…Кант, Ніцше, “атеїст Достоєвського”… – бунт людини проти Бога
(Логіка атеїзму в світовій літературі (макулатурі))
“Але змій був хитріший…”* і очевидно, що уся хитрість його витікала з бунту проти Бога… “ І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони.”** … відтоді людина продовжує той, нав’язаний їй “змієм”, бунт - упродовж всієї людської історії. Чи це банкет під час чуми - Джованні Боккаччо “Декамерон“, чи Кантова “Критика…”, чи так званий атеїзм Ніцше - однак людська історія виглядає не дуже логічним бунтом, вершиною якого стає цілковита відмова індивідуума від ідеї Бога: Тебе нема – каже ця людина, мов мала дитина, закривши оченята долоньками, і наступне твердження: я є бог (якщо Бога немає)!
“Так говорив Заратустра” ,– скромно стверджує Фрідріх Вільгельм Ніцше, не дуже скромний по натурі “філософ”, -"о велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?! Десять років устаєш ти над моєю печерою. Тобі набридло б світло твоє і шлях твій, коли б не було тут мене, орла мого і моєї змії…" – каже високомірно (ще бог) Заратустра у передмові, але… констатують ніцшезнавці, завершуючи життєпис “філософа”: "після видання «Заратустри» у Ніцше справи йдуть дедалі гірше. Поступово дає про себе знати наближення божевілля… Проведена психіатрична діагностика Ніцше однозначно виявила сифілітичну інфекцію з червня 1865 року, що руйнувала його мозок, однак не спричинила майже до кінця життя затьмарення розуму. У останні місяці його життя, починаючи з березня 1890 року хвороба досягла свого піку і спричинила шизофренію та параліч" . (Вікіпедія) … не став я далі читати, що там ще сказав вельми багатослівний Заратустра (загально відомо, що так багато говорять, як правило, брехуни)… Бо, як бачимо, насправді, Йому не “набридло світло” Його…
Продовжуючи лінію бунту проти Бога, нагадаю, що навіть найлогічніший (на мою думку) атеїст, “атеїст Достоєвського”, каже: «я хочу заявить своеволие» , і заявляє його,пускаючи собі кулю в скроню… в темному кутку кімнати. Кому ж він проголошує це “своеволие” – іншому безбожникові Петру Степановичу Вєрховєнскому? Не смішіть мене!.. А чи візьмімо підсумкове речення Канта в творі “Критика чистого розуму” : “Розум є здатність створювати принципи”*** … але уся та “маячня” Канта про параметри простору та механізм його осмислення, результатом якого має стати висновок, що начебто людський розум може продукувати апріорне (таке, яке не базується на досвіді) знання, маючи за аргумент: бо ”я є”!.., як і жовчна критика ідеї християнства Ніцше (“Антихрист. Прокляття християнству”) є?.. Є банальним, очевидним бунтом людини проти Бога. Адже ж очевидно, що “чистий” розум (комплекс заложених в матерію ідей) логічним способом (а людська логіка є набутий, вироблений досвідом механізм) добуває з матерії певні, заложені (у матерію) інші ідеї (навіть згідно логіки Канта: “творячи принципи”) і практично творить-перетворює саму матерію (людину, суспільство, космос…). Механізми пізнання світобудови (ідеї-матерії) є не основоположними, а прикладними (такими, що мають практичне значення), чи то людина банально добуває їжу, чи досягає влади, чи пише філософський трактат, пізнаючи суть чогось… Прикладними до чого?! - До ідеї… ідеї людського розуму… ідеї всесвітньої свідомості… зрештою (насправді найперше), бунтуй не бунтуй, до ідеї Бога. Отже з цього можна зробити висновок: в цьому ряду апріорною (незалежною від досвіду) є лиш констатація присутності Бога (вірую) (в Канта - ”трансцендентальність”) - Бога, котрий являє собою глобальну передумову, фатум, який незалежно від досвіду людини є підмурком її душі... – є уже, напевне все ж таки досвідом… досвідом самого Бога.
Як заявляє (знову ж німецький) сучасний філософ Петер Слотердайк у « Критиці цинічного розуму», розпочинаючи передмову : “Впродовж століття філософія вмирає…” (як наука про чисте, не корисливе знання). Так і хочеться, перефразовуючи когось з великих, вигукнути: філософія померла – хай живе філософія! Філософія як забавний артефакт, як література, як макулатура – власне, мотлох - мотлох людського слова у цьому матеріально-банальному просторі…
Бог нас вигнав з раю (простору ідеального), от і “сотрясаємо” тепер повітря своїми філософічними “воплями”, витворюючи на сцені життя ефектні театральні пози, пихато утверджуючи “божественність” власної персони… Зрештою, доводимо цей процес до повного абсурду (очевидно, що без втручання біблійного “змія” тут не обійшлося), свідомо майструючи щораз досконаліші пристрої самознищення, стверджуючи при цьому, що “творимо принципи” і маючи цей метод мислення за цілком логічний, так звану діалектику… Та, насправді, виглядає так, наче усе це робиться згідно логіки персонажу роману “Біси” Кірілова (він ж “атеїст Достоєвського”): “Человек только и делал, что видумывал бога, чтобы жить, не убивая себя; в этом вся всемирная история до сих пор…” . Ось – ось, ще трошки і всі атеїсти нараз отримають матеріалізовану спроможність “убить себя” … з усіма не атеїстами на додачу, та найдрібнішими пташками-комашками, не питаючи тих, чи вірять вони в Бога… Чи це не маразматичний підсумок усієї світової історії (бунту)?
Але – але – але… Надуманість наведених цитат (і усіх моїх тверджень також) очевидна. Людська свідомість, творячи ці сюжети, як аргументи в своїх не простих стосунках з Богом, допускає (свідомо – підсвідомо) та пробує доказати, що сам Бог “дозволив” їй цей бунт, вигнавши з раю?..
*Біблія. Книга буття 3.1
**… Книга буття 3.7
*** “Розум є здатність створювати принципи. Твердження чистої психології містять в собі не емпіричні предикати про душу, а такі предикати, котрі, якщо вони присутні, повинні визначати предмет сам по собі, незалежно від досвіду, отже, чистим розумом. Отож, вони повинні були би грунтуватися, природно, на принципах і загальних поняттях про мислячі сутності загалом. Замість цього ми виявляємо, що всіма ними керує одиночне подання я є, котре саме тому, що воно (невизначено) виражає чисту формулу всього мого досвіду, проголошує себе загальним положенням, значимим для всіх мислячих сутностей, і, хоч воно у всіх відношеннях є одиночне судження, воно містить у собі видимість абсолютної єдності умов мислення взагалі ж, тому поширюється за межі можливого досвіду.”
Імануїл Кант. Критика чистого розуму
2013 р.
Атеїст Федора Достоєвського зобов’язаний пустити собі кулю в лоб !?*
(Логіка атеїзму в романі «Біси»)
Іронічний вступ
- Скажи – матерія?!
- Ма-те-рі-я! І що?
- А те, що це виголошення, всього лиш порожня ідея під назвою: матерія. Матерія - насправді ось вона. Торкни її!
- Торкнув – тверда і холодна! І що?
- Ти думаєш, що то була матерія?
- А що ж інакше?
- Я маю на увазі – тверда і холодна!
- Ну… насправді ідея… про властивості матерії…Гм!? Цікаво! А як же бути з самою матерією? Я ж її торкав!
- Я бачу, бачу! Але все це відбувається, не виходячи за границю свідомості: ти торкаєш, відчуваєш, робиш висновок – я підтверджую: матерія – є! Усе в межах ідеї.
- І що ж ми маємо? Ідею про матерію! А як нам дістатися до реальної матерії?
- А я знаю?
- А ти сам хіба не матерія?
- Звичайно, матерія.
- Ну от! А ти про якусь там ідею торочиш! Що таке ідея?
- Виходить – властивість матерії!
- Бачиш?! Матерія торкнула матерію… А ти казав – …всього лиш …ідея!
- Та таки ідея!
- Яка знову ідея?
- Та така от, що ідея є властивістю матерії!
- Ти знову за своє - ідея про те, що ідея є ідеєю… а де ж знову матерія ділась?
- Та ж матерія і є ідеєю!
- Ні! Все навпаки: ідея є матерією - властивістю матерії!
- А яка різниця? Ідея є матерією – матерія є ідеєю…
- Бо щось мусить бути першим, головнішим. Я кажу: ма-те-рі-я! Ну, визнай!
- Що ж? Якщо так хочеш – матерія! Визнаю, визнаю - не погана ідея!
Здавалось би – переконлива матеріальність… але крихітний сумнів «здавалось би…» заперечує її. Ні, ідеальність цього простору… очевидна ідеальність! Матерія сповнена ідеї - пронизується нею, мов цупка тканина гострою голкою… Дивно слухати «переконливі» докази (ідея атеїзму для прикладу) матеріалістів про зверхність матерії… Докази, що звучать виключно в просторі ідеї та аргументовані за допомогою основного інструменту ідеального методу – логіки - матеріальними бути не можуть. Беручи до рук револьвер, як найпереконливіший аргумент матеріаліста (згідно логіки персонажу Кіріллова), поміркуй: коли б з того матеріального об’єкта викинути хоча одну з тисячі заложених в ньому ідей, то він водночас втратить усю свою матеріальну переконливість, кілька грам свинцю перетворяться на позбавлену логіки забавну кульку. І взагалі – матерія усвідомлюється як «матеріальний» об’єкт лише в ідеальному просторі, а твердження, що вона (матерія) існує поза ідеальним - бездоказова гіпотеза, що може існувати (знову ж) виключно в просторі ідеї… Отже, очевидна ідеальність цього простору! Але уточнюю – матеріального простору…в якому та ідея лиш властивість матерії!? Матерії, що «сповнена», «пронизана»… «усвідомлюється…» ідеєю… Ідеєю, що в свою чергу, є свідомістю матерії, тобто, самоусвідомлюється матерією!
І тут я зовсім заплутався: що головніше в моїй голові? Матерія, котра її наповнює, чи породжене тією матерією запитання? Запитання, яке вилетіло у, здавалось би, нематеріальний простір і « живе там, розмножується і думає, що безсмертне» … а хто зна? Хто знає напевне, що той простір матеріальний? Хто і як докаже, що той простір ідеальний? Але ідея доказів не потребує, тому що будь-які логічні потуги,спроби переконання можуть існувати виключно як ідеальні... А матерія доказів матеріальних мати не може! Тільки ідеальні? І ось в романі атеїст-матеріаліст каже: «я хочу заявить своеволие» . Кіріллов бере в руку свій останній аргумент - револьвер ( всі ідеї заложені в нього на місці ) та пускає собі кулю в скроню, доказуючи собі самому, що він просто шматок матерії?
Начебто конфлікт вичерпано, але втрачено рівновагу і оптимізм та відчуття реальності. Достоєвський мав рацію щодо безбожника-біса, бо, цілком логічно, що один його безбожник-атеїст пускає собі кулю в лоб і випадає з логічного процесу всередині сюжету, як непорозуміння… а інший (чого Достоєвський боявся) виходить за межі сюжету роману, маскуючись під атеїста, і ще й досі шукає доказів неіснування неіснуючого бога, бо якщо він переконає усіх, що Бога немає, то... може робити, що хоче. Він ще й досі доказує неіснування неіснуючого, усвідомлюючи абсурдність цього процесу… Чому ж він це робить? Бо йому (бісу) куди спокусливіше з Богом позмагатися, хоча б у такий нелогічний спосіб, а хоча б у самому пеклі…
* Герої роману Ф Достоєвського Кіріллов і Петро Степанович Вєрховєнский безбожники. Один пускає собі кулю в голову, сповідуючи власну теорію атеїзму, інший хоче використати цей момент для того, щоб прикрити свій злочин - убивство людини!..
Альбер Камю (Albert Camus) прихильник екзистенціалізму (existentialisme) та (начебто) визначальник (заявник) нового філософського терміну абсурдизм своїм твором “Міф про Сізіфа” (Le Mythe de Sisyphe)…
“Абсурд – абсурдний роздум - абсурдна людина - абсурдний світ …” (“Mіф про Сізіфа”), очевидно, із цього набору визначень й виводиться узагальнююче поняття абсурдизму (самого терміну абсурдизм в перекладі цього твору я не зауважив… і в автентичному підзаголовку есе маємо:” Essai sur l’absurde” - “Un raisonnement absurde” а не аbsurdism) . То чому ж не абсурдологія? – Та таки, напевне, тому, що це есе ("Міф про Сізіфа") протікає у руслі екзистенціалізму - “філософії існування” (людини), а не філософії якогось загальнішого світоглядного тлумачення (всесвіту). От тому і виведено загАлом таку звужену до розміру людини (homo sapiens) , (розширену – людина (primates) - єдиний бог цього світу) формулу абсурдності світобудови (всесвіту): абсурдизм як система поглядів, яка стверджує, що всі намагання людини пізнати сенс життя марні з огляду на те, що такого сенсу не існує (принаймні для людства) . (Вікіпедія)
Атеїст - “абсурдна людина”, мені так здалося, виведена Альбером Камю з атеїста Достоєвського, твір якого ‘’Біси‘’ написаний раніше і на нього посилається Альбер в ‘’Міфі про Сізіфа’’, наче на противагу - атеїст Достоєвського Кіріллов убиває себе – атеїсти з творів Камю, поділяючи так чи інакше погляди Кіріллова, спромогаються якось з таким світоглядом жити… Зрештою, вивівши на сторінки твору “Mіф про Сізіфа” ряд ‘’абсурдних людей’’ (Дон Жуан, актор, завойовник, художник) автор завершує есе міфічним Сізіфом - таки зовсім не атеїстом, а навпаки - надміру покірним волі богів персонажем. Справді – цей його (Сізіфа) намарний труд (защораз котити на гору камінь) подібний до людської приреченості жити, незважаючи ні на що, – і людина тисячоліттями котить угору подібний валун власної долі (можливо, що це, інколи, камінь віри)… Але гляньте - но: за щораз той камінь таки опиняється трохи вище… чи то вершина столочується, чи то Бог робиться милосерднішим? І той поступ очевидний (тепер чума не така страшна, як сотню років назад), якщо відвести трошки погляд від екзистенції – проблеми власної неповторності, та окинути поглядом дооколо - матеріальні простори (відомо, що найчастіше атеїсти видають себе ще й за матеріалістів)…
Термін абсурдологія* (…логія (logos) — вчення) замість абсурдизм (…изм,ізм - дещо іронічно -основи)) - така постановка ламала би цю сумнівну логіку світобудови та виводила б проблему абсурду з поля самогубства людини, яке аргументується нібито логічним протиріччям через відсутність у світогляді людини Бога, отже і Бога у всесвіті... в простір ідеалістичного запитання (запитання всі є ідеалістичими): а що ж таке матерія, якщо не якийсь бог?.. Що є матерія, якщо за нею Бог не стоїть? Власне, Кіріллов не береться навіть пояснювати ні собі, ні іншим того феномену, яким є матерія. Там (в матерії) для нього і для решти атеїстів Бога немає апріорі… Але насправді запитання, власне, в тім, що таке є Бог і який є Бог, бо твердження: Бога нема… сенсу ніякого немає в силу відсутності самого предмета (поняття Бог) – говорімо про щось інше, про те, що є (існує)… Насправді самогубство як бунт-непокора-“своеволие” (Достоєвський) було б логічним саме за присутності Бога, також і аргументація Камю на противагу: життя атеїста має сенс, саме як бунт… – на мій погляд, стає логічною також за присутності Бога. Отже, якщо ти атеїст, то логічним може бути твердження: Бог є відсутній… І куля в скроню.
Екзистенціалізм-абсурдизм, звужуючи проблему абсурду до проблеми людини, мовби замикає її свідомість у “кам’яному мішку” (Альбер Камю) абсурду… Але ж людина, перебуваючи сама в собі, ніколи не буває виключно у собі… Матерія, з якої вона складається, і матерія, з якої побудовано світ, – прагнення опанувати її (матерію) - ось де людина може змагатись хай і з “неіснуючим богом” реально, а не махаючи паперовим мечем в логічно абсурдних потугах своєї манірної свідомості про відсутній предмет.
Напевне розуміючи, що матеріальний світ виключно логічний (бо він існує і людська логіка, опановуючи окремі його складові, розуміє , що і поміж них (складових частин матеріального світу) очевидним є логічний зв'язок, і що абсурдність витікає лише із неспроможності людини опанувати ту логіку… Зрештою, усе звелось автором “Міфа про Сізіфа” до поняття “абсурдної людини”… Але “філософія існування” (екзистенціалізм) мала би припускати, що така неспроможність зрозуміти матерію (абсурдність) людської свідомості є одночасно абсурдністю усієї світобудови, частиною якої та свідомість є… а матерія не є мертвою… Саме це усвідомлюють “атеїсти” Альбера Камю – головний герой твору “Сторонній” перед стратою оптимістично каже собі: “…недавній спалах гніву очистив мене від болю, позбавив надії і, споглядаючи це нічне небо, всіяне таємничими знаками і зірками, я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу. Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю – я був щасливий, я щасливий і зараз”. А атеїст твору Альбера Камю “Чума”, лікар Ріє, один з переможців чуми, каже уже песимістично: “…бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь… і можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.” Про яке самогубство може говорити задекларований атеїстом Ріо? Увесь цей атеїзм – ефектна поза… лише поза як героїв, так і самого Альбера Камю. Він і сам визнає, що атеїстом не був ніколи…
Отже – абсурдизм чи абсурдологія? Я вибраю абсурдологію і посилаюся на “я знаю тільки те, що нічого не знаю” (Сократ), бо це більше відповідає статусу “абсурдної людини” (абсурдною людина може бути і за присутності Бога у світі), а не безапеляційне та істеричне твердження екзистенціаліста: сенсу не існує - Бога нема! - сумнівів немає... А якщо нема сумніву – немає й людини (очевидно, один Бог сумніву не знає – можливо…). Отже, справжній атеїст не є “абсурдна людина”, а є “людиною відсутньою”, яка на одну мить уявила себе богом (відсутнім богом), подібну логіку зустрічав і в Камю “…опущене на землю божество” (“Міф про Сізіфа”) щодо атеїзму Кіріллова (Достоєвський)… І тут замовкаю – чи етично буде так багато говорити про відсутнього?
20. 04. 2014 р.
*Вилучена сторінка Вікіпедії:
Абсурдологія (від лат. absurdus — немилозвучний та λόγος (logos) — вчення). 1) Ненауковий термін для означення механізму побудови логічних рядів, виходячи з абсурдних передумов.. 2) Іронічне узагальнююче визначення для ряду світопізнавальних термінів:
Абсурд (від лат. absurdus , "Безладний, безглуздий"; від лат. ad absurdum , "Виходить від глухого")
Абсурди́зм — система поглядів, яка стверджує, що всі намагання людини пізнати сенс життя марні з огляду на те, що такого сенсу не існує (принаймні для людства). Загалом, це вчення є пов'язане з екзистенціалізмом, але їх не слід плутати. Власне термін «Абсурдізм» вперше вжито Альбером Камю у «Міфі про Сізіфа» Абсурдизм (від лат. absurdum – дурниця, беззмістовність), або «театр абсурду» – естетична течія в драматургії і театрі, сформована в середині 20 ст.
Діале́ктика (грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.
Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого, та який дав назву діалектичному методу у філософії.
Ло́гіка (грец. λογιχη від грец. logos — слово, сенс, думка, мова) — наука про закони і форми мислення, методи пізнання та умови істинності знань і суджень[1]. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи мислення, тобто системи які пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити. При цьому, такі інструкції не слід розглядати як опис того, як люди насправді мислять, що є предметом дослідження інших дисциплін, наприклад коґнітивної психології. Когнітивна психологія — це вчення у психології, що досліджує внутрішні розумові процеси, як-от процес вирішення проблеми, пам'ять та мовні процеси. Когнітивна психологія бере початок з пізньої моделі біхевіоризму. Основні принципи також зустрічаються в гештальт-психології Макса Вертаймера, Вольфганга Кьолера, та Курта Коффки, а також у теорії Жана Піаже, який вивчав ментальний розвиток дітей. Логізм - Панлогі́зм (від грец. Πᾶν - все і λόγος - думка, слово, розум) - філософський погляд, згідно з яким все існуюче являє собою втілення мислячої субстанції, світового розуму, логічної ідеї. Потенційно присутній у вченні Спінози, де мислення оголошується одним з атрибутів субстанції. Вважається, що класичним виразом панлогізма є філософіяГегеля. Проте в системі Гегеля панлогізм є лише проміжним моментом побудови концепції абсолютного духу, який вільно вважає логічну ідею, природу і кінцевий дух в якості моментів свого внутрішнього життя, так що аж ніяк не зводиться до логічної ідеї та її самосвідомості: положення «усе є логічна ідея» (момент панлогізма) знімається становищем «все є абсолютний дух» і, далі, «все є в абсолютному дусі». Елементи панлогізма отримали специфічний розвиток в марбургськой школі неокантіанства (ототожнення дійсності з логічними формами її пізнання у Г.Когена)
Алогі́зм — термін, що в залежносі від контексту може означати: Нелогічність у міркуваннях, викликана порушенням законів логічного мислення. Внаслідок цього мислення набуває негативних рис: двозначності, суперечливості, бездоказовості, що виключає можливість пізнання істини.
Різновидність ідеалізму в теорії пізнання, яка заперечує можливість логічно пояснити навколишню дійсність.
Алогізм (грец. а - префікс, що має заперечне значення, logismos - судження, вислів) - спеціальна продумана внутрішня суперечність у тексті, що вживається з метою показати складний непрогнозований душевний стан персонажа, аби за допомогою протилежних, парадоксальних чи алогічних думок створити певний психологічний або комічний ефект.
Неологізм; ч. (нео... і ...логізм) нове слово, словосполучення, фразеологічний зворот, що з'являються в мові у зв'язку з розвитком суспільного життя, культури, науки, техніки; новотвір.
Логічний абсурд - Необхідно визначити формальну правильність того чи іншого логічного розумового заключення на основі визначеного твердження (або ряду тверджень). Реальна дійсність не відіграє при цьому ніякої ролі (це трохи ускладнює тест, оскільки зміст тверджень абсурдний, але логічно правильний). Враховуйте також: те, що правильних відповідей може взагалі не бути, або їх може бути більше однієї.
Ха́ос [1] (др.-греч. χάος от χαίνω — раскрываюсь, разверзаюсь) — категория космогонии, первичное состояние Вселенной, бесформенная совокупность материи ипространства (в противоположность порядку).
Тео́рія хао́су — підрозділ математики та фізики, який займається дослідженням систем, динаміка яких, за певних умов, значною мірою залежить від початкових умов, що робить довгострокове прогнозування неможливим. Через те що, з одного боку, динаміка поведінки таких систем відповідає законам фізики, а, з іншого, виглядає нерегулярною, вона називається детермінованим хаосом.
Бро́унівський рух — невпорядкований, хаотичний рух дрібних частинок речовини в розчинах. Названий на честь ботанікаРоберта Брауна, який спостерігав[1] це явище під мікроскопом у 1827 р.. Теорію броунівського руху побудував у 1905 р. Альберт Ейнштейн.
І так далі…
