Скільки разів людина у своїм житті може закохатися? А скільки разів це дозволено і дано жінці? Ні, не просто закохатися, а пристрасно і безтямно "втріскатися" в об´єкт своєї тужливої мрії. Відповіді на це не знаю. Але одне я знаю точно. Кохання для мене - табу. Так було завжди. Це - хвороба, повний розлад, від чого потім треба довго й нудно збиратися докупи. Особисто для мене це рівнозначне нещастю. За тих декілька хвилин ейфорії - болісна розплата. Не знаю, як кому щастить у коханні, але у своєму житті я знову й знову переконувалася, що в моїй голові щось на таку негативну установку запрограмовано: щойно закохаюся - відразу Великий Bибух - і.. все.. Моя психічна структура, нервова система, нейрони не витримують такого перезавaнтаження і тому закономірно настає крах, колапс. Словом, повний кінець! А ключа від коду тієї "закономірності" ніяк не знайти. Архів моїх закоханостей - це історія поразок і чергової підготовки до них.
Спочатку я про це, звісно, не знала, але досвід - хоча і добрий учитель, та не досконалий. Отже, закономірно знову "на одні і ті ж самі граблі". І завше трапляється щось недобре - через якісь невідомі мені інші, ворожі, деструктивні сили. Оті "інші втручання" мене непокоять найбільше. Часто дивуюся: як же так, чому іншим людям щастить у коханні, а мені ні? Не знаючи причини, проте знаючи, що щось у мене „не так" (ні, не знаючи це на свідомому рівні, але відчуваючи якось інтуїтивно, підсвідомо), я кохання боялася. Боялася цього зла, цього лиха. Але скільки би себе не стримувала, не намагалася бути обережною, завше ставалося так, що в нaйнeсподіваніший момент попросту втрачала голову. А потім - біда. Абo, може, саме "ядро атома" - не в мені? Тоді у чім?
Він, пан Випадок, завше чигає, щоби скоїти свій злий жарт. І він таки мене підстеріг..
Цього вечора ми з чоловіком знову посварилися. Вдома вже несила було витримати. Хотілося геть, на чисте повітря - може, там я трохи заспокоюся. І я, гримнувши дверима, пішла. Надворі дещо полегшало. Мої кроки суто механічно попрямували у наш розлогий заповідний лісопарк, що починався відразу за нашим домом. Було уже наприкінці літа і деякі дерева вже були ледь-ледь поцятковані жовтавим пензлем пізнього серпня. Природа і тиша на мене завше діє життєдайно: лише в її заспокійливих обіймax мої гризоти, наче гарпії, що вже вдоста нажерлися моєї енергії, знесиленo відлітають кудись далеко за обрій.
Коли я йшла по алеї і милувалася тремтливими світло-тінями, що їх вичаровували високі пишнолисті каштани, відчула, що хтось за мною йде. Маю, видно, якісь особливі рецептори: вмію відчути присутність іншої істоти і це інтенсивне відчуття когось іншого за плечима буває вкрай неприємним. Моя надчутливість, здається, колись мене доведе до інфаркту. Стало лячно і я, не обертаючися, пришвидшила ходу. Але якщо не відчепиться, то прийдеться тікати.
- Гей! Почекай! - зненацька пролунало ззаду. - I куди в такому поспіху? Такий чудовий вечір! Чи не шкода змарнувати його, отак безглуздо поспішаючи?
Я відразу впізнала цей дзвінкий голос: веселий і бадьорий - і ні натяку в нім на щось подозріле. Зупинилася. Озирнулася. За мною крокував юнак у синій джинсовій курточці.
- А! Це ти! - з полегшенням видихнула я.
- Що, злякалася? - і широко усміхнувся. Через мить його кроки вже зрівнялися з моїми.
- Звісно, що так! - відповіла. - Хоча у нас тут і спокійний район, проте сам знаєш, всяке може статися..
- Ага, і якого лихого сюди може занести.. щоби дівчата боялися і не спокушалися на одинокі прогулянки в парку. - хлопець знову розсміявся, його очі дивно спалахнули.
Я насторожилася:
- Як отo тебе, наприклад? - придивилася уважніше. - А й справді, я ж тебе взагалі не знаю. Бачу тебе чи не вдруге в житті!
- Втретє. Вже втретє. Наразі.. - і хитро примружився.
Неприємний холодок пробігся по моїй спині.
- Hе говори дурниць! - відсікла я. - Куди йдеш?
- За тобою. Ти пройшла повз ларьок і навіть не зазирнула туди. А я тебе ще здалеку зауважив. - знову усміхався, ледь видимі ямочки обабіч усміхнених уст надавали йому майже янгольського виразу. - Можна тебе провести? - і галантно підставив свій лікоть, аби я вчепилася за нього. „Що? Отак відразу? А якщо стрінуться знайомі? Що вони собі подумають?“ - вже зовсім спантеличено поглянула на хлопця. А той чекав і мило, невинно так, майже по-дитячому дивився на мене. I тут я зауважила, що в хлопця очі сині-сині.. "Bолошкові. Гм.. минулого разу були зеленкуваті, а тепер - волошкові!" - миттєво зблисло в голові. - "Цікаво, мабуть, це від одягу так міняються відтінки очей: зелена футболка - очі зі зеленим відтінком, синя курточка - і очі небесні?" - і від цієї думки в моєму серці потеплішало. Погляд хлопця і справді чимось таким незбагненним і водночас дуже сильним притягував. Поглянула в ці очі ще раз - і.. все - бувай-пропала!
- Ходім! - лише й змогла вимовити і боязко вчепилася за хлопцеву руку. Відчула сильне, певне його плече. Зніяковіла, намагалася вже на нього не дивитися.
- Нарешті! - вимовив він і ми мовчки рушили по алеї углиб парку.
- Я також люблю природу. - через якийсь час промовив хлопець. - Ще з дитинства. Виростав майже у лісі.
Глипнула на нього здивовано:
- Як то, виростав у лісі?
- Мій батько був лісничим. Mабуть, зауважила, що я нетутешній? - і підморгнув.
- Зауважила ще тоді, під час зливи. Непразький у тебе акцент. А чому майже? - це мене неабияк зацікавило.
- Бо до своїх тринадцяти я жив у лісі. А потім батько пропав. Кажуть, трагічно загинув чи що.. - продовжував хлопець. Оте "чи що" мене остаточно збило з пантелику:
- І як ти про це можеш говорити просто так? Так невимушено-байдуже? - мої очі, мабуть, неабияк oкруглилися, тoмy що хлопець на мить посерйознішав.
- А я і так його майже не бачив. Постійно пропадав десь у лісах на полюванні, aбо з друзями в корчмі. А я виростав сам по собі, таким собі диким "самородком". - блимнув на мене синіми іскорками.
- А що було потім? А твоя мама? - поцікавилася я.
- А, мати! - відмахнувся. - Якось тобі розкажу.. але не зараз! - і його погляд втік кудись на дерево.
- Вибач.. - я відчула, як моє обличчя спалахує рум´янцем. "Ага, туди зараз не можна.." – подумалося.
- То нічого. - вгадав мою засоромленість хлопець. - Іншим разом. - і знову усміхнувся.
- А звідки знаєш, що буде „інший раз“? - запитала я, подолавши свій ляпсус.
- Я впевнений. - і він зупинився, беручи мої руки в свої. Я відсахнулася. "Але ж який самовпевнений! " - подумала.
- Ходімо, там далі є озерце серед скель. Подивимося на лебедів, поки ще не почало дощити? - ніби відчув мою розгубленість і відступив від мене на крок.
- Що ж, можна.. - погодилася я. - А звідки знаєш, що збирається на дощ?
- Кажу ж, що я - з лісу. Хіба не відчуваєш, який довкола аромат? Це рослини перед дощем розкривають свої пори і своїми пахощами ніби хочуть приманити комах і сповіщають про дощ. Особливо квіти, вони перед дощем пахнуть недовго, але дуже інтенсивно.
- Справді.. - підтвердила я, відчувши солодкаво-гіркуватий аромат, змішаний з випарів трав і лісових квітів. Мене цей хлопець дедалі більше зацікавлював.
Озерце чаїлося осторонь від людських очей, в улоговині між скелями. Хлопець мовчки вів мене по вузькій стежині. Нарешті, пробравшися крізь чагарник, ми дійшли туди. Небо тим часом і справді затяглося сірою пеленою. Озерце, з трьох сторін затиснуте високими кам´яними кручами, з яких стирчали карликові берізки та інші деревця, блищало супроти хмар таємним срібним свічадом. На його скляній поверхні відображалися химери скель та дерев, що вершечками впиралися у глибінь і які час від часу мерехтіли від раптового вітерця. Зачаровані видом, який нагадував проєкцію камери-обскури, ми стояли і вслухалися у тишу. Лише спокійна вода ледь-ледь хлюпотіла об наш єдиний пологий берег, де росло кілька старих диких яблуньок. На протилежному боці під кам´яною стіною плавали два білі лебеді. Щойно птахи уздріли нас, відразу підпливли до берега.
- Ці лебеді тут постійно. - вказала я на птахів. - Вони нікуди не відлітають, навіть на зиму. У них підрізані крила.
- Так, вони взагалі не літають. І занадто звикли до людей. Негоже для диких істот. - відповів хлопець.
- Але ж без людей їм тепер ніяк! Люди їм завше приносять щось смачненьке. Отак і живуть собі тут удвох..
- Віриш у лебедину вірність? – раптом запитав і уважно на мене задивився.
- Між лебедями - так, у людську, нажаль, вже ні.. - відповіла я.
- А ти б хотіла у ній переконатися? - зиркнув на мене ще раз.
- Ти про що? - не розуміла я. - Шкода, хлопчику, але я вже маю свою думку стосовно цього. Так що зараз ми не будемо про це, добре?
- Ну, i чого ти так відразу? Чому ти така скута? - торкнувся моєї руки наче обпік. Я знову насторожилася.
- Якщо чесно.. я не знаю.. – зам´ялася. - Просто.. просто мені це нагадує якийсь абсурдний театр. Я, заміжня жінка, проходжаюся по парку з молодим хлопцем, веду дивні розмови..
- І справді.. дивні. - розсміявся він і знову з´явилися ті ямочки на його щоках. - Aле що тут такого? Невже не маєш права навіть з ніким порозмовляти чи подружитися? Невже у вас з чоловіком так строго?
- Ні, не строго. - відповіла я, даючи знати, що ця тема мені якраз не надто до душі. - Я можу подружкувати з ким захочу, просто мені здається, що він мене трохи ревнує до моїх друзів. У нього зовсім інший погляд на світ, ніж у мене. У нас різні інтереси і різні у нас знайомі.. Але давай не будемо про це?
- Гаразд. - згодився хлопець. - Поговорити про це ще у нас буде вдосталь часу. - швидко промовив він, і, не даючи мені часу для оговтання, різко перемикнувся на iншy тему. - Гляди, що ця сценерія тобі нагадує?
Я закліпала:
- А чому вона мені повинна щось нагадувати?
- А ти краще задумайся. Поуявляй собі чи пригадай.. Невже тобі зараз не здається, що ми - десь на далекій Півночі, наприклад, у Скандинавії, де глибокі фйорди врізаються у скелі?
- Як ти вгадав? - здивувалася я. - Так, і справді, коли я колись вперше це озерце побачила, то саме це мені i спало на думку.
- Ти любиш Північ, так? - все наполегливіше розпитував.
- Як ти про це знаєш? - не переставала дивуватися.
- Я це відчуваю.. У мене враження, що я тебе знаю вже дуже і дуже давно.. - промовив він і зазирнув мені в очі. Від цього довгого погляду мені здалося, що земля під ногами гойднулася. "Мушу щось негайно зробити, інакше.." - майнуло в голові. "Тікай, рятуйся!" - знову щось просигналило в мізках. Я відвернулася і відійшла від хлопця. Мені конче потрібно присісти - онде під деревами лавочка, і я, наче мене хто вразив у сонячне сплетіння, важко дихаючи, присіла на лавку. А хлопець ніби й нічого не зауважив, почав збирати камінці з берега і жбурляти їх в озеро - і вони, наче жабки, з веселим хлюпотінням відскакували від гладіні і через декілька стрибків тонули.. Зловила себе на думці, що я крадькома спостерігаю за хлопцем і захоплено милуюся його стрункою, широкоплечою постаттю - щось незвичайне проглядалося крізь його чеканний профіль, правильної форми ніс, вольове підборіддя. "Який красень! Наче Аполлон чи Адоніс з античних міфів, або лицар з вікінґських саг.." - само собою вихопилося в думках. Мені знову зробилося лячно. Але хлопець уже був біля мене. I як він так блискавично опинився біля мене, я не могла второпати.
- А я щось маю! - радісно вигукнув. - Поглянь! - і витягнув з нагрудної кишені якусь плящину. - Любиш вино?
- Так, смакує мені. - моєму подиву не було кінця: „Hевже заздалегідь приготувався? І як вгадав, що люблю біле?“
- Минулого разу ти пила біле, от і подумав собі, що, може, тобі прийдеться до смаку. - ніби вгадав мої думки юнак. Відкоркував пляшку і простягнув мені її для першого ковтка. Щойно надпила, як на обличчі відчула щось холодне.
- Дощ! - тільки і спромоглася, безрадно розводячи руки в сторони, мовляв, що тепер.
- Так-так, дощ! Наша пора.. - і присів біля мене, та так близько, що на обличчі відчула його гарячий подих. Також відпив трохи вина. А мені і не треба було того трунку - я вже вдоста захмеліла і без нього. Згори почало лити як з цебра - і ми вмить змокли.
- Ай! - скрикнула я. - Тікаймо звідси! - щойно рвонулася вперед, як мене щось силою стримало і я гепнулася на лавку.
- Зачекай ще! Хвилиночку! - просив хлопець і зняв зі себе курточку - На! Зараз тобі буде тепліше. - і почав мене одягати. I як отак маніпулював моїми безладними і безсилими руками, які ніяк не могли потрапити в рукави, я зосередилася лише на тім, що вдихаю трішки терпкий, приємний запах його тіла і відчуваю пружну силу його рук. В голові запаморочилося. Заплющила очі.
- Твоє волосся пахне дощем.. - прошепотів над самим моїм вухом - і я одразу відчула на своїх устах доторк чогось м´якого і теплого, з медово-пряним присмаком.. Розплющила очі - таки так, він не побоявся, він дозволив собі мене поцілувати! Смикнула собою у пориві йти геть. Та він знов мене притримав своїми дужими руками. Ні, не було сили боронитися цьому напливу дикої сили і пристрасті - все відбувaлося тихо, без єдиного слова, шалено.. Він знову жaдібно впився в мої уста.. мої руки самі собою, наче змії, обвилися навколо його гладких, засмаглих, мокрих плечей..
..А небеснa водa все лилaся і лилaся крізь мереживне віття дикої яблуні та по зелених ще яблучках, стікалa струмками по наших обличчях, плечах, руках.. Боже, коли востаннє зі мною таке творилося?! Коли це востаннє мене хтось отак жадібно і палко цілував? Коли ж Єва вперше і наостанок скуштувала заборонене яблуко? Коли це було?!
"Але ні! Ні!" - знову червоним засигналило у думках. І я таки отямилася, зі всією силою відштовхнула хлопця.
- Перестань! Уявляєш собі, що ми зараз тут чинимо?! - не на жарт роздратувалася я. - Мені пора додому! - і встала.
Він знову по-дитячому невинно усміхався. В його сірих очах вигравали бісики.
- Я тебе проведу. - вхопив мене за руку і без жодного слова потягнув за собою. Ми, мокрі вщент, вже не йшли, а бігли. Bтікали. Від дощу і від самих себе. Коли дoбігли на зупинку (щоб швидше добратися у наш район, можна було проїхати вгору дві-три зупинки) і коли я вже однією ногою була в автобусі, раптом вигукнув:
- Це ще не кінець, бейбі! Не кінець! - і двері автобуса захлопнулися. Крізь мокре вікно виднілася розмазана синя постать, як махає мені рукою..
Коли я, вся промокла і тремтяча від холоду, повернулася додому, знайшла свого чоловіка сплячим на дивані під увімкнений телевізор. Добре, що уже спав - таким чином вечір обійшовся без зайвих розпитувань і докорів. І я хутко роздягнулася і влізла під гарячий душ. Осушившись і привівши себе в порядок, відразу забралася у ліжко. Двері спальні цієї ночі були зачинені. Хотілося спокійної ночі. Але я не спала, не змогла - всю ніч в голові крутилося німе, божевільне кіно під дощем..
