Моя малеча стояла біля дивана та, істерично викрикуючи «апесини ма!!!», показувала рученям на підлогу. Було неважко здогадатися у чому річ: вона позакочувала всі апельсини, що лежали на тарілці, під диван, а лізти за ними у неї не було жодного бажання. Зате таке бажання моментально з‘явилось у мене, оскільки її крик повністю заглушав гучний звук телевізора, який вона сама встановила на максимальну позначку. За мить я вже витирала собою найдавніші залежні пилу під диваном, викочуючи один за одним червонощокі апельсини. І тоді, коли моя рука потягнулась за останнім круглячком, моє мале радісно засміялось, вигукуючи: «Мама, ляля! Мама, ляля!». Виповзаючи з-під дивану, я вже здогадувалась, що апельсини малечу більше не цікавлять, а її увага переключилась на те, що вона побачила по телевізору. Власне, так само, як і моя…
- Та умирають вони, умирають! – з надривом говорила жінка у білому халаті, тримаючи на руках немовля.
- Може варто звернутись по матеріальну допомогу до київської адміністрації, влаштувати телемарафон… Врешті-решт не у джунглях живемо! – галасливо виголошувала молоденька журналістка, беручи інтерв‘ю у жінки з дитиною, - кажете, що у вашому будинку їх всього тридцятеро… Що таке тридцятеро немовлят для кількамільйонного Києва?! Ось ви, старша медсестра, працюєте у будинку «Малятко» вже десятий рік… А от що ви конкретно можете сказати – чого саме не вистачає малюкам?
Жінка довго мовчала на це запитання, дивилася на немовля, яке з усієї сили притискало голівку до її грудей, а потім тихо промовила:
- Матері… Їм не вистачає матері.
Було видно, що журналістка помітно розгубилась від такої відповіді. Вона якось винувато усміхнулась і чи не вперше за увесь сеанс зйомок перевела погляд на дитину. По невеликій паузі жінка у білому халаті продовжила:
- Немовлят місяцями ніхто не бере на руки, з ними ніхто не розмовляє… А їхнього світу до семи місяців – це тільки той простір, який вони зможуть угледіти крізь залізні прутики ліжечок. Кожна четверта дитина (фізично здорова) умирає, не доживши до року… Це страшно. Мені страшно самій собі зізнатися у тому, що немовлятам не вистачає любові. Ось бачите, ви кажете, що не у джунглях живемо. Воно і вірно: штучне молоко придумати змогли. А любов, бо‘дай замінник материнської любові до цього часу ніхто придумати не зумів… Ніхто.
- Зачекайте… - ніби виправдовуючись, продовжила молода дівчина, - але ж ви, медсестри, невже ви не можете розмовляти з ними, брати інколи на руки, впроваджувати якісь педагогічні методики?..
- Ми?.. – жінка на якусь мить замовкла, а потім продовжила, - ми можемо, але на тридцятеро дітей нас всього троє. Тільки і встигаємо, що годувати та переодягати. А не приведи боже кому із сестер захворіти, то годувати їх вчасно не встигаємо. Про яку любов тут уже говорити?..
Немовля заплакало і медсестра, не прощаючись, швидко зникла за кадром. Журналістка ще продовжувала щось говорити, співчутливо кивати головою, закликати до милосердя, але я вже всього цього ніби і не чула.
Моя малеча брала по апельсині і діловита складала до тарілки, яку стягнула на підлогу.
Незмінна асоціація з цитрусовими, яка виникала у мене починаючи з шести років, - була клініка: напівтемний холодний коридор і дівчинка Зося у сірій грубій хустці. Причому усе це: клініка, коридор, Зося – були одним-єдиним неподільним образом, від якого ніколи не відхрещувалась і не дозволяла своїй пам‘яті викреслити його.
*****
То був грудень, самий початок зими…
Ми довго йшли з мамою засніженим парком, аж поки не вийшли до широкої дороги, за якою виднілась металева огорожа, що сповіщала про закінчення нашої подорожі. Відразу за огорожею стояла кремезна стара будова лікарні. Це вперше мама взяла мене з собою, аби провідати мого старшого брата (його поклали до клініки на кілька тижнів, аби підлікувати хворий шлунок).
Піднявшись на ґанок лікарні та відчинивши вхідні двері будови, мені здалося, що, варто нам ступити лишень крок до середини, відразу провалимось до земляного темного льоху, з якого ніколи не виберемось назовні. Я міцніше стиснула мамину руку і, заплющивши очі, зайшла до лікарні. Двері, що із страшенним грюкотом зачинились за нами, сповістили, що ми вже знаходимось у стінах приміщення. Я полегшено перевела подих, коли врешті зрозуміла, що немає тут ніякого льоху. Просто дуже висока стеля та відсутність вікон творили каламутний морок, який ледь наповнювала світлом крихітна лампочка, що висіла на чорному товстому дроті високо вгорі.
Ми підійшли до вахтерки. Вона сиділа у невеличкій кабінці і перекладала якісь папери.
- Дозвольте, - звернулася мама, - Ганна Василівна сказала, що я можу сьогодні провідати сина.
Вахтерка якийсь час взагалі не зреагувала на слова мами, а потім, нарешті відриваючи погляд від паперів, спроквола промовила:
- Ганна Василівна?.. Взагалі-то у нас карантин, главврач заборонив усі побачення, - розтягуючи слова, повільно мовила жінка, застібаючи на животі ґудзик куфайки, яка на ній ледве сходилась. - Заждіть-но, ось подивлюсь до журналу, кажіть своє прізвище.
Вона довго гортала сторінки свого журналу, водячи біля кожного імені пальцем, кілька разів поверталася до попередніх сторінок, і, нарешті, відшукала наше прізвище. Мама полегшено зітхнула.
- А ви що, і дитину оце із собою ще притягнули? – зиркнувши на мене, різким тоном запитала вахтерка.
- Та ні, не притягнула, а привела за руку, - спокійно відповіла мама.
- Та яка разниця? Притягли, привели… Доведеться залишити її тутечки.
- Як залишити?!
- Дуже просто. На дитину ані халата, ані дозволу не маю. Та й чого ви переживаєте? Наче ж не така вже й мала ваша дівчина – постоїть ось тутечки біля мене. Бо знаєте, мамочко, оце приходять всякі в больницю, ведуть дітей, а у мене потім непріятності… Так що навіть не просіть: або лишайте її тута, або йдіть з нею додому.
Мама збентежено подивилась на мене. Звичайно, я би ні за що не погодилась лишитися із цією жахливою вахтеркою, але наступні слова жінки-гори (так я чомусь її для себе назвала) примусили мене відпустити мамину руку і таки залишитися.
- До речі, - продовжувала вахтерка, - он там стоять двоє наших бездомників, то хай з ними пограється, аби не нудилась, доки ви до сина ходити будете.
- Бездомників? – Перепитала мама.
- Еге ж, бездомників. Ото сучки їх родять, а потім лишають у нас, як собачат. Уже б краще у річці топили – государству все легше було … та й вони б – не мучились.
- Хіба ж так можна про дітей казати?! - Ледь стримуючи себе, - промовила мама.
- Ой! Тільки не треба мене виховувати. Добренькі найшлися… А ви візьміть та й усиновіть. А говорити красиві слова всі вміють. Еге ж. А ви усиновіть…
Вахтерка ще щось говорила, але мама вже не зважали на її слова. Неподалік від нас і справді стояло двоє дітей. Ми би їх так і не помітили у тій темені, якби про них не сказала та жінка-гора.
- Як тебе звати? - присівши біля дівчинки, - запитала мама.
- Зося… А його – Льоня, - дивлячись на хлопчика, сором‘язливо промовила дівчинка.
- Пригощайтесь, пташатка, пригощайтесь… - і вона віддала в руки дівчинці увесь пакунок, який ми несли для мого братика, а потім, глянувши на мене, запитала, - ну що, доню, пограєшся трохи з дітками?
Я ствердно кивнула головою і мама, домовляючись із вахтеркою, швидким кроком пішла по сходинках.
Хлопчик увесь час ховався за спину дівчинки і з-під лоба подивлявся на мене.
- А можна… можна мені подивитися, що у там всередині? – Показуючи на пакунок, запитала Зося.
- Так, можна, - трохи розгубившись, відповіла я.
Дочекавшись моєї відповіді, дівчинка обережно почала розмотувати згорстки. Там були новенькі марки, які колекціонував мій брат, печиво, цукерки, кілька книжечок… Діти з цікавістю роздивлялись усі ті речі, а коли дійшла черга до найбільшого пакунка і Зося акуратно розгорнула його - таке захоплення від того, що дівчинка там угледіла, я споглядала вперше. У найбільшому згорстку були звичайнісінькі апельсини. Зося взяла два і простягнула одного апельсина Льоні, а другого - мені. У пакеті залишалося іще три. Вона виклала їх на підлогу, виструнчила фрукти в рядок і, присівши, почала гладити їх, ніби живих істот. Кілька хвилин вона сиділа мовчки, а потім, глянувши на мене, промовила:
- А я знаю, як вони називаються… Це – апельсини! Мені минулої зими одна тьотя, що лежала в лікарні з маленьким Славком сказала, навіть пригощала! А ще вона казала, якщо висушити апельсинові шкірочки і кинути їх до чаю, то буде дуже смачно. Ми всю зиму збирали по лікарні ті шкірочки і сушили на батареї, правда, Льоня? – Зося, подивившись на хлопчика, підвелась, і підійшла до мене.
Ми стояли і дивились одна на одну. Не знаю, що думала у той момент дівчинка, але її погляд був зосереджений на моїй білій пуховій шапці, верхівка якої була сколота червоною маминою брошкою. Гадаю, саме вона так зацікавила Зосю. А щодо мене… То я, тоді шестирічна дитина, була боляче вражена тим несуразним вбранням, що, здавалось, душив тендітне тільце тієї дівчинки. Грубезна сіра хустка ніби мішок покривала біляве волоссячко дівчинки, що тоненькими павутинками вибивалося з-під хустки. Коричневе картате пальтечко було замале, бо рукава ледь прикривали лікті.
Її тоненькі, мов бадилинки, руки скидались на патички просто обтягнуті тоненькою білою шкірочкою. Великі сірі очі майже зливались із кольором синців під очима, що темними глибокими западинами спотворювали красиве личко дівчинки.
Раптом Зося повернулася у бік вахтерки і прошепотіла мені майже на вухо:
- Ти не думай, тьотя Валя хороша… Це ж тільки вона нас забирає з палати «зустрічати маму». Знаєш, ніхто не вірить, що наша мама забере нас, а тьотя Валя каже, що вона прийде… Просто у неї зараз багато справ… Але мама прийде… Віриш?
- Вірю… - так же пошепки відповіла я.
У цей момент почула голос своєї мами і за секунду з‘явилася вона разом з лікаркою, Ганною Василівною.
- Не хвилюйтесь, справи у вашого сина ідуть добре. Думаю, через тиждень ми його вже випишемо, - звертаючись до моєї мами, сказала лікарка.
Потім Ганна Василівна підійшла до Зосі і, приклавши свою долоню до її голівки, стурбовано промовила:
- Ні-ні, мої любі, вам треба вже повертатись… У Зосі знову піднялась температура, треба вже йти. Валю! – гукнула вона вахтерку, - відведи дітей наверх, а я тут поки побуду, повартую твої папери.
Я бачила, як очі дівчинки наповнилися слізьми. Вона напружено дивилась на мене, але мовчала, не плакала. Жінка у чорній куфайці підійшла до дітей і, взявши їх за руки, повільно пішла з ними по коридору.
- Ось так… А ви кажете милосердя, - дивлячись у той бік, куди пішли діти, промовила лікарка, - ми не всесильні. Вперше потрапила до нас Зося у семимісячному віці – це була напівжива дитина, ледве відволодали. Кожного року її привозять до нас з інтернату в такому стані, що надії на її життя майже не лишається. Анемія – це не смертельна хвороба, але потрібен спеціальний режим, догляд, їжа. Ми писали, дзвонили до інтернату, однак усе марно. Намагаємось протримати дитину якомого довше у нас, хоча би відгодувати її. І кожного разу, виписуючи дівчинку, ловлю себе на тій думці, що бачу її востаннє. Але знаєте… У тому, що вона постійно сюди повертається, є ще одна причина. Пропрацювавши двадцять років у дитячій клініці, я переконалася, що є діти, які фізично не витримують відсутності дому. Таких ніби небагато, але вони є… - проте лікарка не договорила те, що хотіла сказати. У цю ж секунду почувся крик і чиїсь дуже швидкі кроки по коридору. За якусь мить ми побачили Зосю, що бігла по сходинках. Підбігши до моєї мами, вона міцно схопила її за руку:
- Тьотю, ви ж підете «туди»! – Показуючи рукою на вхідні двері, кричала дівчинка, - якщо зустрінете мою маму, то скажіть, що я чекаю!!! Може вона не хоче мене забирати, бо часто хворію… Але я більше не буду хворіти… Я більше не буду… До ма-а-а-ми!!!
Міцно притиснувши дівчинку до себе, моя мама довго заспокоювала її, обіцяючи, що все-все скаже.
Я бачила, як лікарка, прикриваючи долонями вуста, намагалася не заплакати, як схлипувала «жінка-скеля» (тьотя Валя), як тремтіли руки у моєї мами… І тільки хлопчик Льоня мовчки сидів на сходах, ніби не розуміючи, що відбувалося.
*****
Моя малеча зосереджено викладала апельсини у струнку лінію майже так само, як тоді Зося у темному лікарняному коридорі. Я сиділа на підлозі біля доньки, спостерігаючи за її діями. Вхідні двері рипнули і я почула, як до квартири зайшла моя мама. Побачивши роботу малечі, не роздягаючись, вона сіла поруч зі мною.
Ми довго мовчали… Знала, про що думала вона так само, які вона знала, про що думала у той момент я. Мама, взявши на руки мою донечку, тихо промовила: «Пам‘ятаєш ту дівчинку, Зосю?.. Я іноді провідувала її, приносила тій дитині апельсини та солодощі. Потім Зосю виписали. А через рік, коли випадково зустріла на вулиці лікарку, Ганну Василівну, вона сказала, що дівчинка до них більше так і не повернулася. На всі запити клініки дирекція інтернату відповідала, що не має права розголошувати персональної картки мешканців інтернату. А може Бог змилувався над тією дитиною, та й справді вона дочекалася своєї мами?..»
Мама чомусь подивилася д‘гори і закрила долонями обличчя.
