Що телешоу «Хата на тата» це натуральна жерсть, я розуміла, тому й подала заявку до редакції, написала все як є: і про діточок, трьох хлопчиків погодків, і про господарство - корову Глашу, та свинку Машу; і про огородик у двадцять п’ять соток, ну, і головне, про чоловіка, свого «буцефала», який окрім дивана перед плазмою в тридцять два дюйма та любовними забавами, більше нічим в світі не цікавився, йому, окаянному, чи в мене голова болить, чи в боку штрика – байдуже, як приспіче, то хай хоч каміння з неба падають, а ти ублажай його. Ось тепер нехай і погосподарює, а я подивлюся чи спроможний мій Петрусь на щось путяще, окрім діточок стругати. Коли приїхали люди з редакції, він здивувався такій увазі медійників до простих людей, але коли зрозумів, що я його таким чином підставила – було пізно: і режисер, і оператор, і сценарист в решті-решт утихомирили Петруся, аргументуючи зйомку значною громадською потребою суспільства в підвищенні чоловічої ролі у вихованні дітей, а мене мерщій посадили в лімузин і гайда морський бриз нюхати.
Відпочиваю і душею, і тілом: їм в ресторані, катаюся на катері, годую дельфінів – радію життю. Настав час зв’язку з родиною. Про Петруся годі й думати, а ось за своїми малими «компрачікосоми*» скучила, серце з грудей так і рветься. Слухавку взяв старшенький – Івасик, він в мене родився на Трійцю, коли земля чебрецем пахне.
«Здрастуй синочок» - вітаюся. «Як ви там поживаєте без мамочки? Я вже за вами скучила. Як Сашко? як Микитка?». А він мені таким ангельським голосочком каже: «Мамусю, не турбуйся, у нас все добре, я за малими слідкую, що було в холодильнику уже все з’їли, а татко зараз на вулиці патрає курку, він нас від себе прогнав, щоб не чули як він матюкається. А ще, татко шкутильгає на одну ногу, коли доїв корову, Глаша, лигонула його ратицею, лікар сказав перелому немає – забій». Кажу: «А дай таткові слухавку, хочу голос його почути». А воно бісеня кляте й каже: «А що там ти від нього хочеш почути? Ось я відчиню вікно і ти все почуєш: і про Глашу, і про Машу, і про курочку рябу, він став як навіжений, казав: Я вам роти позашиваю, як будете їсти клянчити». Я знітилася.
«Не хвилюйтеся» - каже режисер, - «Там же вся знімальна група, якщо піде щось не так – допоможуть. Діти голодними не залишаться». Гуляю далі. На третій день почало щеміти серце, вночі приснився маленький Микитка – проснулася і заплакала. Добре що вдень був сеанс зв’язку.
Знову взяв слухавку Івасик. «Здрастуй синочок!» - кричу як пришелепувата, - «Як там ви без мамці – не скучно? А де тато?». А воно, ґавеня малесеньке й каже як по писаному: «У нас все добре, ми з Сашком вже вміємо яєчню смажити». «А татко що робить?» - кричу в слухавку. «Татка забрала швидка, йому коловоротною рукояттю праву руку перебило, коли відро з водою сприснуло в колодязь, сказали гіпс накладуть і привезуть додому. Ти не хвилюйся, ми будемо його з ложечки годувати». Я вже не находила собі місця. І відпочинок був не відпочинком. Дійсно, думаю: «застав дурного Богу молиться, він і лоба розіб’є».
«Та ви не хвилюйтеся так» - каже режисер, - «Цеж реаліті шоу, за вашою родиною зараз вся країна спостерігає, всі хвилюються, всі шлють рекомендації, всі вчаться на прикладі вашої родини, як нетреба робити дурниць» - розумний такий режисер, - «Все буде гаразд, кістка швидко зростеться» - запевняв він. «Господи» - думаю, - «шкутильгає на одну ногу, перебило руку – калікою чоловіка зробила». Сиджу і плачу.
«Заспокойтеся» - каже режисер, - «через день вже приїдете ». Терплю, а душею вже біля діточок, моїх квіточок, моїх «чінгачгуків*» ненаглядних.
Ось і настав час повернутися до оселі. Режисер став мене готувати до зустрічі з чоловіком, немов я повертаюся з космосу, говорив, щоб я не штрикала йому відразу в очі за безлад. «Ви до нього люб’язно говоріть» - каже, - «Це для нього був серйозний іспит у житті, не кожний витримає таке. А на війні, як не війні».
Я кажу: «Звісно, звісно, буду його по голівці гладити» - а саму аж розпирає глянути на його господарювання – не пам’ятаю як переступила поріг. Діти відразу вчепилися, як реп’яхи, ледь гостинцями від себе відірвала. Чоловік стояв з підв’язаною до шиї рукою і дивився на мене вовчими очима. Коли вся телевізійна братія від’їхала, я його поцілувала в чоло, та й кажу, дурна: «Я так за тобою скучила, Петрику, ходімо в спаленьку, ти ж хотів ще й донечку?» Боже праведний, його як затрусило, я ж думала він теж за мною скучив, очі налилися кров’ю, став белькотіти щось, тільки й розібрала: «Су… су… су…» - що хотів сказати – не знаю. Одним слово скалічила чоловіка, а тепер по лікарям вожу, направляю до ладу після іспитів. Скажу вам відверто: Не пускайте чоловіка одного на відпочинок – загуляє, не оставляйте одного на господарстві – окалічиться. Тримайте його при собі для домашнього вжитку.
*компрачикоси – англійські розбійники.
*чінгачгуки – мається на увазі червоношкірі Північної Америки.
