Село Савчин Ріг не так уже й далеко від Калитянки, якихось сім-вісім кілометрів, але бував у ньому Іван Данилович дуже рідко, а як колись заносила доля, то хіба проїздом по дорозі в Лутвинський ліс по дрова.
Через Савчин Ріг у війну лінія фронту проходила, чимало солдатиків тут смерть свою здибали, щось сотень зо дві. Тому й збудовано в пам'ять про тих двісті розтерзаних кулями та осколками душ у Савчиному Розі не просто пам'ятник, а цілий меморіал.
Меморіал доглянутий, вражає монументальністю і величністю. Іван Данилович ковзнув поглядом по мармуровій згорьованій матері, що гладить по голівці свого синочка-напівсироту, зупинився на тиснених золотом прізвищах загиблих.
Зіперся на ціпок, зачитався.
"Абдулатипов Ахмед, Амбарцумян Армен Левонович, Брага Калина Семенович, Бушало Игнатий Арехтович, Вандаев Муса, Вареничный Сергей Иосифович, Вере..."
Аж в очах потемніло. Аж зажмурився - чи не привиділось, чи не здалося. Ні, золотом блищить на червоному тлі -"Веремеева Дарья Игнатьевна".
"Боже, - зняв з голови капелюха, - за що ж я тебе кляв, Дашо?"
- Іван Данилович, поїхали! - гукали з автобуса.
Ледь дійшло до свідомості, що це його гукають. Важко повернувся, махнув рукою.
- Їдьте, я лишаюся.
- Як? - дивувалися в автобусі. - А додому чим?
- Доберуся, - буркнув.
- Іван Данилович, ви жартуєте? - неслося з автобуса.
- Їдьте, таку вашу... - не витерпів, виматюкався зло і сердито.
В автобусі здивовано знизали плечима, порахували, певно, за дурня, поїхали.
Але Іванові Даниловичу те було глибоко байдуже. Він важко опустився прямо на бетонні плити перед меморіалом і крізь річкою-водопадом вируючі з очей сльози бачив лишень три тиснених золотом слова - "Веремеева Дарья Игнатьевна".
- То ти тут, Дашо? - питався в Бога, в себе, у згорьованої мармурової матері, що гладила по голівці сина-напівсироту.
Згадав Варчине давнє: "Злигалася з якимось капітаном, з ним і повіялась"; і не повірив тим словам.
Дашо, мила Дашо, це ж ти, напевно, загін якийсь повела на Савчин Ріг через Олешківські болота, кудою лише з десяток чоловік і знали хід. Загін повела, аби фашистам у тил біля Савчиного Рогу вийшов, смерть свою в тім бою знайшла, а тебе, мертву, втоптали в болото, прокляли вустами твого величезного, безмежного кохання, сплюндрували пам'ять про тебе в моїй душі на цілих піввіку. Дашо, де знайти ті ліки, що очищають душі, де знайти те слово, що знімає прокляття, де знайти ті роки, які розвіяв я за вітором без любові, без доброї згадки, задарма розтрусив, немов полову, та й сам половою безсердечною, пустою став. Ти свою любов у могилу понесла, а я, я... Дашо, я прокляв свою любов, я її позбувся, немов корости якої. Хто я після цього, Дашо? І що з того, що мимоволі вірність тобі зберіг, усе жіноцтво проклявши - це ж не пам'ять про тебе, це безглуздя, з якого користі світу, як з іржавої бочки на смітнику. Чом же я не одружився, Дашо, чом дочки не народив, твоїм іменем її не назвав? Чом? Ти в бою загинула, а я тебе з цього світу, мов сухе самосійне дерево, з корінням викорчував, ще й спалив, щоб і сліду не лишилося.
Довгих сім кілометрів брів Іван Данилович додому пішки навпрошки полями, не помічаючи часу, не відчуваючи болю в розтерзаній новим, не притертим протезом куксі.
Зупинився лишень у вибалку, де колись у дитинстві годував з Дашею редькою гусей і втратив перламутрового гудзика.
- Дашо, - вкотре знову розплакався, - то ж не гудзик був, то життя моє, що згнило безглуздо в очеретах проклять. Я ж думав, що зроджений кохати, зроджений на крилах гусей-лебедів ширяти над світом, вважав себе за погонича тих гусей, за володаря, але забувся, що на гусях літають лише чисті душі, ті ж, що плітками вдавилися, червоніють від люті й натуги, гіркнуть, мов редька, а гуси, гуси-роки, вони їдять редьку, їдять, ковтають, і летять далі, от тільки на крилах своїх мене більше не несуть, і ніколи вже не понесуть.
Калитянка попереду світилася нічними вогнями. Та годі електричним вогням розігнати нічну пітьму. Для цього потрібне сонце. А воно зайшло ще п'ятдесят років тому, сховалося за величним меморіалом з трьома словами російською мовою на червоному тлі - "Веремеева Дарья Игнатьевна".
Тиждень пиячив непитущий Іван Данилович. Заливав горілкою свою засохлу душу, відмивав з її затвердлих, кам'яних пластів крупинки золота-поваги до роду жіночого. Відмив, взяв до рук, поніс між людей. І - о, диво! - почав помічати, які приємні усмішки на жіночих устах, які теплі жіночі слова, хоч і не до нього мовлені, які чисті є жінки, чистіші за кришталь перед Богом, людьми і совістю своєю. Жаль тільки брав, що прохолостякував життя, насіння на землі не залишив, того сліду, що з роками розростається в рід. Але розумів - те втрачене назавжди, його ні у вині, ні в горілці не знайдеш, скільки б не пив. У горілці хіба згубиш ще й те, що лишилося в прийдешнім часі.
Тож на шостий день пияцтва мовив собі Іван Данилович:
- Годі!
Закоркував недопиту пляшку, поставив у холодильник та й забув про неї назавжди.
Вийшов на подвір'я, навів порядок у дещо занехаяному за тиждень господарстві і знову став шанованим у всьому селі Іваном Даниловичем П'ятихатком. От тільки вищим на цілу голову за того черствого заклинателя жіночого племені, який вмер тиждень тому в Савчиному Розі біля меморіалу.
Одну тільки жінку пробачити не зміг. Кляту Варку, яка вилила свого часу на кохану покійну Дашу відро помиїв та й занапастила його, Іванову, душу на цілих півстоліття.
Сходив якось надвечір до неї на могилу.
- Дурепо, що ж ти наробила? - злився. - Та якби не твій дурний, брехливий язик, то, може, і не посинілий Яків плюндрував би тобі вік, а я тебе ощасливив, дітей би мав, прожив би, як люди. Ех, Варко, Варко, хіба ти не знала, що на обпльованій чиїйсь пам'яті далеко не в'їдеш, бо то не колісниця, не віз навіть, а проста купа слини, багно, в якому тоне не тільки чиясь світла пам'ять, а й життя плюючого, життя тих, хто поруч, життя взагалі. Будь же ти клята, чорнорота Варко, будь же клята і знай, що не може бути світлою пам'ять про того, хто втопив у своїй чорній слині чиєсь життя. Пам'ять, вона також має ненависть, вона також прагне помсти навіть на могилі свого кривдника.
Довго стояв і думав Іван Данилович, як же помститися покійній Варці за той невиліковний біль, якого навіки поселила вона в його серці. Хотів зламати від злості хреста, але хрест виявився міцним та і якась підсвідома боязнь Божої кари зупинила. Ото тільки й помсту знайшов, що вмочив пальця в болото і написав великими літерами на надгробку: "Брехло". Та ще обтер об молоденьку травичку, що зеленіла на могилі, багно з чобота.
- Ти заслужила цього, Варко, - мовив наостанку. - Ти ще більшого заслужила, але я милостива людина.
Наступного ж дня, ще й сонце не зійшло, як узяв Іван Данилович до рук лопату, грабельки, оберемок квітів і пошкутильгав дорогою в сім кілометрів довжиною на Савчин Ріг Там поклав на меморіал квіти, витер непрохану сльозу і заходився порядкувати на братських могилах. Порядкував довго - повиривав, повищипував кожну бур'янинку, кожну смітинку прибрав - порядкував ледь не до вечора, що аж місцевий голова сільради запримітив дивного одноногого старого біля меморіалу, підійшов і з підозрою в голосі поцікавився, чого це дід тут цілий день повзає, чи не міну часом яку під пам'ятник підкладає.
- Чоловіче добрий, - відповів голові Іван Данилович, - та тут же ж моя дружинонька мила п'ятдесят років спочиває, моя лебідонька ненаглядна крильця склала, а я аж оце дізнався та й плачу біля неї, та й прибираю її останню постіль.
Голова сільради виявився чоловіком душевним, поспівчував старому, дозволив приходити на могилу хоч і щодня, але тільки з квітами.
- А порядок на могилі ми й самі наведемо, не треба ходити до покійної з лопатою, краще принесіть їй добре слово, - порадив та й пішов.
Пішов нарешті від меморіалу й Іван Данилович. Цілу ніч не спав, усе розмовляв зі своєю Дашею, а на ранок задрімав та й побачив свою кохану в сні - вона виринала з якогось туману, питалася: "Тобі важко, Іванку? Важко, еге ж?" І зникала в тумані, а він, її Іванко, жахаючись, раптом усвідомлював, що при ній його перламутровий гудзик, тож гукав, кричав, шукав свою Дашу, а натомість чув:
- Не біжи за мню Знайди іншу, щоб доглянула старість. Іншу-у-у...
Проснувся і весь ранок проходив сам не свій. Та й надумав піти засвататись до Тетяни Пимонівни. Раз радить кохана знайти когось на старість, то так і треба чинити, якщо шануєш її пам'ять.
Зодягнувся пристойно, нового протеза почепив замість втраченої ноги, пішов.
Постукав у двері.
- Заходьте, Іване Даниловичу, - почув. - Я бачила у вікно, що це ви.
Зайшов до хати. Зніяковів, ніби в юності, не знав, що й мовити.
- Може, пообідаєте? - запросила господиня.
- Можна, - зняв капелюха, сів до столу спиною до вікна, лицем до господині.
- У мене борщик щойно зварений, - ставила Тетяна Пимонівна на стіл паруючу страву. - І чарочку теж? - допитувалась.
- Чарочку потім, - відмовився. - Я ось по якій справі, - враз осмілів, набрався мужності, як і подобає ветерану війни, - я оце подумав-подумав та й вирішив, що ви одинокі, бо діти порозліталися, а Овсій ваш, як відомо, давно помер, я одинокий, бо ще в молодості напився помиїв і аж допіру оце, вибачте на слові, зчистився, то чи не хотіли б ви жити зі мною в одній сім'ї.
Тетяна Пимонівна заметушилася, захвилювалася.
- Та ви не хвилюйтеся, - запримітив метушню Іван Данилович, - я ж не це, не набиваюся, я, якщо ви не той, то й того...
-Та ні, ні, - прожебоніла Тетяна Пимонівна, - я й не проти... Ви, звісно, чоловік хазяйновитий, розумний, тягарем не будете, хоча й інвалід. Але я не можу зрозуміти, чому ви весь вік прожили сам, як перст. Невже жінки ніякої не могли знайти? Ой, що ж це я несу, - зашарілася нараз, - яке моє об тім діло. Взагалі, я згодна жити разом, тільки щоб не розписуватись, бо діти, знаєте, спадок, гляди, помру першою, навіщо вам від моїх дітей претензії...
Слухав і погоджувався старий одинак з жіночою мудрістю. Потім і сам розговорився. Довго розповідав про своє з Дашею кохання, про її зникнення під час війни і про свою знахідку в Савчиному Розі через півстоліття. Змовчав тільки про Варчині помиї та про своє прокляття жіночому роду.
- А я знаю вашу Дашу, - наразі спалахнули очі Тетяни Пимонівни. - Я ж із Савчиного Рогу родом, вона у нас з матір'ю в хаті з якимось капітаном ночувала. Кохалися дуже, він її все чарівною Одарочкою своєю називав. На ранок поснідали той капітан з дівчиною своєю у нас, молочка попили, вийшли з хати, стежкою до левади пішли, а тут, де не візьмись, фронт же через село проходив, снаряд випадковий і прямо тій парі під ноги. Вірите, по шматочках збирали того капітана і його Одарочку. Ото тільки й пам'яті про них, що, жартуючи, вінчалися звечора в нашій хаті, а я за попа була і їхні прізвища в зошит якийсь записала. То мати після війни й добилися, щоб ті прізвища на могилі зазначили. А потім уже, відповідно, і на меморіалі їх вибили...
Іван Данилович відвернувся до вікна. На відгородженій сітчастим парканом частині подвір'я Тетяни Пимонівни ходили гуси, ходили і топталися по розсипаній поміж ними червоній редьці.
- Господи, Тетяно Пимонівно, - вжахнувся Іван Данилович, - навіщо ви редьки гусям понасипали?
- Та вродило ж цього року, що не знаю, куди й дівати, - відповіла Тетяна Пимонівна. - То й насипала ото гусям, однак потрухне, а вони, поганці, не хочуть на неї й дивитися.
Не їдять, значить, гуси редьки, не їдять. Навіщо ж тоді перламутрового гудзика занапастила, Дашо?
А життя... навіщо?
