МИНУЛЕ ЗАВЖДИ ПОРУЧ (Продовження повісті «ТОЛІЧКА»)
Частина 9
Через відчинені настіж двері приймальні, секретарка, Віра Іванівна, пильно стежила за тим, що діється в коридорі. Повз двері, непомітно, ніхто не міг навіть прошмигнути – все було під її безперервним контролем. Всі, а особливо жінки, з нею віталися ввічливо і запобігливо знаючи її норовливу вдачу та неабиякий вплив на директора. Якусь новину чи плітку, чи анекдот, чи покупку – несли сюди, до Віри Іванівни, як на сповідь, а вже потім, по кабінетах і всіх закутках заводу, судили й пересуджували всі химери буття. Така вже була її вдача. Прийде було спекулянтка із УРП* – кланяється Вірі Іванівні, а вона, розгледівши пропонований крам і відібравши все, що треба для себе та своїх численних сватів, кумів, та родичів аж до п’ятого коліна; потім вже гукала когось із відділу забезпечення (там в неї були довірені особи), а вже потім, в актовому залі, на столі президії, перед портретом вождя, розкручувалися торги. Через Віру Іванівну тягнулися ниточки до потрібних людей, до дефіцитних товарів, бо блат був рушійною силою між особистісних відносин. Всі новини тут трансформувалися частенько в нову, гіпертрофовану, форму і далі розліталися на довгих язиках по всій окрузі, а потім, відгукнувшись луною, ставали новою темою для пліток. Ось так і відбувався кругообіг людської заздрості, скверни і марнославства.
Віра Іванівна залишилася в спадок новому директору від Григорія Савелійовича, якого «вийшли» на пенсію через догану по партійній лінії. «Нова мітла» можливо би й хотіла змінити секретарку, але зась – та сиділа міцно врісши в систему жіночої кругової поруки, своєрідного спруту, що вився і розквітав у чоловічому середовищі. Сьогодні в неї був гидкий настрій, блузку з гіпюровим коміром яку вона нещодавно купила, невістка облила кавою і тепер їй вже нічим похвалитися улесливим подругам, а ще, як на зло Зойка, з технічного відділу, прийшла зранку і викаблучувалася тут, перед нею, в новеньких «ЦЕБОвських*» туфельках. «Видра» - все очей не зводить з молодого директора, так і шукає зачіпку, щоб той звернув на неї увагу. «Знаю я вас, стервоз», - думала Віра Іванівна, адже вона була не лише секретаркою, а ще й таємною довіреною особою самої Лариси Степанівни, завідуючої відділом агітації і пропаганди горкому партії – дружини директора, Анатолія Володимировича. Вона шпигувала уміло, щоб і комар носа не підточив, а заядле відверті кралечки, якось непомітно зникали з поля зору директора, хоча той і не був занадто падкий до жіночої статі. Віра Іванівна, заради перестраховки, привабливих жінок віддавала на поталу Ларисі Степанівні – просто так, на всяк випадок, щоб підкреслити свою відданість.
За дверима директорського кабінету чувся гомін, там йшло виїзне засідання горкому партії, його вів сам, Перший секретар. По окремим уривкам фраз було доволі важко зрозуміти про що йшлася мова, але по сталевому тембру голосу, керівника партійної організації міста, можливо було здогадатися - мова йшла про нові директиви ЦК КПРС. Його голос то затихав, то знову лунав настільки жорстко, ніби Перший секретар зачитував усім присутнім вирок.
Лист, що принесла на роздруківку ще ранком Свєтка з відділу збуту, Віра Іванівна вже вдруге передруковувала і знову зробила помилку – сьогодні все валилося з рук. Навіть ту мить, коли в приймальні з’явилася відвідувачка, вона сьогодні прогледіла, і взріла її коли та, вже стояла біля директорських дверей.
Віра Іванівна зоглянувши на відвідувачку, зніяковіло дивилася на неї немов на привид, що інколи бентежить вразливий жіночий розум навіть до втрати дару мови. «Це ВОНА - Господи, спаси і помилуй», - миттєво промайнуло в голові. Перед нею стояла, немов зійшовши з обкладинки останнього номеру журналу «Советский екран» - Софі Лорен - ось так, просто виринула з тільки но переглянутого кінофільму «Подсолнухи». Вона була одягнута саме в той, вишневого кольору костюм, що й на обкладинці, а вузеньку, майже осину талію ще й підкреслював ремінець. Витончену шию прикрашало біле повітряне жабо, що вигідно відтіняло смугляву шкіру красуні. Величезні, широко розкриті очі з довгими віями прискіпливо дивилися з під чудернацького модного французького капелюшка, котрий дивним чином тримався на голові утопаючи в старанно підібганих, чорних як смола, завитках волосся. Пухкенькі, яскраво-червоні губки при відкритого чималенького роту, застигли ледь помітною посмішкою від усвідомлення магічної дії своєї зовнішності на людей; у видовжених мочках вух виблискували сережки, на руках красуні були високі, чорного кольору, рукавички, а ридикюль, котрий вона тримала лівою рукою на рівні трохи випуклого стегна, сяяв вишуканим дизайном від «PRADA».
- Ви, ви до Анатолія Володимировича? – нарешті отямившись запитала Віра Іванівна, хоча й так був зрозумілий намір незвичайної відвідувачки.
Незнайомка лише зараз усвідомила, що вона ЙОГО навіть не знала як звати по батькові.
- Так, так, до Анатолія Володимировича.
- Вибачте будь ласка, у нього зараз засідання, проводить сам Перший секретар горкому партії. А ви… проходьте, присядьте, а я зараз приготую каву, - заметушилася Віра Іванівна відчуваючи якусь потаємну загрозу для себе особисто.
Незнайомка, вміло користуючись своєю магією, ледь чутно промовила своїм бархатистим грудним голосочком:
- Не хвилюйтесь, я зачекаю.
Віра Іванівна тремтячими руками готувала каву крадькома споглядаючи на красуню і губилася в догадках. «Ну вилита Софі Лорен, яким вітром її занесло сюди? Яка справа у неї до Анатолія Володимировича? Хто вона?» - питання висіли без відповіді.
- Віро Іванівно, копчену ковбаску братимете, до буфету завезли? - на одному диханні, захекавшись, не забігаючи в приймальню, майже крикнула Свєтка. Вгледівши незнайомку, вона змовкла, ніби захлинувшись, миттєво втягнула голову в плечі, чомусь зойкнула, і шмигнула подалі з очей.
Віра Іванівна, вибачаючись перед незнайомкою, промовила: - Був би стіл замовлень, або ковбаска у вільному продажі, то й біганини не було б, а коли привозять раз на місяць – люди шаленіють. Жах!
- Ви … робіть свою справу. Я не хочу щоб ви залишилися заради мене без ковбаси. Я все розумію – не з небес звалилася. У нас в Підмосков’ї, навіть цілі ковбасні електрички курсують, - заспокоїла незнайомка Віру Іванівну дивним способом.
- Ви з Москви? – ледь не впустила чайник секретарка.
- В загалі то з Москви, але сюди приїхала з Ашхабада, в особистій справі…
- Он як…
Віра Іванівна з підозрою дивилася на красуню, - «на якусь вертихвістку вона була несхожа», - її роздирала звичайна жіноча цікавість.
… На місці директора сидів бундючного вигляду пан, Перший секретар горкому партії, товариш Худайбердиєв Рустам Карімович. Напроти нього, закриваючи добру половину столу, лежали у фабричній упаковці стопи чи то книжок, чи брошур, перев’язаних паперовим шпагатом. На стіні, за спиною товариша Худайбердиєва, висів портрет вождя, байдужий погляд якого був спрямований поверх голів присутніх кудись в далечінь. Директор, Анатолій Володимирович, на вигляд молодий чоловік років тридцяти п’яти, сидів осторонь, за приставним столом. Поряд з ним сиділи члени горкому партії, заводський партактив.
Партапаратчики по черзі тримали слово, вони зворушливо доповідали заводчанам про політику партії в побудові світлого майбутнього і ставили задачі колективу заводу по виконанню державного плану в світлі директив партії, корили директора за недоліки в політико-виховній роботі. Присутні сиділи мовчки, схиливши голови, як на поминках.
Анатолій Володимирович здогадувався «звідки росли ноги»: і цього виїзного казуїстичного засідання, і тих безкінечних прискіпливих перевірок від ОБХСС*, протипожежної служби, санстанції і, як не дивно, органів КДБ* - він, вже з півроку не возив на наради до міністра промислового будівництва, товариша Каримова, кейси з обумовленою помічником міністра сумою – «досить» - сказав він рішуче самому собі - «це приводить до розпусти нас, ми робимося співучасниками корупційного злочину, ми, підступно обкрадаючи державу, збагачуємо урядовців, котрі, прикриваючись своєю безкарністю і легкими грошима, починають безчинствувати уособлюючи себе з магнатами середньовіччя».
Він навіть і уявити собі не міг, що цей грошовий струмок від директорів, вливався в грошову річку, котра текла в напрямку до білокам’яної столиці, і, якщо десь цей потік переривався, то вступали в дію невидимі, сховані за політичною тріскотнею, каральні механізми державної машини, маховик якої надалі вже розкручувався самостійно і не міг зупинитися доки перешкода на шляху грошових потоків не буде зламана, а люди, що попадають в цю круговерть не будуть змелені в табірну пилюку.
Дружина, Лариса, дізнавшись про його витівку, немов сказилася:
- Праведник знайшовся, - кричала вона. – Ти проти кого хвоста задрав? Вони ж нас розчавлять і писнути не дадуть, ти це розумієш чи ні? А ти про дітей подумав? Тебе, знайдуть причину і посадять, ну й біс з тобою, а нам що? з простягнутою рукою по миру податися? Я розумію що це недобре, корупцією просякла вся система з низу доверху, але не з нас все це розпочалося, не нам і скінчати …
- Хтось же має припинити це божевілля, - непереконливо заперечив він дружині.
- Але чому це ти мусиш зробити, га? Чому це ти маєш першим кинутися під танк? Система від твоєї жертви не вдавиться, проковтне і годі. Не віднесеш ти, понесуть інші і будуть носити доки там, наверху, самі не подавляться, або не виздихають старі бонзи-маразматики.
- Довго чекати прийдеться, люба, а як я вирішив, так і буде.
Лариса рвала на собі волосся, вона просила його, жалісно благала, падала на коліна, аби він схаменувся і відвіз їм гроші…
- Ти … ти егоїст не вдячний! Це я тебе витягла з багнюки, а то б до сих пір шоферував би, та пиячив по гаражних каптурках, - не вгамовувалася вона, - мені не потрібно і до ворожки ходити, я й так знаю чим твоя витівка закінчиться; вони, - Лариса заскреготіла зубами, - спершу полякають тебе доганами, потім відберуть партквиток, а потім звільнять за недовірою, а потім… потім.., - Лариса зловіще всміхнулася, - потім, наш самий «справедливий і найгуманніший» у світі суд, запахторить тебе до буцегарні, або вирішить, що ти дурнуватий і віддадуть на лікування в руки катів від психіатрії, де з тебе зроблять… тра-вич-ку… Лариса божевільно засміялася, її теліпав психоз.
- Відвези їм гроші, хай подавляться ними!.. – Лариса не контролювала себе.
- Ларисо, візьми себе в руки, в мене грошей немає, я не злодій. Ви що, колись приймали мене до лав партії, щоб я став злодієм? Ви тоді всі говорили інше: «передовий загін будівельників комунізму!». Так? А я зараз кожного дня борюся зі своєю совістю. Досить! Гори все сизим полум’ям. Мені колись завгар теж говорив: «Змирись, вся влада від Бога». А хіба злодійська влада теж від Бога? Не можна водночас бути і комуністом, і злодієм…
Анатолій Володимирович критики не лякався, сидів мовчки і обмірковував слова дружини. В голові вертілося: «Жінку вислухай, а зроби навпаки». Він все ще не визначив для себе кінцевого рішення, в ньому боролося подвійне почуття страху і совісті, адже щоб дізнатися глибину вирви не обов’язково туди падати. Треба було визначитися раз і назавжди: Чи готовий він на таке самопожертвування? І головне: заради чого? Хіба він спроможний один щось змінити? Цього, нажаль, він досі не зрозумів…
- Хто за те щоб оголосити догану з записом в облікову картку комуніста? прошу голосувати, - як крізь дрімоту почув він слова секретаря парткому. – Хто проти? Одноголосно!
«Слова дружини збуваються», - подумав він.
В кабінеті пожвавлено зашушукалися.
- Товариші, товариші, прошу уваги, - застеріг ведучий, - наше засідання ще не закінчилося.
Слово взяв Перший секретар:
- У мене є і приємна частина нашого засідання. Дозвольте мені від імені обкому КПРС нагородити всіх членів партійного активу заводу тільки-но вийшовшими з друку книгами нашого любимого, дорогого вождя товариша Леоніда Ілліча Брежнєва - «Малая земля» і «Возрождение».
Присутні підвелися і заповнили кабінет гучними оплесками.
- Нехай ці книги будуть для вас маяком у боротьбі за наше світле майбутнє.
Секретар парткому роздавав книги.
Анатолій Володимирович книги отримав останнім. Тонюсінькі брошурки – покетбуки - він перебирав у руках не розуміючи пафосу почутого.
