Він чистив курник, набрав відро посліду, виносив, коли почув стук у ворота.
- Німець, ти вдома? – він впізнав голос голови колгоспу, грізного та хамовитого Петра Юхимовича. Пішов до хвіртки, вийшов на вулицю. Голова приїхав на ресорній бричці, що колись належала місцевому пану Бергену. Той втік після революції і був розстріляний десь у Криму, де намагався сховатися під виглядом вчителя. Але Петро Юхимович його впізнав, схопив, особисто поставив до стінки та пристрелив, після чого зрізав зі спину шкіру і зробив з неї поводдя для коня. Те поводдя служило довго, аж поки Петро Юхимович, вже коли тут головував, напився самогону та беркицьнувся з коня, пошкодивши спину. З того часу верхи не їздив, тільки на бричці, то поводдя з людської шкіри не бачили. Та і з райкому казали, його зняти, бо дикунство якесь. То Петро Юхимович сховав поводдя у сундука, діставав лише коли напивався і розповідав друзям, як впізнав і схопив колишнього пана, як жорстоко бив його, мстився за минуле. Подейкували, що Петро Юхимович вибивав з Бергена місце, де той сховав свої скарби. Але так і не вибив.
- Доброго дня. – сказав він.
- Доброго. Поголи мене, Німцю. – хрипко сказав голова. Він був дебелий, коротко стрижений, з відрубаним частково вухом, у нових чоботях, габардинових штанях та шкіряному жакеті, про який голова любив триндіти, що він пошитий з двох контрреволюціонерів, але всі знали, що звичайна теляча шкіра. Петро Юхимович, хоч ще тільки обід, був вже нетверезий, від нього тхнуло самогонкою і запах той не перебивав навів одеколон, яким він щедро побризкався. Голову останнім часом мало бачили тверезим, бо він тепер зганяв мужиків у колгосп, їздив по хуторах, де його охоче хмілили, щоб задобрити.
Петро Юхимович не дочекався відповіді, неслухняними пальцями прив’язав коня до кільця у стовпі воріт, посунув до хвіртки. Німець скривився, кивнув і пішов у двір. Був неговіркий. Німцем його прозвали, бо потрапив у полон. Ще за царя, коли його призвали на війну, яка спочатку була Другою Вітчизняною, потім просто Великою, а зараз стала Імперіалістичною. Німець потрапив в оточення десь на Буковині, його товариши, бачили, як у нього влучила куля і він впав, думали, що загинув. Написали про це дружині Німця, яка чекала його з двома дітьми, сином та донькою. Дружина, навіть, нагорнула горбочок на цвинтарі і поминала покійного. Жила вона бідно, бо без чоловіка у селі важко. Трохи допомагав брат Німця.
Минуло вісім років, вже Громадянська закінчилася, коли Німець несподівано повернувся до села. Його спочатку і не впізнали, бо був одягнений, як міський, взутий у черевики, а ще з валізкою і при пенсне! Наче панок який, хоч панків тоді вже всіх давно поставили до стінки. Коли ж назвався він, то люди спочатку не повірили, потім подумали, що шахрай якийсь. Навіть брат рідний, коли прийшов, то не впізнав. Тоді Німець показав родимку на шиї і слід від кулі. Сказав, що після поранення потрапив у полон, дивом вижив, оце приїхав. Більше ані слова про своє життя у австріяків, не хвалив і не лаяв. Пліткували, що він у тих австріяків одружився, що була там у нього нова родина. Дружина зустріла Німця прохолодно. Ображена було, що за вісім років жодної звістки не подав. А ось брат Німці зрадів. Бо доводилося не тільки свою родину тягнути, а ще і братову. Тепер же нехай самі розбираються.
Німець був добре одягнений, привіз з собою чудовий німецький набір для гоління. Блискучі леза, якими Німець володів бездоганно, то до нього стали ходити голитися з якихось важливих приводів. Німцю ж у рідному селі не сподобалося. Сказав, що дико люди живуть. Дуже всіх здивував, коли вирив за двором яму, на яму поставив дерев’яну буду з дверми і наказав дружині та дітям туди ходити. Всі в селі ходили до гноянок, які були у кожному дворі. А тут ти ба, буда окрема. Одразу всі згадали, що це у панів було таке, тільки з цегли складене, звалося тавалетом. Місцевим комсомольцям дуже будка Німця не сподобалася, думали, що це контрреволюція якась. Навіть арештували Німця, буду спалили, але потім з райкому сказали, що дарма і в буді нічого поганого немає, навпаки, для санітарії добре, а на гноянки у світлому майбутньому ходити не будуть. То відпустили Німця.
Він дуже образився, сказав, що візьме сина і поїде звідси, до Києва. Мовляв там заробить більше. Він же не тільки голив, але й взуття ремонтував. Хотів і сина навчити. Збиратися почав у дорогу, але брат його злякався. Що Німець втече до своїх австріяків, а дружину з донькою залишить на його шиї. То доложив в органи. В день від’їзду до Німця прийшли з НКВС, обшукали, забрали австрійський паспорт і заборонили кудись з села їхати. Так Німець залишився тут.
Сам виїхати не зміг, то хоч завів у дворі німецькі порядки. Наприклад, відгородив хату від сараю та гнійника кущами, які старанно стриг, так, що згодом кущі перетворилися на зелений паркан. Коня Німець не купував і землю не обробляв, а жив з ремесла, наче жид. Ще німець щоранку підмітав у дворі, сам. Всі дивувалися, навіщо підмітати, коли все одно кури наслідять. Мели у дворах на великі свята і лише бабу, а тут мужик з мітлою! Тьху, соромите! Казали йому, він тільки мовчав. І щоранку сам підмітав. А ще квітник перед хатою завів, за яким сам доглядав. Всі дивувалися, бо хіба ті квіти їстимеш? Дивна людина, цей Німець, набрався чужого духу.
Німець і голова пройшли до саду, де, коли погода хороша, Німець завжди голив відвідувачів. Тепер ось поставив стілець, голова всівся. Німець пішов за інструментом. Дуже гостро лезо, помазок, спеціальний пінний розчин, білий рушник, який пов’язувався на шию, щоб не заплямувати одяг клієнта. Все це було на маленькому столику. Німець встановив його поруч, почав закатувати собі рукава.
- На блядки їду, до Груні Савичевої. – голова посміхнувся, облизав губи. – Вона балувана, щетини не любить. Знаєш Груньку?
Всі Груню знали. Була вона дружиною Василя Савича, власника великої пасіки на двісті вуликів. Той Василь був її на двадцять шість років старший, дав за неї коня, двадцять царських червонців, дві діжки меду і штуку ситцю, чим переконав батьків Груні. Жив Василь у хаті серед лісів, біля вуликів. Було зі старим Груні сумно, кілька разів тікала вона, але Василь знаходив, бив і повертав додому. А потім вбили Василя. Темна справа, бо хтось написав міліціонерам, що наче Василь банді допомагає, яка у повіті нишпорила. Міліціонери приїхали до Василя на хутір, а той давай стріляти. Вбили його, знайшли на хуторі чотири одрізани. Тільки от дивно було, що Василь стріти почав, натомість, в жодного міліціонера не влучив, а сам дві куля отримав у спину. Дехто вважав, що Груні то справа. Що вона і міліціонерів запросила і одрізани приховала і чоловіка вбила, коли він спав, сама ж потім у вікна по міліції стріляла. Але ніхто на неї скаржитися не став, бо пішла вона у коханки до начальника повітової міліції товариша Жмиха. А той товариш відомий був своїм характером поганим, любив розстрілювати без суду та слідства. Боялися його в повіті. А рік тому вбили товариша Жмиха. Та сама банда, яку до старого Василя приплели. Жмих на березі річки з товаришами у лазні відпочивав. Дівки з соціально ворожих родин, яким треба було доводити відданість радянській владі, самогон, справжнє свято життя. А тут бандити наскочили, загнали товаришів-міліціонерів у лазню, двері зачинили і підпалили. Так Жмих і згорів ще з трьома бійцями. До повіту надіслали цілий полк, почали прочісувати ліси, наче ото волосся дрібним гребінцем. Під кожен кущ зазирнули, вісім лісових хуторів переселили до сіл, щоб не було бандитам де їжу брати. Поступово оточили банду. Очолювали її брати Куліші. Одного брата вбили, одного схопили і потім розстріляли. Груня по товаришу Жмиху не довго плакала, оце здибалася з Петром Юхимовичем, який теж червоний командир і при владі людина.
- Ох і баба! Смерть! – голова посміхнуся і заплямкав губами. – Таке витворяє, що під ранок і себе не відчуваєш, наче на тобі чорти їздили до Харкова і назад! Роз’ятрив її Жмих, ой роз’ятрив! Таке пекельне полум’я стало, що жах просто!
Німець почав милити червоні та дебелі щоки голови. Петра Юхимовича, як і Німця, ще за царя призивали на війну. Він там прилаштувався у штабі, потім потрапив до в’язниці. Розповідав, що за участь у революційному русі, однак казали, що вкрав щось. До чужого дуже охочий був. Після революції його випустили, він повернувся до села, одразу підговорив мужиків пограбувати панський маєток. Сам накрав більше всіх, але коли денікінці стали наближатися, втік. То денікінці розстріли трьох інших мужиків. Петро Юхимович повернувся вже з червоними, застрелив мірошника Коптюка, бо той, наче, за Петлюру був. Чи був, чи не був, але відомо, що мав Коптюк золотих червонців добряче, а потім не стало їх. Петра Юхимовича теж не стало, пішов він далі з Червоною Армією, потрапив з нею до Криму, де пустив багацько крові, розійшовся так, що відправили його з армії додому, лікуватися. Він вступив до партії, повіт очолив, але потім погорів на експропріаціях та розстрілах без суду та слідства. Потрапив під суд. Ледь не посадили його, кажуть, що заступилися з самої Москви старі товариші по Криму. Звільнили Петра Юхимовича, відправили розбудовувати колгосп.
Тут він розійшовся дебело. Одразу почав викоріняти контрреволюції. Спалив хату сільського панотця, самого отця Феофана побив і кинув у колодязь, де тримав день. Потім дістав, але піп змерз дуже і за два дні загинув. Нового панотця Петро Юхимович гнав канчуками кілька верст, аж поки не впав священик мертвим. Більше їх не надсилали, у церкві зробив голова склад. Тепер заганяв мужиків до колгоспу. Жорстоко заганяв. Хто проти був, того бив, у списки на виселення включав. Німця б теж заганяв, але в того ані землі не було, ані коня, ані реманенту. Німець жив тим, що взуття ремонтував, для чого теж мав набір інструментів, а також голив людей. Важко було німця прихопити.
- Нахабні у нас мужики. – поскаржився голова, коли вже Німець приступив до гоління. Розмовляти не боявся, бо Німець голив дуже обережно, ніколи не поріже. – Вперті! Дрібнобуржуазна наволоч, якій на справу революції начхати. Не хочуть до колгоспу іти, не хочуть на світле майбутнє працювати! Але я їх переламаю через коліно, я впертий! Я їм влаштую!
Петро Юхимович аж заричав. Колись його підстерегли ті ж браття Куліші. Тричі поцілили з одрізанів, хотіли добити, але Петро Юхимович зміг втекти у ліс, там зарився в багні, у такому смердючому, що навіть собака братів не знайшла його. Ото лежав разом з п’явками до жабами ледь не до ранку, потів виліз і ледь до села дійшов. Там впав. Підібрали його, відправили до лікарні. Лікарі казали, що забагато крові втратив, помре. А він узяв і вижив. Потім поїхав у повіт, знайшов сестру Кулішів, яка на фабриці працювала, схопив її за косу, поклав голову на колоду дерев’яну і відрубав сокирою. Потім почепив голову на палю і з нею їздив, чекав, що кинуться брати мститися. У райкомі його лаяли за той вчинок, але не більше. Бо ж дійсно, сестра бандитів, а тут герой Громадянської, має право на знищення ворога. Тим більше, що і ворог не дрімав. У тій лазні, разом з товаришем Жмихом, Петро Юхимович теж мусив бути, але в останній момент відійшов до вітру. З кущів побачив бандитів і втік. А коли вбили одного брата, то сам йому яму викопав, прутень відрізав і в рот запхав, а потім ще закопав вниз головою. Казали, що як закопати вниз головою, то коли Страшний суд буде, людина підвестися не зможе. Але Петро Юхимович казав, що не вірить, ані у чорта, ані у Бога. Петро Юхимович був страшний і його боялися.
Німець витер лезо об ганчірку, яку тримав у себе на плечі. Мовчав. Він завжди мовчав, дуже рідко коли з ким розмовляв. Немов люди з його рідного села були йому не цікаві. Немов він сам не місцевий. Люди казали, що набрався Німець у австріяків бозна чого. Досі одягався, наче міський, навіть костюм тройку мав і пенсне! А ще ті черевики, тоді як всі у чоботах ходили чи босоніж. І де це бачено, щоб здоровий мужик коня не мав і хліба не сіяв? А ще копав цикорій, сушив корінці, товк і потім те пив вранці. Він же навіть з дружиною своєю, Нюсею, і з тою не балакав. Хоча жили разом, Нюся ще двічі народила. А Німець все мовчав! І руки в нього білі, землею не поїдені. Такі тільки у товаришів з райкому бували.
- Не розуміють вони, що я - влада! Влада! Кого схочу, того знищу, а кого схочу, того залишу! – гнівно сказав Петро Юхимович, який завжди любив показати, що грізна він людина. До того почав дратуватися, коли тверезів. Знав, що у Груні чекала його сулійка з самогоном у погребі. Думав про неї, аж облизувався. Лаяв себе подумки, що оце заїхав до Німця голитися. Одразу треба було їхати. Хоча щетина, а Груня щетини не любить, в неї шкіра ніжні, подряпини потім. Може і не допустити до себе, вона така, не якась там дівка сільська залякана, яку затягнув у копу соломи, зробив, що хотів і забув. Ця Груня була норовиста. То доводилося голитися. Але Німець же, він же ніколи не поспішає. Можна було б і прислужитися голові колгоспу, швидше поголити, але де там. Не поспішає, ретельно все робить. Як інших голить, так і голову! А ще обличчя в Німця таке пихате. І слова не скаже! Наче і немає тебе! Наче не людину голить, а колоду теше! Засопів голова, ображений на Німця, який з байдужим виглядом голив його щоки. – А самогону в тебе немає?
Німець тільки головою закрутив. І він же дійсно самогону не пив. Зовсім. Німець і є німець. І ти диви ж з якою мармизою голить! Через губу! Ох і Німець. Це ж треба, мужик, а в черевиках ходить, пенсне має, кожного дня двір вимітає, наче то головна площа у губернії! Голова гнівно на нього подивився. Мужики з навколишніх сіл та хуторів боялися цього погляду. Бо знали, що голова гнівливий, може і кулаком пригостити, а може і кулею. І нічого йому не буде, бо ветеран Громадянської війни, а вони - мужики, дрібнобуржуазний елемент. І цей Німець дрібнобуржуазний елемент. До колгоспу не іде, все копошиться вдома, то взуття ремонтує, то голить, то підмітає! Це ж треба, щоранку! Або от садок його! Всі дерева побілені, гілки підрізані, прищепи зроблені. Такий садок раніше тільки в пана був! Контрреволюція це якась. Контрреволюцію Петро Юхимович ненавидів і викоріняв жорстоко.
- Чуєш, Німцю! – сказав голова, а Німець навіть не кивнув, голив собі. – А оце ти думаєш, що голиш мене і все, купив? Думаєш, що не зачеплю я тебе, коли треба буде? Думаєш, що спіймав бога за бороду? Ага? Тільки хер тобі! Я, якщо захочу, тебе через коліно переламаю! Чуєш! Скільки мене не голи, скільки мені в руку не суй рубликів, а я свою революційну пильність не притуплю і всіляку контрівську гидоту чавити буду чоботом! Чуєш, Німцю! Не купиш ти мене і не сподівайся! Не така я людина, щоб мене купити можна було!
Голова гнівно подивився на Німця, який аж відійшов на крок. Спочатку голова зрадів, бо подумав, що Німець злякався. Так його, недобитка і треба, лякати та ламати, щоб знав страх. А то бачиш, пика яка пихата! Начальство голить і аж кривиться! Навшпиньки бігати мусить! Бо він, Петро Юхимович, голова колгоспу і герой Громадянської! А цей Німець хто? Треба його до колгоспу загнати і там вже навчити, як дивитися треба!
- Ну, чого став? Голи давай, мене Груня чекає! – гнівно сказав голова, коли побачив, що Німець не підходить.
- Геть звідси. – тихо сказав Німець.
- Що? – голова здивовано вирячився на нього. Аж головою закрутив, бо повірити не міг у почуте тільки-но. – Що?
- Геть звідси.
- Ти це мені, паскудо? – голова важко підвівся і кинувся на Німця, замахнувся кулаком. Коли побачив лезо у його руці. Гостре лезо, яким Німець так вправно володів. Зупинився голова, опустив піднятий кулак, скривився, дихав важко і люто. – Ну ти, падло, про це пожалкуєш! Чоботи мої цілувати будеш, щоб я тебе вибачив! Я тобі тут влаштую! Чуєш, Німцю, падло ти контрреволюційне! Я тобі цього не забуду, а я якщо когось не забуду, то знищу! Ти ще про це пожалкуєш! Чуєш! Голи давай, інакше, як червака роздавлю!
Голова тупцював на місці, але наближатися до Німця боявся. А той стояв з байдужим обличчям, наче і не помічав голову.
- Ах ти ж мурло! Та я тебе! Не жити тобі в цьому селі! На колінах приповзеш, молити будеш! Та я тебе! Та я…
Німець пішов на голову. Той почав задкувати до двору. Увесь час лаявся. З матюками, як москаль. Німець ішов за ним, тримав в руці лезо. Голови боявся повернутися до Німця спиною, задкував, у дворі перечепився об відро з курячим послідом, гепнувся, заверещав з переляку, підхопився і вже побіг до воріт. Кулею вискочив з хвіртки, довго не міг розв’язати мотузку, бо пальці тремтіли, а Німець стояв поруч. Потім нарешті розплутав, стрибнув у бричку і нагнав коня. З білою піною на пів-обличчя мчав голова і верещав прокляття.
Потім ще Петро Юхимович приходив, вимагав, погрожував. Соломи не давав з колгоспу, щоб нічим топити було, міліціонерів насилав, потім і вислати збирався. Як міг псував життя Німцю голова, обіцяв, що зламає гади і поголить той його. Аж бороду Петро Юхимович відпустив, казав, що нікого до тієї бороди не допустить, окрім Німця, який на колінах прийде і проситиме про порятунок. Не прийшов. А у 1937 році Петра Юхимовича арештували і розстріляли, як ворога народу і наймита іноземних розвідок. Доказом цього слугувала пачка купюр іноземних валют, знайдена у голови. Мабуть, він зібрав ті купюри під час експропріацій, але йому не повірили, вибили зізнання. Потім скривавленого вели його коридором, зі спини підійшов кат, приставив пістолет до потилиці і вистрелив. Залишки мозку приснули на довгу та кудряву бороду, якої Німець так і не торкнувся.
