- Коли ми познайомились із Петром, він уже служив в армії, - відставляючи у бік чашку з кавою, Марина закидає ногу на ногу. – У шафі й досі валяється його стара форма.
- Мій до глибини кісток ботанік, - шепоче Вероніка, поблажливо посміхаючись.
- А я знайшла свого чоловіка на смітнику.
Присутні у кімнаті жінки одночасно замовкають. Тишу не порушує навіть відчайдушне дзижчання мухи, яка б’ється об шибку, намагаючись вирватись на волю. Усі дивляться на Ольгу. Вона не губиться під такими поглядами-сканерами. Знайомі люблять слухати цю історію, а вона – розповідати.
Майбутня негода зробила повітря густим і пекучим. До зливи – лічені хвилини. Величезна чорна хмара, що нависла над старою черешнею, вже подбає про те, щоб промочити безпечних перехожих до нитки.
Поспішаючи, Ольга, як могла, скоротила шлях. Пішла навпростець через старий покинутий парк, зарослий травою і закиданий сміттям. Біля старих іржавих урн, доверху наповнених різним непотребом, у високій осоці, витягнувшись у весь зріст, лежав чоловік.
Перехожі швидко проходили повз, не звертаючи на нього жодної уваги. Люди звикли не помічати того, що їй неприємно. І Ольга збиралася йти далі. Чомусь не змогла.
- Чоловіче, вам погано? – нахилившись над незнайомцем, жінка побачила на його скроні кров.
Опанувати страх стало ще важче, але, помітивши, що він дихає, Ольга торкнулася рукою його чола.
Чоловік пробурмотів щось нерозбірливе і почав підводитись. Над урною ріс густий кущ фіолетового бузку, котрий якраз збирався розквітати. Повільно підіймаючись, бідолаха хапався руками за бузкове гілля і нещадно його ламав.
Встати йому так і не вдалося. Він сів, здивовано кліпаючи на жінку запаленими червоними очима. На правій скроні у нього була кров, вона стікала кількома брудними струмочками по його щоці. У скуйовдженому світлому волоссі заплуталося кілька квіток бузку. Його одяг виглядав поношеним і порваним, а їдкий запах перегару навряд чи з чимось сплутаєш.
- Що трапилось?
- Не зійшовся з деким характером.
- Вам потрібно до лікарні.
- Мене туди не візьмуть.
- Чому?
У відповідь він іронічно посміхнувся і сказав:
- Нічого не треба. Я кілька хвилин посиджу і піду, - чоловік провів по рані брудною рукою, від чого тільки розмазав кров по чолу.
- Так не можна. Буде інфекція.
- Нічого не буде, - відмахнувся він.
Ольгу ніхто не тягнув за язик, але, несподівано для самої себе, вона сказала:
- Я живу неподалік. Ходімо до мене, я оброблю вам рану.
«Що ти робиш? Це найбільша помилка у твоєму житті, - дорогою додому шепотіла вона. – Що ти про нього знаєш? А якщо він грабіжник або вбивця? Ти живеш одна, тебе ніхто не захистить». Вона вагалася, не уявляючи, що їй робити далі. А незнайомець покірно йшов поряд, опираючись на її руку.
- Дама перша, - коли Ольга відімкнула двері свого будинку, він зробив незграбний реверанс, пропускаючи її вперед.
- Проходьте вже, - роздратовано кинула вона.
В Ольгіному будинку ніколи не жили чоловіки, і єдине, у що змогла запропонувати йому перевдягтися жінка – це її старий спортивний костюм. Він виявився на нього замалий, і незнайомець, якого, як з’ясувалося пізніше, звали Ігорем, вийшов із ванної кімнати у її довгому махровому халаті. Кумедний і … симпатичний. А ще значно молодший, ніж здавалося раніше.
Обробивши йому рану, Ольга приготувала каву з бутербродами.
- Скільки вам цукру?
- Як у гостях, - склавши руки, наче школяр за партою, відповів він.
- Тобто?
- Хіба ви не чули анекдот: єврей пив вдома чай з однією ложкою цукру, в гостях – з трьома. А любив – з двома.
Він голосно засміявся зі свого жарту, а потім став серйозним і сказав:
- Дякую вам.
- Чому ви п’єте?
Ігор посміхнувся. Напружено і сумно.
- Щоб не пам’ятати, ким був і ким став.
- Це ж найлегший вихід, - зіронізувала Ольга.
- Ви так думаєте? – він спробував каву.
- Я знаю. Ви маєте роботу?
- Колись мав.
- А родину?
- Начебто.
- Мабуть, вас уже шукають.
- Моя дружина… Вона втомилася. Не думаю, що вона мене шукає.
- Це неправда. Я б шукала, - не зрозумівши, навіщо вона це сказала, Ольга почервоніла. – Вона вас шукає. Не сумнівайтеся.
Негода, яка влаштувала генеральне прибирання, змиваючи з тротуарів залишки пилюки і сміття, не дозволила Ользі виставити гостя на вулицю. Кинувши його одяг у пральну машинку, вона постелила Ігору на дивані.
Вранці, коли з-під білих, схожих на морозиво хмар вибивалися перші промені сонця, Ольга прокинулась від шуму, який долинав з кухні. Обережно відкриваючи двері, вона сподівалася побачити там що завгодно, але тільки не це. Схилившись над раковиною, вчорашній знайомий ремонтував умивальник, який віднедавна вирішив стати маленьким фонтанчиком.
Подякувавши, Ольга запропонувала йому каву, але він відмовився. Вона швидко випрасувала його речі і він пішов, але ближче до обіду повернувся. З якимись інструментами. Нічого не говорячи, став ремонтувати її дещо «щербатий» дерев’яний паркан.
- Я роблю це безкоштовно, - помітивши на подвір’ї здивовано господиню, пояснив він.
- Чому ви мені допомагаєте?
- Бо ви допомогли мені.
Деякий час Ольга зі сторони стежила за його роботою, а потім сказала:
- Чоловік, який уміє так добре працювати руками, не помре з голоду.
Він подивився на неї і кивнув. Робота затяглася майже до темноти. Ольга приготувала вечерю на двох, після чого він знову заночував на диванчику. Термінова робота для Ігора знайшлася і наступного дня. В понеділок вони разом сіяли огірки і він змайстрував для них теплицю, у вівторок – білили стелю, в середу клеїли шпалери, а в суботу, окрім їжі і обов’язків по дому, розділили ще з ліжко.
Ігор швидко знайшов собі роботу, повернув самоповагу і видалив горілку із списку своїх друзів. Розпрощавшись зі старою родиною, яка від його уходу тільки полегшено зітхнула, він збудував нову з Ольгою. На початку липня вони обмінялися обручками, а вже через рік Ігор власноруч змайстрував колиску для їхнього первістка.
І коли в домі з’являються букети бузку, Ольга ставить перед чоловіком на стіл подарований ним великий чайник у горошок і грайливо запитує:
- Скільки тобі цукру?
Він посміхається і відповідає:
- Як у гостях.
