Завжди неприємно опинятися в лікарні. Тим паче в чужій країні, та ще й серед острову. Десь там хлюпочуть хвилі, січуть солоними батогами об піщаний берег. Верещать несамовиті чайки, викликаючи тільки їм відомого морського бога. Тільки я ось лежу серед білої палати, стіни якої давлять на свідомість. Сутужним пресом стискають скроні. Біль усім тілом гудить, нагадує про недавнішню пригоду, якої мені достеменно не вдається згадати. Лише уривки слайдами мерехтять на білій стіні. Презентацію своїх спогадів я не міг звести до ладу. Щось невиразне вирувало, наче розкидані по столу пазли важкої головоломки. Нарешті увійшла медсестра, а я й підвестися не можу, щоб привітати її. Гарненька така, смаглява дівчинка, сказати б їй хоч щось, та у мене язик прилип до трубки, яка постачала кисень. Підійшла смаглявка, всміхнулась моїм широко розплющеним очам, які вже сліз набралися, і погладила мене по плечі. Видно, то єдине вціліле місце на моєму нещасному тілі.
- Все буде добре. Ви поправляєтеся. – промовила вона, немов гладила тими словами усього мене. Кожне слово зронене з її уст шовковою пеленою вкривало мене. Я прекрасно усвідомлював, що ці фрази ніщо більше, ніж кліше замість щоденного привітання. Такими словами медики розкидаються по всій лікарні, окрім, хіба-що, моргу. Але все ж її компанія була мені до вподоби. Смаглявка приходила іще декілька раз, доки вже сам лікар не навідався, декламуючи мені усі збитки, які пережило моє нещасне тіло.
- Вивих щелепи, гематома, забій м’яких тканин, і на кінець критично пошкоджені обидві нирки. Інакше кажучи, ваші товариші просто-таки відбили їх вам, пане Скляр. Як же ж вас напоумило влізти в такі справи?
- Я б відповів вам, лікарю, кобно сам пам’ятав. – насилу видавив я. Якось незвично було мені говорити, звик тільки подумки із собою спілкуватися. – Що ж із моїми нирками? Жити буду?
- Будете, пане Скляр, ось тільки з однією, та й не зі своєю. На курортному острові навряд знайдеш підходящі донорські органи, проте вам, пане Скряр, шалено пощастило. Знайшовся доброволець, який віддав вам половину свого життя.
Добровольцем виявився місцевий безхатько, який мирно жив у печері, край міського пляжу. Через декілька днів мене виписали, і я з неохотою попрощався зі смаглявкою Мері. Її втішні слова та ласки назавжди лишаться у мої пам’яті, зів’ють собі там зручне кубельце, і будуть плекатися приємними спогадами. А зараз я йду вздовж берегової лінії, шаркаючи ногами по мокрому піску. Легкі, наче пір’я, хвильки гладять мої ступні, а після-обідішнє сонечко збирає бганками носа. Іду собі, мружуся, згадуючи що ж тоді сталося. Якісь бритоголові недоумки розкидали пальцями в різні сторони, самостверджувались перед наляканою дівчиною. Щось доказували їй, вимагали щось, а я, простодушний, підійшов вступитися. Увагу звісно ж вони переключили на мою мізерну персону, яка просто-таки ховалась в тіні шістьох покидьків. Ну а тоді, біла палата і смаглявка Мері. Добряче, видно, поколотили…
Чайки невгамовно горлали. Здавалось, віщали з неба до грішників окаянних: «Ждіть! Прийде спаситель! Ждіть!» Закохані парочки блукали у пошуках найбільш романтичного місця для найбільш казкового сексу. В номері готелю, дивись, наскучило їм, от і валандаються пляжем. Зовсім інша справа парочка романтиків. Він на гітарі щось бринькає, і нічого так бринькає, навіть мені сподобалося, ну а вона просто-таки розтанула на його плечі. Вже видно сама не проти чкурнути десь із ним в затишні кущі, та він держиться, дає витримку, наче хорошому вину. Тоді вона солодша буде і п’янкіша. І тут знову мені пригадалася медсестричка Мері. Теж, видно, спрагла по тому ділу блукає морозно-білими коридорами. А тому смаглявому тілу тепла, навіть спеки хочеться, а я, простодушний, блукаю пляжем.
Дурень!
Доплентався я до печери волоцюги, який благородно врятував моє життя. Треба зайти, подякувати. Думав, що всередині мене обійме їдучий запах сечі, але виявилось, помилявся. Або він був культурним і ходив за печеру, або не тут його помешкання. Всередині було досить таки просторо і затишно настільки, наскільки може бути затишною печера. Посередині дотлівали згарки хмизу, біля яких широко розляглась лежанка зі свіжого пальмового листя. По кам’яній стіні збігав струмочок. Я торкнувся його пальцями, і по моєму тілу побігла приємна прохолода. Притулившись спраглими устами, я напився навдивовижу смачною джерельною водою. Хазяїна не було, тому я вирішив як слід розгледіти маєток. Чогось над цікавого там не було, хіба що наскальні малюнки авторства волоцюги, та невеличка скринька, яка причаїлася у закутку. Не відкрити її я не міг, - цікавість не дозволяла. В середині були листочки з якоюсь поезією та декілька вирізок з газет. Розгледівши їх у тонкому промінчику, який пробивався крізь товщу стелі, я побачив симпатичного молодого чоловіка із маленькою дівчинкою на руках. Вони вдвох усміхалися, ось тільки посмішки їх були вимученими. В заголовку колонки рясніли великими буквами слова: «Дівчинка помирає від гіпертонічної нефропатії». Далі зазначалися реквізити картки, на яку можна перерахувати благодійні пожертви. Я ще якийсь час слізно вглядався в очі маленької, доки не згадалось мені, що це ж оголошення було і в мене на Батьківщині, на материку. Тоді ще я по доброті своїй душевній відправив аж десять доларів. Вагався чи не витівки шахраїв той клич про допомогу. Грошей не шкода було, коли був би впевнений у правдивості інформації, більше відправив би.
- Гарненька, еге ж? – прохрипіло кудлате чудовисько, яке, мов привид, нечутно увійшло в печеру. Я одразу стрепенувся, але згодом впізнав під густою бородою та довгими пасмами скуйовдженого волосся, молодого чоловіка зі світлини.
- Так, гарненька.
- Хотіла просто жити… Всього лиш жити та творити, як батько. На пам’ять усі мої віршики знала. Пам’ятаю, стане десь на підвищені і декламує… - голос чоловіка обірвався. – Ох, як же ж гарно вона декламувала… - сльози з його заплаканих очей побігли струмками у гущавину бороди. Мені хотілося втішити якось мого рятувальника, та я не зміг підібрати влучних слів.
- Лише ти, пане Скляр, допоміг нам. Зі всього бісового світу тільки ти надіслав десять доларів на наш рахунок. – хмикнув носом безхатько. А у моїй горлянці зупинилась грудка з уривків фраз та нестримного жалю. Хотілося радше кричати. Обматюкати увесь світ за несправедливість. Роздерти собі груди і носитися містом облаявши кожну байдужу пику. І сльози задушили мене, побігли, спиняючись десь на підборідді. Я підійшов до чудовиська із величезним серцем та тісно притулив до себе.
Після хвилинки нюнь та ридань, ми всілися край пляжу так, щоб хвильки ледь діставали наших босих ніг. Сонце червоним диском топилося у морі, а дурнуваті чайки продовжували свій шабаш в ім’я відомого тільки їм морського бога. Безхатька звали Дядьком. Так він мені представився. Ми говорили про життя та його іронічні насмішки. Теревенили про любов земну та неземну, та про все, що спадало на думку. Легко якось було із тим чолов’ягою, не нав’язливо. Хотілося усю душу розкласти йому по поличках, видати найпотаємніші секрети. Коли вечір укрив нас всією своєю красою блакитного неба та прохолодним вітерцем з безмежної далі моря, Дядько подався у своє помешкання, повернувшись із наполовину-повною пляшкою віскі.
- Будеш? – запитав він.
- Твоя нирка - тобі вирішувати. – всміхнувся я.
- Значить, будеш.
На ранок я прокинувся серед печери. Хазяїна не було. Пішов десь, певно, за пожитками. А мені що лишалося? Сидів, думав, доки не надумав піти до Мері. В якості приводу, вирішив вкотре подякувати за тепло та дбайливий догляд, а потім, може запрошу прогулятися пляжем. Сорочка із пальмами смерділа потом, пролитим напередодні алкоголем, та ще чимось малоприємним. Шорти затягані, ніби їх собаки дерли під час злучки, а стопи блискали моєю красивою білою шкірою. Хоч бери і плети з листя взуття собі. Гарно виправши у морі свої обноски, я розвішав їх на гіллі кущів, де як виявилось спочивають вчорашні романтики. Він розлігся притримуючи гітару, а вона тулилася йому під пахву. Мирно сопіли після цілої ночі розпивання п’янких, збуджених, жадаючих тіл одне одного.
Ближче до вечору, я поплентався до лікарні. Увесь такий вбраний, гарний, із легким запашком водоростей та риби. Чекати довелось не довго. Доки я вимальовував у пилюці якісь збочені малюночки, вона вже спускалася до мене. Її рожева сукенка, наче вітрила розвівалася морським бризом. Здавалося, що вона - тонка каравела, яка з легкістю долає бетонні хвилі-сходинки. На смаглявому личку майоріла мила посмішка, оголюючи білі, мов перла зубки. Глибоке декольте жадібно стискало її пишні груди, які, наче два персика, намагалися вирватися з прилавку прямісінько мені в руки. Долоні мої змокли, а серце зрадливо калатало десь під горлом, забиваючи дух.
- Доброго здоров’я! Як нирка?
- Драсті. – зронив я, і подумки лупцював себе за невпевненість. – Висить… Тобто стоїть… Коротше, функціонує.
- Зрозуміло. – збентежено відповіла вона. – Добре, що функціонує, а нирка все ж як? – щоб не вульгаризувати й без того безсоромну бесіду, я просто кивнув.
- Які у вас плани сьогодні на вечір? – непевно кинув я, забувши подякувати за тепло та турботу. Вона блиснула карими очима і відповіла.
- Узяти тебе за шкібарки, поволокти до себе в бунгало, і добряче осідлати. – спершу я погрішив на власну фантазію, потім, наче бовдур, розглядав свої босі ноги, доки вона не впилася своїми устами в мої. Ми довго та пристрасно цілувалися, просто на порозі лікарні. Мої руки блукали по її сукенці доти, доки не забрели під неї. Тоді Мері спинила мене, вхопила за руку, і поволокла світ за очі. Ми не йшли, ми бігли, наче ті парочки, у пошуках найбільш романтичного місця для найбільш казкового сексу. Кулею влетівши у сплетене з пальмового гілля бунгало, ми повалилися на ліжко і почали пристрасно кохати одне одного. Смердюча водоростями та рибою сорочина із пальмами полетіла десь на вулицю, шорти загубилися за бамбуковим стільцем, а рожева сукенка задерлась до шиї, а згодом вилетіла слідом за сорочкою. Терпкий запах екзотичних пахощів, що коптили із тоненьких паличок, загорнув нас і здавалося рухався із нами в такт. Я перевернув її на животик і зручненько вмостився, мов на норовливій кобилці. Вчепившись у чорну, пишну гриву, я скакав ланами, полями та долинами. Струмочки поту збігали розжареним тілом, яке приємно охолоджував легкий протяг. Коли оскому було подолано, я прийнявся цілувати її шию, поволі спускаючись все нижче і нижче. Коли дійшов до округлих пагорбів, якими мав честь скакати, Мері всміхнулась, і тілом її, кольору кави з молоком, побігли мурахи задоволення. Я упивався п’янким капучіно, мов спраглий, та не довго.
- Ах ти ж хвойда! – пролунало ззаду. Я упав з ліжка, прикриваючи сором покривалом, і впізнав двох бритоголових покидьків. Вони тіснилися плече в плече, і лупили кулаками собі в долоні.
- Знову ти? – здивовано витріщив очиська один з них.
- Скільки ж тобі нирок відбити треба, щоб ти перестав трахати мою жінку? – продовжив другий. І тут мені усе згадалося. Так би мовити – розвиднілось. От жаль тільки надто пізно. Я вже хотів було заладнати прикрий конфлікт, аби ті Мері не чіпали, тай не подобався мені погляд одного з них, який був націлений у мою промежину. Наче той зараз пустить іскри з очей і позбавить мене, на його думку, зайвого органу. Ним Дядько ділитися навряд захоче. І тільки-но я згадав за нього, як бритоголові попадали. Важкими шафами повалилися долі. В дверях стояв бородатий рятівник із веслом у руках. «Що б я без нього робив?» - промайнуло в моїй хмільній голові.
- Збирайтеся! Подамося в морську подорож. Я човна змайстрував.
