Рано-рано, задовго до того, як сонце вмиється і вистромиться з-за глодового куща по той бік, іде Максим з торбою трусити рибу. Цілий рік на ньому одні й ті самі кирзові чоботи, зелений лейтенантський піджак з пувицями різного кольору й фасону та сині замацькорені штани. Над городами погримує грім, повіває вітер, очерети дрібно ворушаться, схиляють чорні важкі качалки і струшують у хвилі зелений пилок – то вода починає цвісти. І Максим знає, що вже серпень. Він дістає з кишені газетні папірчики, клуночок тютюну і сідає на колоду крутити цигарку. Чиркає сірником, затягується, а за мить уже й не знати – чи насправді од його чорної бороди стелиться дим, чи все те тільки вздрівається трьом вільхочкам з обчухраними гілками та куріпці, яка чогось притулилася до його чобота і жаліється, що в неї сю ніч пропали дітки. Затягнувшись востаннє димом, гаркнувши і плюнувши, Максим кидає недопалок собі під ноги й затирає чоботом, ще якусь мить стоїть і дивиться собі під ноги, а тоді відгортає пасмо верболозу і заходить у зелену гущину.
Він, кашляючи, присідає навпочіпки, гримить ланцюгом і нарешті відв'язує човна від прикорня. Накрапає дощ, і місяць, який ось тільки-но милувався краєвидом, забачивши Максима, ще дужче блідне і ховає лице у хмару, мов соромлива дівчина. Максим кидає торбу на дно, впирається ногами в багнюку і штовхає човна у вузьку просіку між очеретом. Болото плямкає губами, водяний бугай, який насправді чорт, відгукується на перший плюскіт весла, і Максим знає, що ятері не будуть порожні. Він випливає на ранкове плесо і впевнено гребе на той бік, до каменів. Вода, рясно встелена білим качиним пір'ям, допомагає йому пливти. Невеличкі зграйки краснопірок, пліток і верховодок вистрибують з води, граються і бризкаються, ловлять ротами вітер, а під човном, Максим чує, ходять великі чабаки й сазани, чухаються спинами об дошки і жартома хилитають посудину. Максим сміється. На тому березі, коли човен уже сягає першої чорної тіні, з неї випливає якась дуже велика риба і бовтає хвостом. Максим топить руки в воді, хапає пружне сріблясте тіло, трохи підважує, а тоді відпускає назад. Рибина у відповідь посилає йому в лице яскраві райдужні бризки.
– Бачу, стара, бачу. Жируєш, - посміхається Максим собі в бороду і накидає іржавий ланцюг на дрючок біля берега.
Над водою стелиться густий і теплий, як молоко, туман. Максим виймає з того туману спершу мокрий корчуватий пакілець, тоді лозяні ребра ятеря, полотно сітки, ще одні ребра і знову пакілець. Між ребрами здригаються і ляскають зелені й жовтуваті хвости.
– Ньо-ньо, не балуйся, – обзивається до них Максим і пливе до наступного пакільця.
Повитягавши всіх до одного линів, карасиків, в'язів, щупачків та раків і поскладавши їх у торбу, Максим уважно обдивляється ятері. Збирає з дуг дрібних сопливих слимаків і вкидає у воду. Виплутує темно-зелені стебла водяної кропивки та куширу. Як де бачить дірку, спритно засновує ниткою з дерев'яного човника. Нарешті підпливає до берега, викидає ятері на траву – сушитися, і сам лягає поруч, підмостивши під голову торбу. Саме в цю мить з-за глоду піднімається сонце...
Ніхто з Максимом не якшається і не говорить до нього. Хіба ото зальотні дачні дітлахи, які ще його не знають. Вони деколи підкрадаються до кладки, де вудить Максим, топчуться, хрускають галуззям, сопуть і заворожено дивляться на вудки. Він терпить і мовчить, аж поки хтось із дітлахів не спробує завести балачку. Тоді Максим лупцює вудилищем об воду, обертається, шкірить зуби і випльовує дітворі під ноги згустки чорних заїкуватих слів. Діти здебільшого втікають. А якщо ні, то Максим устає, дотягується прямо з кладки до верболоззя, виламує гілляку, рвучко обчухрує листя і, гепаючи чобітьми, йде на берег. Хлоп'ята кричать дурним голосом і втікають так, що тільки п'яти лопотять.
Ні інші сільські рибалки, ні баби з пранням, ні пастухи, ні зіваки ще жодного разу не бачили, щоб Максим витягував вудкою рибу, або щоб його поплавки бодай трохи ворушились. Але додому він вертався завжди з повною торбою, крізь яку виднілися дебелі лускаті тіла. За те й не любили Максима, не йшли в його хату колядувати й посипати, не кликали на нічки, не давали йому коней на оранку.
Баби, ті що язикатіші, плели, що Максим має до риби якесь слово. У голодні роки йому заздрили, а під війну хтось наплів німцям, що він знає про партизанів. Максима тоді посадили надворі і розпластали йому руку на пеньку. Найстарший вусатий німець витяг блискучого ножа і велів усе розказувати, як є. Але чи то Максим і справді геть нічого не знав про партизанів, чи то дуже не хотів казати, хтозна. Йому одрубали два пальці – великого на лівій руці і мізинця на правій. Він, кажуть, знепритомнів, а коли відлили водою, почав марити, чи вдавати, що марить. Дивився у вічі тій бабі перекладачці і плів про те, які здорові водяники вилазять із пеньків у березні, що треба робити, якщо сіті покусала русалка та куди втікати од бичої волосіні...
Балакали, що колись був Максим жонатий, але рано овдовів. Ніхто не пам'ятав уже, як воно було. Чи везла його жінка зерно з току та коні понесли і вдарило її полудрабком, чи впала з драбини, як хату мазала, чи подалася з сином на Донбас і там десь пропала. На чужих молодиць він зроду не дивився, а вдовицями гордував. Якщо й обзивався до кого зі свого двору, то хіба до Боски – довгої як жердина, прогонистої і дуже злої баби, яка колись із своїм сином утопила приймака в криниці. Він дуже довго кричав, і люди чули, але боялися виходити. Боска іноді наливала Максимові чарку та давала відерце картоплі. Вони часто стояли і перемовлялися через тин у присмерку. Максим блискав цигаркою, а Оляна часто й дрібно сміялась. Якщо хто проходив десь недалеко дорогою, вони обоє, як вовки, ховалися в тінь.
Років вісім чи десять тому до Максима сваталася якась заїжджа баба. На очах у всього хутора і якось дивно. Було то восени. Люди якраз ішли на молочарню з повними бідонами вечірнього молока, а вона, хтозна де й узявшись, сіла на узбіччі торгувати грибами. Ніхто в неї не купував, бо кому потрібні гриби тут, біля лісу. А вона цілий день просиділа на відрі, скинувши на плечі хустку, зиркаючи на перехожих сірими своїми очима так беззастережно, як дивляться хіба собаки або діти. Вітер часом піднімав на ній рясну червону спідницю і вона, сміючись, притискала її до колін. Часом діставала з кишені люстерко й підносила до лиця – чепурилась. А коли побачила Максима з торбою, підсунула відро з грибами ближче і витягла шию.
– Драстуй, дядьку, – заговорила до нього дрібно і хрипло, часто ковтаючи слину, – а давай я тобі хату помажу, сажу потрушу, а ти мені потанцюєш, га?! Потанцюєш мені, Максиме?
Максим насупився і посунув далі, навіть не глянувши в її бік. Баби з молоком збилися густо в зграйку і теж силкувались не дивитись, але не могли витримати. І всі до однієї побачили, як вона схопилася з місця, перевернула ногою відро і як з нього посипались у куряву трутовики й мухомори. Усі побачили, як, покинувши ті відра на узбіччі, вона пішла геть по трасі, виставляючи голі коліна, плачучи і сміючись. Ніхто не ворухнувся біля молочарні, аж поки не щезла вона в липкому осінньому присмерку, аж поки не перестали долинати з темряви її обгорілі згорьовані слова.
Невдовзі після того Максим почав тягати з берега здорові сухі гілляки і складав їх біля воріт, аж поки й самих воріт, і двору за ними стало не видко. Щоранку і щовечора він прослизав крізь них і йшов до річки, а може вже й не йшов, а тільки вздрівався цегляній криниці і порожнім димарям. Він уже давно ні з ким не вітався і не завважував довкола себе нічого, окрім пір'яних поплавців та вічок сітки.
А перед самим Маковієм Олена, яка жила прямо над річкою, знайшла Максима мертвим. Вона вела припинати козу, а тоді випустила з рук шворінь і закричала на весь куток. Коли збіглися люди, то побачили Максима в човні на мілині. Він лежав, ухопившись руками за борти і закинувши голову вгору. Рот був роззявлений, ніби він і досі кричав. Коли чоловіки за якийсь час підійшли його забрати з човна, то помітили, що вода рясно встелена якимись сірувато-білими крихтами. І серед тих крихт, розпластана на всю просіку в очереті, лежала догори пузом велетенська біла рибина, чи не вдвічі довша за Максимів човен.
– Карбід, – озивається якийсь дядько і знімає картуза.
Люди хрестяться. З очерету озивається сивий, як ніч, водяний бугай. Він вишкіряє на людей гострі зуби і кричить, що втікай – не втікай, а далеко не втечеш. Але його чомусь ніхто не слухає.
