Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51558
Рецензій: 96010

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 38424, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.149.253.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза повість

ТОЛІЧКА частина 9 (закінчення)

© Аркадій Квітень, 30-04-2014

  Директорські двері відчинилися і балакучий натовп висипав у приймальню. Уривки фраз, репліки відносно книжок, співчуття Анатолію Володимировичу, все змішалося в суцільний гул, що потроху стихав перекочуючись в коридор. Нарешті і в коридорі все стихло.
  Незнайомка, упоравшись з хвилюванням, запитала Віру Іванівну:
  - Вже можна? - і показала на директорські двері.
  - Одну хвилинку, я зараз доповім.
Ледь секретарка відчинила двері як Анатолій Володимирович запросив кави.
  - Міцну і без цукру, - заклопотано повторив двічі.
  - До вас відвідувачка, вже цілу годину чекає…
  - Ні, ні, ні. Я зараз нікого не приймаю. Потім… Іншого разу…
  - Анатолію Володимировичу, вона москвичка і в нас проїздом, до вас у особистій справі.
Директор здивовано дивився на секретарку.
  - Ну… якщо аж з Москви, хай зайде.

  - Заходьте, - канцелярським тоном запросила Віра Іванівна незнайомку, залишаючи двері відчиненими.
Незнайомка увійшла стрімко зачинивши за собою двері. Вона зробила декілька кроків, зупинилася і пильно зоглянула з-під капелюшка на молодого чоловіка, що сидів за столом. Їх погляди зустрілися. Анатолій Володимирович миттєво підвівся.
  - Не вірю своїм очам. Тамара, це ти?
  - Здрастуй, Толічка! – її голос бринів як розлагоджена струна. Вона боролася з хвилюванням і враз забула про все що хотіла сказати.
Анатолій Володимирович підійшов, галантно взяв її за руку і посадив перед собою за приставний стіл.
  - Так несподівано, я думав що ми вже більше ніколи не зустрінемося. Скільки ж років минуло?.. Десять? Дванадцять?! А ти все ще не згубила свого шарму, така ж молода і приваблива…
Тамара не зводила очей з Толічки.
  - А ти змінився… вже не залишилося того … Толічки, веселого і безшабашного. Заматерів. Посада псує людей, - чи то глузуючи, як завжди, чи то насправді вона побачила в ньому те, чого самому не видко стільки не зир у дзеркало.
  - Красуня! Цариця Тамара в образі Софі Лорен! Я так радий нашій зустрічі!
  - Ну-ну! Я заміжня, - трохи кокетливо, але твердо, ніби відгороджуючись від необдуманого вчинку Толічки, вона виставила вперед руку.

Анатолій Володимирович по селектору викликав секретарку.
  - Будь ласка, каву на дві особи.
  - Я вже зробила, несу.
  - Дякую.
Віра Іванівна занесла каву і з’ївши очами незнайомку вийшла.
  - Ти мене відразу впізнав. Хіба я не постаріла?
  - Ще раз напрошуєшся на компліменти? Але їх казати ніколи не зайве. Ти ще гарніша! Правда!
  - Підлабузник, - Тамара засміялася, блиснувши білими, міцними зубами. Вона завжди любила ловити запобігливі погляди чоловіків, а знаючи собі ціну, Тамара фліртувала, інколи доводячи необачного залицяльника до втрати здорового глузду. О, тоді вона з бідолахи вила вірьовки, і вже не треба було приворотного зілля, їй було досить лише поманити пальчиком, але вона завжди вміла вчасно зупинитися, залишаючи за собою не коханців, а друзів. Вона ж, зараз, була і міцною опорою для чоловіка.
  - А знаєш що? вже полудень. Давай разом пообідаємо. Як у тебе з часом?
  - Я приїхала з Ашхабада міністерською машиною. Хочеш, покатаю? Давай
махнемо в Фірюзу, там і побалакаємо в спокійній обстановці. Я так скучила за цими місцями. Машина в моєму розпорядженні на весь день.
  - Поїхали, мені теж потрібно трохи спочити після візиту високого начальства. Бачила? Пресують мене, ой як пресують.

  - Віро Іванівно, я на обіді, поїду міністерською, - не дивлячись в очі секретарці, мимохідь, буркнув Анатолій Володимирович і не спиняючись вийшов у коридор, за ним, війнувши солодкуватим запахом дорогих парфумів, почимчикувала москвичка.

  Затишна чайхана «Фірюзінка» на березі однойменної гірської річки, що своєю прохолодною водою принесеною з гір остужала поодиноких відвідувачів  зустріла їх улесливим «салям алейкам» від благообразного туркмена, за барною стійкою.
  На перше, Анатолій Володимирович замовив фірмову страву - піті (гороховий суп із баранини), поваром тут працював Саїд ага – чи то перс, чи пушту – бог його знає, він так смачно готував суп із відбірного турецького гороху - нут, що будучи тут і не замовити піті було б кощунством. Його кулінарною майстерністю, загодя замочені золотисті зерня гороху, а потім опущені в киплячий баранячий зірвак*, розбухали до розміру голубиного яйця і набували горіхового смаку, потім, під час їжі, ледь потрапивши на зуби місцевого гурмана розсипалися в роті, і в перемішку з курдючною бараниною, надавали ту благодать їжі, заради якої сюди приїжджали люди з найвіддаленіших куточків. На друге вони їли баранячі реберця з картоплею під білим соусом. Страви були смачними, а чає пиття і ситий шлунок налаштовували на відверту розмову. Вони не могли наговоритися.

  - Знаєш, коли Женя сказав, що їде на симпозіум по геології до Ашхабаду, я відразу задумала зустріч з тобою. Я краєчком вуха чула , що ти пішов вгору по службі – директор комбінату – високо піднявся, молодець, - Тамара на мить змовкла збираючись з рішучістю і нарешті промовила слова, що вже здавна висіли на язиці. А як склалося твоє особисте життя? Як Лариса? Ти щасливий? Тамара проникливо вдивлялася, не зводячи очей з його вихрастого чубу, що й зараз був таким же непокірним, як і раніше, але вже койде побитий сивиною.
  - Як життя? Як і у всіх. Двійко донечок ростимо, старшій – Вірочці - вже десять, а Маринка цього року піде до школи. Ось так. Про Ларису питаєш? Вона партапаратчик – інструктор відділу партійного контролю…
  - Надихає і направляє? Так?
Толічка насторожився.
Тамара на мить уявила Ларису, таку собі комітетчицю в червоній спідниці, але їй чомусь стало соромно за свою думку.
  - Ну гаразд, гаразд. Про особисте не будемо…
  - Так ти зараз мешкаєш у Москві? – він намагався змінити тему розмови.
  - Після того як Женя відкрив Газлійське газове родовище, його перевели в столицю і призначили начальником главку, а вже згодом – в міністерство геології, замісником міністра. Зараз освоює Західний Сибір, саме туди зараз сконцентровані всі матеріальні і людські ресурси, адже зараз світова економіка на вершині економічного підйому – бракує газу і нафти.
  - Он як. А Середня Азія, для геологів уже не цікава? – Толічка загадково посміхнувся.
Тамара, іронії в голосі, не почула.
  - Геологи тут зробили свою справу, а газовидобуток то справа техніки. Газогони «Бухара-Урал», «Середня Азія-Центр» вже зробили революцію в промисловості.
   Анатолій Володимирович слухав, але нічого не чув, так буває, коли близькі люди давно не бачилися; і раптова їх зустріч, особливо для кого вона була заздалегідь не спланованою, викликає якесь утаємничене почуття збентеження, або оціпеніння, з яким буває важко впоратися, тоді, щоб прийти до тями, потрібний був час, якого співрозмовнику завжди вкрай бракувало.
«Що спонукало її на цю зустріч» - промайнуло в голові. Він вдивлявся в обличчя Тамари, але бачив лише її сучасний образ, а тої Тамари Сергіївни; такої теплої, ніжної, лагідної, люблячої, котра назавжди лишилася в глибині свідомості, ще з тих безшабашних часів, вже не було, як і давно не стало того Толічки. Чай в піалі вже охолов, як і охололи його почуття.
  - …Зараз він наповнює трансконтинентальний газогін «Уренгой-Помари- Ужгород» і далі в Європу… - почув він як крізь сон. - Женя казав: «Посадимо їх на газову голку, розбестимо, а потім будемо плести з буржуїв вірьовки»… Анатолій Володимирович, отямившись, вже свідомо почав вибудовувати в мозку своє відношення до Тамари і він пішов у наступ.  
  - Ой, ой, - останні слова Тамари остаточно зламали в його серці стереотип минулого. – Колись вже «шапками закидали»…
  - Не віриш? Тамара й сама готувалася до рішучого стрибка.

Анатолій Володимирович замовив пляшку «Аліготе».

  - Сухе вино добре тамує спрагу, - розливаючи по келихам зауважив він, підсвідомо схиляючи Тамару на відверту розмову.
  - І не лише…
Вони наполегливо вивчали заново один одного.
«За зустріч», - уже вкотре дзвеніли келихи.
  - Давай вип’ємо за наше щасливе майбутнє, за наших дітей, - промовила тост Тамара підводячи Толічку, своєю цупкою жіночою логікою, до чогось рішучого і невідворотного, як кам’яна лавина.

  Відвідувачів чайхани було небагацько, так, поодинокі пари чоловіків туркмен, із чиновників, що заїжджали сюди на обід своїм транспортом, котрі скоренько перекусивши – непомітно зникали, як і з’являлися. Лише на тапчані, під чинарою, сиділи склавши ноги бубликом, аксакали, неспішно пили чай, та щось доволі голосно бубоніли по своєму. Тихенько бриніла музика з засмальцьованого «Альпініста», що стояв на барній стійці.

  Тамара дістала з ридикюльчика світлину і подала Толічці, пальчики її руки ледь помітно тремтіли.
  - Подивися, - промовила вона знервовано жмакаючи малюсіньку хусточку в лівій руці.
  - Це твій син? – Толічка вдивлявся в дитяче обличчя
  - Це наш син, наш з тобою син – Толічка… Слова «наш син» вона вимовила якось по особливому ніжно, по материнські, тепло. Що вона відчувала в цю хвилину може здогадатися лише жінка-мати. Тамара не зводила погляду з Толічки шукаючи в ньому хоть якусь долю зворушливості, надії…
Та годі було й сподіватися щоб чоловіки змогли відчувати ось те, особливе, незбагненне для їх статі почуття материнства, що відчувають жінки до своїх дітей.  
Толічка звів погляд на Тамару, потім, безмовно, ще раз, зоглянув на світлину, і, ось саме в цю мить, його кинуло в жар. Кров хлинула до обличчя, серце ледь не вистрибувало з грудей, він втратив дар мови, на нього дивився хлопчик, як дві каплі води схожий на нього, Толічку, в пору його дванадцятиліття. Неймовірно. Така схожість батька з сином, кажуть, буває коли жінка безмежно кохає свого чоловіка, тоді, у мить зачаття, Господь дарує їй саме те, чого вона бажає більше всього на світі – плоть від плоті; навіть чуб на чолі мав такий же вихор як і в його, а ледь помітні ямочки на щічках усміхненого обличчя нагадували про їх материнське походження.
Анатолій Володимирович підняв погляд на Тамару, вони питливо, не зморгнувши дивилися один на одного.
  - Ось так, То… - спіткнулася на полу слові Тамара, - Анатолію Володимировичу.
  - А Євген знає?
  - Женя? А для чого йому про все знати? У кожної жінки є своя таємниця. В нього завжди було дві дружини - я і геологія; ось ту, другу, він завжди любив більше, вона народила йому кар’єру, зробила можновладцем, а я була лише коштовною прикрасою. Він ніколи не запитував про це, а я більше не давала поводу для вагань.
  Тамарі кортіло прочитати його думки.
  - А що ти чекаєш від мене?
Анатолій Володимирович відчував, що саме зараз, він, як мужчина, має промовити такі слова, щоби зберегти не лише свою гідність, і гідність Тамари, але котрі давали би змогу їм обом хоч малесеньку надію на збереження душевної рівноваги і не перекреслити своє минуле, що завжди стоїть поруч.
  - Ні-ні. Не думай, що я буду вимагати платню по рахунку. Я хочу щоб ти знав… Женя дуже хворий, в нього вже було два інфаркти, збирається в Німеччину на шунтування… Все може статися…
  - Як звати сина?
  - Толічка, - Тамара зворушливо промовила ім’я сина і червоний рум’янець заграв на її щоках.

  В чайхану завітала компанія молодиків, доки готували їх замовлення чоловіки відверто не зводили очей з Тамари. Вочевидь їм не часто було бачити тут таку гарну жінку і їхньому задоволенню не було межі. Чоловіки голосно обговорювали її чесноти, час від часу цокаючи язиками.
  - Вах, вах, вах…  Какой женишин, - почув Анатолій Володимирович за своєю спиною.
  - Здається нам вже пора їхати, - стурбовано промовила Тамара.

Анатолій Володимирович розрахувався і вони пішли до машини.

  - А ти пам’ятаєш як тебе Женя привів, тоді, під дулом пістолета? – порушила мовчанку Тамара.
  Вона скоса поглянула на Толічку, при цьому кокетливо, як і колись, нахиливши набік голову, так, щоб пухкенька мочка вуха, обтяжена сережкою, була якомога більше помітною. «Вона таки гарненька» - подумав він і гостре відчуття чоловічої сили розлилося по тілу.
  - Ще б пак. Таке важко забути.
  - То Лариса постаралася. Розшукала Женю бог знає де… Настирною була дівчиною…
  Вони декілька кроків ступили мовчки.
  - А вона й зараз настирна. Аби не вона … Що було би зі мною?.. – ніби сам до себе промовив Толічка, натякнувши Тамарі на її, тодішню, нерішучість порвати з чоловіком. - Це нам, по молодості, іноді здається, що ми вибираємо, а з роками стає зрозуміло, що нас вибирають, за нас борються, і перемагає, звісно та, котра більш настирна…
  - І молодша?
  - Хай буде так. Але потім, з роками, буденне життя все ставить по своїх місцях, розум бере верх над інстинктами. Дружина ліпить свого чоловіка на свій лад, по своєму розумінні родинного щастя і коли жінка помиляється в своєму виборі, то вона, в першу чергу, губить себе, а потім все навкруги. Чи не так?
  - Ти вже не той, Толічка. Ти філософ…
  - А ще… коли з’являються діти, то своє особисте життя відходить на другий план, а можливо й ще далі, і ось тоді, справжній чоловік, стає лідером в родині – спрацьовує батьківський інстинкт. З народженням дитини, з тої миті, коли він узріє частинку себе самого, таку малюсіньку і таку тендітну, котру треба оберігати, виховувати і надалі вести по життю, світ стає зрозумілішим. Ось так.
  - Я тебе зрозуміла. Ти щасливий…
  Тамара Сергіївна вже не була такою впевненою у собі. Голос її застряв десь у грудях. Їй вперше стало моторошно від цієї зустрічі. Вона підсвідомо прощалася зі своїм минулим, хоча воно стояло поруч.  



  
  

                      

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Швидкий,

© Наталка Ліщинська, 27-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 30-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.043317079544067 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати