумієш.
- Що правда – то правда, слово ляха не тверде. Поки ти у фортеці, із чотирма сотнями стрільців-мушкетників, готових до оборони, та гарматою – у мирі клястимуться, аби виманити… А вийдеш та складеш корогви – схоплять та живцем у казані зварять!
Драгун під’їхав до валу, на якому ще нещодавно стояв високий західний мур. Він вагався, чи безпечно наблизитися ще трохи, і коли точно впевнився, що по гінцеві січовики не стріляють – підскочив.
- Військо Запорізьке, ви билися стійко та відважно! Його величність вельми цінує лицарство та хоробрість, яку ви проявили сьогодні. Тож я маю послання до вашого ватажка… Прийміть цього листа від короля… І не треба безумства чинити!
- Безумства?! – перепитує сотник – Безумства не чинити, значить? Отже, знову пропонуєте здатися на вашу милість?
- Так, і не гарячкуйте, а подумайте краще, перед тим, як прийняти рішення. Бо у противному разі – пощади не буде!
- Ні! – відповів твердо сотник – Про складання зброї не може бути й мови!
- Що ж, тоді готуйтесь до палі, пане сотнику! Король шанує хоробрих, але надто впертих не пробачає… - розсік шаблею повітря драгун та помчав з усієї спритності.
Польська кіннота не забарилася. Гусари йшли при параді, у найкращому обладункові – як на свято. Позолочені палаші у довгих піхвах, гостроверхі сталеві шоломи, лати – аж вилискують супроти сонця. Важка кавалерія усе ближче, ось вона перейде у чвал та кинеться на обложених, розметавши майже без жодних зусиль не чисельних оборонців…
Аж раптом кіннота зупиняється та стоїть, наче у землю вкопана! «З якого б це дива?» - не розуміють нічого запорожці – «Передумали атакувати?! Що це?». Коли з-за гусарів з’являються мушкетери-найманці німецького строю. Чорні кунтуші, довгі рапіри на боках, мушкети…
- Отакої… Кінноти на нас шкода ляхам… - дивуються оборонці – Не хочуть пани гусари битися супроти січової голоти?! Доручили цю справу найманцям!
Гусарська кавалерія так і стояла, не зробивши більше уперед жодного кроку. До бою пішли п’ять сотень добірних німецьких мушкетерів, а вершники-пани, схоже, були загорді для штурму. «Овва, пани стали такі зарозумілі!...» - кепкували зі шляхтичів запорожці – «Чи, може, не достатньо хоробрі…»
Та найманці кинулися здобувати фортецю. Капітан німецьких мушкетерів наказав зробити залп та кинутися у рукопашну. Залп козаки перечекали, лежачи пластом по землі та укрившись за баштою. А тільки-но мушкетери вийняли гострі рапіри – січовики взялися за шаблі та стали рішуче до відкритого бою. Знову закипів бій, знову заіскрилася рясно сталь та полилася кров. Знову люта сутичка, що швидко перейшла у шалений танок зі смертю… Знову ворогів – по десятеро на одного оборонця! Знову несамовитий, лютий бій за вал та стіну, за оцей невеличкий клапоть української землі…
Німецька піхота напосідала, тиснула щораз сильніше. Та козаки трималися, вони стояли стіною навіть за умов такої меншості, як тепер. Мушкетери зазнавали втрат, але й ряди січовиків швидко рідішали. І от капітан командує відступ, мушкетери у темних кунтушах безсило відходять, втративши неповні дві сотні. Вони зламані, посоромлені: полишають бій так само, як і звичайні жовніри-рекрути до того. Добре муштрована піхота німецького строю виявилася анітрохи не кращою…
Наблизившись до воєводи, капітан мушкетерів-найманців ховає очі. Він знає: можуть бути великі непереливки. Адже як се можливо: зовсім мізерна купка запорожців зупинила п’ять сотень свіжої відбірної саксонської піхоти? А він, капітан мушкетерів, сьогодні вдарив лицем у багно!
- Пане, ми змушені були відступити – каже капітан.
- Не хочу нічого чути! Фортеця мала бути узята, і крапка! То де вона – фортеця – га?! – питає не без кепкування, воєвода – Капітане?!
- Я та мої мушкетери зробили усе, що у наших силах.
- А де результат?!
- На жаль, кляті січовики змогли відбити атаку. Їхня оборона – наче непроникна межа! Мої люди гідно билися, та не подужали дотиснути ворога.
- То за що Річ Посполита щороку викладає зі скарбниці тисячі злотих?! За що ти зі своїми мушкетерами отримуєш платню, капітане?!
- Ясновельможний пане, січовики билися, мов справжні вовки!
- А ти помреш, як собака, якщо не здобудеш для мене це трикляте укріплення до заходу сонця! Бери усе, що залишилося від твоїх жалюгідних найманців та веди їх на приступ! Негайно!
- Але ж, пане…
- Чути нічого не хочу! – обірвав на півслові капітана воєвода – Ану до стін! Мерщій під мури, і живим не вертайся!
Козаки перев’язували ранених та рахували втрати. Здатних до бою воїнів серед них залишилося неповні три десятки. Кандиба також кілька поранень отримав, але усі вони були незначними – тож січовик іще міг стати на мури задля наступної відсічі. Розсічене обличчя та два легкі поранення у лівицю – не найгірше, що буває у житті… Набагато тяжче дісталося сотникові Ярошенкові: трапилося так, що мушкетери змогли відтіснити його від решти бійців та ледь не добили. Сотник отримав тяжке поранення у груди, він тепер лежав із гарячкою, і битися більше не зможе!
Останній запас пороху було вирішено приберегти на випадок, якщо до приступу піде важка кіннота. Тоді б мушкетний вогонь точно не завадив, хоча навіть він, схоже, не стане порятунком…
Наступний штурм почався вже ввечері – у атаку кинулися знову найманці-німці. Козаки, як і минулого разу, підпустили їх ближче, затаївшись. Але цього разу січовики вже не мали сили до ближнього бою – довелося пустити у хід мушкети та останній порох.
Рушниці було заряджено заздалегідь, і оскільки стрільців серед залоги тепер було значно менше, ніж здатних до бою мушкетів – кожен січовик заліг у засідці з кількома набитими порохом мушкетами. Коли мушкетери кинулися – козаки вистріляли увесь свій порох, але атаку було відбито без втрат. Перший день бою добігав кінця, сонце вже закотилося за обрій. Останні вцілілі воїни готувалися до сну. Багато хто з оборонців давно поснув найміцнішим на землі сном – вічним сном. Хотілося вірити – не намарне…
Наступного ранку облога поновилася з подвоєною силою. Жовнірів було знову кинуто до бою, вони обстрілювали обложених з усіх боків, та на приступ щось довго не йшли. Козаки – до останнього подиху вірні присязі добровольці-смертники – чекали на це, та ворог досі тримався осторонь. Пороху ляхи не шкодували: численні мушкетні кулі трощили залишки стін, часом дроблячи каміння у пил. Здавалося, ворог жадає не залишити від цього місця каменя на каменю. Після того, як мушкетери стріляти припинили, їм на зміну прийшли могутні гармати. Каноніри знову й знову заряджали та підпалювали, не знаючи перепочинку. Від кам’яної фортеці місця цілого не лишилося…
Аж ось пальба вщухла. Навколо стояв дим, настільки густий, що не було видно нічого далі власної витягнутої руки. Іван спробував підвестися. Його хитало, а голову досі розривав пекельний гарматний бій. Січовик обперся на щось, спробував огледітись навколо. Живих більше не було!
Дим потроху почав розвіюватись. Результати обстрілу були цілком руйнівними: на місці фортеці була просто пустка, і він, Іван – єдиний вцілілий з цілого загону. Бій було скінчено…
Під’їхав польський драгун з білим стягом: знову посланець для переговорів. Вершник зупинився та спішився. Він побачив Івана та почав щось гукати, Іван перш за все, про всяк випадок, вихопив шаблю.
Вершник підійшов ближче, він кричав до Івана, та запорожець вже не чув нічого. Для Івана Кандиби більше не існувало світу звуків – лише відлуння розривів ядер, що переповнювало усе його єство, та ця убивча тиша по завершенні канонади.
Кавалерист у чистому червоному кунтуші підійшов ще ближче, його шабля поки що висіла на поясі у піхвах. По обличчю драгуна читалася суміш непевності із деякою сполошеністю, вершник не справив на козака враження рішучого вояка. Запорожець заховав шаблю у піхви.
Нарешті Іван почав щось чути: він зміг розрізнити деякі уривки зі слів поляка. Слух козацького піхотинця потроху відновлювався. Драгун намагався докричатися до нього про нерівність сил у вчорашньому бою, про неймовірну хоробрість запорожців – власне кажучи, польський посланець казав усі ті підлесливі речі, що й по минулих разах. Поляк повторював знову ту свою стару казочку, тільки ось на кого вона була розрахована тепер? На покійників?!
- Передай сотникові оце! – вийняв драгун папір та подав Іванові – Послання від воєводи!
- Сотник загинув – відказує запорожець.
- То передай найстаршому серед вас.
- А немає найстаршого! – крикнув козак – Бо я один залишився! Їдь до свого воєводи та перекажи йому, що ми – лицарі війська запорозького – від його милості вже нічого не потребуємо! Скажи, що запорожці загинули усі, крім мене, а я – радо приєднаюся до інших лицарських душ, і пощади мені вашої не треба!
Драгун просто знітився. Він постояв, погледів якусь хвилинку на козака, і у тому погляді польського шляхтича читалася повага та деяке співчуття, але з іншого боку – нерозуміння… І ось молодий кавалерист-хорунжий нарешті поскакав геть.
Скільки пройшло часу – Іван не знав. Та поляки не забарилися… Дізнавшись, що козак посеред руїн залишився тільки один, вони під’їхали до уламків стіни зовсім близько. Мовити почав сам воєвода, вже без посланця.
- Склади шаблю, безстрашний козаче. Ти заслуговуєш гідного ставлення, і слова свого я дотримаю! Ти не зганьбиш ані честі лицарської, ані даної тобою присяги, якщо приймеш від мене коня та поїдеш звідси до Зиновія Хмельницького.
- Хоч за це дякую…
- Хмельницький має пишатися, що такі солдати є серед його лав! Візьми своє знамено та вирушай! Ти – реєстровий?
- Я простий січовик Іван Кандиба з пішої сотні Ярошенка. Реєстровцем не є, та й ніколи не був! То ж і тепер без жалування та взяття до реєстру – зможу прожити… - посміхнувся запорожець.
- Отже, смерд?! – змінилося обличчя воєводи, бо той до останнього думав, що має справу із привілейованим козаком-реєстровцем, тому розмовляв як майже із рівним собі-шляхтичеві. Воєвода стиха вилаявся, а тоді продовжив – Холоп, значить? Не слід вам було залишатися під Берестечком – то не понищили в вас до ноги… От навіщо, за що ви билися, за що погинули тут?!
- За те, щоб інші жили вільно! – відповів січовик.
- Ось як… Добре, хлопе, ти тепер є вільним! Йди собі на усі сторони світу. Навіть до Хмельницького, якщо вважаєш такий вибір правильним, але знай: Хмельницькому вашому вже не перемогти…
- А це ще подивимось.
- Навіщо гинути надаремно, хлопе? Навіщо ота руйнація?... Жили б собі із дружинами та дітками, ач ні – за вила та за ціпки беретесь, на панів своїх повстаєте…
- Мою дружину – спалили живцем, пане, ляські кіннотники! Допоки я здобував Кафу, бився за вашу чортову Річ Посполиту та за вашого короля! – оскаженів враз Іван – Допоки я лив кров за Річ Посполиту, як жоден панок-шляхтич! А коли повернувся додому – дізнався, пани мостивії, яка ваша за це відплата! Ані ганку рідного, ані шматку землі, ані села свого – лише саме згарище… То хай вас не дивує, що голота підіймається на вас, не знаючи жодного жалю! А я нікуди звідси йти не збираюся – битимуся навіть один! І пам’ятайте: допоки ми у двохсот тримали вашу армаду тут, Хмельницький добряче підготувався надерти вам зад!
Воєвода, звісно, такої образи стерпіти не міг. Він велів рейтарам з особистої варти добити козака. Але рейтари вирішили, коли вже так, битися по честі: один на один та пішими. І отут запорожець показав їм, що таке справжнє володіння шаблею. Вже третій рейтар вибув з бою із пораненням, а січовик – бився далі…
Іван рубався на своєму останньому у житті бойовищі, і звісна річ – добре усвідомлював це. Тож козак дав собі слово битися, як ніколи до того. Він блискавично відбивав удари вже четвертого з супротивників, допоки той не відчув, що не вийде з поєдинку переможцем. Рейтар був теж вправним майстром шаблі, та козакові втрачати було нічого – і це додавало запорожцеві несамовитості.
Аж ось наступний з рейтарів відсахнувся з бою, ухопившись за обвислу правицю. Рана шляхтича була не смертельна, але болюча, і поляк розумів: шаблю до рук тепер зможе узяти нескоро. До Івана підійшов наступний з ворогів. «То от як ти: насміхаєшся над нами… По руці кожного раниш… Ану, хлопе, мого удару відбий!» - напав височезний рейтарин. Та широкоплечий кремезний поляк виявився неповоротким, і миттю поплатився за це.
Далі бажаючих стати до бою не виявилося. Кавалеристи стояли на віддалі, вагаючись. Аж з війська вийшов один кірасир-панцирник. Зняв важкі лати, бо у них хіба що кінному битись легше, але пішого – лише знесилюватимуть та уповільнюватимуть. Вийняв шаблюку, махнув нею на два боки від себе, та й подався на запорожця.
Лях виявився не менш спритним та наполегливим за козака. Він атакував, рішуче тиснув Івана, анітрохи не поступаючись січовику у володінні зброєю. Іван був вельми майстерним воїном, та взнаки почала даватися його втома, адже він бився вже у котрий раз, вже будучи відчутно знесилений двома днями облоги, а тепер – ще й не маючи між поєдинками жодного перепочинку, а шляхтич – мав цілком свіжі сили.
- Ну що, сину лісоруба та сільської кріпачки, готовий відправитися на той світ?! – хижо вишкірився високий шляхтич, несамовито атакуючи виснаженого козака.
- А це ще побачимо, хто з нас першим туди трапить… - відрізав Іван, видихаючи та відбиваючи ворожий удар – А мати та батька моїх не займай: за них я кому хоч голову відтям!
- Он як?! А я щось сумніваюся! – з погорда кинув кавалерист.
Іван кинувся у атаку з усіх сил, та клятий кірасир блискавично відбив його удари, і скоро знову перейшов у наступ. По Івановому обличчю лився піт, його душа рвалася чимдуж уперед, та тіло вже вичерпало останні сили. Рухи козака вже не могли бути миттєвими та смертоносними, як на початку, адже це вже шостий поєдинок, це бій вже супроти шостого відбірного польського воїна! І цього разу – бій стане дійсно смертним, з цього герцю вийде лише один з воїнів…
Шабля ворога різонула Івана по зап’ястю, тонкою смужкою по руці заюшила гаряча кров. Ворог нахабнішав, тиснучи щораз зухваліше, випади поляка ставали дедалі не безпечнішими.
- А тримай, холопе, отакого! – докинув лях – Ха, сорочка вже від крові багряніє?!
- Козак – не холоп тобі! – відповів Іван лютим, та вкрай захеканим голосом – Зараз пізнаєш різницю! – контратакував з останніх сил січовий лицар, при цьому Іванові навіть вдалося злегка ранити правицю пихатого шляхтича.
Супротивник кинувся з потроєною силою після цього. Наступний удар шляхтича розсік Іванові лоба, кров потекла по обличчю та засліпила пораненому січовикові одне око.
- А мені, як шляхтичеві, взагалі-то не гідна справа це – мірятися майстерністю з отаким січовим собакою, як ти! – підло посміхнувся поляк, намагаючись добити пораненого та вкрай знесиленого козака.
- Але подібний сором для мене зараз скінчиться: скоро я знесу тобі голову чи випущу кишки! – посміявся хижо шляхтич – Але перед смертю ти маєш дізнатися, із ким схрестив шаблі! Я – пан Завадський молодший, це я навідався у твоє село, і я збезчестив твою дружину та спалив хутір! – оскалився ворог, наче кровожерний тхір.
- Ану згинь, Собако! – кинувся на панича січовик, знайшовши ще трохи сил та зібравши усю волю у кулак – Зараз заплатиш за це! Готуйся до смерті, нелюде!
Бій закипів знову, поєдинок поновився із такою силою, на яку вороги, що спостерігали здаля, вже й не чекали. Іван кинувся на ненависного ворога, наче смертельно поранений звір, що оскаженів від болю та люті. Лях тепер лиш оборонявся, та підступний шляхтич добре розумів, що це остання атака запорожця, і що козак скоро втратить змогу атакувати та змогу битися взагалі. Іванів ворог чекав цієї миті…
- А ти знаєш, твоя Олена мені виявилася до смаку… - шепотів Завадський, провокуючи січового лицаря до атаки та до розтрачання останніх сил. Поки що у Івана, здавалося, сьоме дихання відкрилося: він тиснув на панича, наносив удари з такою стрімкістю, наче й не мав поранень та втоми.
- Така гаряча, така палка, трохи навіжена… - продовжував Завадський – Я взагалі люблю, коли дівки сіпаються та пручаються…
- Змовкни, пес! Чути тебе гидко, люцифере! – кричав Іван – І зараз ти змовкнеш назавжди!
Та Іван вже хитався, він ледь стояв на ногах. Сили до боротьби йому давала лише лють та справедливий гнів. Але воїн швидко втрачав кров, вона потоком стікала на траву під ногами – червона, липка та гаряча… Разом з нею тіло полишала й сила.
Панич заніс шаблю над головою запорожця, замахнувся чимдуж… «От він – останній, смертельний удар! Зараз гряне…» - майнуло у Івановій голові – «Це він!». Іван виставив шаблю, аби затулитися, та Завадський саме на це й розраховував, і миттю розсік козакові груди з-під низу, хитро вивернувши шаблюку. Іван навіть не ухилявся, хоча й угледів у останню мить ворожу пастку… Козак кинувся уперед, бо на щось інше сили вже й не мав. І леза розминулися: запеклі вороги протнули одне одного, обидва отримавши смертельні удари.
Іванова кров лилася, ноги підкошувалися. Січовий воїн відчував: він помирає. Месник, вже не тримаючись на ногах, посунув на свого ворога, також надітого на гострий клинок… Їхні погляди зійшлися, і за якусь мить – обличчя зіткнулися упритул!
- От що, панич… - промовили насилу Іванові вуста – Це тобі за Олену! – повернув запорожець шаблю, що по руків’я увійшла у черево ката…
Іван спробував вивільнити нелюдський крик зі своїх грудей, та бойовий покрик навіки застряв у горлі. Кров підступала усе вище, вуста щось намагалися вимовити, та вже намарно…
Тіло панича хитнулося убік, на його обличчі був острах. Завадський впав із широко роздертими від болю очима, у них тепер читався відчай та розпач. І жодного сліду від нещодавньої гордині та шляхетської пихи…
Воїни упали поруч. Жоден з них більше не ворушився. Скам’яніла рука запорожця-мерця тримала руків’я своєї шаблі, стиснувши зброю нерозривним хватом. Правиця ж панича – відпустила зброю, обм’якнувши у останній момент.
Іван споглядав за цим, він був ще поряд, січовик чітко бачив себе та ворога, лежачими на полі крові. Дивно якось – бачити себе згори… Що се? Чому враз стало так тихо навкруги? Чути мову поляків, добре чути слова їхнього воєводи, офіцерів… Іржання коня, стукіт копит під кавалеристами! Але все воно вмить віддалилося, стало схожим на шумовиння далеких морських хвиль… Чи на тихе шепотіння степового вітру…
Усе навколо згасло. Барви степу, небо – цей світ зовсім змінився… Сонце світило так само, як завше, та притому – було не таким. Воно ще висить ген у небі, до заходу далеко… Налітає легкий вітерець, хилить степове колосся додолу. Як тисячі років тому, за часу творіння Світу, так і тепер! І таким, мабуть, лишиться наш дикий степ за тисячі літ по нас…
Як повелися із загиблими поляки – історія нам не залишала спогаду. Можливо, рейтари все ж по-християнськи вчинили із загиблими ворогами – їхні тіла було віддано землі, а не полишено крукам на розправу. Біля руїн розбитих мурів – став височіти наспіх збитий хрест по своїх та чужих солдатах. Але може – й ні…
Душа січовика ще довго лишалася на цім місці. Чом не трапилося їй полинути до раю? Сього не знає ніхто, хіба що – Бог… Так само, як жоден мудрець людський не скаже, чим є сей рай взагалі, і чи існує він там…
Та козак Іван зазнав спокою, отут – з-посеред тихого безкрайого степу. Десь поряд – мали б бути руїни фортеці на пагорбі, та вони давно вже зникли у високих паростках, що рясно заколосилися на тім місці. Встає рожеве сонце тихим ранком, дмухають дужі степові вітри, зеленіє кожної весни м’яка травиця. Дикий степ навколо, мінливий та вічний водночас … Часом –привітний та тихий, зігрітий вересневим сонцем тихого вечора. Часом – неспокійний та тривожний, освітлений білими нічними блискавицями, оперіщений рясним дощем та роз’ятрений холодними вітрами. Якщо десь має зазнати вічного спокою козацька душа – мабуть, не існує для неї місця кращого за цей вільний степ… Бо ж отака вона і є – душа козака – широка та безмежна, беззастережно хоробра, смілива та люта у бою, сувора й несамовита до зайди-ворога, але така приязна, щира та чуйна поза боєм, у компанійському колі побратимів, чи серед великої родини, що зібралася під рідною стріхою, біля затишного домашнього вогнища…
