"доокола сидять…
не їдять і не сплять…"
Хтось, колись це уже сказав.
… вони, таке собі товариство статечних чоловіків та жінок… Строго одягнені: сірі піджаки, білі сорочки,чорні краватки… Білі з мереживом блузки, чорні довгі спідниці, лискучі зачіски, ледь помітний макіяж… Сидять на двох зсунутих докупи паркових лавках…
- Я прожила сто сім років… Ага! - каже одна жінка.
- А я сто п'ятнадцять… Аж! - кругленький з виду чолов’яга задирає носа і переможно зирить довкола…
- І як це тобі так вдалось? – запитує та жінка.
- Бо я їв багато моркви і шанувався…
- А з жінками як? - цікавиться з виду наймолодший в тій компанії.
- Ти що!? Лишні емоції вкорочують вік… хіба трошки, інколи. Для підтримки тонусу.
А в той же час вулицею (віддалік) іде похорон… ледь-ледь чути печальні співи: …за душу твою-у Бога мо-о-о-олим… Коли поховальна процесія порівнялась з платаном, від неї відділився чоловік і почав наближатися, але нараз зупинився тай побіг назад і… за якусь мить знову почав приближатись, уже аж підбігаючи.
- Тільки-но вчора згадували про нього а… – не договорила, широко всміхаючись, одна із жіночок.
- Вже намалюва-а-ався! – продовжив хтось, і усе товариство з іронічними усмішками на обличчях замовкло в очікуванні. Нарешті той чоловік прибіг і зупинився захеканий, витираючи спітнілого лоба рукавом піджака:
- Та от, капелюха забув і… - новоприбулий на мить замовк, важко дихаючи, - так жарко… сьогодні…
- Сідай, – сказав хтось, і усі дружно рухнулися на лавці, присуваючись одне до одного. Настала незручна пауза… Але нараз малий хлопчина, який завжди їздить тут, неподалік, на своєму обідраному велосипедику: бжинь - бжинь – ту-ру-ру-у-у! – з розгону в’їхав у калюжу від недавнього дощику, поруч - його там аж розвернуло… і він впав: ха- ха-ха-ха! – і оббризкав тих поважних чоловіків та жінок з ніг та до голови.
- Ну і чому Він йому нічого не каже, який це вже раз! – промовив поважно один з чоловіків.
- Минулого разу, коли я зробила зауваження, малий в мене морозивом кинув, ледве блузку відіпрала, - сказала ображено одна із жінок.
- Таки так! - підтримав її поважний пан в чорному смокінгу – неподобство… ніколи не привітається… ніякої тобі поваги!..
Неподалік, на іншій лавці, замріяно сидить худенька, красива жіночка середніх літ. Вона якось чудно одягнена: довге (бузкового кольору) плаття з широкими вирізами… висока, химерна зачіска на граційно поставленій голові; руки молитовно склала на пласкі груди… До неї квапливо підходить середніх літ чоловік – теж худий, але якийсь нервовий… аж трясеться. Сів поряд, хилитає напружено ногою…
- Ну, як твої справи? – запитує в неї.
- Та от сиджу… - відповідає жінка якимсь блаженним голосом, але потім, мовби опам’ятавшись, запитує в нього: а ти? – витримує довгу паузу, - поговорив з Ним? – вона побожно складає руки, як для молитви, і аж закочує очі, - я з Ним вчора так собі побесідувала…Він такий… ще зовсім юний, а вже… - і замовкла ненадовго. Нараз вся аж засіяла і прошепотіла, – Він мене взяв за руку… - і зашарілась, опустивши очі долу, - такий добрий! – зробила ще довшу паузу, - поговори з Ним!
- Та де там! Далі ігнорує мене – розумієш! – вже навмисно кажу Йому: Тебе нема! Ти примара!
- А Він тобі що? – жінка аж затряслась з виразом жаху на обличчі.
- Та-а-а, мовчить, в сиву бороду всміхається, а це найбільше мене нервує. Я Йому кажу: і нащо Ти так нерозумно все зробив, щоб ми мучились?.. А Він “либиться” блаженно… мовляв, здогадайся сам… Хай би вже краще в пекло мене був кинув, атож… А! - чоловік енергійно піднімається і йде геть, махнувши скептично рукою…
А ще трохи далі, якраз на лінії тіні від платана, де трава переходить з темно-насиченого кольору на сліпучо-зелений, скуйовджений сірий горобець не дає спати опецькуватому рудому котові… Як тільки-но той розніжиться (половина тіла на сонечку – голова у затінку) на шовковій травичці та солодко замуркоче, як той горобець підлетить, та сяде на нього і дзьобає… Кіт його лапою ліниво зганяє – той трохи підлетить та знову сяде та як клюне…І так аж доки кіт не скочить на ноги… та як жалісливо нявкне… Аж тоді той горобець залишить його ненадовго у спокої, всядеться на платанову гілку і весело цвірінькає, позираючи вниз. Літо…
Травень після 2012 р.
