Розповідь соціопата з поганою роботою.
Один дядько в автобусі дихає на тебе перегаром і плаче практично на твоєму плечі. У нього тяжка доля – ноги чи то обморожені, чи то одна нога коротша за другу. Він хоче від тебе просто уваги. Йому потрібен навіть не ти, а твої вуха. І ти мовчки вислуховуєш. Мовчки граєш свою роль. А потім пропонуєш кинути пити, пошукати хоч якусь роботу чи хоча б відвідати лікаря. Бо ти знаєш – у нього туберкульоз. Він того не знає, а ти знаєш. Бо така у тебе робота. Він погрожує піти до Києва і далі, тільки щоб я пожалів що згущаюся з нього – інваліда дитинства. Його дрібні капельки слини наче ранковий туман, падають на твоє обличчя, а його слова перетворюються в дивну суміш одночасного крику, плачу і погроз. І це усе за якихось тисячу чотириста гривень в місяць. Зарплата за три дні мого двоюрідного брата, який зараз піднімає славне місто Москву загалом і триповерхові котеджі московських товстосумів зокрема.
Бувають моменти, коли на мить починаєш розуміти той тип тихих психопатів, які в один чудовий день вибухають, беруть крупнокаліберну гвинтівку, щоб розстріляти практично не знайомих людей.
Бувають моменти, коли ти поступово ти перетворюєшся на частину життя інших людей. На частину чужих трагедій, чужої дурості і потворності. Правильне і інше твердження. Голодні діти з синяками, сімейні скандали, п’яні батьки і просто п’яниці, старенькі, залишені власними дітьми. Поступово вони стають частиною твого життя. Частиною тебе.
А усе так невинно починалося. В теплий весняний день сотня людей у вузькому коридорі, навпроти дверей, де проходить співбесіда. Усі спітнілі, але з надією. Резюме в руках давно промокло від поту. Відчуваєш легкий мандраж. І гарячково, на ходу, з детальним поясненням, чому саме ти маєш бути фахівцем з соціальної роботи. А одна знайома дівчина, приємна в усіх відношеннях, каже, що це має бути легка робота. Ходиш. Пишеш. Одним словом, робота за принципом, як колись казали, вони удають, що нам платять, ми удаємо, що працюємо. Але питання навіть не в цьому. Питання в тому, що ця робота – єдина менш більш нормальна робота, яку можна знайти в нашому містечку.
Після дня насиченого спілкування з п’яницями, одинокою мамою з трьома дітьми від трьох різних чоловіків, яка за останніх пів року має уже третього цивільного чоловіка і на ньому явно не збирається зупинятися, після скарг пенсіонерів на ціни, пенсії і уряд, після нудної рутинної паперової роботи, ти приходиш до дому. Дома мрієш про дві речі: їжу і спокій. Хочеться поїсти і просто завалитися на диван і спалювати мозкові клітини біля телевізора. Не тому,що ти утомлений фізично. Тебе не болять ноги. Ти не відчуваєш головного болю ні болю в животі. Просто сьогодні ти надто багато чув. І зараз вибираєш: стати людиноненависником чи на усе плюнути і написати заяву на звільнення. Почуваєшся наче в дитинстві. Коли з'явилися перші відеомагнітофони. І ти з друзями днями дивився бойовики і фільми жаху. П’ять-шість фільмів зараз. А після – відчуття, схоже на сп’яніння і легка нудота від чужих історій на відео. Після зникає відчуття реальності, поки мозок не перетравить інформацію чи просто виблює її у вигляді нічного жахіття.
Так проходить день за днем, місяць за місяцем. Поруч з розлученими жінками, які намагаються довести, що їхні колишні – повне лайно. Разом з дітьми, які позіхають від твоїх дидактичних розповідей про шкідливі звички. Бік у бік з інвалідами, ображеними на увесь світ і впевненими, що твоє міцне здоров’я робить тебе їхнім боржником. Час від часу зіздвонюєшся з колегами. Просто, щоб побазікати, провести сеанс психотерапії по телефону. Просто, щоб не утратити віру в людей. Але вони також забагато чули. Забагато знають. На них своє ярмо чужих проблем.
І тут якось дзвонить тобі одна розумна, симпатична і в усіх відношеннях приємна дівчина. Дарма що колега. І між іншим каже: «Ти ж знаєш, що нас звільняють». Мовляв, державі наші послуги уже не потрібні. А за одно пропонує поїхати до Києва, щоб сказати владі своє «фу!» Місцевий сільський активіст чи то Самооборони чи то П’ятого сектора тикає у твої груди своїм вказівним пальцем, вдихає дим від сигарети і розказує, що тебе на роботу брала не та партія не того президента. Він каже, що вони до усіх доберуться. Типовий агресивний ідіот років сорока. Скроні з відбитками вен на скронях, мішки під очима і червоні очі, майже такі як його ніс. Типовий запійний п’яниця. І ти починаєш подумки рахувати до десять. З кінця. Стараєшся не слухати його, а зосередитися на рахунку. Доходиш до одного і починаєш спочатку. Рука сама по собі тягнеться до чергової сигарети.
І от зараз сиджу на робочому місці. Обідня перерва. Обідаю і пишу. Працювати і обідати тут мені залишилось приблизно місяць. Приблизно місяць, щоб перестати жити життям інших людей.
