В далекому-далечезному Сузір‘ї Кентавра біля далекої-далечезної зірки крутилась одна далека-далечезна планета Була вона уся трясучою, мов желе. А що вся оперезана крижаними рейками, то й називалася Залізничною. Але на цій планеті ніхто букву «з» вимовити не міг. І тому йменували її Жаліжничною.
Але ж ви уявляєте, скільки мо-же рожтанути… тобто, розтанути мо-ро-жи-ва… тобто, морозива, якщо ви будете жу-вати цю довгу назву? І тому скорочено планету називали просто Же.
А морозиво населення Же, яке називало себе просто же-ребчиками, дуже полюбляло. Було морозиво національним блюдом планети Же. На сніданок же-ребчики з'їдали одну маленьку філіжанку шоколадного морозива, в обід - тарілку полуничного, а вечеряли великою чашкою вершкового. Дуже спалося добре опісля вершкового морозива.
Були же-ребчики дуже схожі на земних кентаврів. Це такі дядьки з тітоньками, які до пояса - людини, а нижче пояса - конячки. Тільки же-ребчики нижче пояса були не конячками, а локомотивчиками з дуже швидкими коліщатками. Ось для них-то й були прокладені по планеті Же крижані рейки. І побудовані будинки-вокзали з справжнісінького мармеладного мармуру.
А ще до локомотивчика можна було чіпляти різні-різнесенькі вагончики. І пасажирські з білими фіранками, і товарні з широкими дверима, і навіть платформи, схожі на величезні вафлі з перильцями.
Ось одного разу же-ребка Жужа побачила, як же-ребятко Жека причепив до себе кілька порожніх платформ і швидко-швидко поїхав кудись. «Якщо платформи порожні, - подумала розумна Жужа, - значить, потім на них можна що-небудь покласти. Цікаво, що?».
А Жека вже процокотів повз же-ребки по крижаних рейках. І навіть не привітався. «Якщо Жека так поспішає, - подумала не тільки дуже розумна, а й дуже допитлива Жужа, - то, значить, там, попереду точно є щось дуже цікаве. На цілих десять платформ цікаве».
І вона свиснула тихесенько, та й поїхала слідом за же-ребятком, стрибаючи з однієї залізничної гілки на іншу. Жека - швидше, і Жужа - швидше. Жека повертає - і Жужа повертає. Жека - в темний тунель, і Жужа теж. Тільки очі від страху щосили заплющує.
Але дуже тривалий час лякатися же-ребці не довелося. Тому що за останнім найтемнішим тунелем, просто за Холодець-Горою, вона побачила величезну сріблясту банку. Дуже схожу на старовинний космічний корабель, на яких же-ребчики колись у космос літали. І звідки вона тут узялася? Може, з цього самого космосу й випала?
Бо була банка розколота, а з неї на пустир висипалося... Морозиво з неї висипалося! Багато. В однакових синіх пачках . На ескімо схоже. Тільки без паличок. І до нього на всіх парах мчав Жека.
- Почекай ! - засвистіла Жужа, вискакуючи зі страшного, найтемнішого, тунелю. - Я теж морожива хочу! Я навіть допоможу тобі його жібрати. Почекай!
- І жвідки ти вжялася тут, Жужка?! - невдоволено повернувся до неї Жека. – Ото вже жеребючка-приставучка ! А ну, йди жвідси, а то як дам по коліщатках!
- Ой-ой, жлякалася! Жечка-гречка, ж‘їв гніждечко! А як полізеш, я все дорослим рожповім, жаднюга! Сам хотів все мороживо ж'їсти, мабуть? А ангіни не боїшся?
- Чому сам? - зашарився Жека. - Я же-ребяткам хотів у двір відвезти. А боятися... Я тільки Чорного Кентавра боюся!
- А до чого тут Чорний Кентавр?
- Ну, як же! Він же над Же літає, нікого в небо не пускає, ніколи не спить і на всіх жверху свистить: у-у -у... у-у -у... вас до себе жаберу!..
- Ти навіщо мене лякаєш? Кажки усе це!
- Ага, кажки? А раптом це він мороживо загубив? Не лячно, якщо раптом жа ним прилетить? Їхала б ти додому, Жужка.
- А от і не поїду! Я теж морожива хочу! І щоб ти жнав, я - не те, що ти. Я навіть Чорного Кентавра не боюся, о як! І, вжагалі, удвох ми в два ражи швидше мороживо на тебе жакинемо. А то й у чотири. Якщо вжагалі вже лячно стане.
І Жужа поїхала до сріблястої банки, іноді про всяк випадок зиркаючи на зеленкувате небо. Правильно зиркала. Тому що, тільки-но же-ребчики завантажили сині пачки морозива на платформи, тільки-но Жека запихкав, потягнувши їх до найтемнішого тунелю, як над Холодець-Горою з‘явилась така ж темна плямочка .
- Ой-йой! - свиснула Жужа .
- Ай-яй! - підстрибнув на крижаних рейках Жека і, як найшвидше, закрутив своїми коліщатками .
Тому що плямочка зростала все більше й більше, ставала довгастою, наче пачечка ескімо, загиналася закарлючкою, і ставало зрозумілим, що це і не плямочка зовсім. А сам Чорний Кентавр зі своїм справжнісіньким кінським тулубом і крилами бабки. Людська його частина була закута в чорний скафандр з чорним непроникним гермошоломом.
- Ю-у-у-у! - зі свистом різав повітря Чорний Кентавр. – Наздоженю-у-у-у-у!
- Ой-йой! Ай-яй! - свистіли же-ребчики, що є духу стукаючи по рейках до найтемнішого тунелю в Холодець-Горі.
Ледве-ледве встигли вони до нього заскочити. А Чорний Кентавр зовні залишився. Бо не пролазили його баб‘ячі крила до найтемнішого тунелю.
Зраділи же-ребчики і швидко-швидко додому поїхали. Але все одне Чорний Кентавр швидше був. Поки дісталися Жека з Жужею до виходу з тунелю, він через Холодець-Гору перелетів і вже там їх чекав. Вони - назад, і він - назад. Вони - вперед, і він - туди ж. Жодного виходу для же-ребчиків не залишилося.
Зупинилися Жека з Жужею посередині найтемнішого тунелю, зажурилися.
- Доведеться відчіпляти платформи, штовхати і до нього викочувати, - сумно просвистів Жека. - Віддамо йому його мороживо. Нехай він їм подавиться!
- Давай хоч по одній штучці швиденько ж'їмо, - запропонувала Жужа. - Він і не помітить.
- Давай.
Взяли же-ребчики по пачці морозива, зітхнули, відкрили, і облизувати їх почали.
- Фу, - скривилася Жужа , - несмачне яке мороживо в Чорного Кентавра!
- Ага, - шмигнув носом Жека, - ще й ворушиться в ньому щось .
- Ой, точно ворушиться!
Кинули вони свої пачки на крижані рейки, а з них... а з них чоловічки якісь вилазити почали. Справжнісінькі. Не же-ребчики і не кентаври навіть! З двома ручками і двома ніжками. Жах якийсь!
- Ой-йо-йой! Ай-я-яй ! - засвистіли же-ребчики, злякавшись ще більше, ніж тоді, коли від Чорного Кентавра бігли .
- Ой-ой! - тоненько закричав один з чоловічків, дуже схожий, на же-ребку, тільки з двома ногами . - Джеке Богдановичу, обережніше! Дивіться, які чудовиська!
- Бачу, Джульєтто Романівно! Біжіть, я вас засипником прикрию.
І Джек Богданович вихопив з-за паска величезний пістолет, та й спрямував його вгору, на же-ребчиків. Не інакше, як засипати їх чимось захотів.
- Ви що?! Не можна дітей жасипати! Це не педагогічно, - засвистіла розумна Жужа.
- Як - дітей?! - здивувався Джек Богданович.
- Де - дітей?! - підтримала його Джульєтта Романівна. - Та якого ж тоді розміру ваші батьки!? Та хто ж ви такі!?
- Ми – же-ребчики ж планети Же. А ви?
- Ми - жемляне... тьху, ти!.. Ми земляни. З планети Земля. Я - академік Джек Богданович Анабіозенко. А це - капітан нашого зорельота - Джульєтта Романівна Сновидова. Ми летіли з Землі досліджувати найхолодніше місце в космосі - Туманність Бумеранга, розташовану в Сузір'ї Кентавра. І оскільки летіти дуже довго, кілька тисяч років, увесь екіпаж був штучно заморожений і приспаний. Адже час у сні та холоді дуже швидко проходить. Це по-науковому анабіозом називається.
- Так це - увесь ваш екіпаж?! - роззявив рот Жека. І показав на синенькі пачки морозива на своїх платформах.
- Ну, так. Це - наші анабіозні ванни, де люди заморожені сплять. А як вони тут опинилися?
- Так вас, напевно, Чорний Кентавр жбив!
- Який такий Чорний Кентавр?!?
І же-ребчики все-все розповіли інопланетним землянам - академіку Анабіозенку і капітану Сновидовій .
- Нічого собі! - сказав Джек Богданович, вислухавши же-ребчиків. - Яка страшна загроза для же-ребятської цивілізації! Адже це чудовисько її в космос не випускає.
- Ми маємо допомогти нашим інопланетним друзям! - підтримала його Джульєтта Романівна.
- Та як же ви допоможете? - сумно просвистіли Жужа і Жека. - Чорний Кентавр он який великий, а ви - он які маленькі!
- Зате нас он як багато! І ще у нас є засипники, - покрутив академік Анабіозенко в повітрі своїм величезним пістолетом.
- А чим ви ворогів засипаєте ? - поцікавився Жека.
- Не чим, а як. І не засипаємо ми їх, а присипаємо - спати змушуємо. Для цього в кожному засипнику присипательні промені є. Хай тільки Чорний Кентавр на нас напасти спробує!
- А як же ви свій екіпаж розбудете?
- А так саме, як і ви - нас. Беріть анабіозні ванни й лизати починайте. Та швидше!
Щосили старалися Жека з Жужею. Навіть язички в них замерзли й білими сталі. Але скоро в нйтемнішому тунелі стояла ціла земна армія з грізними засипниками.
Тільки вискочила земна армія з залізничної Холодець-Гори, як загув своїми комашиними крилами Чорний Кентавр, засвистів нелюдським голосом:
- Ю-ю-ю… У-у-у-у… Всіх я тут переможу -у- у!..
Але негайно сто засипательних променів вп'ялися в кінський тулуб летючого чудовиська. Перестало воно махати своїми крилами бабки та й впало на крижані рейки.
- Ой! - сказало. - Який гарний засіб від безсоння! А то я все ніяк заснути не міг і тому злим був. Та ще й же-ребчики своїми зорельотами над вухом постійно гуділи. Ой, дякую...
І заснув Чорний Кентавр. Досі спить біля Холодець-Гори. Тільки з-під свого гермошолому губами прицмокує.
А земляни й же-ребчики дуже-дуже подружилися і тепер часто літають один до одного в гості. У замороженому вигляді. Але морозиво тепер усі земляни дуже обережно їдять: а раптом це - анабіозні ванни якихось зовсім вже маленьких інопланетян?
