Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44259
Рецензій: 86426

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

СКРИНЬКА ПАНДОРИ (3)

© Юрій Кирик, 24-04-2014
***
Це диво - образи в голові моїй почали з'являтись, як зорі на небі, що являються неозброєному оку непостережно одна за одною. Виразно, до дрібниць, он старий будинок в якому ми колись жили. Мене тоді іще не було на світі...

Нічого дивного, намагаюсь заспокоїти себе, мама якось показувала мені його коли проїжджали той мікрорайон збудований в стилі совєцького репресанту. Та зараз я усе бачу дуже виразно: невеличку похилу яблуньку побіля вікна. То її нестиглі плоди при пориві вітру тривожно стукочуть у вікно. Мама звідтам переїхала іще до мого народження. Аж лячно - невже мені відкриється таємниця квартири у старій двоповерховій хрущовці при вулиці з дивною назвою Медова печера? Але підсвідомість зберігає лише те, що людина МОЖЕ знати...

У Львові можна багацько наслухатись про таємниці, що їх хоронять старі родури. Чогось мені моторошно. Моторошно так, як ніколи в житті не було. Колись наснилось, що ведуть мене на ешафот - страх настільки скував тіло, що важко було підіймати ноги, долаючи тих декілька сходин. Правда тоді я прокинувся... Можу вчинити це й зараз - професор вклав в мою руку пульт, де лише одна клавіша. Вартує її натиснути і все закінчиться. Намагаюсь заспокоїтись. Надто багацько із написаного Софією на цих двадцяти семи сторінках моєї маячні цілковито вислизнули з пам'яті, мов корова язиком злизала. Це зона, в яку мені самому нізащо не достукатись. Саме вона  викликає найбільшу цікавість.

Добре, що здолав ляк. Це просто фільм. Зовсім не про мене... Чи усе ж про мене? Лише себе я не бачу. Але ж зрозуміло - людина бачить навколишнє, та не себе саму. Себе лишень відчуваю, але якось дивно відчуваю - дивлюсь на все ніби через іншу людину. Чую серцебиття, але воно теж не моє, хоча його рівний, спокійний ритм заспокоює мене. Поволеньки починаю усвідомлювати де я. Колись читав, чи чув десь, що дитина в материнському лоні найперше дослухається до того, як б'ється серце матері. Невже це можливе і я пригадую життя  у материнському лоні? Виходить, людина пам'ятає кожну хвилину свого життя. Кожну! Хіба може пам'ять сягати аж так далеко? Чому б ні? Уже тоді я був часткою її величності природи, щоправда, в самій природі іще не встиг залишити жодного сліду. За Аристотелем і Гераклітом з їхнім розумінням "хроноса" - безконечного часу, якось міг би поладнати, але ми живемо за визначенням часу святого Августина Аврелія, а він поділив його на минуле, майбутнє й сьогодення, то для мене, час перебування в утробі матері, який це час? У нашій мові немає  такого визначення. Хіба плюсквамперфект - давно минулий, непам'ятний, як його називають німці.

... батько гладить біле, аж лискуче волосся матері. Опісля гладить і мене, я вигойдуюсь під його рукою ледь тамованим квилінням. Як же мені добре, як приємно, як затишно, коли він покриває моє тільце своїми великими й ніжними долонями!

- Ора, ти така в мене красунечка, дівчинко моя, - мене наче струмом прошило, навіть й не знаю, як у цю мить не натиснув клавіші на пульті. Так ось хто та таємнича Ора, ім'я якої безперестанку повторяв у комі... Матір мою насправді зовуть Орися, а от "Ора", до неї ніхто й ніколи так не звертався. Видати, було це інтимне ім'я знане лише їм обом.

Звідки взагалі знаю, що це мій батько? Адже ніколи не бачив його, мати казала, що він загинув іще до мого народження. Не важливо - правда це чи ні. Суть у тому, що я не мав змоги ніколи навіть споглянути на нього - у матері не було жодної його світлини, та от зараз я безпомилково упізнав його, визнав у цьому середнього віку чоловікові свого батька. Я його знаю, знаю і люблю як і маму. Мені особливо радісно коли вони разом. Люблю виляски сміху коли вони щасливі і розсміяні щось шепочуть собі навзаєм. В такі миті моє щиролюбне серце  мало не розірветься в грудях від щастя. Безпомилково впізнаю його голос. Не можу не впізнати, адже я його так добре чув, і не один раз. Він часто пестив мене і намагався розмовляти зі мною. Завше знаю коли звертаються саме до мене. Завше! Це спілкування таке приємне!

Добре, що імпульс не спрацював, й я не натиснув клавіші. Чарівний сон чи видіння - не вмію того окреслити, надалі дарує мені чудові миті. Розслаблений відпускаю пульт. Нехай буде подалі від мене, бо щось я став надто нервовий, кожної миті  сам годен закрити собі шлях в дивну таїну свого минулого.

Я люблю солодке і мене нині вирішили потішити. Не знаю, що там мама їсть, але це дуже смачно. З пожадливістю ковтаю раз і вдруге. О, нині мені вирішили подарувати справжнє свято - звучить любима мамина й моя, звичайно,  Абба. Та через якусь мить раптом вриваються ритми Кетрін Джексон й я обурливо починаю матляти ніжками - цієї музики не сприймаю - дивно, що мама так погано мене розуміє.

***

Уже довший час ніхто не звертається до мене особисто, й не співає мені як колись пісень. Мені від цього дуже прикро. Усе частіше чую тривожне мамине серцебиття і моє серденько так само повторює той його шалений ритм. Невже вона знову хоче закурити? Можливо я зупиню її: роблю єдине, що можу - б'ю скільки є сил ніжками. Не допомагає. Вона таки закурює. Я задихаюсь. У мене починаються судоми. Як же вона не розуміє, що не сама? Що я все чую? Мене взагалі не приймають у рахубу. Гаразд, вони не бачать й не чують мене, але ж я подаю їм сигнали. Прикро усвідомлювати, що у житті інших ми ніколи не посідаємо того місця, яке вони займають у нашому серці, і на яке ми також потай сподіваємося. Це я нинішній, дорослий Дарій, годен учинити  такий висновок. Хоча видко нанесений тоді, в материнській утробі біль відклав свій слід, інакше б, як саме ці картини жили у моїй підсвідомості?
На душі муляло, невдоволило. Гірко мені.

***

- Ора, Ора, - шепоче батько, не будь дурною, залиши дитину! В такі терміни не роблять абортів! Не розумію як, але відчуваю, її оргіастичну вібрацію нервів. Мама аж зарохкала від злості. Такої розіритованої мами мені іще не доводилось спостерігати. Ніколи не чув, аби мама видавала такі звуки - настільки були вони неприємні. Подив зіжмакав мені чоло. Мама, моя найдорожча матуся змінилась до невпізнання.

- Дитина, дитина! Не до поросят свині, коли її смалять! - сичала, кричала, аж піднебіння зводилось у болісному корчі.

- Ти, ти, ти!... Ти в усьому винен! Через цю дитину світ мені спротивився! - зайшлася у скаженій, безсилій люті. У відчаї неслись з її вуст незрозумілі супліки. Слова вифуркували, стікали у шепіт, крик, віддих, і ніхто, навіть вона сама з певністю не змогла б усього того розібрати.

Ці слова проштрикують гострим стилетом мій мозок. Не б'ю ніжками, бо тільце моє затерпнуло від пронизливого болю. Знаю, що мама говорить про мене. Вся трагедія у тому, що мушу її чути, не можу затулити вух. Розпач у тому, що я іще живий, і саме тим, що живий, приношу їй стільки болю. Хіба можна жити з усвідомленням, що приносиш біль тій, яку найбільше любиш? А я люблю її! Сам не розуміючи чому. Видати тому, що людина народжується для любові, а мені більше нікого любити.

- Гарну ж ти планиду мені приготував! - не вгамовується мама, - за твоєю думкою маю виховувати того пуцьвірка сама?.. Ти підлий обманщик! Я хочу стерти тебе із пам'яті! Назавжди! Говорить іще щось, та я й зараз не годен докмітити що саме.

Адреналін зашкалює. Тепер мені буде постійно його не вистачати. Навіть тоді, коли вже покину материнську утробу...

Я скорчуюсь. Це спазм болю, який мені, здається, не сила витерпіти. Тим разом і мати здається відчула  щось недобре. Вона прилягла й почала мене погладжувати.

Такі знайомі й лагідні мамині руки. Тільки звичні ласки мене чомусь не заспокоюють та й не тішать. Видко я помираю, або щось помирає у мені.

Відтоді мій батечко кудись подівся. Більше ніколи не чув його спокійного, врівноваженого голосу. Боляче, коли покидають рідні, ті, що любили, і кого так любив, на кого беззастережно покладався ти...

Мати поступово заспокоїлась. Навіть курити стала менше. Тільки зараз усвідомлюю, що ніколи й гадки не мав, що моя матінка колись курила... А от любові й ніжності від неї далі не чую. Слова усе якісь амебні, дифузорні. Звісно, не розумію їх значення, та добре знаю, як звучать слова турботи, ласки, любові...  

Підсвідомість може зрушити з місця, мов автомобіль без гальм з під коліс якого вибили цеглу. Як зупинити її, коли вона на додачу ще й закрита? Рука хаотично шукає пульта, якого так легковажно випустив з руки. Урешті є! Я тисну, щосили тисну рятівну клавішу.

Чому я залишився живий? Живий? Чому ж тоді оте випадково почуте зізнання: dead inside одразу припасував до себе?

У кімнаті Сергія Пилиповича відчув тишу. Там в материнській утробі повсякчас досягали мене звуки, передовсім маминого серця. Тут же - тиша. Первозданна. Не була глуха; можливо тому відчувалася, бо хатні звуки звучали напрочуд влагоджено, світ раптом  поширшав і спросторів для мене. Тихе світло розлилось по ньому.

Видати мій вигляд складав  дуже кепське враження Сидів якби в тіні своєї долі недосяжний професору. Дивлюся у велике свічадо, що насупроти, й не впізнаю себе. Якби згорблений з обличчя, вихолощений з життя. Було то обличчя розп'ятого, не вимученого болем, але з печаттю крайньої безнадії.

Ми часто запитуємо себе, що було би, якби нам відкрилось щастя бачити своє майбутнє. Тепер я впевнений, що відкрити своє минуле набагато цікавіше. Страх перед завтрашнім днем - дитячі забави в порівнянні зі страхом перед тим, що було. І наша доля, не що інше, як дещо запізніле минуле.

Професор намагався якимсь жартом розвести мою непозбутню гіркоту. Далі запитав.

- Розкрили тайну загадкової Ори?

Я кивнув головою. Не мав жодного бажання будь з ким ділитись пережитим.

- Виджу побачили щось не вельми приємне, - розуміючи констатував лікар, - втопіть ці спогади, друже, як Герасим утопив свою Му-му. З ними не можна, й не треба жити. Ви відважилися проникнути в місцину, яка насправді є "регіоном великої єресі", як казав наш великий письменник. Зло, якщо його побачили, насправді розлите не поміж людей, а в їхніх душах. Тим паче, якщо справа стосується жінки... Жіноче серце, як переливна вода... Зараз вона з певністю інша. Та й узагалі - зазирання в минуле є способом злодійства - віднімання себе від себе.

Черкнув сірника і мружачись дивився крізь полум'я на професора думаючи, як повестися; відтак, затягнувся, цівка диму загасила сірник і заступила обличчя господаря кабінету. Хотів згадати обличчя батька. Тіні набігали і розходилися, але образ не з'являвся. Мені здавалось, що бачив усе це уві сні, в глибокому сні, але лише у сні.

***

Мовчазний ранок катував своєю свіжістю і красою тільки-но розбудженої весни, дивно: відчув себе приналежним до нього. Весняне повітря тануло в роті, мов анісова карамелька - солодка, прохолодна, волога і сяюча квінтасенсія весни.

Дослухавшись поради Сергія Пилиповича зібрався їхати у Львів. Привалендався на Київський вокзал. Тут, як і в старі добрі часи у будках торгували Київськими тортами. Купую найбільший, заразом й найдорожчий з пропонованих, хоча й знаю, що це неймовірна підробка. Мама байдужа до солодкого, але гадаю, цей дрібний презент від мене буде їй до снаги. З гордістю пригощатиме сусідок: "Син аж із Києва привіз..."

У вагоні, як завше, не спиться, тим паче після усього пережитого. За вікном вагона у власній млості купалася ніч. Стукіт коліс дозволяв їй відганяти полохливий ранок. Щось відкрив для себе у тому, в чім нема для нас жодних секретів - у часі. Не вдаюсь до теорій про те, як він згинається, чи розгинається, чи як існує в паралельних вимірах. Маю на увазі наш, буденний, у регулярності якого запевнюють нас наші електронні й механічні тікала, компи й мобілки. Був упевнений, що не існує нічого переконливішого за нашу секундну стрілку. Минулого вечора переконався в його поступливості. Його стрілки в шаленому ритмі крутнулись назад, до крайньої точки, де він справді зник і дав нагоду побути мені у міжчасі, там, де поселився мій чорний чоловічок - "dead inside". Тепер його треба оживляти.






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Крутяк!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© kashtan, 28-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 06-05-2014

Поміж рядками

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Лідуня, 29-04-2014

Світ, глибший за всі древні світи

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 26-04-2014

Печатка крайньої безнадйї.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 25-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Елен Тен , 25-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 24-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Олеся Сімон, 24-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56007790565491 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …