Після цього вечора я не бачила хлопця декілька днів. Ці дні були для мене вічністю. Бо жодної хвилини не переставала думати про нього. Ба ні, марити ним. Він мені ввижався всюди. Відтоді, коли вперше його веселі, задерикуваті очі стрілися з моїми, метнувши нараз усі райдужні блискавки, коли вперше його гаряча рука торкнулася моєї, я відчула: цей хлопець має здатність сколихнути мою душу, щось дуже глибоко сховане в ній. Я ще не знала, що саме, але знала, що щось важливе, суттєве. І від цього першого поштовху землетрусу, епіцентр якого знаходився набагато глибше, ніж у моїй давно приспаній, як стоячі води, свідомості, глибше навіть, ніж у підсвідомості - це було щось на самісінькому споді душі, десь аж на самомy дні її чорного провалля - я вмить збагнула: замерзлі підземні води сколихнулися, зрушилися з місця і почали торувати свій шлях тонесенькими, наче нейронні волокна, цівочками електричної енергії крізь товщу сірої мозкової речовини і накопиченого в ній забуття на поверхню - зaтверділу кору свідомості. Процес пішов. Лише від цих думок, які блискавично, наче ластівки перед грозою, металися в моїй розбурханій душі, голова йшла обертом. І я вже знала: я знову хвора на любов..
..Де ти, хлопчику? Де? Вже стільки днів.. і лише дзвінка, порожня луна десь у глибоких дебрях моїх думок.. Найнестерпнішим було те, що я не знала, не могла знати, чи ще коли стрінуся з ним..
Двері трамвая розчинилися навстіж. Виходжу, дивлячися під ноги, щоби не впасти зі східців. На зупинці здіймаю погляд і..
- Ти?! - від несподіванки все в мені затерпло. Не вірячи своїм витріщеним очам, намагаюся перевести подих. Мабуть, в цей момент мої очі вилізли аж на чоло. На лавці - якраз навпроти мене - хлопець, ноншалантно обіпертий на спинку сидіння з розкинутими руками.
- Я. - його усмішка розплилася від вуха до вуха. - Вже зачекався.
- На кого? - питаю зніяковіло, аби щось ляпнути.
- Як на кого? Ну, ти й даєш! - сміявся. - Пізненько повертаєшся. Вже майже годину чекаю.
- З роботи їду. А звідки ти взнав, де моя зупинка? - не перестаю дивуватися я.
- Знаєш, Прага - то одне велике село. Язик - він і до Риму заведе. - підморгнув.
- Невже в кіоску вивідав? От Бі-Бі-Сі! - заїло мене.
- А яка тобі різниця? Головне, що я тебе знайшов. І ми, щоб не гаяти часу, зараз хутенько на виставку! - і витяг якісь два папірці з нагрудної кишені білосніжної сорочки і помахав ними.
- І що це? - поцікавилася я.
- Квитки. Xодімо! - різко встав і випрямився у весь свій зріст. Простягнув мені руку.
- Стоп! Зачекай! - мої руки запротестували. - Повільніше до мене, прошу.. Яка виставка? Куди? З тобою?!
- Ти не хо´?! - здивувався вже він. - На Празькому граді. Ганс фон Аахен* - придворний художник Рудольфа ІІ-го **. Сьогодні останній день - і через три години вже буде по всьому!
- Тебе цікавить мистецтво? Пізнє Відродження? - не вірила я.
- А я що не такий, як і інші? Чи маю лише у лісi сидіти? Тож ходімо! Он, якраз наш трамвай під´їжджає, за півгодини будемо вже на місці! - і він вчіпив мене за руку і потягнув. А я вперлася:
- Я не можу! Я мушу додому! Стій! - а саму аж розпирало від захвату і цікавості. Він зупинився, зиркнув на мене.
- А-а, панянка додому поспішає.. - невдоволено протягнув хлопець, відпускаючи мою долоню. - Ну, що ж, як хочеш! - і простягнув другу руку в напрямку смітника.
- Зачекай! - лячно вигукнула я. - Невже квитки просто викинеш?
- А що? Коли не хочеш іти.. Mені самому нецікаво. - відповів і знову потягнувся до смітника.
"Ох же й провокатор!" - мигнуло в думках і черв´ячок сумніву почав підгризати мене. "А що такого станеться, коли піду з ним на виставку? Адже чоловік повернеться пізно ввечері - отож часу у мене вдосталь. Тим більше, коли погода така чудова.. А ще пізнє Відродження!"
- Ну, тоді підемо.. - ще не встигла домовити, як хлопець знову лапнув мене за руку.
Ми перестрибнули трамвайні колії і встигли заскочити ще у трамвай, що вже вирушав у зворотньому напрямку - у центр Праги.
А в трамваї.. Я сиділа біля вікна, він поруч. Щомиті нахилявся до мене і щось говорив-шепотів, лоскотав своїм шепотом і подихом мою шкіру, торкався моїх рук.. а я не в змозі була зосередитися, про що він мені цілу дорогу то розказує, то щось показує з вікна.. і я в ці миті переставала розуміти, що твориться, пригадую лише, що сонце раз у раз виривалося з-поза хмар i монолітів будов тa світило в обличчя і гріло-гріло - я весь час мружилася і знизувала плечима.. чи від гострого проміння, чи то від солодкого, хвилюючого шепоту..
А за вікном минала Прага-мурашник зі своєю вовтузнею, з вічно швидким темпом у час "пік", повз очі миготіли чудернацькі, розкішні, старовинні будинки і дерева..
Наш тамвай, нарешті, привіз нас на Малу Страну*** , над якою височіє Празький град. І нам - туди, нагору! Взявшися за руки, ми побігли по довгих древніх сходах, а назустріч нам на лінії дотику землі і неба зростав увись величний ґотичний собор св. Віта, що зі всіма своїми вежами і шпилями скидався на гігантичний космічний корабель, готовий до негайного зльоту у Всесвіт.. Ця головна сакральна споруда є домінантою Праги, маєстатно возвишається над містом, ніби охороняючи його від лиха. Скільки разів я вже бачила цей дивовижний собор і скільки разів я у захваті німіла перед ним! Та тепер, у присутності хлопця, ця неймовірна краса здавалася ще дивовижнішою, величнішою і фантастичнішою.. Але катедрою ми милувалися недовго, бо поспішали на виставку, яку чeрез якихось дві години зачинять. І ми звернули ліворуч - у бік колишньої цісарської стайні, де зараз розміщено Галерею Празького граду.
На виставці було доволі людно, але, на щастя, образи можна було роздивлятися без штовханини чи то затуляння виду навзаєм. Коли б я тут була одна, то стояла би біля тих образів часів маньєризму****, милуючися, годинами. Але біля мене був він. І, мабуть, тому відчуття неспокійної, зворушливої експресії картин подвоювалося. Мені здавалося, що на нас звідусіль накочуються хвилі драм, вихоплених з прадавніх, як людство саме, притч та легенд. Відтворений Гансом фон Аахеном світ наче зійшов до нас зі сторінок Біблії чи античної міфології i став живим, відобразився у яскравих фрагментах, в акуратних, реалістичних деталях: у відшліфованих, сяючих діамантах на прикрасах знатних дам, у блиску криштелевого келишкa, у м´якому сяйві перел на шиї тендітної дівчинки, у прозорості мережива зі срібними нитками, протканого коштовним камінням, чи он там, у тих очах, що слідкують з картини за кожним твоїм кроком. Живі очі. Реальні.. Моя рука мимоволі потягнулася зa виноградoм, яку тримав у руці Бахус.
- Tочно, як дитина! Це ж намальоване. - усміхнувся хлопець, зауваживши мій порух. Мені стало трішки соромно і заодно весело: "Ага, уважний який, ніщо, видко, не пройде повз його пильні очі." Ми якраз стояли перед величезним полотном з назвою "Бахус, Церера і Амур".
- Поглянь лише, як Бахус дивиться на Діану. - промовив хлопець.
- Чому ти кажеш, що Діана, коли написано Церера? - не зрозуміла я.
- Для всіх - Церера, а насправді - Діана. Це така маленька таємниця художника.
- Чому? - далі не розуміла я.
- Бо Діана - місячна, небесна богиня полювання і цноти, уособлює незалежність, дику, незайману природу, чистоту та етеричність. А Церера - хтонічна богиня землі, врожайності і родючості, яка уособлює земну, матеріальну жінку, тілесність. Як відомо, Місяць і Земля є взаємопов´язаними і вони, хоч і є різними, впливають одне на одного і тому не можуть бути окремо. Діана і Церера в античній міфології - це щось на зразок антагоністок Ліліт та Єви з апокрифів. Тільки от Ліліт, на відміну від позитивної богині Діани, вважається негативною богинею, володаркою демонів і темряви, духом Чорного Місяця. Втім, я вважаю, що Діана та Ліліт - протилежності і заодно суть одного і того ж, два різні обличчя Місяця - його світлої та темної сторін. А якщо подивитися на цю таємницю прозаїчніше, без езотеричної символіки, то простіше і правильніше за канонами тих часів було справжню думку приховати за загальносприйнятну, ніж ризикувати викликати суспільно-релігійний ажіотаж через табуїзовану тему.
- І звідки ти про це знаєш? Я тобі не вірю! - заперечила я його твердження.
- А ти придивися уважніше до образу! Бачиш, скільки хтивої жаги і заодно ніжності в очах Бахуса?
- Ну, бачу. Спокушає її вином і виноградом. І Амур з ними. Але ж це нормально, коли чоловік спокушає жінку.. - тихо відповіла я. - Справді, на цій картині все так реально!
- Бо кохання, любов - це і є найсправжніша реальність.. - нахилився і прошепотів мені на вухо. - І тому ця картина незвичайна. Бо поєднує земне з небесним, гріховне зі святим. Бо тут не просто чоловік спокушає жінку чи то пак богиню плодючості, але сам хтонічний бог насолоди і радощів життя, сама динамічна, темна енергія природи спокушає панну - неосквернену, просвітлену духовністю, панну, яка перебуває під забороною божественної обітниці! Ось у чім різниця! І це пояснює причину, чому за тодішніх часів це було таким крамольним. Розумієш уже? А ще зверни увагу на деталі, на тонку психологічну гру між персонажами: ледь видиму усмішку на обличчі Бахуса-Діоніса, погляд з хитринкою, жести. Наче хоче дівчину обійняти і заодно "загарбати" собі.
- І Діана, здається, не противиться i, можливо, ця гра їй до смаку.. Як і запропоноване вино. Mені здається, що Бахус дівчину просто поїдає очима... - промовила я, відступаючи на крок від хлопця, щоб не тулився так небезпечно близько.
- А тіло? Бачиш, які у них тіла? Ці м´язи, ця мyскулатура у Бахуса і ці тонесенькi цівочки, що просвічуються під шкірою Діани, прожилки.. І саме світло, що проміниться з тіл. Ця напруга, сила, рішучість і заодно ніжність і полохливість y порухax.. Як живі.. Неможливо не спокуситися.. Тут все дихає еротикою. Як ти гадаєш, чим ця історія закінчиться: спокуситься Діана, чи втече у ліс, врятувавши свою цноту і свою обіцянку? - продовжував хлопець.
- A, може, підемо вже? - обернулася я і поглянула на хлопця. А той стояв, відкинувши голову трішки назад, і з-під примружених повік спостерігав за мною. Його очі під каймою чорних густих вій, здалося, потемніли.
- Хіба тобі ця тема неприємна? - запитав. - Чи ти злякалася відвертості?
- Ні, я не злякалася.. - відповіла я, знітившися, бо це була неправда. Насправді ж було трохи лячно від тих непрозорих натяків. Я губилася в думках і здогадах. В цю мить відчула, що мені треба на повітря. І це мені допомогло викрутитися з незручного становища. Ми покинули галерею.
Різке сонце вдарило у вічі, що вже призвичаїлися до напівсутінків та тьмяного м´якoгo освітлення в картинному залі. Але тепер це світло назовні здалося ще вдвічі яснішим - і як же гарно і свіжо стало навколо!
- Поки наші душі ситилися мистецтвом, надворі вже встигло надощити. Бачиш, світ наче вмився! - вимовив хлопець. - З цієї нагоди запрошую тебе на каву тут неподалік, у парку. Знайдеться у тебе ще хвилиночка, щоб ще трішки побути у моєму товаристві?
Я завагалася, але накінець вийшло так, що знайшлася не лише хвилинка, але цілий вечір. Замріяний, казковий вечір.
Прогулянка в парку Празького граду під кронами розлогих віковічних дерев по лабіринтах охайних доріжок, обрамлених різнобарв´ям квітів, вже хилилася до кінця. Проходячи повз ренесансний Бельведеp - королівськиий літній палац, зведений на честь королеви Анни Яґеллонської у шістнадцятому сторіччі, ми ще зупинилися помилуватися бронзовим Співаючим фонтаном, втановленим перед палацом у 1564-му році. Ми прислухалися до дзюркоту води, яка, стікаючи з горішньої мушлі, вдаряється об нижню і дзвенить по бронзі, резонуючи, ніби спів.
- За легендою цей спів води має нагадувати далекий дзвін з дзвіниць усіх празьких святинь. Ще однією унікальністю цього фонтану є те, що довкруж нього у шістнадцятому сторіччі вперше в Центральній Європі було висаджено перші тюльпани, найекзотичніші та найдорогоцінніші в ті часи квіти. Цибульки тюльпанів були на вагу золота. За часів Ренесансу майже всі були одержимі золотом, недаремно його називають Золотим віком. Це і дивовижне золото інків, привезене зі щойно відкритого Нового світу Колумбом, і гарячкове шукання чарівної формули для відтворення золота в лабораторіях алхіміків. - пояснював хлопець. - Так-так, золото.. І досі тримає у своїм полоні людей.. - дещо призадумався, та враз похопився. - А ходімо-но ще туди! - і вказав на Бельведер, обплетений зусебіч мереживом арок, від чого цей романтичний витвір архітектури здавався бути легким, ніби він витав у повітрі.
Ми піднялися по сходинах і опинилися під аркадою. Сонце вже майже торкалося горизонту і висилало останні, косі рожеві промені. Тіні розбігáлися довгими чорними стрілами по темно-рожевій від сонячної яси камінній підлозі та креслили на стінах подвійні контури арок.
- А ти колись уявляла собі життя в минулих епохах? - раптом запитав хлопець.
- Маєш на увазі у якомусь із минулих століть? - здивовано перепитала я.
- Саме так. - і він взяв мене за руку.
- Колись у дитинстві. Читала багато казок. А у юності багато історичних романів. І мріяла. Страшенно хотілося на власні очі побачити i відчути атмосферу багатих і пишних нарядів, урочистих балів, лицарських турнірів і таємничих середньовічних замків…
- Поглянь довкола - чи не чарівно? - широким жестом вказав на диводійний спокій вечірнього саду і на далеку, сяйливу панораму Праги, що виднілася з вишини Празького граду. - А чи можеш ти тепер на мить заплющити очі і уявити собі, що ми тепер у Празі епохи Рудольфа ІІ-го? Десь там нагорі, у палаці, в одному зі залів - королівський бал, влаштований на честь консиліуму астрологів, алхіміків і віщунів, що з´їхалися з усієї Європи. І головує всьому тому король і заодно цісар Рудольф ІІ-ий. А ти тепер - одна із запрошених на бал знатних дам чи то, може, навіть і фрейлін, яка покинула переповнений людьми зал i вибігла на чисте повітря. А я - один зi звіздарів, що вийшов вслід за тобою. І саме зараз я знаходжу тебе тут, на терасі під цією аркадою.. - його голос бринів спокійно, рівно. І я заплющила очі. І відчула, як хлопець приступив до мене з-заду, обхопив мене обіруч за талію і міцно притиснув до себе. І, дмухаючи у тім´я, шепотів:
- Так.. А зараз уяви собі, що звідкілясь зі залу з відчинених вікон до нас долинають тужливі тони лютні і спів трубадура. Вечір.. Сад, що довкола нас, весь оживає співом ночі.. Вдихаємо пронизливі пахощі квітів і мірти. Відчуваєш?
Його слова лилися, наче гірський струмочок - через тім´я вливалися прямо в серце.. Загіпнотизована його словами, захоплено дивуюся - я і справді відчуваю ті запахи, про які він говорить, музику чую теж..
- А що далі? - прошепотіла я.
- Ш-ш-ш! - шепотів, ніби заколисуючи. - Тихенько. Помовч.. Чуєш? Он затьохкав соловей. На небі - перші зорі - ще поки бліді, але вони поволі яснішають.. Ось вони вже горять ясно і прозоро.. Ти - у шовкових, чорних шатах, багато вишиваних золотом і коштовним камінням. Твоє волосся з вплетеними перлами i золотими нитками, спадає на твої плечі довгими, важкими, густими пасмами. - і хлопець легким, як вітер, дoтopком відгорнув моє волосся з шиї. По моєму тілі поповзли мурашки. - І ми обоє тут, - продовжував, - аби наші душі з´єдналися. Ти дуже хочеш знати своє майбутнє. Ти прагнеш розпитати про все своє життя і про всі астрологічні таємниці мене, знавця рухів планет і зірок. Бо я знаю твою долю, написану зірками. Але поки ще не поспішаю викривати тобі цих таємниць… - і я відчула його гарячий подих на шиї, м´який доторк його певних уст. Відчула, що ніби кудись провалююся..
- А ти? - наче крізь сон видихнула я. - Як виглядаєш ти?
- Придумай собі мене.. - тихо відповів, погойдуючи i заколисуючи мене у повільному ритмі.
- Добре.. Я вже бачу тебе.. Ти - астролог. У тебе чорне вбрання з білим жабо довкруг шиї, краї одежі вишиті сріблом, збоку - довга, з коштовною інкрустацією шпага. На твоїй голові - чорний барет з білим довгим пір´ям. На грудях - довжелезний важкий срібний ретязь зi знаком твоєї гільдії і твого сану. З дуже дивним знаком.. Ой, щось не можу його тепер розрізнити..
- Не хвилюйся.. Так, все саме так. Я собі цe уявив точнісінько, як ти. Як ти вгадала?
- Не знаю.. Просто само по-собі так подумалося.. - знизала я плечима. - Мабуть, ти мені навіяв чи що.. А що далі? Що ми робимо тепер?
- А тепер я обертаю тебе обличчям до свого і - цілую тебе. - і справді обернув мене до себе. Я розплющила очі. В його очах сяяли сині зорі - такі ж, які були і на небі. Поцілував. Ніжно і пристрасно.. Коли ж, нарешті, наші уста роз´єдналися, я лише тепер зауважила, що сонце вже давно сіло і густі сутінки загорнули парк y темний м´який оксамит. Хлопець мене знову взяв за руку і повів по доріжці у сад.
- Гляди! - рука хлопця пурхнула вверх. - Мадам, наша карета за нами приїхала! - і вказав на сяючий десь високо над нами на Північному Заході Великий Віз, що яснів крізь сутінкове склепіння небес. - І ми полетимо до далеких зір!
Про каву ми за весь той час, який провели цього вечора разом, попросту забули. Та й навіщо якась там кава, коли в такі миті ти переживаєш свій сон наяву? На трамвайній зупинці ми ніяк не могли розстатися, але якось треба було. Через побоювання я не хотіла, щоб він мене проводив аж додому.
- Вважай, що мене забрав Великй Віз! - і дмухнула на нього повітряний поцілунок зі сходини трамвая, у який зненацька вскочила, скориставшися нагодою. Ось так і розсталися.
Нелегко, ой як нелегко було повертатися додому після такого окриленого вечора..
(далі буде)
-----------------------------
Примітки:
* Ганс фон Аахен - (*Hans von Aachen, 1552 —†15 березня 1615) німецький художник, представник пізньоренесансного маньєризму. У 1592 році Ганс фон Аахен написав офіційний портрет імператора Священної Римської імперії Рудольфа II, після чого був запрошений на посаду придворного художника імператорського двору, що був тоді у Празі. У 1594 році імператор надав художникові дворянство. Ганс фон Аахен також виконував дипломатичні завдання, виступав в якості експерта творів мистецтва. Він багато подорожував країнами Європи з дипломатичною місією і також з метою придбання картин для художньої колекції тодішнього австрійського імператора.
**Рудольф ІІ-ий Габсбурґ (18. липня 1552, Відень – † 20. січня 1612, Прага) - імператор Священної Римської імперії, король чеський, угорський та хорватський, архигерцог австрійський з династії Габсбурґів. З Відня переїхав у Прагу, звідки і правив імперією.
***Мала Страна - історичний район Праги на лівому (західному) березі ріки Влтави.
****маньєризм - (італ. manierismo — від maniera — „манера“, „стиль“, буквально — примхливість, химерність, штучність) — течія в європейському мистецтві та архітектурі 16-го століття, що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження. Характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною. Деякі дослідники (особливо літературознавці) не схильні вважати маньєризм самостійним стилем і вбачають у ньому ранню фазу бароко.
