3
Чорний костюм йому пасував. Атей знайшов вишуканий одяг на столі в Лафарта коли вийшов з рідинного коматозну. Червона сорочка із срібними запонками лежала поруч в поліетиленовий пакеті, а нові черевики самотньо чекали на свого господаря під столом. Атей посміхнувся кутиками губ, задоволений від побаченого. Здоровий колір шкіри повернув вроду стрункому чоловікові. Зелені вогники лукавства заграла в очах, коли він закрив за собою двері роздаткової. Чоловік запримітив тупий біль у правиці від нещодавньої ін’єкції.
«За все треба платити. Хвала Всевишньому, ціна – надщербнуті мідяки»
Відлуння, що злітало від підборів, осідало брудним пилом на стінах коридору й сповзало на підлогу, туди де тінь металевих стільців ковтала сонячне морозиво. Волосся чоловіка інколи підстрибувало у такт кроків, коли вони ставали занадто різкими.
« Дедалі чіткіше я відчував вібрацію, котра електризувала повітря й змушувала мене вдихати на повні груди. Страх і збудження кололи кінчики пальців»
Атей зупинився біля гігантських стулкових дверей. Портал губився у височині стелі де темрява стала постійним гостем. Ще раз глибоко вдихнувши повітря він зробив впевнений крок уперед.
«Ненавиджу виробниче відділення. Я ледве стримав порив розвернутися й начхати на все.»
Стулкові двері з шипінням відкрились й оголосили неприємну картину зеленим очам. Чоловік ледве стримав клубок в горлі. Він намагався не дивитись по сторонам, проте давно вже знав що побачить, якщо повернеться ліворуч чи праворуч.
«Чому комір сорочки такий тугий? Я зараз втрачу свідомість…»
Атей відчув як краплини поту стікали по спині. Судорожним рухом почав розстібати комір. Неслухняні пальці, неначе воскові ковзали по ґудзиках. Остання спроба й Атей зміг з легкістю вдихнути на повні груди. Краєм ока він бачив, як механізми з блідої плоті діставали з полотна конвеєра частини дитячих тіл. Подекуди виднілись заляпані кров’ю металеві кістки машин, навколо яких прозорою павутиною сплелись сухожилля. Атей не бачив, однак знав. Полотна конвеєрів з’являлись із отворів у стінах далеко внизу на підвальних складах, де подих земного ядра опікає обличчя конструкторів. Тонкі мов голки пальці машин складали до купи частини дитячих тіл, покритих чорним слизом із вкрапленням сухої крові, яка нагадувала пилинки вохри. Чоловік підняв погляд до гори, тікаючи від неприємного видовища. Робоче поскрипування біомеханічних суглобів невтомних машин забивало піском вушні раковини. Через широкі вікна похилої стелі лилося пшеничне світло. Таке недоречне в цій обстановці. Проміння запалило золотим снігом насіння пилу, що літало в повітрі.
«Ось і кінець відділення. Нарешті»
Атей з полегшенням видихнув, коли стулкові двері сховали його від машин. Довгий коридор застелений синім килимом ліниво тягнувся праворуч за лискучі стіни.
Чомусь згадалась набережна річки із низькими покрученими вербами. А чорно-білі чайки спускались на воду покриту брижами від сухого кашлю вітру. Туман осідав на землю легким зефіром й рвався кострубатими пальцями дерев. Тільки віти верб були ніжні до нього, плекали своїм холодом. У вухах осів солодкий шепіт вуст.
Атей раптово вийшов із спогадів. На губах гуляла легка посмішка. Коридор завершувався дверима з матовим склом. Напис на склі вишуканими буквами влився чорнилом в очі. Ms. Cali. Перед тим як увійти в кабінет чоловік дістав з кишені невеличку скляну бутилочку з прозорою рідиною. Вказівним пальцем відтягнувши нижню повіку, залив по три краплі в кожне око. Сльози перемішені з рідиною стікали по щоках. Вільною рукою витер сльози й торкнувся до ручки дверей. Легкий імпульс прокотився по тілу. Він не звернув на це увагу. Кісточкам пальців постукав й увійшов у кабінет.
«Я побачив її. Мов ранкове марево стояла вона біля вікна оповита золотавим сяйвом. Чи краплі досі не подіяли на повню, чи справді являла суть голої душі, звільненою від плоті. Вітер з привідчиненої кватирки рвав чорне волосся жінки»
Калі стояла до нього спиною у чорній сутані. А він не наважувався сказати ані слова. Боявся розбити марево на скляні друзки невдалим словом чи порухом. Атей не помітив, як мимоволі затримав дихання. Вона сама повернулась не говорячи ані слова. Довга тінь, що лилася від її постаті впала на Атея легким саваном. Світло позаду неї прикривало обличчя від очей чоловіка. Калі сіла за чудовий стіл з червоного дерева, схрестивши пальці попереду себе.
«Чому вона в сутані? Вона їй зовсім не личить»
Легким кивком голови запросила його сісти. Коли Атей сідав, ненароком кинув косий погляд на картину, що зображала Апокаліпсис. Сім янголів виливали чаші на землю людську.
«Що за чортівня…»
Очі Атея округлилися від здивування й несподіванки. Замість високої жінки в сутані перед ним сиділа маленька дівчинка років шести. Високе чоло покривала красива діадема, а червоне платтячко палахкотіло золотими нитками, які облітали вінком із квітів все полотно.
- Рада тебе бачити, Атею. – Нарешті промовила Смерть.
«Так швидко на ти. Хм…»
Калі ніби почула його думки й на обличчя зацвіла приємна посмішка.
- Чи вам імпонує діловий етикет, пане Атею? – Жінка заглянула йому у вічі, від чого чоловікові стало не пособі.
Атей злегка засовався на кріслі.
- Навпаки. Можна просто Атей. – Опустив погляд собі на руки.
І знову потрясіння здійняло буру в серці й голові. Замість дівчинки сиділа ефектна жінка в короткому платті. Глибоке декольте змушувало капітулювати розум Атея. Крізь попелясту щетину проступив рум’янець, яку навіть блідість не в змозі була приховати. Будь-яку зміну в чоловікові Калі помічала немов яструб, що полює на безпорадну здобич.
- Вам не подобається мій вигляд? – Солодко промовила жінка
- Навіщо я вам? – Чоловік не збирався грати.
Посмішка зникла з її обличчя.
- Гаразд, перейдемо до справи. – Промовила сухо Калі.
Жінка нахилилась й дістала товсту папку із шавки стола. Тека глухо впала на поліровану поверхню стола на якій віддзеркалювались розпливчасті силуети співбесідників.
- Ваше досьє вражає, Атею. – Жінка поправила окуляри в золотій оправі.
«Коли вона збіса встигла змінитись, я ж дивився постійно на неї»
- Справді? А я щось часом не помітив підвищення зарплатні чи кар’єрного сходження. – Сарказм пронизував слова чоловіка.
Атей схрестив руки й відкинувся на бильце крісла.
- То скажіть мені, – Атей нахилився до столу й глибокі тіні на обличчі сповзли чорним дощем, - чому мене викинули як непотріб на вулицю з таким досьє? – В очах заграло вогонь відкритого презирства.
- Ви не далекоглядний, Атею. – Калі не втрачала спокій, а тільки опалювала холодом.
«Знову на ви»
- Заради вищої мети слід заплатити ціну. Нехай вона буде навіть такою мізерною. – Промовила вона до нього, гортаючи пожовклі сторінки досьє
- Ця робота була для мене все, а ви так просто відібрали єдиний шанс на існування. – Кам’яна маска скувала кожний м’яз обличчя
- Я пропоную вам контракт. – Калі раптово змінила подобу. Чорне волосся срібною рікою полилося долівкою, а шкірою зазміїлись татуюваннями у формі листя дуба.
«Бісова жінка. Скільки ж ти маєш облич, Смерте»
Атей стримав порив здивування далеко внизу, де нитки душі сплітаються в сонячний клубок.
- Ви зберете мені бездоганну душу. Тілом стане вона. – Жінка витягла знову відкрила папку з досьє й дістала фотокартку.
Шок від побаченого крихітними червами заповз під нігті й гриз бліду плоть кінцівок. Атей судорожно ковтнув слину у подобі товченого скла. Запульсував слід від ін’єкції. А страх і огида до самого себе розповзлись по знекровлених венах чорної водою. Калі смакувала муками чоловіка. Легке збудження прокотилось бризом по тілі.
- Ви знаєте її? – Додала вона.
З повітря матеріалізувалась довга цигарка, що опинилась між вказівним і середнім пальцем Смерті. Терпкий дим розплівся по кімнаті. Атею здавалось, то його впевненість танула разом із синюватим димом.
- Лафрт віддав її енергію мені. – Промовив той, облизавши сухі губи.
- Нехай каяття не тривожить вас. Дівчинка мала вмерти від епілепсії, а ти позбавив мук.
- Я вбив безневинне дитя! – Нарешті кам’яна маска тріснула. Мутний колодязь гніву й розпачу вилився назовні бурею. Кулаки молотами опустились на вишуканий стіл разом з краплинами слини.
«Я не витримую.»
- Чи насправді вона така безневинна? – Тепер Калі постала Фемідою. Шовкова пов’язка закривала очі. Правиця змахнула й кабінет поглинула первозданна пітьма.
Атей відчув себе, як він перетворюється на атоми в безмежному океані Всесвіту. Зненацька сліпуче світло мечем Артура прорізало смоляну гладь. А потім за сяйвом з’явились руки. Багряні від крові руки тяглися до нього. Важкі краплі стікали в глибоке черево космосу й розбивались на мільярди нових зір. Чоловік знову відчув своє єство. Довгі пальці душили на зіниці, які прогнулись у середину, щоб наступної митті впустити марево під шкіру. І він побачив її.
Дівчинка з химерною посмішкою встромляла іржаві вила у голову новонародженого немовля. Атей власним тім’ям відчув, як гострий метал пронизує дитячий череп, змішуючи мозок з багнюкою поля, вкритого волошками. Через плече вона повернулась до Атея. Вуста перекошені у посмішці стискались навколо пуповини, яка коливалась маятником від гарчання вітру. Й тієї ж митті волошкове поле з потворою згасло полум’ям свічки.
Він мовчав. В повітрі літало тихе сопіння. Вечірнє світло запаливши кімнату вохрою через мить сконало в бетонних обіймах хмарочосів.
- Скільки? – Нарешті порушив мовчанку.
- Після виконання роботи я дам тобі життя. – Промовила вона.
Атей звів погляд на Калі. В зіницях вона бачила тільки себе. Емоції полишили його з останнім світлом вечора.
- Чи можу отримати відповідь на запитання?
Жінка звела тонкі мов голки брови
- Хто вона?- Майже пошепки промовив.
- Ти ж знаєш відповідь.
- Скажи мені, - не припиняв Атей, - хто вона? – Груди стискала задуха.
Калі вдихнула на повні груди й піднялася. Довгі мов пензлики пальці опустились на папку з досьє. Вже майже біля виходу, коли широке смуга світла з коридору пестила звабливі контури тіла, вона промовила.
- Твоя сестра.
