Запрошення районної ради ветеранів війни і праці прийняти участь в об'їзді сіл району на предмет перевірки стану братських могил і пам'ятників воїнам-визволителям Іван Данилович П'ятихатко сприйняв з радістю і задоволенням. Зранку зодягнув свого смугастого вихідного костюма з блискучими медалями на належному місці, припасував на лисіючу сиву голову нового, щойно придбаного в сільмазі капелюха, взув ліву ногу в наваксованого, аж лисніючого черевика, приладнав до правої кукси замість повсякденного неоковирного, почорнілого дерев'яного протеза такого ж дерев'яного, але пофарбованого й акуратного, якого і зодягав практично лише на День Перемоги, взяв до рук ціпка з незмінним гвіздком знизу і пошкутильгав, колупаючи асфальт гвіздком, до центру села.
Там з годину, зручно і велично вмостившись на лавці під магазином, чекав автобуса з ветеранами району, а дочекавшись, провів делегацію до пам'ятника воїнам-визволителям його рідного села Калитянки, що застиг, заколисаний високими березами, гранітним сумуючим солдатом неподалік школи і в тому своєму сорокалітньому стоянні вже втратив пальці на руці, тримаючій автомат, і покрився на спині тріщинами, яких не могли приховати від стороннього ока навіть багаторічні шари фарби, що лущились одна поперед одної, створюючи якусь аж надто непривабливу різнокольорову гаму.
Далі автобус, прийнявши у свої хороми й самого Івана Даниловича, помчав на сусіднє село Гради. Перше листя придорожніх кленів весело мерехтіло в променях весняного сонця, кидало грайливу тінь на сходи ячменю в полі, вливалося в душу, щоби витекти з неї спогадами, мов річечка Савчин Ріг, що хлюпотіла десь у куширах за цим ячмінним полем, вливалася в Купріянів ставок, щоб витекти з нього вже не Савчиним Рогом, а Рогозівкою.
Ой, клени, клени. Нині ви вже великі, розлогі, лепехаті. Ви міцні і впевнені у своїй силі, ви думаєте, що ви тут уже віки-вічні і на віки. Як і ця асфальтівка, що крутиться в'юном, мов хоче заховати віж якогось страшного і невідомого ворога шлях на село, до якого й прокладена. А колись тут не було ні кленів, ні асфальтівки. Була лишень стара тополя біля Яреминих полів та пряма, як струна, польова дорога на Гради, яку щороку намагалися скривити, покрутити, мов цю асфальтівку, а вона випрямлялася, як меч, толочачи швидкими та злодійкуватими підводами чиїсь жита і ячмені.
Та був ще он той вибалок, що тягнеться в бік Савчиного Рогу. Та в Івана Даниловича, тоді ще просто Вані, було дві ноги і полотняні штани на шлейці. І була у Вані професія - пасти в цьому вибалку гусей. Величезне стадо голів так на двісті скубло травичку, гелготіло, бовтало мілкий і невеличкий Савчин Ріг, а Ваня царював на пасовищі і, зверхньо спльовуючи крізь зуби, покрикував до свого помічника, сусідки тітки Гальки Веремієвої Дашуху, яку йому щодня нав'язували, бо "ні на кого покинути, а воно ж таке вредне, що ще в якусь халепу влізе":
- Бізи завелни гусей, бо сколо аз на Ялеминих полях будуть.
Дашуха колобком котилася на протилежний край вибалка, махала лозиною на гусей, але клятий гусак Бубон чхати хотів на всілякі лозини, він витягував шию, розставляв крила і мчав до Дашухи, як змія, зроджуючи в дитячій душі страх, а в очах сльози.
Тоді за діло брався Ваня. Він підіймався з насидженого місця, поволі брів до місця поєдинку Дашухи з Бубоном і грізно кричав:
- Ану гиля, стелво погане!
І бив лозиною гусака по розставлених крилах, у черговий раз доказуючи, хто в цьому вибалку хазяїн. Гусак не витримував влучних Ванькових шмагань, відступав, і тоді Ванько вів заплакану Дашуху на місце попередньої дислокації, садовив на траву, виймав з торбини хліб, сало, червону редьку і припрошував:
- Їз, бо охлянес.
І Дашуха їла.
А одного разу, досхочу нажувавшись гіркої редьки, задумала пригостити нею й гусей.
- Гуси ледьки не їдять, - багатозначно і повчально мовив Ванько, призупиняючи неприємні хазяїну вибалка процеси і явища.
- А от і їдять, - не вгавала Дашуха.
- Ні, - не відступав Ванько.
Побилися об заклад. Вирішили - якщо гуси редьки не їдять, Дашуха віддає Вані зробленого її дідом солом'яного бичка, яким хвалилася-вихвалялася на всенький куток. А якщо ж гуси раптом здуріють і заходяться гризти гірку редьку - хвалитися Дашусі ще й перламутровим Ваньковим гудзиком, якого знайшов колись побіля млина і якого не раз уже намагалися вкрасти хлопці-однолітки.
- Дивися, - набрав Ваня повну жменю редьки, жбурнув між гусей.
Редька розкотилася поміж червоних гусячих лап, породила збудження в гусячому колективі, Бубон навіть взяв її до дзьоба, але тут же й викинув геть, нагнувши натомість довгу шию з чорним дзьобом на кінці до соковитої зеленої трави.
- А бацис, - веселився Ваня, - не їдять, не їдять!
Підплигував, радів, відчував уже в руках вимріяного солом'яного бичка.
А Дашуха тим часом взяла до рук редину, перекусила її пополам та й кинула дві половинки до гусячого гурту.
І - о, жах! - якась стара недотепувата гуска приклалася до тієї перекушеної редьки та й схрумала її до останньої крихти на очах у здивованого, заціпенілого Ванька.
- Давай гудзика, - правила Дашуха свій виграш.
- Не дам, - затявся Ванько, - ми сполили за всіх гусей, а не за одну дулну гуску.
І ховав гудзика до єдиної кишені своїх штанців.
Але Дашуха вкусила за руку, вихопила гудзика і заходилася тікати.
Ваня кинувся слідом. Лопотів босими ногами по весняній траві, сердито сопів, мчав за знахабнілою Дашухою, якій практично і тікати не було куди, бо її шлях перетинав сам Савчин Ріг.
Ванько наздогнав Дашуху, коршаком напосівся на дівчину.
- Велни гудзика, - намагався спіймати стиснену в кулачок дівочу руку.
- На, - вимовила нарешті втомлена борушканням Дашуха і сама розтулила долоньку.
Гудзик зблиснув всіма своїми перламутровими красотами і звабами, поманив, як завше, до себе Ванька, але раптом підстрибнув, скинутий догори непогамовною, злючою Дашухою, замайорів проти сонця на фоні води й очерету та й згинув у тих водах-оччеретах назавжди.
Відійшов, пропав навіки, як і все подальше життя. Мов і не було, мов і не грів душі, мов і не відшуковувався ніколи в притрушеній борошном пилюці побіля млина.
Напевно й нині лежить десь на дні Савчиного Рогу, але ні знайти, ні відшукати його вже не дано нікому. Що з воза впало...
Ех, Дашухо, Дашухо...
Гради. Село серед лісу, що однією лиш околицею визирає несміливо з хащ, подивляється на неозорі степи та луки, що тягнуться аж ген до Савчиного Рогу (окрім річечки є й село таке в районі).
Скромний гранітний обеліск побіля братських могил, могил забур'янених, вчасно не доглянутих, за що присутнє в делегації районне керівництво не на жарт шпетить голову Градівської сільради і директора місцевої школи.
А Іван Данилович прошкує поглядом через покриті посивілим шифером сільські домівки аж ген на околицю села, де муляє очі, вибравшись на пагорб, напіврозвалена споруда. Колишня кузня, в яку далекого сорок другого року напакували їх, молодих хлопців і дівчат, повно-повнісінько і тримали без малого добу в очікуванні автомобілів, які малися відвезти бранців у районний центр на залізничну станцію для відправки в Німеччину.
Напакували, як оселедців - сісти не можна було, стояли, мов пасажири в переповненому автобусі.
Іван стояв біля своєї сусідки Даші - отієї самої колишньої Дашухи, яка знищила дорогоцінного перламутрового гудзика, але заслужила натомість не довічну ненависть, а палку юнацьку любов. Ще довоєнної пори Іван вставав і лягав з поглядом на суксідський тин-перелаз, за яким нема-нема та й майне біла кофтина красуні Даші.
Марив дівчиною. Навіть у коханні зізнався був.
- Іване, ти збожеволів, - почув у відповідь. - Ми ж сусіди.
Мов сусіди за рідню маються. Тьху, ум жіночий короткий. Та більше теми кохання у розмовах з дівчиною не зачіпав.
- Гей, Дашухо, - гукав лишень, бувало, через городи, - як там у вас цього року картопля?
- Як твій ніс, - чув у відповідь.
Мацав свого чималого, мов бараболя, носа й усміхався - непогана, значить, у тітки Вереміїхи і її дочки картопля.
І ось у тісній, смердючій кузні добу стояв біля свого кохання. Спершу німів від щастя торкатися коханого тіла, потім німів від утоми, а далі вже мало що й відчував, так остогиділо нескінченне стояння в тісняві й смердоті.
Шепотів тільки Даші на вухо:
- Опирайся на мене, не соромся, давай ногам хоч по черзі відпочивати.
А під кінець отого стояння в кузні, коли ледь не половина присутніх уже втрачали тяму, мовив-прошелестів пересохлими від спраги губами:
- Дашо, кохана, невже не дасть мені Бог з тобою віка звікувати?
Не відповіла.
І лише пізніше, коли поїзд відмірював кілометри до німецької неволі, а він, Іван, у темряві ночі й вагона лагідно гладив дівочі коси, раптом притулилася своїми вустами до його вуст і простогнала, прокричала крізь поцілунок:
- Ваню, рідний мій, коханий, врятуй мене, врятуй же!...
Ладен був зупинити руками потяг, щоб не мчав до чужої землі, ладен був розбити голову об товсті дошки вагона, щоб здобути волю, ладен був пішки дійти до Бога і вирвати, як не віддасть добровільно, з його рук щастя й долю; але руки гладили дівочі коси, голова була важка від думок, ноги служили за подушку для коханої, а одними вустами, що жагуче спивали розпач з обличчя милої, ніжної Даші, годі було й думати спинити потяг, розбити вагона, дійти до Бога і здобути щастя й долю.
І все ж на одній з польських залізничних станцій, коли відкрили вагона, щоб хоч трохи його провітрити, а вартовий роззявив рота і точив ляси з гарненькою полячкою, що пускала йому сірими очима бісики, Іван запримітив під розкішним і густим кущем бузини обіч залізниці якусь закидану різним непотребом яму. Навіть не роздумував. Вхопив майже непритомну від спраги і смороду Дашу попід руки. вискочив з вагона і шугнув до ями. Розсовуючи ногами непотріб, втиснувся з коханою в яму, ще оглянувся і стрівся очима з полячкою, що дивилася прямо на нього і пускала німецькому солдату ще палкіші бісики, накрив своїм тілом на випадок якоїсь кулі Дашу та так і дочекався відходу поїзда. Не запримітили німці, не видали, хоч, можливо, й позаздрили сміливості, свої, не видала й полячка.
Вона лишень підійшла згодом і промовила щось на зразок:
- Нєх пан дякує Йсу і моїм очам.
Та ще дала шматок хліба.
А потім була довга, важка і щаслива водночас дорога додому. Дорога, повна страху і кохання. Страху перед німцями, поліцаями, голодними вовками по лісах і голодною смертю в незнайомій місцині. І кохання. Щодня, щосекунди - і коли збирали, змучені голодом, лісові ягоди, якими ніяк не могли заглушити ні голоду, ні безсилля, що сковувало ноги й не давало рушати в дорогу; і коли ділили подарований співчутливою селянкою окраєць хліба, збираючи між лісової трави кожну крихту; і коли мокли під ненависним нескінченним дощем, від якого не було захистку і в найгустішому ялиннику; і коли мерзли, мокрі, прохолодними ночами, тулячись спинами одне до одного і марно намагаючись зігрітися; і коли щодуху мчали якимось верболозом, тікаючи від злого собаки, що гнався дідько його знає чого за ними, а вони думали, що німецька вівчарка, аж доки Іван, знесилівши від бігу, не вступив-таки з тим собакою у двобій, щоб втопити врешті-решт ненависну псяюху в калюжі; і коли Даша шукала ледь не по всьому полю подорожники, аби спинити дзюрком стікаючу з роздертої собакою рани на нозі кров; і коли по них строчив з автомата чи то якийсь п'яний партизан, бо серед лісу, чи заблукалий поліцай, що згубив пов'язку, чи просто бандит якийсь біснуватий, а вони рачки повзли багнюкою до найближчого вибалка, а потім бігли до запаморочення вибалком, а потім тиждень дякували Богу, що відвів від них кулі, які, здавалося, минути їх не повинні були ніяк. Їхнє кохання не знало солов'їного щебету і палких зір при побаченнях, не знало чистих, вимитих до прозорої шкіри облич і рук, якими так намагаються приворожити одне одного закохані, воно не знало нічого, крім замурзаних, аж чорних від бруду й кіптяви лиць, потрісканих, з довгими чорними нігтями рук, постійного голоду, стомлених ніг, тривожних заячих снів і бажання вижити. Їхнє кохання жило лишень ув очах, що містили океани ніжності і несли їх у вічність. Та ще в словах. Та ще в мріях, що перелітали роки, закінчували війну, народжували дітей, плекали життя і назавжди топили в безвісті смерть. Та ще у клятві, яку виколисали змучені дорогою, але вічно живі коханням два серця.
- Довіку твоя, - шепотіли гарячі дівочі губи.
- І я, і я твій довіку, - відповідали їй Іванові очі.
Очі і губи, два закоханих серця, дві рідній одна одній душі на всенький світ одні.
І обнімалися, і цілувалися, і засинали в обіймах, стомлені дорогою, під якимось деревом чи в скирті, і вважали себе чоловіком і дружиною, хоча навіть не додумалися стати ними насправді, бо не до того було двом виснаженим, змученим дорогою з неволі тілам.
Це вже поім, коли повернулися до рідної Калитянки, відхарчувалися, коли знову ледь не потрапили в лапи поліції для відправки до Німеччини і втекли в ліс до партизанів, і там однієї погожої ночі подесятерили своє кохання, здавши старій липі на довічне зберігання таїнство прощання з дівоцтвом-парубоцтвом, це вже аж потім вони дивувалися, що два місяці були на цілий світ самі, як перст, але зберегли святе таїнство аж до цієї солодкої ночі, щоб повідати його старій-старій липі, яка, напевно, вислуховувала та видивлялася подібні таїнства ще їхніх прадідів-прабабусь.
І була війна.І гриміли бої. І спалили кляті фашисти в сільській церкві й Іванових, і Дашиних батьків, і була помста, і жорстокість була, і ненависть, і кохання між тої ненависті, як знак того, що світ ще не занепав зовсім, що ще відродиться, зацвіте садами, вмиється ранковими росами, оживе, як оживав завжди.
І прийшов час розлуки. Партизанський загін, у якому воював Іван, пристав до з'єднання Ковпака, рушав на Карпати, а Даша, мила, ніжна, засмучена Даша, яка так невчасно підвернула ногу, змушена була чекати визволення, переховуючись у надійних людей в рідній Калитянці.
І продовжувалась війна. І ще дужче гриміли бої, і били в палкі серця кулі, і летіли на закохані голови міни, і падали під солдатські ноги снаряди. В далекій Угорщині один з тих снарядів попав і під Іванові ноги, і забрав, забрав, розтриклятий, нещадний, ненажерливий, праву ногу з собою.
ВІйна скінчилася. Госпітальне ліжко стелило одноногому Іванові одну дорогу - додому. А він не дуже й турбувався своїм каліцтвом - він летів додому на крилах; бо знав, знав, знав - там його Даша, його Дашуха, якій він потрібен будь-який, хоч і без ноги, аби лишень живий. Бо він, Іван П'ятихатко - коханий. Чуєте, люди - коханий! А що вище від кохання, що сильніше, прудкіше, стрімкіше? Та немає нічого такого. Кохання - все, понад усе, поза всім.
Ось і Калитянка. І батьківська хата із забитими дошками вікнами. Знайшов у клуні іржаву сокиру, заходився зі скреготом, обіпершись на милицю, відривати дошки. Падають додолу дошки, розвидняється в батьковій хаті - гей, Дашухо, виглянь по-сусідськи з-за плоту, глянь на коханого, він уже прийшов.
Ні, тихо за плотом. І вікна не забиті, і подвір'я підметене - а тихо.
Не витерпів, пошкутильгав до сусідської хати. Подивився на замкнені двері, позаглядав у вікна, сів на призьбі, закурив.
Аж ось і хвіртка заскрипіла. Аж схопився, опираючись на стіну, на ноги... та й сів назад - не Даша у хвіртці, Варка, подруга довоєнна Дашина, від якої Іван аж тікав у юності, так набридала зі своєю нав'язливою закоханістю в нього.
- Ваню! - скрикнула Варка. - Приїхав! - розставила руки, полетіла до солдата, обняла, обцілувала, прикипіла. пристала, що ні відштовхнути, ні відірвати, ось-ось звалить одноногого інваліда на спориш із призьби.
- Та годі вже, - відривав Варку від себе, - я інвалід, не бачиш хіба, що так тиснеш.
- Де ж тебе так, Іванку? - сокорила, заглядала в очі Варка.
- В Угорщині, - відповів нехотя. - Де Даша? На роботі оце й досі? - запитав напрямки.
- Ні, не на роботі, - світилася радістю Варка. - Повіялася наша Дашка, що й конем не здоженеш.
- Куди? - остовпів.
- Не знаю. Ще у війну, як село визволили. Злигалася з якимось капітаном, з ним і повіялась.
Вмер. В одну секунду вмер. Навіки.
Розвернувся, пішов з подвір'я до своєї хати.
- Ваню, а ти, ти ж як? - бігла слідом, допитувалась Варка.
- Геть! - розвернувся, шаленим поглядом спопелив дівочу постать. - Курвинське поріддя! - не зубами, душею скреготів. - Всі ви курвинське поріддя! - розвернувся, щоб іти далі, і не зміг, зіперся на тин, поник. - Боже, таку любов продати змогла?! - скрикнув, мов війна зі своїми громами назад повернулася. - Проклинаю! Навіки! Назавжди! Щоб ні щастя, ні долі не мала, ні півдолі, ні півщастя! Повік-віки, доки й мене! Небом, Богом проклинаю на цім і на тім світі!
- Ваню, заспокойся, заспокойся, не вернеш же, - метушилася довкола Варка.
- Хто бачив, що вона з капітаном гуляла? - мов потопаючий за соломину, хапався Іван за останню надію - Може, вона воювати подалася? Хто бачив, що гуляла? Конкретне ім'я давай!
- Я бачила, - знизала плечима Варка. - В оцій хаті разом тої ночі ночували, бо наша згоріла. В одній кімнаті спали, тільки Дашка за перегородкою з вояком своїм...
Заплющив очі, втопився в гіркій пітьмі і розпачі, не знайшов і останньої соломини, потонув.
- Ваню, не вбивайся, не журися, - плакала поряд Варка, - не достойна вона твоїх горя і сліз, - замовкла на мить і, - не журися, - прошепотіла згодом, - я тобі її заміню. Я ж люблю тебе, завжди любила, ти ж знаєш. Я тебе всякого ждала, а без ноги, то це ще не каліка, це так...
Не дослухав. Схопився, мов скажений звір, вихопив з плоту жердину, потяг нею Варку ні з того, ні з сього по спині.
- Геть! - стискав кулаки. - Геть! Усі жінки - курвинське поріддя! Всі! Всі до одної!...
На тому й став. Згорів душею і більше не воскрес. Відмовився від жінок, відрікся.
Довго увивалася біля нього Варка, ледь не силою тягла до вінця. Вперся, як віл, не пішов. Махнула рукою.
- Ну й сохни тут, як пень, - мовила гнівно і вийшла заміж за першого сільського п'яничку Якова, народила від нього троє дітей, виростила, виховала їх, у світ вивела, а тоді день при дні про них дбала, аж доки пару років тому не пішла з цього світу назавжди.
А Іван сам. Майстровитий, хазяйновитий, всім господиням у заздрість, а сам. Не признає він господинь за людей, знати не хоче - сказано ж, спалило душу дотла "курвинське поріддя".
Ось і нині живе по сусідству Тетяна Пимонівна, вчителька-пенсіонерка. Сама, бо чоловіка років зо п'ять тому похоронила. Тиха, привітна бабуся. Радять люди зійтися з нею. Та й сам відчуває, що старість уже мостить гніздо в плечах - важко одинокою бадилиною протистояти вітрам. І пішов би до Тетяни Пимонівни, хоч слово було б до кого по вечорах мовити, хоч на старість комусь душу вилив би - але як гляне он на ту напіврозвалену кузню, як згадає свою Дашу-Дашуху, що закинула в болото зради його перламутровий гудзик кохання, то й відчуває - живе, живе в його душі прокляття цьому, хай Бог простить, "курвинському поріддю". Живе і повік житиме. Хоч напівзруйноване, як ота он кузня, але ні викинути його, ні спопелити, ні забути не годен він, Іван Данилович П'ятихатко. Не годен.
Хто тільки дав людині ці сльози? Ще й, як на гріх, забув дома носовичка, нічим навіть витерти.
