І.
Крон відчував що його закрутив якийсь злий вир незрозумілих подій. Життя степового розвідника і без того небезпечне, однак це вже було занадто.
В березні, коли в степу ще лежить брудний талий сніг, степовики навіть не думають про війну. Вони відкочовують на південь і їх рідко можна зустріти біля кордону. А досить часто імперці та нечисленні загони степовиків в цю пору пліч опліч воюють з прикордонними розбійниками і конокрадами.
Крон з десятком вершників виїхав в звичну нічну сторожу, майже ніхто не одягнув обладунків. Засідка їх чекала мало не під стінами замку. З кривавої сутички вдалося вирватись лише двом імперським розвідникам. Крону пощастило, він не отримав навіть подряпини, інший за ворітьми замку впав мертвим з коня, стікши кров’ю від страшних рубаних ран. Погоня за нападниками нічого не дала, вони вміло плутали сліди і розсипалися по безмежному степу. Крон був певен, що скосив у цій шаленій нічній рубанині двох нападників, вижити вони не могли. Він повернувся на бойовисько. Якийсь сумнів гриз його, щось було не так. Він лише ковзнув поглядом по своїх хлопцях. Ось цей – золотий столичний хлопчик, що хотів щось комусь довести – лежить з розкраяною головою в колючому снігу далекого прикордоння, цей – старий і досвідчений воїн, на його рахунку чимало життів, та і йому не пощастило. Щось надто добре як на степовиків володіли шаблею нападники. Крон оглянув ворожі трупи. Бракувало однієї важливої дрібнички: у жодного з них не було глиняного божка, якого степовики носять на поясі. Ні один воїн степу без нього не покине кочів’я – не буде удачі.
- Командире, це ж не степовики? – спитав Всеволод, старий досвідчений розвідник.
- Не кажи про це нікому, - Крон вперше не знав кому мститися.
Згодом він мав важку розмову з комендантом замку Велемиром.
- Сотнику Крон, як ви потрапили у засідку? Чому виїхали майже не озброєні?
- Коменданте, ви знаєте, що я відповім. Не знаю. Зараз орда Гуюк-Хана знаходиться в десяти кінних переходах, по важкому мокрому снігу - не менше двох тижнів шляху. Ми вже давно не бачили навіть їхньої варти.
Комендант нахмурився.
– Сотнику, проведіть розвідку аж до самих наметів степовиків і влаштуйте кілька засідок.
Крон навіть зрадів цьому наказу. Завдання було дуже важке і небезпечне, але нарешті перервалась важка зимова летаргія. Крон кипів енергією.
– Хлопці, подивимось як поживає наш давній друг Гуюк-хан. Розвідники споряджали коней, перевіряли зброю. Півсотня вершників вийшла з замку пізно вночі, минаючи непомітно торгівельний шлях. Далі вони звернули з дороги і пішли мокрою сніговою цілиною. На коротких привалах вогнищ не палили, нашвидку давились мерзлими сухарями і салом. На п'ятий день Крон віддав наказ рухатись лише затемна. Тут вже була небезпека зустріти ворожу сторожу.
– Командире, вночі буде мороз, - сказав Крону старий розвідник, - коні не зможуть йти далі. Крижана кірка на снігу різала до крові ноги коням і була справжньою бідою степовикам.
– Звідки ти взяв, Всеволоде? – Крон відчував, що нічого доброго він не почує. Він знав, що старий розвідник майже ніколи не помиляється.
– Командире, болить стара рана, вона мене ще не підводила. - Крон піднявся.
–Лишаємо запасних коней і двох чоловік і йдемо далі. В таку погоду в вони степ не вийдуть навіть вдень. Вперед!
Вночі притиснув мороз, коні то ковзались, то провалювались глибоко в сніг.
– Попереджую, в кого щось дзенькне, - вб’ю. Крон обвів важким поглядом своїх вояків. Розвідники попідтягували ремені, перевірили зброю.
У Крона визрівав план.
– Нікого не вбивати, бо загинемо усі. Уникаємо навіть поодиноких вершників.
Загін йшов під яскравими морозними зорями по нескінченній засніженій рівнині, де навіть погляд не мав за що зачепитись. Зрідка міг трапитись давній кам'яний ідол, в степу їх знали по іменам, хоча давно вже зникли давні таємничі народи, що їх звели. Крон вмів читати зоряне небо і вже ніби відчував солодкуватий дим вогнищ кочівників. План Крона був майже самогубством. Ввійти в табір кочівників і скористатися стародавнім степовим законом гостинності буде не складно. Але важко вийти. Закон гостинності перестає діяти за останньою юртою кочів’я. Коні імперських розвідників підковані і краще степових тримаються на кризі, далі, коли вони змінять їх на свіжих, їх вже не наздожене погоня. Але будь-яка випадковість прирікала їх на смерть.
Вони в’їхали в табір кочівників перед світанком; якийсь підліток спросоння нап’яв лук, але старий кочівник, який був старшим на чатах, вліпив йому важкого потиличника і стріла полетіла в тьмяне сіре небо.
- Закон степу, дурню, ти зганьбив би весь наш рід, - вичитував він малого.
Розвідники мовчки, не торкаючись до зброї, їхали табором кочівників. З юрт вибігали заспані чоловіки, поспіхом хапаючи зброю, що висіла біля входів в оселі. Крон знав, що він серед кочівників небажаний гість і багато хто з них поклявся його вбити. Але порушника закону степу чекала страшна кара. Його виганяли з племені і біда чекала навіть того, хто винесе злочинцю води.
Вони зупинилися біля намету хана. Звістка про нечувану подію облетіла кочів’я і, здається, вже ніхто не спав. Невеликий загін розвідників був оточений юрбою озброєних степовиків. Через деякий час з намету хана вийшов сивий чоловік. Важкий золотий ланцюг на шиї вказував на належність до вищої знаті.
- Хто ви, імперці, і чого прийшли? – спитав він.
- Я Крон Морієць, сотник коменданта Велемира, про справи говоритиму лише з великим ханом .
Старий пильно і з недовірою подивився на розвідників і за хвилину щез в наметі.
- Великий хан запрошує тебе, Морійцю.
Крон вклонився ханові і присів навпочіпки.
– Нехай множаться табуни твоїх прекрасних коней і буде здорова твоя родина.
- Нехай продовжать боги життя благородного коменданта Велемира, що свято шанує закони степу і його хоробрих воїнів.
Після проголошення звичайних формул ввічливості, хан спитав:
- Морійцю, я не повірю, що ви два тижня їхали до нашого кочів’я, калічачи коней лише, щоб мене привітати.
- Великий хане, ми нещодавно втратили в засідці під замком дев’ять розвідників. Нападники дуже схожі на твоїх воїнів.
- Морійцю, ти втратив розум. Ніхто з моїх людей не відходив далі як на день від кочів’я.
- Я знаю, що це не твої воїни, але хто посмів наражати тебе, Великий хане, на велику війну з Імперією?
Крон блефував, через кількох сіромах Імператор не повів би закуті в крицю полки на край світу. Незворушне, ніби кам’яна маска, обличчя хана не видавало жодних почуттів.
- Морійцю, я не боюсь війни з Імперією, але і не дозволю нікому від мого імені чинити злочини. Я пришлю їхні голови коменданту Велемиру.
Крон скривився. Тонкі губи хана розтяглися в усмішку, очі стали ще вужчими.
- Добре, Морійцю, вчинимо, як прийнято в Імперії - я пришлю їхні мечі і правиці.
Служник вніс велику тацю печеного м’яса і глек з вином.
- Пригощайся, Морійцю, – запросив хан.
Їли вони швидко і мовчки. Невдовзі Крон демонстративно витер рота рукавом і підвівся. Хан теж встав.
- Морійцю, я не буду посилати погоню за твоїм загоном, але і не стримуватиму тих, хто захоче це зробити. Вбивши тебе, будь-який воїн здобуде славу і шану. Нехай же не підведуть вас ваші коні.
Крон вклонився.
ІІ.
Розвідники чекали командира, оточені кочівниками. Крон повільним кроком повів коня прямо на мовчазну ворожу юрбу. Степовики неохоче розступались. За останньою юртою кочів’я розвідники щодуху погнали коней. За найближчим пагорбом Крон наказав розділитися загону. Вони плутали сліди давнім перевіреним способом. Загони через кілька хвилин знову ділилися, аж поки окремі вершники не розсипалися по степу, але усі знов мав зібратися, там де вони лишили свіжих коней.
Крон через деякий час лишився один серед степу. Він робив велике коло, щоб ті розвідники, в яких були гірші коні, першими їх змінили.
Він виїхав на давній курган, щоб оглянути місцевість, але тут, за пагорбом побачив на сірому весняному снігові кінський труп і людину, неначе підлітка, що звела на нього лук. Блискавична реакція розвідника врятувала його. Він здибив коня i через мить неначе відчув страшну біль тварини. Вороний застогнав як людина і впав, стріла влучила йому в черево. Крон трохи відповз і витяг захалявний ніж. Метав він добре, але проти вправного лучника шансів не було, його ж лук був привалений конем. Крон швидко зрозумів, що сталося. Внизу був напевно не степовик, а людина, якій цей степ теж був чужий і ворожий, адже кочів’я Гуюк-хана поряд, та його димки, що тонкими блідорожевими нитками здіймалися в небо на обрії не обіцяють невідомому стрільцю гостинності. Мабуть його кінь зломив ногу і одинокий вершник, що якимось дивом опинився тут, для нього був чудесним порятунком. Вбити вершника, заволодіти конем і вертатися до своїх. Та тепер вони обоє загинуть. Хтось зараз, в короткій і безглуздій сутичці, іншого за деякий час знайдуть степовики, а якщо пощастить – просто замерзне в цьому білому безмежному океані.
- Юначе, що схибив, не розжився конем? – крикнув він степовою говіркою.
- Говори рідною мовою, імперцю, - відповів жіночий голос.
- Звідки ти знаєш, хто я? – спитав Крон
- Ти лаєшся рідною краще, ніж розмовляєш степовою.
Крон здивувався б менше, якби зустрів у степу бойовий корабель норвів. Сармійка! Він багато про них чув, але більшість з того вважав вигадками.
- Сармійко, ми не вороги, це випадковість, я виведу тебе звідси, не стріляй.
Як же Крону хотілося її вбити, але він давив в собі це бажання. Холодний розум підказував вірне рішення і червона пелена шаленої люті відступила.
- Імперцю, я не стрілятиму, але не роби непоправного.
Крон підвівся, обтрушуючи з одягу холодні крупинки жорсткого злежаного снігу. Сармійка стояла, опустивши лука, в сніг було встромлено кілька стріл і меч з чорним лезом.
- А ти везучий, імперцю, - ніби з докором промовила вона.
Правильні риси обличчя, великі виразні, трохи сумні очі. Чорне волосся було зібране в хвіст і припорошене інеєм. Лише золоті сережки в формі крилатих левів дивно контрастували зі зброєю і військовим спорядженням.
- Якби ти влучила, то з нас двох хоч ти лишилась б живою. За мною женеться пів війська Гуюк-хана, - роздратовано кинув Крон.
Опинитися без коня в степу в цю пору року майже певна смерть. Йти можна лише вночі, бо по свіжих слідах на снігу швидко наздожене кінний роз’їзд кочівників, а вдень треба затаїтися і перечекати темряви. Крон витяг з-під кінського трупа свого лука, так, як і сармійка, встромив в сніг кілька стріл і ліг. Втома кількох неспаних ночей наздогнала його. Тьмяне небо над головою почало повільно обертатися.
- Сармійко, я трохи перепочину. Крон ніби провалився в липку тягучу дрімоту. Його розбудив тихий свист. Він схопився за зброю.
- Пора, імперцю.
На небі вже світили перші зорі. Сармійка лишила лише необхідну зброю - лук, парні легкі мечі і ніж. Крон теж швидко і без жалю позбавився зайвого залізяччя.
- Сармійко, до нашого кордону лише кілька кінних переходів, в найближчому замку купиш коня і зброю і повертайся додому. Ми зможемо вижити лише разом. Вона кивнула. Йшли вони слід в слід без привалів. Безпечна зоряна ніч минала швидко, коли небо почало сіріти світанком, вони зупинилися.
- Що сталося з тобою, сармійко? Що ти робиш у володіннях кочівників?
У Крона прокинулась цікавість. Сармія була далеко на сході, межувала на заході з безмежними володіннями кочівників, закрита неприступними Сніговими горами від країни Шу на сході. Власне лише існування цих войовничих вершниць не дозволяло степовикам кинути всю свою військову міць на Імперію. Прорвати ланцюжок прикордонних замків Імперії було хоча і не просто, але можливо. Таке траплялося раніше. Та кочівники ніколи не заходили далеко вгиб країни. Пограбувавши і спаливши кілька слабо укріплених міст, швидко відкочувались назад.
Торговці часом привозили непевні і часто недостовірні новини про походи сармійок проти степовиків.
- Я відірвалась від погоні степовиків, запасного коня втратила. Потім і мій зламав ногу. Я почула одинокого вершника. Стріляла проти сонця, мабуть тому схибила. Далі ти знаєш.
Крон дивився на неї: молода, струнка, навіть красива. Короткий кожушок був перетягнутий військовими ременями. Два легкі мечі були за спиною, лук, напівпорожній сагайдак, ніж за поясом. Він, попри всі намагання, не бачив у ній воїна грізного, майже легендарного народу. В його уяві сармійки мали бути схожі на лютих бабищ з прикордонного замку, які частенько лупцювали чим попало своїх підпилих чоловіків – героїв степових війн.
Вони довго йшли ночами, вдень по черзі спали. Здається, їхніми слідами ніхто не зацікавився. Виснаження і втома уповільнили їхню ходу. Скінчився невеликий запас харчів і густе червоне вино у флязі Крона. Але замок був вже недалеко. Сармійка вже почала падати, але зціпивши зуби, піднімалася. Далі вони йшли обнявшись та спотикаючись, як п’яні.
Темний кам'яний моноліт замку виріс перед ними, коли зійшов місяць і освітив мертвим жовтавим світлом засніжену рівнину.
З останніх сил вони йшли до тепла і життя. Сармійка щоразу падала, сніг майже не танув на її обличчі. Крон вже ніс її на собі.
Біля воріт замку він спробував крикнути. З грудей вирвався лише хрип і кашель. Тоді він загрюкав руків’ям меча в холодний метал кованих воріт.
ІІІ.
Хто такі? – пролунав сонний роздратований голос зі стіни замка.
- Сотник Крон повернувся з завдання.
Він сказав пароль розвідників.
- Йди звідси, волоцюго, цей пароль змінився тиждень тому, а сотник Крон загинув. Зараз розвідники вшановують його пам’ять.
- Землеробе, я вб’ю тебе.
Крон зірвав лук. Заспане обличчя сховалося за зубцями фортечного муру. “Землероби” – цим образливим прізвиськом називали лучників і латників степова кіннота. Та це подіяло. На стінах почувся тупіт чобіт, зі скрипом відчинилася брама.
-Боже, збав їх від дурості, думав він. Тільки не стріляйте.
Вибігло зо два десятка вояків. Їхній командир з першого погляду впізнав Крона. Він підхопив у нього з рук майже замерзлу дівчину. Крон покинули останні сили. Його підхопили дужі руки солдатів. Він отямився в тепло напаленій вартівні. Командир варти підсунув йому флягу. Крон ковтав гаряче вино, з болем відтавали нутрощі. Він повертався до життя.
- Як вона? – одразу спитав .
- Житиме дівчина. А де ти знайшов таку пташку? – кругле добродушне обличчя офіцера розплилось в усмішці.
Яре, - Крон згадав його ім’я, - вона сармійка. Ти знаєш, хто має право носити чорний меч?
Піхотинець лише присвиснув. Їхня зброя лежала купою на брудній підлозі караульної. Він підняв її меча, подивився і обережно поклав на місце.
- Коли ж ти дитино встигла пролити стільки крові? – зітхнув він. Яр все життя провів в замку, воював у багатьох степових війнах і здивувати його було важко.
- Яре, що тут сталося нового?
- Розвідники повернулися десь тиждень тому. Майже всі. Не повернувся лише ти і старий Всеволод. Комендант Велемир сильно запив. З ним такого давно не траплялось. А ще в замку з’явились найманці.
- Яре, що той дурень говорив про похорон?
Яр зітхнув, - Кроне, не дивуйся. По їх слідах йшла погоня, десь три сотні вершників. Наша кіннота відігнала їх. Тебе довго чекали, та вже ніхто не вірить, що ти повернешся. Всеволода вбили степовики. Його кінь спіткнувся.
Крон піднявся. - Я мушу бути на похороні.
Поховальний ритуал був простим і суворим. Над вбитим розвідником рідко насипали курган. Просто знали: він не повернувся. Плоть десь далеко в степу роздирали хижаки і ворони. Зрідка хтось натрапляв на останки: кості і поіржавілу зброю.
Горів каганець. За темними дубовими столами сиділи розвідники і кілька друзів Крона. Він підсів з краю в темніший кут. Піднявся один з молодших командирів.
- Крон і Всеволод повертають тобі борг і хочуть востаннє пригостити своїх друзів.
(За давньою військовою традицією розвідники перед завданням випивали в борг по шклянці вина, за тих, хто не повернувся, потім розраховувались друзі).
Він дав корчмареві шкіряну торбинку з грошима. З цих слів завжди починався сумний ритуал. Далі вони затягнули стародавню поховальну пісню. Низькі грубі чоловічі голоси пронизували наскрізь. Крон чув її занадто часто і ненавидів. А зараз співали по ньому. Пісня закінчилась, Крон встав.
– Нехай спочиває старий Всеволод, він був добрим воїном і навчив мене і багатьох присутніх цьому ремеслу. Він гідно жив і гідно загинув.
Крон залпом випив вино. Його ніхто не підтримав. Запала могильна тиша.
- Хто ти і чому не згадав нашого сотника? – спитав хтось на чолі столу.
Всі обернулись до нього. Він зірвав із стіни каганець і освітив своє обличчя. Ті що сиділи поряд, схопившись за зброю, вискочили з-за столу. Крон дійсно нагадував мерця. Блідий, запалі очі, давня щетина.
- Корчмарю, записуй в борг, я святкую повернення в світ живих.
На столах почали з’являтися нові корчаги з вином, наче тих було мало.
Розвідники щиро, як діти, раділи. Вино лилось рікою. Розпитували про те що, сталося в степу, але Крон відмовчувався.
Зранку він проснувся в чоботях у ліжку. Боляче було навіть очі відкрити. Двері в його кімнату відчинилися. На порозі стояла свіжа, затягнута ременями, із звичними мечами за спиною сармійка.
- Вітаю з добрим ранком славетного Крона Кривавого, Страхітливого Морійця, про якого складають пісні степові акини.
Її очі сміялись, і весь вигляд, акуратний і хвацький, наче був докором йому.
- Розумнице, мої друзі вважали, що я маю зараз виглядати ще гірше.
Крон вже встав і застібав пояс із зброєю.
- О вбивце юних батирів, тобі негайно треба до корчми, щоб повернути твердість руки. Мені теж, бо гостинний Яр надто наполегливо пригощав мене гарячим вином.
Сармійка кокетувала, їй нічого не бракувало, та Крон подивився на неї з вдячністю.
IV.
В корчмі вже сиділи змарнілі від вчорашньої тризни розвідники. За дальнім столом озброєні чужинці неквапно тягли пиво, перемовляючись різкою незрозумілою мовою.
- То це і є найманці? - тихо запитала в корчмаря сармійка. Той кивнув.
- Дай кухоль найдешевшого пива, - вона кинула грубу срібну монету, здачі не треба.
- Кроне, не втручайся в те, що зараз станеться.
Крон кивнув, хоч не розумів, що мало статися.
Вона підійшла з кухлем до стола найманців.
– Вітаю вас воїни без батьківщини, лицарі дзвінкої монети.
- Чого тобі? – недружелюбно спитав один із них.
- Мене цікавить, як серед шляхетних лицарів затесався найманий вбивця? – сармійка ходила з кухлем пива коло лави з найманцями, навіть не пригубивши його.
- Йди звідси, дурна бабо, - прогарчав бородань, вочевидь, головний серед них.
- Командире, вважай я не чула “дурної баби”. Вона підійшла до самого дрібного і непоказного з них і вилила кухоль пива йому на голову. Той продовжував сидіти, не розуміючи, що сталося.
- Вставай дурню, тебе викликали, - штовхнув його під бік один з найманців.
- Ти сама напросилася, - він рішуче встав, - на мечах, зараз, а потім - він. Найманець показав рукою на Крона.
- Нікому нічого не обіцяй, любчику, “потім” у тебе не буде, - блиснула білими зубами сармійка.
Лінива похмільна атмосфера корчми вмить розвіялася. Всі хто там був, висипали на двір. Найманець одразу кинувся вперед, орудуючи вузьким мечем і кинджалом. Сармійка віртуозно захищалась і майже одразу неприємно поранила його в вухо. Її неймовірна швидкість і стиль ведення бою вразив навіть Крона. Найманець припинив лобову атаку. Сармійка була дуже серйозним супротивником. Зараз він ледь встигав відбивати її удари з обох рук, лише зрідка вставляючи короткі випади. Незвичний стиль бою сармійки давав результати. Найманець двічі провалювався, і вона опинялась в нього за спиною, але скористатися цим не встигала, суперник теж добре володів зброєю.
Юрба, що спостерігала за поєдинком, вражено мовчала. Ніхто, зазвичай, не свистів, не улюлюкав, не підбадьорював своїх. Чутно було лише частий дзвін мечів.
Але ось найманець схибив. Він повівся на фальшивий випад і зразу ж поплатився. Один з мечів сармійки пронизав йому груди, найманець охнув і випустив зброю. Життя швидко тікало з нього, та він намагався щось сказати.
- Мора..., - прохрипів він. Сармійка схилилася над помираючим, щоб почути його останні слова. Та це був підступ, останній шанс досягти мети – він схопився за кинджал, та вона перехопила його руку . Ще мить вони дивилися в очі один одному, - палаючий ненавистю погляд помираючого найманого вбивці і та спокій, навіть жалість в очах сармійки. Та врешті він обм’як і душа покинула тіло, полетівши в якесь моторошне місце, де боги жорстоко карають страшних грішників.
Юрба ще мить мовчала, вражена тим, що сталося, і тут всі в захваті закричали. Всі знов посунули в корчму ділитися враженнями. Затримався лише командир найманців.
- Мала, ти круто махаєш цими зубочистками, - він кивнув на її мечі,- дякую тобі, що вчасно звільнила нас від цієї мерзоти. Бородань вклонився і пішов до своїх.
- Хто ти? – Крон вражено дивився на неї. Я мав би про тебе чути.
- Я Алісія, магістр ордену Рівноваги. Я приїхала до тебе, Морійцю.
- Аль Іссі, здається так тебе називали степовики. Чорна сармійка. Я думав, що це легенда. До речі з сумним закінченням, здається, ти загинула.
Алісія усміхнулась: казки – це вигадки, та Чорна Сармійка дійсно загинула в одній із династичних війн в далекій імперії Шу. Кроне, мова про тебе. Чому до тебе підіслали вбивцю?
- Ще один дурень, що хотів здобути легкої слави. Ім’я можна здобути або довгими роками степових війн, або вбивши в поєдинку відомого воїна. Крон знизав плечима,
- Ворогів, крім степовиків, в мене немає. Гуюк-хан людина честі, він може порушити договір з Імператором, коли йому це вигідно, але суворо дотримується степового закону.
- Кроне, все значно гірше. Це був найманий вбивця і дуже дорогий. Вбити в поєдинку володаря чорного меча в Імперії, та й за її межами візьметься лише кілька людей. Коли ця спроба не вдалася, спробують вбити інакше. Прилетить з темряви стріла, підсиплють отруту. Тебе вже мабуть намагалися вбити, ти просто не зрозумів.
- Алісіє, кому потрібне життя пересічного імперського сотника в далекому прикордонному замку?
- Життя імперського сотника в степу коштує не багато. Загине один, пришлють інший. Коли кращого, коли гіршого. Кроне, для них ти не сотник степової сторожі Імперії, а Крон Морієць, прямий спадкоємець престолу Морійського князівства.
Крон не міг осягнути сказаного сармійкою. Про минуле батьки йому не говорили. В голові мерехтіло безліч питань.
- Алісіє, як ти вирахувала вбивцю?
- Затесатися в ватагу найманців дуже просто. Він напевно був новачком в цій компанії, бо за столом ні з ким не розмовляв. Я стільки теревенилаа з ними лише щоб роздивитися їхню зброю. В найманців були звичайні піхотні мечі. Широкі клинки довжиною в два лікті, міцні і надійні. Лише нього був вузький меч. Найманці - норви називають таку зброю “зубочистками”. В бою ним важко пробити навіть легкий обладунок і він може зломитися, - це певна смерть. А в поєдинку його завжди можна замінити.
Вони знов зайшли в корчму, там всі притихли. Видно розмова йшла про поєдинок. Крон замовив вино, тим часом сармійка стиха перемовлялась з корчмарем. Крон вловив лише слово “Мора”.
Корчмар щез десь в підвалах і згодом виніс якусь річ, загорнуту в дорогу шовкову матерію, розписану якимись невідомими символами чи письменами.
- Нам пора, - кинула сармійка Крону.
V.
- Кроне, сідлай коня, ми покидаємо замок.
- Чому я маю у все це вірити? Я не хочу міняти свого життя.
- Твоє життя просте і порожнє. Розвідки, варти, пиятики в замку. Часом ненадовго його трохи змінює велика степова війна. Ти спиш зі служницею, але вона не хоче пов’язувати з тобою свого життя, бо колись ти не повернешся із степу і вона лишиться одна. Кроне, все це вже в минулому. Ти лише своїм існуванням, становиш загрозу Борису Чорнокнижнику, володарю Мори і він не заспокоїться, доки ти живий. Не намагайся сховатись, вони знайдуть тебе. В тебе є лише один шанс лишитися живим – негайно розпочати війну в Морі і перемогти узурпатора.
Крон повернувся додому, перевірив зброю, взяв харчів і води на кілька днів. Він не знав, чому вірить сармійці. Її слова були схожі на марення, але ті події що сталися, лише так вкладалися в правильну і логічну картину. Тепер легко пояснювався і недавній напад на розвідників. Через нього загинуло дев’ять людей.
Спадкоємець престолу Морійського князівства... Напевно вона права ... Бездонні чорні очі сармійки мабуть ховали ще багато важливого, про що вона мовчала.
Невдовзі вони покинули замок. Мовчання перервала сармійка.
- Морійцю, зупинися на хвилю,- Вона спинила коня і розвернула пакунок з корчми. Це був великий дворучний лицарський меч. Шкіряні піхви були потерті і прості, але сам меч був особливий. Чорне руків’я було вкрите тонким складним візерунком і закінчувалось зміїною головою з очима з рубінів. Щось подібне зрідка приносили в замок осквернителі степових курганів, але там його не купували. Розвідники були дуже забобонні і вважали, що зброя з могил приносить невдачу.
- Кроне Морійцю, цей меч – символ верховної влади Морійської держави. Після вбивства твого батька його зберігав орден Рівноваги і зараз ми повертаємо його тобі.
Вона простягнула йому меча. Клинок був повністю чорним і вкритий мереживом старовинних письмен. Крон змахнув мечем. Лицарська зброя була йому незвична і важка, але мала чудовий баланс і по тілу розлилась п’янка руйнівна сила.
- Кроне, цього меча легко взяти, але важко втримати. Ті, хто виявився заслабким, втрачали його разом з головою. Прощавай, Морійцю, наші шляхи розходяться.
- Прощавай, Алісіє. Ти про мене почуєш, де б ти не була.
VI.
В далині вона побачила старого чоловіка, наче прочанина. Він йшов діловито стукаючи по мерзлій землі простою вузлуватою палицею. Зустрічі з незнайомцем на цій землі, як правило, не радіють. Вік і мирний вигляд подорожнього її не заспокоїли. Сутичка з вмілим магом могла б бути не безпечнішою, ніж з десятком розбійників. Вона підняла руку вітаючи незнайомця. Тут перед очима в неї проплив яскравий наче блискавка, спогад.
Імператор Гуань розгромив їхні війська. Алісія, легендарна Чорна сармійка, з двома стрілами в боку, стікаючи кров’ю, гнала коня якнайдалі від страшного поля смерті. Далі кінні загони Гуаня будуть знищувати рештки переможеного війська. Вона виїхала на берег великого озера. Біля берега, в затінку старих дерев сили покинули її. Вона сповзла з коня. Алісія чекала смерті. Холодні сині зорі з непереборною силою тягнули до себе і вона відчула болючий чи то передранковий, чи то передсмертний холод.
Над нею схилився незнайомий старий чоловік. Вбраний він був як мандрівний філософ.
- Дівчинко, що вони з тобою зробили... - зітхнув він.
Алісія спробувала важкою неслухняною рукою витягти кинджал. Вона давно нікому не вірила. Імператор Гуань щедро заплатив би навіть за її труп.
- Я вб’ю тебе, старий, - ледь прошепотіла вона пересохлими губами. І ніби провалилася. Свідомість повернулася через якусь мить.
- Тобі ще не час, дівчинко, - шепотів старий. Він довгими тонкими пальцями легко, наче старе полотно, рвав дрібно сплетену дорогу кольчугу.
- Дівчинко, зараз буде боляче. Він вирвав одну за одною дві стріли. Світ знов згас...
Човен тихо плив, розсовуючи латаття і довершені чаші білих лілей. Старий стояв обличчям до берега і тримав в руках свою вузлувату грабову палицю. Він пильно вдивлявся в ранкову імлу. Тупіт копит, брязкіт зброї і уривисті військові команди перекреслили її надію. Солдати Гуаня за двадцять кроків зрешетять стрілами її і цього дивного діда. Офіцер наказав їм зупинитися. Однак старий мовчав і човен поплив чомусь швидше, хоч ніхто не торкався до весел.
Офіцер віддав команду стріляти. Старий підняв палицю і швидко, кількома помахами щось намалював в повітрі. Цей малюнок почав рости і засвітився сліпучим блакитним сяйвом. Алісія не дуже зналася на складній писемності народу Шу, але цей ієрогліф був їй знайомий: “небезпека” або “застереження”. Солдати налякано опустили луки, але біснуватий офіцер почав кричати, зриваючись на фальцет. Забриніли тятиви луків, та стріли пролітаючи крізь палаючий символ згорали різноколірними штрихами, наче літні нетривкі зорі.
Алісія опанувала себе: Вітаю Вас, магістре Кун.
Старий усміхнувся: – Дівчинко, ти як завжди, прекрасна.
Алісія зіскочила з коня. Поява в цих землях одного з наймогутніших чарівників Ордену Рівноваги означала, що відбувається щось важливе.
- В Морі скоро почнуться події, що змінять весь наш світ. Я повинен там бути. Дівчинко, ти втрутилася в тонкі зв’язки подій і порушила рівновагу.
Магістр Кун запитально дивився на неї.
- Я виконала прохання гросмейстера Вішада. Цей меч належить Морійцю по праву.
- Дівчинко, Мора – больова точка нашого світу. Твій друг Морієць сказав би – ключ позиції. Ти випустила лева з клітки.
Кун дивився на неї втомленими сумними очима.
- Алісіє, в тебе є дар бачити майбутнє. В твоїх видіннях був Морієць?
Алісія задумалась. -Я не бачила його. Лише темну імлу і нерозбірливі голоси.
Старий сумно усміхнувся. – Дівчинко, Морієць дуже сильна людина. Він сам створює своє майбутнє і може змінювати долі людей. Таке трапляється дуже рідко.
- Отже, магістре Кун, я повертаюся до Мори. – Алісія дивилася на старого чарівника.
- Ніколи, їдь звідси. На півдні, в Гарячих Пісках є процвітаючі ситі держави, де ти знайдеш притулок. Хочеш, їдь на північ, до країни норвів. Там не так спокійно, але ти здобудеш там мечем повагу і шану. Алісіє, ти якось пов’язана з тим, що тут станеться. Тікай.
- Добре магістре Кун. Алісія покірно схилила голову, - прощавайте.
Старий обняв її. Алісія погнала коня далі в засніжений степ.
- Бідна неслухняна дівчинка. Я майже тобі повірив, – зітхнув старий чарівник.
VII.
Самотній вершник гнав безупинно коня. Він минав стороною великі міста. Лише проїжджаючи через сонні містечка чи села він дозволяв собі короткий перепочинок. Запалені від безсоння очі, скромний одяг і добра зброя не схиляли до розмов навіть балакучих селянок. Розбійники на шляху теж не чіпали його. Одразу видно було вправного воїна, і його неважкий гаманець не вартий був тих неприємностей. Крон Морієць повертався на батьківщину, якої ніколи не бачив. Він, як звір, відчував що його слідами іде погоня. Ось і кордон Лісового князівства. Крон кинув не зупиняючись товстому митнику грубу монету. Той вибіг за ним і ще довго дякував вслід лункому стуку копит. На невеликому пагорбі він зупинив коня і глянув на останній краєчок Імперії, країні якій, він вірою і правдою служив довгі роки. Невиразний передвесняний краєвид, підталий сніг на полях не викликали тих почуттів, яких він очікував. Вперед!
Володар Лісової держави, князь Мстислав, був зобов’язаний Крону життям. Таке часом трапляється на війні. І цей борг не покривається золотом. Хоча Крон не раз в житті відчував вдячність володарів.
Роздуми перервав стукіт копит. Крон поправив пояс і відчув заспокійливий холод руківя меча. З-за повороту лісової дороги з’явилася трійка вершників. Крон був готовий до підступу, але придивившись до лицарів, розслабився. Невисокі плямисті коники місцевої породи, не вельми прудкі, та зате як олені уміють долати трясовини, перескакуючи з купини на купину, характерна лише лісовикам посадка у сідлі. Це дійсно були воїни Мстислава, а не вбивці з Мори.
- Куди прямуєш, імперцю? – вигляд в них був не дуже дружелюбний.
- Я до князя, він мене прийме. - Крон особливо ні на що не сподівався, та вони повірили.
Князь Мстислав відпочивав у невеликому мисливському замку. Сивий ввічливий маршалок спитав як доповісти і щез за важкими дубовими дверима. За хвилю він з’явився і розплився в усмішці.
- Князь чекає на тебе, лицарю.
Князь Мстислав не сильно змінився з того часу. Лише пшеничні вуса і пишна шевелюра трохи взялись інеєм сивини.
- Я вітаю тебе Морійцю, - він зразу піднявся як ввійшов Крон.
- Вітаю тебе, князю. – Крон вклонився. Мстислав жестом запросив Крона сісти. Це був вияв неабиякої поваги, в присутності монарха сидіти не прийнято.
- Морійцю, я зобов’язаний тобі життям. Володарі Лісової держави не звикли боргувати. Я пропоную тобі мою службу. Ти бачив мою кінноту?
Крон скривився.
-Не ображайся, князю. Вона поганенька.
- Я знаю. Тому ти її очолиш. Мені потрібна не гірша ніж в морійців чи шабрів. Я відчуваю що скоро буде велика війна, щось надто довго триває цей нещирий мир.
- Князю... Я прошу більше, ніж ти пропонуєш. Війна вже почалася. Справа в тому що я спадкоємець Морійського престолу.
- Що? – ніби недочув Мстислав. Усмішка на його обличчі раптово згасла. Він обхопив голову руками.
- Війна... Велика війна - Мстислав підняв очі.
- Морійцю, як лицар я винен тобі життя і повинен віддячити, але як добрий володар своєї країни, я маю тебе вбити, щоб уникнути війни з могутньою Морою.
Мстислав підвівся. – Кроне, в тебе три доби. В мене осіло чимало втікачів – морійців. Якщо зможеш їх переконати, в тебе буде військо. Це усе, що я можу тобі дати. І ще, - він пристально дивився в очі Крону, - в тебе немає шляху для відступу, коли ти програєш, я змушений буду видати тебе Чорнокнижнику, хоч це буде для мене дуже неприємно. То ж бажаю тобі перемоги.
VIІІ
Поява в замку старого прочанина нікого не здивувала. Дехто з вояків тицяв йому дрібні монети, той лише кивав на знак подяки. В корчмі він підійшов до шинквасу і висипавши жменю міді замовив вина. Корчмар стривожено подивився на нього.
-Твоє здоров’я, магістре Карім,- старий одним махом випив.
В очах корчмаря застиг жах.
- Тихо, тихо,- корчмар перейшов на давньошуанську – мертву мову, що вживалася лише в Ордені і в кількох рідкісних магічних книгах,- Магістре Кун, прошу пройти зі мною. Вони пройшли в підвали, повз нагромадження бочок, мішків, корчаг. За потайними дверима був невеликий кабінет. На полицях, столі, підлозі лежало багато книг, часто із закладками, деякі були розгорнуті. В кутку стояла запилена палиця. Корчмар сів на стос запилюжених томів, гостеві запропонував стільця.
- Як ти мене знайшов? - обережно спитав корчмар.
- Цей спосіб мабуть дуже розумними словами описаний в одній з цих книг, – посміхнувся Кун, - однак, це не важливо. Я йшов за подіями, що сталися і навіть дитині не важко було б передбачити наступну. Ти віддав меча сармійці?
- Так, - похмуро відповів Карім.
- Що сталося, Каріме, ти злякався? – Кун ніби співчутливо дивився на нього.
- Ні, Куне. Я нікого не боюся і знаю ціну життя. Я зробив це свідомо. – в голосі корчмаря забринів метал, він розпрямився і наче став вищим. Лише тепер Кун побачив перед собою не корчмаря, а одного з дванадцяти магістрів могутнього ордену.
- Каріме, ти хоч розумієш, що ти зробив? Через кілька тижнів цей світ вибухне руйнівною війною. Проллється море крові. Все зміниться. Ніхто не може передбачити наслідків.
- Куне, а тобі подобається цей світ? Світ, де правлять крамарі і їх єдиний божок – золото? Коли добро і зло злилися в огидному сірому компромісі? Люди не здатні на вчинки, - добрі чи злі. Ними керують дріб’язкові демони жадоби і заздрості. – Очі Каріма горіли недобрим вогнем.
- А дійсно, де на двадцять років міг пропасти один з магістрів Ордену Рівноваги. Він знайшов і весь цей час оберігав людину, що змінить наш огидний світ. Каріме, ти збожеволів від цього паперового пилу, – Кун розсміявся.
- Куне, а ти знову збираєшся рятувати світ? – з іронією спитав Карім.
- Ні, я застарий для цього. Лише хочу з цієї пожежі врятувати кількох дорогих мені людей.
Кун піднявся. – Ти все-таки божевільний, Каріме. Прощавай.
Старий магістр вийшов з замку і далі пішов шляхом на Мору, стукаючи палицею по мерзлій землі.
IX
З приходом до влади Бориса Чорнокнижника Морійське князівство покинуло чимало людей. Багато з них осіло в Лісовому князівстві з надією колись повернутись.
Крону не довелось їх довго шукати. Хтось з лицарів – лісовиків показав йому стару корчму. Велетенські чорні коні меланхолійно жували овес. Крон ввійшов в темне, незатишне приміщення. Морійці пили пиво і про щось тихо розмовляли.
-Вітаю вас, лицарі Мори. Чи можна приєднатися до вас? – Крон не чекав теплого прийому.
- Чужоземцю, в корчмі чимало місця, – старий морієць з довгими сивими вусами дивився на нього холодними блакитними очима.
- Морійці, ви мабуть, разом з батьківщиною втратили і гостиннісь. – Крон насмішкувато дивився на сивого.
З-за столу вискочив молодий лицар. – Я викликаю тебе, чужоземцю. Цю образу ти змиєш своєю кров’ю.
Крон ледве встиг вихопити меча. Суперник був сильний і завзятий. Крон лише ухилявся і відбивав важкі удари. Хтось з морійців почав свистіти, незадоволений поєдинком. Недоліки в фехтуванні юнака були не дуже помітні, проте серйозні. Крон улучив момент і завдав лише одного влучного удару плазом меча, так званого “удару розвідника”. Морійський лицар впав без свідомості.
- То про що ти хотів з нами поговорити? – вже зацікавлено спитав старий морієць. Його погляд значно потеплішав. Морійці оцінили вчинок Крона. За спиною хтось приводив до тями невдаху - дуелянта.
- Я Крон, законний спадкоємець Морійського престолу. Я прийшов повернути вам батьківщину, – він обвів поглядом присутніх. Старий морієць поперхнувся пивом. Крон продовжував говорити. Він кидав важкі слова одне за одним. Вони складались самі собою і падали гарячими іскрами в зболені душі вигнанців. Він вже за кілька хвилин не пам’ятав сказаного, але бачив, що ці слова досягли, мабуть не розуму - чогось більшого. Крон закінчив і запала тиша.
- Ти даєш нам надію, але чому ми повинні тобі вірити? - старий морієць дивився в очі Крона майже з ненавистю.
Крон мовчки кинув на стіл морійського меча.
Старий лицар обережно підняв його. Безперечно він впізнав символ вищої влади Мори і ще хвилину розглядав старовинні письмена на клинку лише, щоб опанувати себе.
Він окинув поглядом земляків. – Я, генерал Сігурд, прошу князя Крона прийняти мене до його війська. Навіть якщо ми не переможемо Чорнокнижника, я лежатиму в рідній землі.
Радісна суєта підготовки до походу повністю захопила Крона. Сігурд попри поважний вік з молодечим завзяттям збирав людей. Він, здається, і не спав за ці дні. Термін, що відвів князь Мстислав на перебування в Лісовому князівстві спливав дуже швидко. Вигнанці - морійці були розпорошені по всій країні і зібрати сильне військо було неможливо. Крон попри зайнятість, бачив, що і лісовики готуються до війни. Довгі валки з припасами тяглися шляхами і зникали десь на бічних місцевих дорогах. Вечорами наче тіні, безшумно проходили загони грізних лісових лучників. В селах чувся характерний передзвін ковальських молотків. Крон в дорожній багнюці підняв загублену кимось стрілу. – Генерале, що скажеш?
Сігурд обережно взяв брудну стрілу.
- Лісовики збираються серйозно воювати. Стріла не мисливська, а бойова – гартована. Вочевидь, князь Мстислав не дуже вірить в успіх нашого походу і, коли Чорнокнижник нас розчавить, вся морійська міць нависне над лісовиками.
- Сігурде, а ти віриш у нашу перемогу?
Старий генерал подивився на Крона із співчуттям, – Я лише хочу померти на рідній землі. Не розпитуй мене більше про те, чому я йду з тобою. Я й сам не розумію.
За ці дні, що розтанули, як сніг під непевним березневим сонцем, Крону вдалось зібрати лише три сотні лицарів. Більшість з них були бувалі вояки, що загартувались у нескінченних війнах з шабрійцями, було трохи молоді. Перед цим безнадійним походом Крон з Сігурдом об’їхали стрій своєї армії. Морійці справили добре враження - велетенські чорні коні, закуті в крицю лицарі, бездоганно підігнане спорядження.
- Мені доводилося командувати і більшими загонами тихо сказав Сігурд. Крон не відповів йому. Він знав, що це не та сила, якою можна похитати престол Чорнокнижника. Але шляху назад не було.
Загін, місячи холодну весняну твань, пішов забутою лісовою дорогою назустріч майбутньому, що ховалось в чорній пелені навіть від ясновидю́щої сармійки.
