Скільки б тебе не цілувала, все одно не дізнаюся, що кохана. Скільки б не виношувала б любов до тебе, одначе вона не родиться моєю. Тобі не викурити з мене холодної вогкої самоти. Її не розтерти у порохи жорнами, не виїсти мишачим голодом, не окурити ладаном, не вигріти свічкою, не розпалити багаттям, не натопити піччю, не розтерти настоянкою лілії чи каштану. Нехай хоча б існує для мене спогад, як коротко мене любив твій попередник. Його почуття до мене лише почало міцнішати, а отже я - укорінюватись в його серці, як він покинув мене. Проте лишив на пам'ять трохи знання того, як люблять, щоб тобі було це чутно. Моя самотність - неопалима купина. З тобою я з усіх на світі причин. В тобі, як у сейфі, із заповітом, довіпенністю, правом на спадщину, я заховала свою любов, бо відчула, що ти можеш - зберігати її безоплатно, не вимагаючи від мене за те нічого. Ти просто такий є- ніколи не нагадуватимеш, що я тобі за збереження моєї любові щось винна, не натякатимеш, що мені вже час її забирати чи сплив термін, чи ти, може, поніс за те якісь незручності. А я скільки тебе не цілую, скільки, ненароком проходячи повз, не зачіпаю твоє волосся у невагомому люблячому доторку - все одно не наберуся відчуття того, що в мене є любов. Твоя любов. Моя - в тобі, а твоєї я ніколи не бачила. Це так ти вмієш любити - прозоро, зовсім не матеріально, як знаття про Бога - бо ж є, але де? Важко винести прозору невідчутну любов, але відмовитися від неї - все одно що відмовити собі у потребі душі. Твоя любов схожа на твої очі: зранку вони прозорі, лише під товщею безколірної лінзи ока видніється блакитне денце, як наклейка в акваріумі. Надвечір твої очі скаламучені пережитим днем - всіма людьми, що ти бачив, прожилками напруги зору, тисячними рухами зіниць і кліпанням повік, сотнею кольорів, що впали тобі за день на зоровий аналізатор. Ввечері твої неспокійні втомлені очі темно-сині, кольору калюжі, змішанної з полуденним небом. А на ранок осад зникає знову і ти живеш далі. Але твої прозорі очі не відзеркалюють мене, скільки б мені не купатися на ранок у прозорій блакитній лагуні твоїх очей - все одно не зігритися, і вийти на берег зовсім змерзлою, з гусячою шкірою. І така буває любов. Та в тій порожнині, де б мало зберігатися твоє до мене почуття, я зберігаю все підряд: звичайно, що туди ніколи не сховаю нічию вже любов, тому тягну у свою порожню шухляду спогади, спогади колишніх романів, не видані книги власного авторства про, власне, автора, любов до природи рідного краю, дому, любов до свого минулого, десь 7 щоденників і 8-й нинішній, тягу до творчості, (не)потребу спілкування, яку вдало щоразу промінюю на самотнє длубання у собі і перебирання хатнього начиння, телефонні розмови з рідними та друзями про одкровенне, свої бажання матеріального і матеріальні потреби, а отже, заразом, і плани на майбутнє, яких насправді не маю, бо, якби мала, була би набагато успішнішою, рівно такою, якою мусила бачити себе років 5 назад. Ні, я не відчуваю порожнечі на місці, де б мала зберігатися твоя заповітна любов, там багато різноманітного, що для мене цінне, що створює мене, проявляє олійними фарбами факт мого існування. Просто я знаю, що твоя любов носить шапку-невидимку, а тому снує, де хоче, інтуїтивно відчувається інстинктами, інтимно присутня між нами, але в мені не ховається. Тому для мене сонце сходить у точно зазначеному, визначеному мною, місці - у твоїх очах, бо в тобі живе моя любов. А твоя - стрибає вранішньою кімнатою сонячними короткими спалахами, проглядує крізь діряве нахмарене небо, всміхається жовтим смайлом у повідомленні, але ніколи не виказує себе, щоби мені ніколи не здогадатися, чи все ще є вона, чи була… Я люблю тебе з усіх на світі причин, але найперше - за те, що ти бережеш мою любов в собі і їй не холодно, бо поруч твоє велике гаряче серце.
